ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ПЕРШАЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (1)1991 рік назавжди запам'ятається ганебним кінцем епохи комунізму та розпадом Союзу. Діти не мали з чим порівнювати, для них так чи овак кращі роки залишалися попереду, але вони дивилися на дорослих і міркували так, що якщо ті настільки схвильовані, отже, воно того варте. Свято завжди свято, навіть якщо через юний вік гадки не маєш, навіщо воно потрібне. Стояв теплий вересневий день, «оксамитова» осінь, типово львівська година. Троє хлопчаків замість того, аби сидіти за партами в школі, підраховували кошти, виручені від здачі пляшок, тут таки, під вікном склотарного павільйону. Старшому було років шістнадцять, молодшому – одинадцять. Брати. Щоправда, на обличчя вони теж різнилися, не лише віком. У кожному разі, поглянувши на молодшого, приймальниця, яка інших двох бачила не вперше, зворушено поцікавилася: «Хто цей красунчик?» Старших вона так жодного разу ще не назвала. Проте було і щось спільне, що зводило різницю нанівець: вони ніби змагалися поміж собою в неохайності, а красунчик молодшенький дав би фору будь-кому. Пошарпана, засмальцьована курточка зі старшого брата, виваляні у болоті штани… Зачісувати волосся маленький нечупара не завдавав собі клопоту, вочевидь, навіть зранку. Сірими через в'ївшийся бруд пальцями він міг спокійнісінько колупатися в носі, та нікому не збігало на думку його спинити. Приймальниця лише зітхнула: її б дитя оце так вешталося собі без нагляду! Начебто й нічого дітвора, особливо найменшенький, а проте за такого виховання що з них виросте? Втім, вона, заклопотана обслуговуванням черги, ще не чула їх коментарі, на зразок цього: – На пляшках багато не заробиш. У цьому парку своїх бомжів вдосталь. А як наразишся, то ще й приб'ють ненавмисно. Слід іти на світлофор. З тим вони й подалися на жваве перехрестя, де жорстоке суперництво вели поміж собою вісім потоків автівок. – Олесю, гайда! – наказав старший, Левко. – Та не лінуйся, проси як слід. Покажи, чому тебе навчали. Олесь не поспішав. – Сам би й показав! – пробурчав він, спідлоба поглянувши супроти сонця на старшого брата. – Він вже великий, – примирливо пояснив середущий, Дмитрик. – Йому не дадуть. А ти маленький. – Авжеж, – уїдливо продовжував Левко, – це тобі не в школі навчатися! Відмінник ти наш! П'ятірка у нього, бач, з арифметики. Здібний хлопчина! Рахувати до мільйона навчився. Нумо! Злічи, скільки у тебе грошей в кишені, – він дав йому запотиличника. – Мільйонер! Тобі й до п'яти ніколи рахувати не доведеться. З остраху отримати вдруге Олесь боязко зробив крок назад. Проте Левко це лише підбурило. – Кортить іще? Олесь заперечливо хитнув головою. – Тоді роби, що кажуть! – повторив Левко. – Бачиш онде іномарку? Хутко туди, та без грошей не повертайся! Бо ще поскаржусь таткові, він із тебе без вагань шкуру здере. Згадка про батька вплинула куди краще. Олесь переліз через турнікет, вибіг на проїжджу частину та боязко увійшов до вузького просвіту між двома рядами автівок, що стояли в очікуванні перед світлофором. Крізь привідчинене вікно «Мерседеса» розгледів він профіль поважного чоловіка у коштовному піджаку, що притискав ліктем шкіряну теку. Уявний голос батька додав йому хоробрості. Чоловік, не пустивши ані пари з уст, суворо на нього зиркнув, зробив рух, й скло поповзло догори, відокремлюючи його від маленького жебрака. Олесь ледве встиг висмикнути руку. Небо відбилося у бічному склі, тож він перестав бачити людей, що перебували всередині. *****Новенький «Мерседес» упевнено котив з потоком авт до центру міста, ніде не звертаючи, просто вперед. Поряд із водієм сидів Степан Ващук, успішний бізнесмен, власник потужної компанії. До стегна він притискав шкіряну теку, у ній знаходилися документи, що обгрунтовували його претензії на участь у будівництві газогону. Справа обіцяла стрімкий злет та була настільки значущою, що він розмірковував над цим, долаючи увесь шлях від свого офісу – допоки його не відволік неохайний хлопчисько років одинадцяти, що нахабно пропхав долоню у відчинене вікно. Тієї миті його серце стиснулося, проте Ващук вгамував у собі несподіване поривання та звів шибку. Хлопчисько залишився з нічим. Ващук спав оком на його розчарований погляд, та навряд чи той бачив його зовні крізь відблискуюче скло так само виразно, як бачив жебрака він сам. Водій запхав руку до кишені. – Ні! – заборонив Ващук. – Не смій нічого давати! – Але ж дитина! – розгублено озвався водій. – Отож-бо! Батьки-пияки посилають дітей жебрати, а тоді забирають гроші та купують на них горілку. Знайома історія. – Це так, – підхопив водій. – Та ж дітей б'ють, якщо вони не приносять грошей. – Ось! Ось чому я завжди проти! Єдиний спосіб покласти цьому край – не давати нічого. – Нікому не давати? – недовірливо перепитав він. – Тоді як же бути з тими, кому насправді необхідна допомога? – А про це запитай у першої половини. Волоцюжка зник, водій збентежено зсипав монети назад до кишені. Ващук зиркнув на світлофор. – Зелений! Їдьмо! *****Збентежений невдачею та не в кращому очікуванні Олесь перейшов до наступного авта. Вже й руку простягнув, та за недосвідченістю не здогадався зачекати, допоки дама нашкрябає у гаманці дещицю дрібних. Власне, він вже отримав по носі, та сподівався отримати вдруге. Перший досвід багато важить. Брати, спостерігаючи здалеку, лише насміхалися. – Гаразд, чого вже там! – скорився Левко. – Пожитку з нього, як з бика молока. Від самого початку було зрозуміло. – То що робитимемо? – Є одна думка. Дмитрик зазирнув у його хитро примружені очі. – Рулетка! – видихнув той. – Грати на останні гроші?! Левко знизав плечима. – Байдуже! Однаково поб'ють, ми ж і половини не зібрали того, що повинні були, тож яка різниця? Зате якщо покласти все на кон, з'явиться шанс. Той замислився. Логіка виявилася непереможною. Брати вже уявляли себе у виграші. Вони юрбою рушили до підземного переходу, в якому заповзятливі молодики спокушали перехожих обіцянкою миттєвого успіху. На тих, хто виграв, поряд очікував лоток з морозивом. Перший захід брати програли, другий виграли, третій теж, а на четвертий програли все. Або майже все. Поткнувшись до кишені, Левко вигріб залишок дрібних. – Не треба! – Дмитрик власною рукою примусив його стулити пальці в кулак. – Не треба, то не треба! – охоче погодився Левко та, наблизившись до лотка, купив морозиво, одне на трьох. На більше грошей вже не вистачило. *****Маленького жебрака на дорозі Ващуку довгий час не вдавалося забути, попри важливу справу. А все, звісно, вік: його синові зараз могло бути стільки ж. Він щільніше стулив губи. Нема чого ятрити минулі рани. Ані Галину, ані сина вже не воскресити. Хоча відносини з Галиною і не складалися останнім часом, проте заледве вона пішла з життя, як з'явилося відчуття того, що разом із нею він щось втратив. Його врешті огорнула лють до самого себе: ото маєш, вирішив не згадувати. Він сидів у просторій приймальні міського голови, безпристрасно розглядав килим та чекав на свою чергу, коли секретарка запропонує йому увійти до кабінету. Нарешті двері відчинилися, звідти вийшли люди. Секретарка поглянула на Ващука. – Будь ласка, заходьте. Розклавши перед головою сторінки проекту, він бачив, як той перебігав очима від рядка до рядка, вишукуючи цифри з позначенням карбованців. У кабінетній тиші голосно шаруділи аркуші паперу, та гудзики на рукавах його піджака брязкали, постукуючи об поверхню столу. Пролунав телефонний дзвінок. Голова довго пояснював щось телефоном, згодом поклав слухавку й без жодної перерви продовжив коментувати проект, втупившись у розрахунки та звертаючись на цей раз до Ващука. Ващук навіть не зауважив, коли це сталося. Для них з Галиною була тяжким випробуванням перша невдала вагітність. По чому їй тривалий час довелося лікуватися, і вони вже втратили надію завести дитину. Мабуть, саме в цьому полягала причина, через яку він її покинув. Їх більше нічого не пов'язувало, отож Здебський нагодився саме впору. А проте згодом, як завжди буває, коли мости попалені, його почали долати сумніви. Хтозна, можливо, якби він не поїхав, вона, принаймні, була б жива. Так у кожному разі він вважав. Вона не залишила навіть записки. Їй ні до кого було звернутися. Та й навіщо? Адже все і так зрозуміло. Час залікував рану, чимраз рідше він мордував себе докорами, та лише сьогоднішній хлопчисько змусив його пригадати те, до чого вже не було вороття. Як шарудіння паперу, так і голос міського голови, лунав собі та й лунав. – …Гадаю, на цій цифрі можна було б зупинитися. Проте я не бачу кошторису на земляні роботи. Чи все увійшло до одного рядка?.. Голова уважно подивився на відвідувача. – Ви мене зовсім не слухаєте, чи мені це лише здається? – запитав він у безмірному подиві. *****– Доведеться відіслати його назад до колонії, – похмуро заявив батько сімейства щодо старшого, шістнадцятирічного сина, повернувшись до нього плечима, – на перевиховання. Він був аж ніяк не в гуморі. Голова тріщала по вчорашній пиятиці, та навіть похмелитися було нічим. Звісно, сам винен, що не залишив про запас, адже знав, а проте якого біса ці ледарі вешталися учора цілісінький Божий день та жодної копійки до хати не принесли! Та ні, не може такого бути, щоб не запрацювали, попросту вкотре витратили на солодощі й жувальну гуму! А вдома як виметено. Помешкання було ще гіршим за попереднє. Ба навіть квартирою це не назвеш: по-перше, напівпідвал, а по-друге, де це бачено, аби одне велике приміщення правило й за вітальню, й за спальню на всю родину, ще й за кухню та ванну? Лише вбиральні не було, на щастя, вбиральня знаходилася на подвір'ї. Бомбосховище, інакше не назвеш. Авжеж, квартиру їм дали, як багатодітній родині, та вони не сходячи з місця здали її у найм, а самі за невелику частину виручених коштів зняли оцю конуру. Такий ото бізнес. – Відішлю його до колонії, – вдруге пообіцяв батько. – Принаймні, на один рот буде менше. – Не відішлеш! – обізвався Левко. – Відішлю, – переконано правив своє батько. – Навіщо ти мені тут здався? Старий вираз «лаявся, як швець» щодо нього слід вважати за недоречний. Шевцям до нього було надто далеко. Жодних обмежень на лексику. Сестрички звикли й сприймали це як належне. Син з переляку пошукав очима навколо себе. – Тоді вже краще ось його віддай, Олеся. З нього й так пуття немає. Він лише вчитися любить. Від парти не відірвати. – Брехня! Не люблю я вчитися! – захищаючись, обурився Олесь. – Любиш, любиш! Це всі знають. Олесь спав очима на його зловтішний погляд. Він нахилився за портфелем, дістав звідти щоденника. – Ось вам, дивіться! – гордовито розкрив його на останній сторінці, яку прикрашала величезна, на півтора рядки, двійка з української граматики. Дмитрик вирячив очі. – А й справді, двійка! Втім, Левко не здавався. – Та ж то було вчора! – тицьнув він пальцем у щоденник. – А хто скімлив, що не виконав домашнє завдання, бо увесь позавчорашній вечір його змусили прочатувати на варті, допоки ми для одного бариги тягали цеглу з будови? Та коли б не це, він би напевне все вивчив. У, зубрило! – Левко замахнувся міцно стиснутим кулаком. Олесь із скривдженим виглядом закрив щоденника. Треба ж, ніхто йому не йме віри, ані вчителька, ані ці. Зате батько надзвичайно здивувався. За п'ять років школи він вперше почув про успіхи свого молодшого. – Любить навчатися? Гаразд, ми його тоді до училища віддамо. Нехай з пожитком навчається, а не так собі. Зробимо з нього сантехніка. Буде сантехніком, як його дід… Чого іржете? Вони непогані гроші заробляють. Хтозна, може, і я на старості років заживу врешті! – Еге ж! – пирхнув Левко. – Наставляй кишеню! Батько витріщив очі, розцінивши це на свій лад. – А диви! То ви й справді гроші приховуєте? Він потягнувся за ременем; шкода, що вчора з п'яних очей не вдалося зайнятися вихованням. Левко швидко зметикував, до чого цей порух, проте в ньому теж розігралася кров, тож замість того, аби дати задній хід, він несподівано збунтувався. – Сам би ліпше працював! Нашим заробітком живеш! Знайшов собі наймитів! Батько поволі й важко розвернувся до нього. Левко бачив: той набігав кров'ю, немовби ляпаса отримав. Ось і Левко увібрав голову в плечі, встигнувши пошкодувати про власну зухвалість. – А на тобі!.. Ремінь просвистав над вухом сина та різанув по краю столу на тому місці, де щойно була його рука. – Шмаркач! Оце ти з батьком так розмовляєш?!.. Та ви мені довік ходитимете зобов'язані! Я вас народив, я дав вам життя, хіба цього недосить?.. Та я тебе!.. – він удруге замахнувся. І цього разу Левко ухилився, сховавшись за стіл. – Я не те мав на увазі! – з переляку вигукнув він. – Ти у мене отримаєш!.. Наостанок ремінь боляче огрів його по спині, щойно Левко забарився на порозі. – Завтра ж до колонії відішлю! – навздогін пообіцяв батько. Повернувшись, він утомлено опустився на табурет. Діти принишкли та й взагалі намагалися якнайменше нагадувати про себе. Та все одно він зирнув дітей похмурим оком. – То як, бачили? – рукою, що досі тримала ремінь, вказав він на двері. – Буде й вам наука! Я вас привів на світ, отож ви у мене в боргу, допоки віку! – він журно хитнув головою. – А ще називається, рідний син! Нехай би ще, оцей! – він недоброзичливо поглянув на самого молодшого, Олеся. – Ох, очі б мої не дивилися! Запитай ліпше у своєї матері, де вона тебе нагуляла? |