Головна

Книга 1

Книга 2

МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"

КНИГА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА (1)

Літо в Галичині пестить лише наприкінці. Одного з таких сонячних серпневих днів секретарка принесла Бачинському телеграму, щойно отриману з Австрії. Прочитавши текст, він з радощів навіть пробачив їй мужоподібну статуру фермерши.

– Пані Ханно! Якнайшвидше пришліть до мене інженера Тереха!

Скорше за все, вона й Тереху дала на здогад, що пан директор у доброму гуморі. Отож той постав в очікуванні приємних новин.

На столі перед Бачинським вже лежав списаний дрібним почерком аркуш з його тезовою доповіддю.

– Любий Гжегоже! Скликай раду директорів! Ми нарешті розпочинаємо реконструкцію. Перша партія устаткування вже відвантажена. Гжесю, у мене грандіозні плани!

– А кошти? – з недовір'ям поцікавився Терех.

– Кошти! О мій Боже, який цинізм!.. Австрійський промисловий банк надав нам кредит на один мільйон райхсмарок. Задоволений?

– Отже, таки Ленз Хаммер!

– Начхати мені на усіх Хаммерів, гуртом узятих!

– Марьюшу, але тоді як же…

Бачинський поплескав його по плечу.

– Ти забув про мої землі в Австрії.

Терех поглянув на нього з докором.

– І як ти з ними вчинив?

– А ти не здогадуєшся? Ясна річ, заставив під кредит.

– Ти все поклав на одну карту, тобто на завод! – засуджуюче хитнув головою Терех.

Бачинський анітрохи не поділяв його неспокою.

– Саме так, Гжесю! – підтвердив він, сяючи від щастя. – Все, або нічого! Відтепер моє життя неподільно пов'язане зі Львовом, з компанією. Що вдієш, коли така у мене кепська вдача.

– Чи ти не проглядаєш газети, не слухаєш радіо?

Бачинський байдуже знизав плечима.

– Уяви собі, на це мені бракує часу.

– Марьюшу! – обурився Терех. – Хіба ти не бачиш, що коїться у світі? Ми на порозі нової війни! Цей Гітлер налаштований занадто агресивно.

– Лише чутки! – відмахнувся Бачинський. – Ні, Гжесю, запевняю тебе, я анітрохи не пішов у свого батька. Це він брав участь у всіх правозахисних акціях та входив за чергою у всі опозиційні партії. Я ж лише бізнесмен. Я зайнятий справою, корисною для суспільства. Ніколи мені займатися політикою! А гроші, вони завжди гроші, що злоті, що марки.

– І це я чую від тебе?!

– О, Гжесю! Поглянь: Австрія другий рік під нацистами, а проте банки працюють, незважаючи ні на що, та повік працюватимуть, так само, як і промисловість. Банки, це – кров, промисловість – їжа. Ти ж не відмовиш собі у сніданку, навіть якщо раптом розпочнеться війна! Ні, любий мій! Це генерали руйнують, отож їм і доречна війна, аби залишатися в надобі. Ми ж тільки створюємо! Відтак ми потрібні завжди, і відтак мені немає в чому собі дорікнути!

Терех розвів руками, відмовляючись далі сперечатися. Він вже навіть вхопився за ручку дверей.

– Гжегоже! – зненацька гукнув Бачинський.

Той озирнувся. Бачинський змовницьки повабив його вказівним пальцем.

– Ти й досі злий на мене за те, що я не дозволив тобі звільнити Юстину Кміть?

Терех на якусь мить розгубився. Цей Марьюш!.. Поміж тим у Бачинського вже блищали очі.

– Пусте, я дам тобі можливість для сатисфакції. Вручаю тобі Леоніда Гаргаля! Сподіваюся, це буде гідна заміна?

– Що?! Я чогось недочув?

Бачинський обдарував уявного профспілкового лідера мстивим поглядом.

– Ти вірно мене зрозумів. Вишпурни його на брук! Негайно! Та жодних пояснень!

Терех звів подих. Щодень Бачинський дивував його чимраз більше! Що, що, а нудьгувати з ним аж ніяк, певно, не доведеться.

*****

Зважаючи на постійну цікавість, Бачинський вже знав напам'ять усі трамвайні маршрути й спромігся підстерегти Юстину на зупинці. Він усе зважив. Щойно вона наблизилася, він дозволив їй першій себе помітити.

– З роботи? – напружено поцікавилася вона.

– Так само як і ти, – відповів він.

– Де ти живеш?

Він назвав такий район, аби їм виявилося у шляху. Юстина збагнула, що їм доведеться їхати спільним маршрутом, проте, здається, ще не встигла дійти висновку, на краще це чи на гірше. Вона проміняла його на Леоніда, і віднині її гризуть докори сумління, здогадався Бачинський. Він тріумфував: не йому було ніяково від цієї зустрічі, а їй. І це відчуття він намагався в ній підтримувати, аж доки вони спільно не вийшли з трамваю.

– Ти зі мною? – здивувалася вона.

– А ти хіба проти?

– Ні, – і вона вхопилася за його рукав, що свідчило: відтепер вони будуть знову удвох.

Він навіть ладен був пробачити цього невдаху Леоніда Гаргаля, колишнього профспілкового боса. Лежачих не б'ють.

За нагоди вона поскаржилася, що нічого по суті про нього не знає, і це було продовженням примирення. Щоправда, цього разу фантазія його зрадила, тож він скористався декількома випадками з біографії Тереха.

– Бідолаха! Не пощастило ж тобі в житті!

Для Бачинського настав момент істини. Таке зроду ще не спадало йому на думку. Сердешний Гжегож!

– Бідолашний! – промовляючи вдруге, вона наїжачила його волосся та змусила нахилити голову, аж до самісінького її плеча.

Відбувалося це в її помешканні. Як і минулого разу, він танув від того, як вона владно з ним поводилася.

*****

Бачинський вже мав досвід, наскільки оманливі у її кімнаті вранішні сутінки, проте Юстина сопіла, тицьнувши носа у його підборіддя, а кінчики її пальців, тремтячи уві сні, ледве торкалися його шиї. Нехай ще трохи поспить, вирішив він та вдруге заплющив очі.

Втім, поспати їм не судилося. Вслід за дзвінком у двері з передпокою долинули голоси, тупіт чобіт, а далі увесь цей гамір перемістився під самісінький поріг. На дверну ручку хтось натиснув, і за мить вони почули голос тітки, як та гукнула Юстину. Вони, бо Юстина прокинулася теж і саме протирала очі, спросоння ще не второпавши, що коїться. Настирливий стукіт у двері поза сумнівом належав не тітці; врешті хтось добряче грюкнув кулаком.

– Поліція, відчиняйте! – пролунав вимогливий вигук.

Юстина з переляку негайно зіскочила на підлогу та, ледве нап'явши хатній халат, відпустила засувку.

Поліцейських увірвалося четверо, один, що назвався слідчим, був у штатському. Гостроноса понура нашорошено виглядала з-поза їх спин.

– Юстина Кміть? – поцікавився слідчий так, немов боявся її з кимось сплутати. – У нас ордер на обшук, – він пред'явив папір та зробив знак поліцейським.

Ті розбрелися по кутах. Юстина з подивом стежила за тим, як чужі руки методично перетрушували її скромний гардероб, порпалися у скриньках комоду, ба навіть за шафу зазирнули, підсвітивши сірником.

– Твори Ярослава Галана українською мовою, – вкрадливо прокоментував слідчий, розгортаючи книгу. – Видано в Києві… Навіщо ви це зберігаєте? Ярослав Галан агітує за приєднання Малопольщі до Радянської України. Вам відомо, що його книги заборонені?

Бачинський лежав під стіною, він не міг підвестися раніше Юстини, тож, коли увійшли поліцейські, був ще у ліжку. Тітка після нашестя поліції вже ні з чого не дивувалася.

– Пане слідчий! – поліцейський, що мав розрізнення капрала, урочисто витягнув із шафи згорток яскраво-червоної матерії із звисаючою бахромою. Усі довкола завмерли.

Настала черга Бачинського, нарешті він отримав можливість стати на підлогу, не ризикуючи віддавити собі ноги кованими підборами поліцейських.

Тим часом капрал розгорнув полотнище, і воно видалося величезним посеред тісної кімнати. Дратівливо зачервонів кумачевий стяг, гаптований золотавими серпом та молотом.

Бачинський з гірким докором зиркнув на Юстину: у що вона його втягнула? Рот слідчого викривила саркастична посмішка. Тітка цього разу схопилася за голову. Однак тієї ж миті їй довелося потіснитися, один з поліцейських відтер її до стіни.

– Пані, прошу на бік! Уступіться з дороги панові інспектору!

Поліцейські також шанобливо проступилися, утворюючи прохід. Не випадково знадобилося потурбувати тітку: інспектор був такий огрядний та поважний, що Бачинський мимоволі порівняв його з Черчілем.

Інспектор помахом руки звелів не зважати на нього. Наскільки це було можливо. Слідчий вдруге звернувся до Юстини.

– А це як ви поясните? – запитав він підозріливо м'яким тоном.

– Не доведено, що вона мала на меті використовувати його за призначенням, – втрутився Бачинський, стоячи босоніж на голій підлозі.

Слідчий роздратовано смикнув шиєю. Його ввічливість як вітром звіяло.

– То може, вона пояснить, для чого?

– Не відповідай, – попередив Бачинський, – ти не зобов'язана.

Інспектор вивчаюче озирнув його від голови до п'ят.

– Що у вас за освіта? – запитав він; вони вперше почули його голос.

– Економічна.

– Магістратура?.. Де ви її отримали?

– В Оксфорді, – відповів Бачинський, натягуючи штани.

Із миттєвою затримкою, та цього разу вже Юстина вп'ялася у нього пильним поглядом.

– Ваше ім'я? – продовжував інспектор.

– Мар'ян Бачинський.

Юстина прикусила губу. Це ім'я зачепило її більше, аніж знайдений прапор.

Інспектор повагом хитнув головою.

– Син депутата Бачинського, виконавчий директор скляної компанії?

Бачинський підхопив шкарпетку, що стирчала з черевика.

– Так, – підтвердив він, чого інспектор, вочевидь, і не потребував.

– Чудово! – підсумував той та по невеликій паузі кивнув, віддаючи наказ. – Обидвох до комісаріату!

Бачинський саме нахилився за наступною шкарпеткою.

*****

Їх очікував поліцейський фургон із загратованими вікнами. Від водія задній салон відокремлювала стінка з маленьким віконцем, на ньому були такі ж грати. На вулиці встигло зібратися стовпище гульвіс, ці нероби з живим зацікавленням спостерігали, як заарештованих вивели на вулицю й посадовили до фургону. Вкупі із ними в задньому салоні влаштувалися конвоїри, та Бачинського це не збентежило. Нарешті він отримав змогу висловитися.

– На якого біса тобі здався отой прапор? Чи ти революцію зібралася влаштовувати?

Поліцейські ззирнулися. Молодшим несила було утриматися від посмішок.

– Леонід якось попросив заховати, – зізналася Юстина. – У мене і з гадки зійшло про нього.

– Дякувати Богові, що не кулемет! Вже й так я по вуха в лайні, – зітхнув він. – Виплутуйся тепер!

Вона наївно здивувалася.

– Ти щойно запевняв, ніби нам за це нічого не загрожує.

– Тобі! – поправив він. – Я казав на твій карб, моя люба!

– Що ти маєш на увазі?

– А те, що кримінального переслідування нам з тобою, швидше за все, пощастить уникнути. Але моя репутація!..

– Розмовляти заборонено, – із запізненнням втрутився капрал.

– То ось що тебе турбує?! – зненацька розлютилася вона, цілковито ігноруючи попередження капрала. – Погляньте лишень, нас везуть до в'язниці, а він тільки тим і переймається, аби про це ніхто не дізнався! А мені байдуже! Нехай все місто довідається! Я постраждала за правду, мені нічого соромитися. Навпаки, відтепер я ходитиму з гордо піднесеною головою.

– Дурня! Чого варта твоя голова проти репутації компанії? Тепер, якщо і вдасться її врятувати, то лише ціною моєї відставки!

Юстина істерично розсміялася.

– Ото й по заслузі! Всі ви експлуататори! Використовуєте трудящих для власної наживи, мені вас анітрохи не шкода! У вас, капіталістів, лише один клопіт, чимтугіше набити собі капшук!

У Бачинського очі рогом полізли.

– Ще раз, будь ласка! Де ти цього набралася?.. Маєш рацію! Бачу, знайомство з Леонідом пішло тобі на користь.

– Леонід – свій хлопець, він якраз і не зробив мені жодної кривди.

– А коли я тебе скривдив?

– Ти? – вона розгубилася лише на мить. – Та всі ви на одне лице! Що Зьолецький, що ти. Поляки, австрійці. Всі поводитеся як завойовники. Гнобите бідний український народ.

– Зьолецький? Який же він поляк? Він єврей. Принаймні, ще його бабця бігала до синагоги.

Схоже, на якусь мить йому зрештою вдалося загнати її у безвихідь.

– З нього такий же поляк, як із мене австрієць, – продовжував він переконано, намагаючись перехопити ініціативу. Суперечка завжди була його коником, там він нікому не дозволить покласти себе навзнаки, не те що в її ліжку. – Хаммери мені не рідня. Мій дід відвернувся від мене ще до мого народження. Мій батько зробив з мене греко-католика. Хай йому грець, я навіть німецьку вчив з книг!

Він сподівався принаймні в одному цьому переконати Юстину, та вона лише зазначила їдко:

– Традиції гнобителів передаються вкупі із заводами.

Бачинський гмикнув, збиткуючись із неї.

– Атож, звісно!

– Між нами немає і не може бути нічого спільного, – наполягала вона.

– І не було?

– Ти мене ошукав! – обурено вигукнула вона.

– А що, варто мені вдягти кепку робітника, як я стаю іншою людиною?

– Агов, буде вам базікати! – зиркнувши у вікно, підвищив голос капрал. – Вже під'їжджаємо. Бо ще через вас та й нам дістанеться!

*****

Надвечір Бачинського звільнили. Біля виходу на нього чекав Зьолецький.

– Марьюшу! Хвалити Бога! Нарешті!

Бачинський опинився у його тісних обіймах.

– Насилу домігся, аби тебе випустили сьогодні ж, – продовжував Зьолецький. – Ти навіть гадки не маєш, через що мені довелося пройти! У мої часи такої бюрократії ще не знали. Тобто, за ваших Габсбургів, – прикрившись долонею, змовницьки шепнув він йому до вуха.

– Вам туди, – кивнув у бік виходу черговий на розвилці коридорів.

Зьолецький за своєю звичкою тужливо зазирнув Бачинському в очі.

– Мені коштувало неймовірних зусиль умовити інспектора зам'яти цю справу, та й то лише з огляду на те, що ми з ним друзі.

– Вони не мали жодних підстав! – обурився Бачинський. – Їм однаково нічого було пред'явити.

– Згоден, згоден, – почав зітхати Зьолецький, – та ці тупоголові поліцаї! Спробуй їм щось довести!.. Та, зрештою, все позаду! Залишилося потурбуватися, аби не пронюхала преса. Оце зараз найголовніше. Ти ж бо знаєш цих репортерів, вони ще й як роздмухають! Зв'язок директора компанії з комуністами! Справжнісінька сенсація! Хлібом їх не годуй. Я вже не кажу про раду директорів. Уявляєш, як вони відреагують? Особливо цей Шмельц. Так, доведеться вкотре зужити мій вплив на поліцію. Щонайменший витік, і все піде на марне! Пропащі світи!

Ще один поліцейський біля виходу розчинив перед ними двері.

– Уф! Наскільки вільніше дихається! – Зьолецький помахав долонею край свого носа.

– Її теж звільнили?

– Її звільнять завтра. Вибач, Марьюшу, – він розвів руками. – Я не Господь Бог. І так довелося зробити неможливе.

Ніхто не назвав Юстину на ім'я, проте один від самого початку чекав на це запитання, а інший довго не наважувався його задати.

Бачинський затримався на сходах, засліплений сідаючим сонцем останніх днів літа, що теж збігало.

На вулиці перед входом до комісаріату чекало його авто, чорний «Паккард». У його відсутність Зьолецький хутко прибрав до рук владу. Навіть на його автівці приїхати не посоромився. Після відставки, у яку Бачинський його відправив, він кипів енергією.

Невже й справді розраховує, що я не здогадаюся, міркував Бачинський. Треба ж, і поліція нагрянула з обшуком саме тоді, коли він заночував, та навіть інспектор приїхав переконатися власною персоною. Самі ж кажете, ваш ліпший приятель.

– Я помилявся щодо вас, пане Станіславе.

– На Бога, облиш, Марьюшу, любий, що за порахунки поміж нами! Це вже все в минулому. Краще дбатимемо про майбутнє. У нас попереду вдосталь спільної роботи.

– Авжеж, пане Станіславе, поза сумнівом!

У тер'єрських очах Зьолецького він читав докір: і як таке могло спасти тобі на думку!

Ні, збагнув Бачинський, він знає, що я знаю. Боже милостивий, яка ідилія!

назад

початок

вперед