Головна

Книга 1

Книга 2

МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"

КНИГА ПЕРША

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (2)

Дітям слід знати, що безробіття й пияцтво поодинці не ходять. Наче у колі: одне тягне за собою інше, з якого боку не поглянь.

На жодному місці батькові не вдавалося затриматися довше двох-трьох місяців. Опісля його виганяли за пиятику. Рекорд склало останнє місце праці, де він протримався близько року, аж поки одного разу не запхав, загавившись, пальці під прес. Вкотре при цьому був напідпитку, але позаяк майстер із жалю вирішив його покрити, то й визнали це за виробничу травму. Батько отримав інвалідність за всіма правилами. Адміністрація почувалася у боргу. А дарма! Насправді інвалідність впала на нього як манна небесна. Здійснилася давня його мрія. Тепер він міг із чистим сумлінням не працювати, отримувати пенсію й мати досить часу, аби до пуття її витратити.

Щойно Олесю виповнилося чотирнадцять років, він розпочав підробляти посудомийником у ресторані, а з настанням літа подався на прокладку газогону; оголошення миготіли у всіх газетах. Будівництво надто потребувало дешеву робочу силу. У паспорт ніхто не заглядав. Були б руки та ноги, на решту заплющували очі. Лопату до рук – та гайда рити траншею. Вранці робочих підбирав автобус, увечері він же відвозив у зворотній бік. Зате розрахунок чітко двічі на місяць.

Родині треба було якось перебуватися. Пенсія пропивалася за перший же тиждень, а гроші, виручені за квартиру, протягом наступного. На дітях, що не встигли одружитися, лежав обов'язок годувати сім'ю решту часу.

Повернувшись якось о пізній порі з роботи, Олесь застав братів, що тільки-но виходили з хати.

– А, Олесю! Ходімо з нами!

– Куди це ви проти ночі зібралися? – поцікавився він утомлено.

– Рибалити, – криво усміхнувшись, пожартував Левко. – Йдеш?

– Куди, куди?

Брати ззирнулися.

– Він геть спав з розуму у своїй траншеї.

Лише зараз Олесь збагнув, що він удома, і що на відповідь чекають не хто-небудь, а його брати.

– Нікуди я з вами не піду! Та й взагалі, я страшенно втомився. Маю намір поспати, – звірився він, прямуючи у свій кут.

Він не дійшов двох кроків: на його ліжку, розвалившись ниць, щосили хропів п'яний як ніч батько.

Олесь постояв, а тоді, зітхнувши, вдруге поглянув на братів.

– Гаразд, – погодився він, – ходімо.

*****

Поночі яскраво-червоний «Альфа-Ромео» завжди здається бордовим, а синій «Запорожець» легко узяти за чорний «Дево».

Левко на ходу штовхнув порожнє авто, припарковане біля парадного. Нічну тишу розітнуло пронизливе виття сирени.

– Ото музичка! – скривився він, затикаючи вуха. – Хто її вигадав, цю сигналізацію?

Мимохідь штовхнув ногою ще зо дві автівки.

– Охоронки понаставляли, увесь квартал збудять! Через якусь жалюгідну тарантайку! Я б цих власників!.. Де їхнє сумління?

Наступне авто не відгукнулося. На радощах Левко аж підстрибнув.

– А оце вже невибачне нехлюйство.

Допоки він піддомкрачував колесо, Дмитрик крутив головою навсібіч.

– Ключа давай! – вимогливо зажадав Левко.

Олесь витріщив очі та обурився.

– Агов! Чим ви тут займаєтеся?

– Як то чим? Рибу вудимо!

– Ви мене навіть не попередили!

– Слід було запитати!

Край вулиці креснула «блималка». Сирени не було, авто з'явилося безгучно.

– Левко, кидай! – гукнув Дмитрик. – Тікаймо! Ходу!

Втім, Левко й сам помітив ріжуче світло. Обидва метнулися до парадного, лише Олесь закляк на місці, немов його це не стосувалося.

– Олесю! – зашипів Левко, озирнувшись. – Чого вичікуєш, бовдуре? Кортить, аби зацапали? Ховайся мерщій!

Натомість Олесь байдуже знизав плечима.

– З якого це дива мені тікати? Я тут до чого? За вами провина, ви й біжіть!

– Оце братика нам Бог послав! – схопився за голову Дмитрик.

– От віслюк! – Левко спересердя саднув кулаком по косяку дверей. – Адже ж пов'яжуть, навіть імені не запитають! І незчуєшся навіть!

Поліція знала, як діяти. Судячи з усього, їм зателефонували. Левко вгадав. Поліцейські відразу ж оточили Олеся. Промінь ліхтаря висвітлив напіврозкручене колесо.

– Хай йому грець! – вилаявся Левко в парадному. – Домкрата шкода. От і по домкрату!

– Все зрозуміло, як на мене, – підсумував поліцейский з ліхтарем.

*****

За другим столом збоку від слідчого сиділа жінка у формі офіцера поліції. Олесь розгубився: куди йти? Збагнувши причину його нерішучості, слідчий порухом руки вказав на стілець навпроти.

Посипалися запитання. З погляду Олеся, вони не мали жодного стосунку до справи. Жінка мовчала, питав один слідчий. Власне крадіжки він торкнувся не одразу. Коли ж торкнувся, Олесь обурено відповів, що немає жодного уявлення щодо цього, йшов собі повз, а вони затримали першого-ліпшого, хто їм трапився, і питати не стали. На що слідчий тільки знизав плечима: усі так кажуть. Набридло слухати.

«Що відбувається? – гарячково розмірковував Олесь. – Я ж-бо знаю, що ні в чому не винен. Та на відміну від вас, я знаю правду. Сподіваюся, ніхто не заперечуватиме, що саме мені вона відома. А тепер уявіть, яку оцінку даю я вам з вашими звинуваченнями. Моє знання правди проти ваших домислів. Тож яка з цих двох оцінок буде справжньою?»

Несподівано втрутилася жінка.

– Шайноха Левко – часом не твій брат?

Олесь зашарівся. Він знав, чому вона запитала. Свого часу Левко стояв у них на обліку в дитячій кімнаті. Вона не забула.

Поза тим і слідчий звів брови.

– То Шайноха Ярослав – твій батько?

Олесь навіть не підозрював, що його рідня настільки популярна. Цього разу він почервонів ще більше. Батько притягувався за дармоїдство, а якось по-дурному залетів на крадіжці цілої ванни з будови. Треба ж було встругнути: пронести ванну в руках через два квартали посеред ночі! Крадіжку з державної будови ще можна зрозуміти, багато хто цим промишляє та не вважає для себе негожим, але щоб у руках, вночі, тягнути через усе місто крадену ванну? На сміх курям та на радість нічному патрулеві!

Слідчий похитав головою. Олесь здогадався, що його справи кепські.

Не знав він лише одного: навіть у цих стінах зовнішність може відігравати не останню роль. Жінка у поліційній формі пройнялася прихильністю до гарненького хлопчини з мрійним поглядом.

– Чула я, з батьком сталося нещастя?

Йому залишилося підтвердити.

– Мати надалі безробітна?

Вона заздалегідь знала відповідь на кожне питання, та ж треба було якось мотивувати власну поблажливість!

– Вчишся як?

Слідчий з цікавістю прислухався до діалогу. Природна жіноча підступність безмежна. Отепер і в нього виник сумнів, чи так вже украй необхідно саджати цього милого хлопчика за грати. Він удруге зазирнув до справи, цього разу вже у пошуках пом'якшувальних обставин.

– Придався б лист з місця роботи або навчання, – «з місця роботи», він це згадав лише за звичкою. – От якби школа взяла тебе на поруки… Та характеристика, яку вони тобі дали, щиро кажучи, далека від бажаної. Ні, вчишся ти начебто непогано, та от з дисципліною… – він розвів руками. – Систематичне прогулювання уроків – це вже не жарт.

– А з місця роботи? – запропонував Олесь.

Той не йняв віри власним вухам. У жінки на обличчі розійшлися зморшки.

– То ти працюєш?! – вона навіть нахилилася вперед.

– Авжеж! На укладанні газогону. Від початку канікул.

– Яка організація?

– Не треба, – зупинив її слідчий, – я знаю. Це приватна фірма, «Дари надр», належить Степанові Ващуку.

Він узяв телефонний довідник.

– Гаразд, спробуємо. Можливо, тут нам поталанить більше.

*****

У головному офісі «Дарів надр» задзвонив телефон. Секретарка зняла слухавку.

– Компанія «Дари надр», доброго дня... Ващук?.. Вибачте, але він зайнятий, у нього саме люди. Вас не надто обтяжить зателефонувати за півгодини?

Довідавшись, у якій справі просять Ващука, вона споважніла.

– Мабуть, я краще з'єднаю вас із нашим юристом.

Правник назвався сам: Ігор Мельник. Допоки він зволікав час у безглуздій балаканині із слідчим, йому до кабінету внесли особову справу Олеся Шайнохи. Він вже мав намір втішити слідчого, та, перегорнувши сторінку, нагло спохмурнів.

– Прошу, хвилиночку зачекайте біля телефону.

Мельник перемкнувся на номер Ващука.

– Даруйте, пане директоре! У мене на телефоні поліція. Її цікавить дехто на прізвище Шайноха… – він зазирнув у справу, – Олесь Ярославович. Він у нас працює другий місяць.

– Якщо працює, тоді в чому річ? – здивувався Ващук. – Нехай відділ кадрів підготує відповідь.

– Так, звісно, але йому ще немає п'ятнадцяти. Наші кадровики метуть поспіль усе, що трапиться. Брак людей, нема ради!

– Чотирнадцять років? О Господи!

– Ви ж розумієте, що без згоди батьків…

– А у нас є згода батьків?

– Ви ще питаєте?

– Авжеж... То як же нам бути?

– Удамо, ніби Шайноха зроду у нас не працював.

– Маєте рацію, – неохоче погодився Ващук. – Так і кажіть.

Мельник повернувся до перерваної розмови.

– Альо! Ви мене чуєте?.. Мені дуже прикро, та працівника з таким прізвищем немає у нашому обліку. Тут якась помилка. Вас, певне, ввели в оману.

– Так, безумовно, – розгублено відповів слідчий, вішаючи слухавку.

Мельник востаннє поглянув на справу Шайнохи та подер її на самі клапті.

назад

початок

вперед