ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ДРУГА (2)1-го вересня ополудні Бачинський сидів у своєму кабінеті, коли неподалік щось гахнуло, і шибки загрозливо задеренчали. Він звів голову, поглянув у вікно, нічого незвичного не зауважив, тож удруге повернувся до роботи. Повторний вибух змусив його підвестися та визирнути у приймальню. Та секретарки, яка вже напевно знала всі останні новини, не виявилося на місці. Втім, цієї миті із коридору увірвався Терех. – Марьюше! Ти ще тут? – Що коїться? – Це авіаналіт. Хіба ти не чув сирени? Гайда звідси!.. Чого ти там вовтузишся? Нумо ж, мерщій! – поквапив він, побачивши, як Бачинський дбайливо ховає до столу документи. Коридори були порожніми. Вони вибігли за браму, проте на вулиці уповільнили крок, позаяк бомби рвалися тепер уже далеченько, певне, край міста. Бомбардували летовище, здогадався Бачинський. Раптовий удар струсонув повітря. Перш ніж він зметикував, з якого боку загрожує небезпека, оглушливий дзвін розбитого скла змусив його увібрати голову в плечі. Уламки посипалися як ззаду, так і спереду. Зненацька лише за п'ять кроків попереду узялася поволі просідати, а врешті стрімко завалилася фасадна стіна будинку. Бачинський встиг затулитися рукавом, захищаючи обличчя від піску та щебеню. Випереди вони час на якусь мить, назавжди лишилися б під нею. Вони простирчали нерухомо близько хвилини, засліплені, оповиті клубами пилу. – Гжесю! – Бачинський смикнув приятеля за рукав. – Ходімо! Терех, заціпенілий від страху, ладен був куди завгодно прямувати за Бачинським. Той потягнув його у зворотній бік. Біля заводської брами з укриття назустріч їм вийшов вартівник. – Пане директоре, ось ви де! А вас повсюди розшукують! Ми вже й зневірилися вас знайти. Бачинський не приховував здивування. – З якою такої рації? Я що ж, не маю права випити філіжанку кави з паном інженером під час перерви? *****Справи йшли, нема куди гірше. Якщо замовники з легкістю, як ніколи, розставалися з грошима, то запас вугілля добігав кінця, й водночас танули надії на відновлення постачання. Крах підприємства невблаганно наближався щодень. Німецька авіація зробила все, аби відрізати вуглевидобувні райони. Залізнична вітка, що сполучає Силезію з Малопольщею, піддавалася безперервному бомбардуванню. Електростанції, навіть ті сиділи на голодній пайці. Бачинський невтомно відправляв телеграму за телеграмою, пам'ятаючи лишень, що на нього спозирають підлеглі. – Марьюшу, німці наступають, – скрушно розводив руками Зьолецький. – Йде війна. Та Бачинський здаватися не погоджувався. – До дідька війну! Мені потрібне вугілля! Врешті-решт, я за нього заплатив, чи ні? 17-го вересня радянські війська перейшли східний кордон Польщі. По трьох днях завод зупинився. Персонал був розпущений. Червона кавалерія стояла в декількох кілометрах від міста. Терех зазирнув до Бачинського, котрий понуро сидів сам один у своєму офісі. – Ти вже прийняв рішення, Марьюшу? – А чи я мав щось вирішити? – Совєти не сьогодні-завтра увійдуть до міста. Як на мене, час виносити ноги. Передусім це стосується тебе. Бачинський витріщив очі. – Хіба мені щось загрожує? – Не вдавай із себе дурника! Ніби не тямиш, про що мова. – Відверто кажучи, я вже й гадки не мав щодо своїх дев'ятнадцяти відсотків акцій. Немає більше акцій, як немає акціонерної компанії, хоч би де я не перебував решту свого життя. Гадаю, що Австрійському промисловому банку совєти також нічим не зобов'язані, тому пропащий не лише мій кредит, а й закладені землі теж. Отже, як кажуть росіяни: я гол, как сокол. – Твій дід також? Та й взагалі, чи не зарано ти подався вчити російську? Бачинський застогнав. – Святий Боже, хибнулися ви на цих Хаммерах, чи як? Хочеш, дам тобі розписку в тому, що зроду-віку не підтримував стосунків з жодним із них? – Марьюшу, я не ГПУ, – посміхнувся Терех, – повірю й на слово. До речі! Ідучи до тебе, я й гадки не мав про Хаммерів. Навпаки, власне, я мав на оці, що сьогодні тобі ні на кого опиратися, хіба як на самого себе. – Нарешті ми розуміємо один одного! – Отож-то! – продовжував підбадьорений Терех. – Саме тому я і прийшов, – навсидячки він перегнувся через стіл, начебто щось вабило його до Бачинського. – На банківському рахунку компанії залишилися кошти, сума пристойна. Ми у змозі переказати їх до Швейцарії. Ще не пізно. Бачинський обурився. – Гжегоже! – дорікнув він. – І двох місяців не минуло, як її капітал довірили мені акціонери, навіть непоступливий старий Кнозеф віддав свій голос. О, якби вони тільки почули! Терех важко зітхнув. – Завтра він опиниться у совєтів. Маєш на меті зробити їм подарунок? Марьюшу, послухай мене! Залишилася рівно година до зачинення банку. У мене все напоготові. Вони перекажуть гроші одразу, щойно отримають доручення. Бачинський засуджуюче похитав головою. – Кому ти це пропонуєш? Ні, любий мій друже, боюся, ти мене не знаєш зовсім. Яка б доля не спіткала компанію, це ще не привід, аби самому принизитися до... – він замовк, аби уникнути слова «крадіжка». – Марьюшу, Марьюшу! Невже ти записався у комуністи? – Байдуже мені до комуністів! Але гута… Я вже стільки їй віддав, і раптом зупинитися на півдорозі? Як гадаєш, адже їм також знадобляться фахівці? – Марьюшу!.. – Тереха огорнув жах. – Щиро кажучи, я нічого так не чекаю, як приходу росіян, – звірився Бачинський, дедалі більше розпалюючись. – На сьогодні це єдина реальна можливість удруге запустити завод. Росіяни не ведуть війни, і у них є Донбас, вугілля! Принаймні ми відразу ж отримаємо тонни вугілля! Терех замахав руками. – Ти з'їхав з глузду! – Ні, Гжесю, можеш мені вірити, я все добре обміркував. Слухай ще. Вони не просто видобувають вугілля, вони виготовляють з нього кокс. Кокс своєю чергою – незамінна сировина для отримання змішаного газу. А що таке газ у нашій галузі, сподіваюся, немає потреби пояснювати? Гжегоже, це ривок уперед! Той ще раз зітхнув. – На здоров'я, зводь на ноги свою гуту, коли вже так кортить, лише без мене! Він із подивом зауважив, як заблищали очі у його приятеля. Цьому потрібно було все втратити, аби вдруге розпочати жити. Бачинський навіть проігнорував останні слова Тереха. Той відкрив теку, що її приніс із собою. – Коли твоя ласка, принаймні підпиши востаннє. – Що це? – запитав Бачинський без вияву щонайменшої цікавості. – Рекомендації звільненим з роботи. – Які вже там рекомендації! – махнув він рукою. – Давай-но сюди, підпишу. Не читаючи, він підписав папери та повернув теку. Терех помулився. – А... печатка досі у твоєї секретарки? – Пані Ханна! – скрушно зітхнув Бачинський. – Довіку її не забуду. Він дістав ключа з кишені. – На ось, тримай. Терех відчинив ключем сейф, який стояв у кутку біля спорожнілого столу пані Ханни. Крізь відхилені двері, що вели до директорського кабінету, не долинало ані шереху, хіба що якоїсь миті Бачинський міг загриміти ящичком у власному столі. Терех поставив печатку поряд із підписом Бачинського під рекомендаціями, по чому з відділення теки витягнув заздалегідь заповнений бланк платіжного доручення. Неметушливо поправив окуляри, що з'їхали на ніс. Звіряючись із справжнім підписом Бачинського, сфальшував його на бланку та завірив печаткою. *****Аби не привертати зайвої уваги, Терех налаштувався взяти з собою лише один портфель, куди склав найнеобхідніше. З тієї ж причини не залишив помешкання на світанку, а зволікав, допоки місто оживе. Якщо вийти довчасно, є ризик нарватися на патруль червоних. Стрілка годинника зупинилася навпроти десяти. Час рушати, вирішив він. Він вже й піджака одягнув, як у двері несподівано подзвонили. Хто б це міг бути? Бачинський? Нікому більше. Мабуть, прийшов вдруге умовляти повернутися на завод. Доведеться відчинити. Він посунув засувку. Проте за дверима стояв не Бачинський. Міліціонер у синій формі НКВС (єдине, у чому Терех не мав сумніву) поцікавився, чи не він буде громадянин Терех, та запропонував іти вслід за ним. Терех нічого не тямив, однак це лише підживлювало тривогу. Він спитав дозволу вбратися, пригадав, що піджак уже на ньому, підхопив лише капелюха та попрямував за міліціонером. Внизу на них чекало авто. Дорогою з серця він безпідставно й мимоволі картав себе за те, що не вийшов двома хвилинами раніше, однак тепер залишалося хіба що скриготіти зубами та стискати кулаки в кишенях. Вони під'їхали до будівлі колишнього поліцейського управління, лише зараз охорона була у формі НКВС, а над фасадом майорів яскраво-червоний прапор із серпом та молотом. Тереха провели у кабінет, що його декілька днів тому займав приятель пана Зьолецького. Де він тепер? Таблички з прізвищем та званням, як раніше, на дверях не було. На місці пана інспектора сидів хтось у штатському, а вигляд мав учорашнього селянина. Лагідно поглянувши на Тереха, він приятельським порухом руки запропонував стілець навпроти. Не виглядало це на будь-яку ворожість, радше навпаки, він поводився з Терехом так, немовби за мету собі ставив домогтися його дружби. Щонаступної хвилини Терех почувався дедалі розкутішим. – Я майор НКВС Проценко Дмитро Ігнатович, – відрекомендувався новий господар кабінету. Форма цього звернення, ймовірно, до чогось зобов'язувала, проте схожим тоном, скорше за все, знайомляться у ресторані. Та лише згадка про відому установу вкотре примусила Тереха затремтіти. – У мене до вас буде лише декілька запитань, – тим самим незначущим тоном продовжував Проценко. – Ваше прізвище… – він зашарудів аркушами паперів. – Терех, – підказав той, облизуючи пересохлі губи. – Вибачте, не розчув, – Проценко, мабуть, ще недосить знався на місцевих прізвищах: довелося повторити. – А ім'я? Терех на мить припнув язика. – Григорій. – О! Так ви наш, українець! – зрадів Проценко, і Терех одразу ж відчув полегшення. – А по-батькові? – Що?.. Авжеж, так, Іванович, – тут він дещо схибив, із запізненням зметикувавши, чого від нього вимагали. Привітна усмішка на обличчі грізного чекіста змусила його дійти висновку, що зрештою ці совєти не такі вже й погані люди. – Польська шляхта добряче гнобила? Щоразу Терех силкувався вгадати відповідь, яка б задовільнила його співбесідника, і, здається, дотепер йому це вдавалося. – Скажіть, – неочікувано пригадав Проценко, – а цей ваш колишній директор… Бочинський… З ним у яких ви були стосунках? Обличчя Тереха набрало непевного виразу. – Нічого особливого. Звичайні ділові відносини поміж підлеглим та працедавцем. Проценко чекав. Терех раптом злякався, що той, можливо, його перевіряє, та неохоче зізнався: – Авжеж, ми зналися раніше. В дитинстві... приятелювали дещо. Та, коли він повернувся з Оксфорда, усе докорінно змінилося. Проценко схвально хитнув головою. Терех боявся схибити, хоча досі складалося враження, ніби чекіста влаштовувало достоту все, що б він не казав. Врешті Терех почав підозрювати, що той його лише підбадьорює, що у нього це швидше професійна звичка, і що з його реакції не слід робити висновки, чи насправді він так вважає. – На вашу думку, де він може переховуватися? У Тереха відвиснула щелепа. – Перепрошую? – Авжеж! – Проценко нібито спохопився. – Ви, либонь, ще не чули… Бачте, ваш так званий виконавчий директор напередодні вступу наших військ переказав усі кошти з рахунку компанії на номерний рахунок у Швейцарському національному банку. І річ навіть не в сумі, хоча, як ви розумієте, вона вельми значна, а в тому, що гроші ці належать народові. Терех хитнув головою. – Для мене це повна несподіванка. Марьюш! Хто б міг припустити? – Уявіть собі. Звісно, грошей йому не бачити, як своєї потилиці, але… – Ви так вважаєте? – хутко перепитав Терех, хоча з його боку це була невибачна зухвалість, перервати чекіста. Втім, той анітрохи не образився й поглянув на нього вельми поблажливо. – Гроші лежать у відділенні банку в Цюріху, та, коли вже на те пішло, він їх не отримає. Тобто, отримати, може, й отримає, проте далеко із ними не зайде. Адже в банках у нас теж є свої люди, як ви гадаєте? Радянську владу не можна водити за носа, Терех! Ми нездоланні! Терех провів долонею, непомітно витираючи піт з чола. – У такому разі боюся, він вже давно за кордоном. – Он як! – Звісно! Бачте… Втім, чого це я тут язиком клепаю, певна річ, ГПУ і без мене це відомо. – Ви погано обізнані. ГПУ більше немає, усе це в минулому. Ми тепер називаємося Головним управлінням державної безпеки в системі НКВС. А що нам відомо, це нехай вас не хвилює. Завжди цікаво послухати нову людину. Отож, ви розповідайте, розповідайте! Терех дещо помулився. – Марьюш напівавстрієць. Йому простіше адаптуватися в сучасних умовах… – та вдруге затнувся, – адже ви мене розумієте? – Ми з дружньою нам Німеччиною уклали пакт про ненапад, – жестом підкреслив Проценко, – відтак можна і без натяків. – За матір'ю він онук Ленза Хаммера, глави фамільної корпорації Хаммерів. Штаб-квартира: Грац, Австрія. Цього досить? Проценко вкотре задоволено хитнув головою. – Червона Армія принесла трудящим Західної України звільнення від гніту польсько-австрійських поміщиків та капіталістів. Тепер вони у братській єдності з усім українським народом самі вершитимуть свою долю. Робітники, селяни навчаться керувати установами, заводами, фабриками, обіймаючи посади, що колись були для них недосяжні. Я бачу, ви щиро прагнете допомогти своєму народові. Нумо відверто: на що ви сподіваєтеся? Чого хотіли б отримати від радянської влади? Не бійтеся, кажіть сміливо. Тереху раптом видалося, наче за хвилину після поразки настала мить реваншу. – Гуту, – наважився видихнути він. Зухвало та несподівано. А проте, спровокований чекістом, він сам припинив сахатися власних думок. У Проценко брови підскочили догори. – Одне з найбільших підприємств у Львові? Гм… Терех зняв окуляри й витер носовичком спітніле обличчя. – Ви цілком маєте рацію, польський уряд просто в зародку душив усі нові ідеї, не дозволяючи розвивати економіку нашого краю. І я ладен навести цьому докази. А ще ви натякнули на ту роль, яку наші східні брати мають зіграти у її відродженні. Боюся видатися надто самовпевненим, та, як на мене, я збагнув вашу думку. Коли ваша ласка... Проценко заінтриговано хитнув головою. – Ось наприклад. Майже уся міська господарка дотепер працює на вугіллі, хоча переваги газового опалення не викликають сумніву. Польські магнати нічого не зробили, аби змінити ситуацію на краще. Зараз настав час усім побачити різницю між польською буржуазією та Радянським Союзом. Народ Галичини безумовно оцінить цю допомогу й зрозуміє, хто є хто… Та це ще не край, – Терех витримав багатозначну паузу. – Аби перевести господарство на змішаний газ, потрібен кокс, який можна отримати лише з Донбасу. З іншого боку, такий перехід вимагатиме технічної реконструкції, тому стане незворотнім. Повернутися до вугілля ми навряд чи коли-небудь зможемо. А це назавжди поставить найбільше місто Галичини у пряму залежність від східного сусіда. То й що з того? Адже ми брати… Проценко відкинувся на бильце стільця, впершися руками в торець столу, та уп'явся в Тереха очима. – А я бачу, ви цілком вірно розумієте лінію партії. Терех скромно опустив очі долі. Проценко вдруге подався вперед та зазирнув у справу. – Ви інженер… З одного боку, вашою мовою, це непогано, та з іншого, ми намагаємося висувати передових робітників… – Але ж я походжу з робітничої родини! – майже вигукнув Терех. – Тихіше! – Проценко скривився. – Це чудово, що ви з робітничої родини, та голос підвищувати не обов'язково. – Мій батько працював у Бачинських склодувом. – Гнув хребет, – поправив Проценко. – Так, тепер про це можна казати відверто!.. Що ж, розумна інтелігенція, яка вийшла з народу, – саме те, що треба. Лишається останній мінус, це те, що ви не комуніст. А претендентів хоч греблю гати, і зокрема чимало місцевих комуністів. Терех нервово засовався на стільці. – Та я і не наважувався одразу ж звіритися у своєму прагненні… – почав він та затнувся з переляку, що перебрав міру. – Вступити до лав нашої партії? – продовжив за нього Проценко, ледь посміхнувшись. – Не бентежтеся, ваше бажання не містить нічого протиприродного. Більше скажу: якщо я у вас не помилився, то незабаром ваша мрія здійсниться. А поміж тим рекомендуватимемо вас на посаду директора гути. – Лише рекомендуватимете? – стривожився Терех. Проценко вдруге поблажливо всміхнувся. – Дарма хвилюєтеся. Ми передовий загін партії. А партія завжди висловлює думку народу. Отож ідіть собі та спокійно чекайте на призначення. А в заступники ми вам дамо Леоніда Гаргаля. – Леоніда Гаргаля?! – Тереха обійняв жах. – Та ж він повний нуль у цій справі! Вміє лише цвяхи забивати. Проценко спохмурнів. – От саме ви його і навчатимете. Він підвівся з-за столу та простягнув руку, даючи на здогад, що дискусія тут недоречна. – Отже, до зустрічі… товаришу Терех. |