ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ДРУГА (4)Витерши порох у бухгалтерії, прибиральниці загасили світло та перейшли до наступної кімнати. Олесь напружено чекав на цю мить. Іванка добре знала розташування кімнат, які ще потрібні знаки? Він увійшов до вбиральні та визирнув крізь вікно. З цього боку до будівлі мав би притулитися невеличкий сквер, геть загубившийся у темряві. Та ось внизу промайнув вогник. Він розростався просто при очах, допоки його не оповив густий дим. Олесь спустився ліфтом. Охоронець сидів у своїй кабінці, розминаючись та слухаючи радіо. – Там щось палає! – пробігаючи повз, вигукнув Олесь. – Може, викликати пожежників? Той, хоч і не піддався паніці, а проте зняв зі стіни вогнегасник та вирушив услід. Один по одному вони обійшли будівлю. Тліюче вогнище утворила висока купа з опалого листя. Ще вдень охайно складені піраміди впадали в око посеред цілого скверу. Хтось не полінувався згребти все до однієї купи, власне, тепер вона жевріла під самою стіною, і дим здіймався догори, затуляючи вікна нижніх поверхів. Безсилі язики полум'я, що їх пориви вітру вихоплювали зсередини, наче пес у наморднику: гарчить, а пуття жодного. Щойно вітер сходив на ниць, у темне небо вкотре спрямовувався непроникний стовп диму. – Бешкетники! – засуджуюче похитав головою охоронець. – Облили мастилом хмиз та підпалили, – він штовхнув ногою порожню каністру. – У цих одне лиш на думці. Він перевернув сторчма вогнегасник, спрямувавши потік піни у самісіньке вогнище. Піна з шипінням зникла серед диму. – Пожежі не буде! – заспокоїв він. – Листя ще сире, їм не поталанило. Тут більше диму, аніж вогню. Садівник їм подякує, – він покпив собі з них. На підтвердження його слів, усмирений піною, вогонь зник остаточно, а стовп диму перетворився на маленьку цівку. По краях мерехтіли тліючі залишки вогнища. – Годі, ходімо! – додав охоронець. – Більше тут немає нічого до роботи. Ліфт підняв Олеся нагору. Іванка ховалася за дверима, що вели на сходи. Він скосив очі та приклав пальця до губ. У кімнаті, сусідній з бухгалтерією, досі палало світло та не вщухала метушня. Крізь відчинені двері виразно долинало щокожне слово. Олесь увімкнув пилосос. Іванка залишила укриття та повз нього попрямувала до бухгалтерії. Мимохідь поцілувала його у щоку. У відповідь він простежив за нею поглядом. Вона мала часу в запасі щонайбільше, це півгодини – допоки прибиральниці не перейдуть до наступного крила. Звідти вони вдруге могли б побачити мерехтливе світло. На той час, поки вони переходили з кімнати в кімнату, Олесь щоразу вимикав пилосос. Так у них з Іванкою було домовлено. За півгодини прибиральниці викінчували останню кімнату перед поворотом коридору. Олесь відклав шланг пилососа, не вимикаючи, та прочинив двері до бухгалтерії. Іванка лише мигцем зиркнула у його бік, та вдруге зосередилася на екрані монітора. Він тільки встиг попередити її порухом, аби кінчала на цьому. Вона залишила кабінет, щойно як прибиральниці перейшли до іншого крила. – Не виходь сама, – прошепотів він до неї. – Дочекайся прибиральниць. Все просто. Прибиральниці, що працювали у різних організаціях, поміж собою знайомі, природно, не були. Ці приймуть її за колегу з нижнього поверху, а охоронець за тих, що працюють спільно. Сам Олесь полишив офіс раніше за них, та не відійшов далі за браму. Під огорожею чорніла густа тінь, там він і причаївся. Незабаром він побачив Іванку, що пленталася позаду прибиральниць. Не знай він, що їх усього дві, Іванку він міг би й не зауважити. Вона, так його точно не бачила. Він її налякав мало не до смерті, раптово поставши з пітьми. Побачивши просто поперед себе постать, Іванка схопилася за серце. – Уф, як ти мене настрашив! Що ти тут робиш? – Вирішив переконатися, що з тобою усе гаразд. Він потягнув її за собою в тінь: цього разу з будівлі виходили прибиральниці з нижніх поверхів. У хустці, пов'язаній через лоб, вона легко вписувалася до їхньої юрби. Якщо не брати до уваги модельні босоніжки вартістю по сто гривень за кожну, вона геть чисто надавалася як одна з них. Немов здогадавшись, що у нього на думці, Іванка тієї ж миті зірвала з голови хустку. – Ходімо, – рішуче промовила вона. – Ми ще маємо потрапити до готелю «Гетьман». – Готель «Гетьман»?! – жахнувся Олесь. – Просто зараз? Що ти там забула? Він недарма опирався. Готель «Гетьман»! Це ж на протилежному краю міста! Іванка знизала плечима. – Ти можеш податися додому, я тебе не примушую. Та за мить, аби його не образити, злагідніла. – Гаразд! Хочеш довідатися, що мені пощастило розкопати за ці півгодини у комп'ютері Катерини?.. – як тоді, у нього на горищі, вона враз поклала руки йому на плечі. – А ти таки вправний до вигадок, блискуче все обміркував! Щиро кажучи, не сподівалася від тебе! – Не чекала від прибиральника? – Ну… Її руки зісковзнули. Олесь хитнув головою, посміхнувшись: – Зрозуміло! Втім, Іванці вдалося миттю подолати збентеження. – Я лише непокоїлася, аби з цією пожежею чого не сталося. Та мушу визнати, воно того було варте. Отож слухай уважно. Терех і справді купує квотований дешевий газ, але купує не безпосередньо, а через якусь загадкову фірму. Щоправда, його ім'я там не фігурує, ладна закластися, її власником є який-небудь дев'яносторічний пенсіонер. Тут він одразу ж вбиває двох зайців: оминає, по-перше, пастку Ващука (згадай про три мільйони), та ховає, по-друге, кінці своїх афер від прокуратури. Мізерний прибуток дістається «Дарам», а от які суми осідають у посередника, можна лише здогадуватися. У цьому полягає весь секрет його операцій. Величезні суми йдуть через «Дари» транзитом та щоразу зникають невідомо куди. «Дари» у нас чисті, тут ми нічого не знайдемо протизаконного: немає коштів – немає і криміналу. Зате інша фірма… Кортіло б на неї подивитися? Загадкова-то вона, звісно, загадкова, проте адреса у неї цілком конкретна. Відтак зараз ми рушаємо просто туди. Олесь пошкодував, що вона забрала руки, та вирішив виправити цю помилку. Нахилившись, спробував її поцілувати. Її обличчя досі приховувала густа тінь. *****Увесь перший поверх готелю «Гетьман» здавався під офіси дрібним фірмам та приватним підприємцям. О такій пізній порі ніхто вже не працював, лише з якогось вікна струменіло світло. Крізь розкриті жалюзі прозиралися бормашина та крісло з пацієнтом, над котрим нависала нерухома постать дантиста у білому халаті. Пошматований прямокутник світла лягав на вистрижений травник, що тягнувся уздовж стіни аж до самісінького рогу. Іванка сміливо попрямувала через парадний вхід. Не злякавшись суворого погляду охоронця, кинула впевнено: – Я на прийом до дантиста! Мені призначено! Охоронець лише хитнув головою. Перемога була цілковитою, вони стрімко пробігли повз. Іванка пересувалася коридором настільки швидко, наскільки встигала читати таблички на дверях. Притлумлене світло змушувало напружувати зір: люмінесцентні лампи світилися через одну. Минувши зуболікарський кабінет, вона раптом зупинилася біля наступних дверей. – Тут, – видихнула вона та смикнула за ручку. Двері були, природно, замкнені. – То як же туди потрапити? Вона зігнулася навпіл, вивчаючи замкову щілину. Олеся обійняв жах. У коридорі панувала тиша, коли-не-коли перервана брязканням інструменту, що долинав із сусіднього кабінету. Поза сумнівом, проникнути усередину звичайним шляхом не було жодної можливості. І навіть замок не мав крізної шпари, як у «Дарах», через яку можна було що-небудь розгледіти. – Ходімо! – враз наказала вона й потягнула його до виходу. Охоронець зі свого місця байдуже простежив за ними очима. Проте далі за ганок вони не пішли, звернувши на вузьку асфальтовану доріжку поміж травником та стіною. Під вікном Іванка спинилася й закинула голову. Грати на вікнах нижнього поверху не залишали жодних шансів потрапити до середини, та, либонь, з цим вона давно змирилася. – Допоможи мені підійнятися, – озирнулася вона. Олесь почувся ні в сих, ні в тих. – Я лише хочу дізнатися, чи є там комп'ютер, – заспокоїла вона його. – А це навіщо? – недовірливо поцікавився він. – Якщо є комп'ютер, відтак, у ньому зберігається якась інформація. Тоді тут і справді офіс, а не просто бутафорія. Він слухняно присів навпочіпки, Іванка влізла йому на плечі, притулилася до грат. Вуличні ліхтарі відбивалися у віконній шибці. Грати заважали наблизитися до вікна впритул. Олесь стояв, випроставшись на увесь зріст. Іванка тупцювала у нього на плечах. – Довго ще? – запитав він нетерпляче. – Несила нічого розгледіти, – відповіла вона. – Заважає віддзеркалення. У смузі світла, що променіло із сусіднього вікна, зі свого крісла їх помітив пацієнт, та звернув увагу лікаря. Гострий промінь ліхтаря з боку парадного входу засліпив Олеся так, що мимоволі він примружився. – Агов! Що ви там робите? – гукнув охоронець. Іванка зістрибнула вниз. Охоронець наближався. – Хутчіш! Вхопившись за руки, вони подалися тікати через травник. Втім, охоронець і на гадці не мав їх переслідувати. Повернувшись до себе за стіл, він зазирнув до списку телефонних номерів, притиснутого склом. Опісля зняв слухавку та набрав номер. – Це охоронець із готелю «Гетьман», – назвався він, почувши у слухавці чийсь голос. – Тут вашою фірмою надто цікавилася підозріла паронька. Дівчина пояснила, ніби прямує до зубного, та, схоже, зуби у неї не болять. – Опишіть мені її, – зажадав Терех. Охоронець змалював. Так, усе співпадало. – З нею був ще парубок… – Дякую! – зупинив його Терех. – Цього досить. Не турбуйтеся. Сьогодні вони вже не поткнуться. Він дав «відбій» та одразу ж набрав стільниковий номер Філенко. *****Наступного дня Іванка сама увірвалася до Мельника, щойно він з'явився у своєму офісі. – Кого ви туди пішлете?.. Я вже там була й знаю, де що розміщене, – нагадала вона. Мельник незворушно пройшов за стіл та розкрив теку, яка була при ньому. Ця пауза її вбила. – Гаразд, – зітхнула вона. – Можу намалювати план. Вона сіла навпроти, нетерпляче заглядаючи йому в очі й навіть без остраху перед запахом курива. Та ледве він розкрив рота, стало зрозумілим, чому він зволікав. – Пізно, – відповів він. – Сьогодні вночі там була пожежа. Лише цього разу вже справжня. Отепер Іванка відвернулася, поклавши лікті на стіл, призначений для відвідувачів. Вона не приховувала свого розчарування. – Не варто перейматися, – заспокійливо додав Мельник, вивчаючи її профіль. – Поза вивіскою, там однаково нічого не було. Усі документи напевне зберігалися деінде. Вона поглянула з недовірою. – Тоді навіщо ж він?.. – Навіщо підпалив? – Мельник знизав плечима та гмикнув. – Аби нічого не надавати. Тепер він усе зверне на пожежу. Допоки поліція шукатиме палія, він заявить про втрату документації та розпочне нове життя. З грішми, вирученими від незаконних операцій. – У такому разі, де ж документи? – Не вкажу напевне, де вони зараз, але де вони знаходилися ще вчора, не важко здогадатися. – І де? – вдруге запитала вона. Він поглянув на неї глузливо. – Ну!.. – присоромив він її. Враз вона збагнула. І Мельник це відчув. – Він навіть не виносив їх звідти… принаймні, аж до сьогоднішнього ранку. Іванка застогнала, обхопивши голову руками та розгойдуючись сюди-туди. – М-м… Яка ж я дурепа! – Та не зовсім, – удруге заспокоїв її Мельник. – Зрештою однією лазівкою у нього стало менше. Фірму доведеться прикрити. Він зазирнув до теки й витягнув на світло якісь папери. – А, пусте! У мене зате добра новина. Я щойно з міськради. У нас є реальна можливість виграти тендер на газифікацію багатоповерхівок, що саме зводяться в районі Гроховської. Цей підряд – наш порятунок. Як Бог дасть, будемо знову верхи. *****Терех зателефонував над полудень. Мельник і гадки про нього не мав, впритул зайнятий новим проектом. Він не мав анінайменшого сумніву, що виграє тендер. Єдиним поважним суперником могли стати «Дари надр», але він був переконаний, що Терех на це не піде. Дякуючи Ващуку, його мало цікавили гроші, котрих він не зможе торкнутися за будь-яких обставин. Мельник заздалегідь зважував, скільки доведеться вкласти на першому етапі, де набрати людей. Терех нагадав про себе – наче сніг упав на голову. – Доброго ранку! Моє шанування панові Ігореві! – Як на мене, вже незабаром полудень, – спересердя нагадав Мельник. Чого йому треба? – Не заперечуватиму, – охоче погодився Терех. – Та коли ніч замінює день, легко про це забуваєш. Здається, вечір, хоча насправді щойно тільки ранок. Варто трохи подрімати – а вже обідня пора. – То ви не виспалися? – поцікавився Мельник з цілковитою байдужістю. – Де там! Зате у вас, мабуть, з цим усе гаразд. Мені б вашу холоднокровність. – Щось трапилося? – Ви ще питаєте?.. Готель «Гетьман». Вночі там сталася пожежа… А ви хіба не чули? – Авжеж, звісно! Та я і не підозрював, що ви цим перейматиметеся. Меблі згоріли! Велика річ! – І не лише меблі. – Бачите, як до речі! І ви намагатиметеся переконати мене в тому, що пожежа, це випадковість? – Нізащо! Навпаки, я впевнений, це був умисний підпал. Мельник на мить почувся спантеличеним: ці слова мали належати йому, а Тереху слід було активно заперечувати. Що той замислив? – Навіть так? – єдина відповідь, на яку він здобувся. – Уявіть собі, – правив своє Терех. – Та й пожежники тієї ж думки. Вікно розбите, а на підлозі знайдені скалки від пляшки з-під запальної суміші. – Повідомили поліцію? – Ясна річ! – І що на це поліція? Когось підозрює? – Ну… на разі ще ні. Проте я можу їм у цьому допомогти. – Цікаво, кому це було вигідно. – І я про те ж. – Ймовірно, прокуратуру зацікавлять схеми продажу газу за кордон, – про всяк випадок Мельник вирішив його налякати. У відповідь Терех неочікувано зареготав. – Боюся, це вам доведеться давати пояснення, любий мій! Вартівник бачив, як дехто швендяв проти ночі довкола офісу. Не здогадуєтеся, хто саме?.. Цю особу він добре розгледів, майте певність. Варто поставити обох навіч, невеличкі зводини… – Нісенітниця! Навіщо їй було підпалювати? – О, якраз у неї та був мотив! Адже вона ваша співробітниця, еге ж? Хтозна, може, ви їй самі й звеліли! Мельник стримав обурення. Вже не лишалося сумнівів, що Терех намагається його шантажувати, а відтак, уся ця історія у разі чого матиме для нього доволі серйозні наслідки. Якщо, звісно, не поховати її на самому початку. Та й Тереху, певна річ, того ж треба, інакше з якого це дива він зателефонував йому, а не до поліції? – Гаразд вже, домовимося, – долаючи огиду, пішов він на примирення. – Чого ви хочете? – Оце вже розмова! – зрадів Терех. – А то відразу ж у бійку. – З усім тим, спробуйте без передмов! – підстебнув його Мельник. – У мене обмаль часу. Він і справді був ситий донесхочу Терехом з його брудними справами. – Гаразд, – погодився той. – Дещо, зізнаюся, мене турбує. Ваша дівчина викачала у мене інформацію, що становить… певною мірою комерційну таємницю. Я б уважав за краще, аби вона такою і залишалася. То ось у чім річ, здогадався Мельник, дискета! – І це ви називаєте, гм-м… комерційною таємницею? – беручи його на кпини, перепитав Мельник. – Як на мене, сюди більше підходить щось із кримінального кодексу… Та вже нехай. Коли так, я поверну її вам. Терех пирхнув. – На якого біса вона мені потрібна? Ви цих копій можете наплодити ще з тисячу. Мельник удав, наче прикро здивований. – У такому разі, що ж робити? – Та… хіба що під ваше слово честі. – Вас влаштує моє слово честі?! – Так само, як і вас влаштує моє, в тому, що я не покажу вартівникові добре відоме вам фото. – Дискета проти світлини?.. Згода! Домовилися! – Отож, по руках! Мельник насилу дочекався, аби переказати Іванці зміст розмови, та при цьому ледве стримував сміх. – Не кортить дізнатися, чому Терех так боїться твоєї дискети? Він гадає, ніби ти викачала все. Вкупі з тією самою фірмою. – Навіщо ж ви тоді пропонували її повернути? – А я не мав ані крихти сумніву, що він відмовиться, – зізнався Мельник. – Тому й запропонував. *****У Тереха збереглося дивне відчуття. Проте минуло декілька хвилин, перш ніж він збагнув, що його так спантеличило. Не те, що Мельник погодився: він не мав вибору. Та вже надто поспішав, так чинять, наприклад, залагоджуючи дрібні життєві негаразди. Поводився з ним, немовби з докучливою мухою. На загал, усе це анітрохи не нагадувало визнання ним власної поразки. Ні, Мельник не був пригнічений горем! Навпаки, його захлеснув надлишок енергії. Що він там іще вигадав? Насупивши брови, Терех удруге взявся до телефону. Відповідь на своє питання він отримав несподівано швидко. Ось воно, виявляється, що: новобудова! Так, розіп'яв Мельник губу на тендер від мерії! Нічого казати, ласий шматочок! Тереху він, певна річ, ні до чого, через «Гетьман» тепер уже й гривни не пропустиш. Та Мельник!.. Він засмикався. Адже й справді виграє. Та ще й оклигає, на ноги зведеться. Е ні, так справа не піде. Скільки цей Мельник спромігся йому крові попсувати! Розкопали ж вони фірму у «Гетьмані». І хто повірить, що на цьому зупиняться? Не буде тобі з ними спокою, міркував Терех. Ні, годі вже! Набридло жити з осторогою. Він попередив секретарку: з хвилини на хвилину факсом має надійти проект, запропонований Мельником. Знає він цих баб! Всього лише й принад, що ноги довгі. А варто відвернутися, як вже або палять собі, або теревенять де-небудь з подружками. І факс, вважай, застряг до самого ранку. Нарешті! Сама принесла. Папір ще теплий. Завжди б така старанність, та де там! Лише допоки не тицьнеш пальцем. Здається, сьогодні він ладен бурчати й бурчати. А все через клятого Мельника! Треба його зрештою притиснути, нехай запам'ятає, раз і назавжди. Він розгорнув на столі копію плану з виразно викресленою лінією трубопроводу. Нумо, нумо!.. Погляньте, як близенько від Гроховської. До речі, через Гроховську шлях був би навіть коротшим. Тут, на плані, це відразу брало на себе очі. Але Терех здогадався, чому той дав гака. Якщо тягнути через Гроховську – конче доведеться щось зносити, тоді як у проекті Мельника лінія прокладена пусткою. Справді, цілком розумно. А головне, дешевше. Для Мельника. Для Мельника, та не для Тереха! Так, а зараз спробуємо скоротити шлях, пустивши газогін через Гроховську. Наприклад, через будинок Бачинських. Чудово! Мельник не наважився тягнути через Гроховську? Ще б пак, адже це не на його зуби. Згодом тягайся по судах з мешканцями, та ще й виплачуй компенсацію. Терех радісно потер руки. Врешті-решт придалася йому ця ділянка, це безглузде Ващукове надбання, яке коштувало компанії сорок тисяч гривень. Її землею пройде газ, через колишній будинок Бачинських. «Компенсацію я не вимагатиму, – міркував він, – це додатково здешевить проект. На якого дідька вона мені потрібна, якщо у мене і так у банку лежать цілих три мільйони, котрі я не в стані звідти забрати! Будинок доведеться знести. Камінь із серця! Казино однаково не збудувати. Тож принаймні якийсь пожиток буде». Прокресливши на плані грубу лінію, він нахилився до перемовника. – Запросіть до мене чільника технічного відділу. |