Максим вийшов з своєї кімнати й нерішуче узявся підійматися рипучими сходами. Він не помилився, загадкове джерело гуркотіння наближалося.
Впритул підійшовши до дверей, він нерішуче натиснув на ручку. Двері поступилися. Втім, за ними були наступні двері, які, зрештою, так само легко відчинилися, як і перші. Серце ладне було вистрибнути з грудей, коли він переступав поріг.
Щось неймовірне коїлося усередині. З порогу на нього налетів невідомо звідки зимний, пронизливий вітер. Яскраве біле сяйво одразу ж засліпило очі. Повагавшись, він зробив останній крок навмання, позаяк цієї миті нічогісінько поперед себе не бачив.
Поступово очі призвичаїлися до світла, тож Максим ризикнув відпустити долоню.
Та одразу ж зойкнув. А радше, йому лише примарилося, ніби він щось вигукнув. Насправді ж він не спромігся видати нічого ефектнішого поза якесь жалюгідне мимрення.
Широко розплющеними очима дивився він з величезної, запаморочливої висоти у безодню, що неочікувано розверзлася перед ним. Вигляд з номеру у готелі «Маріотті» було ніщо у порівнянні з цим. Крутий спуск, подеколи східчастий, але здебільшого стрімкий, губився посеред застиглого серпанку хмар далеко внизу. Земля прозирала дрібним рельєфом у просвітах поміж ними. Збоку косо подивлялися нижчі гребені гір, що ніби спинилися на шанобливій віддалі від старшої сестри. Від самого лише погляду мліли ноги. Понад головою у зимному, порожньому небі самотньо сяяло сонце, примушуючи іскритися сніговий покрив. Сніг був справжній. Він хрумтів у нього під ногами. Несила було збагнути, де ж сягає краю бутафорія та починається підсвічене полотно.