ГоловнаКнига 1Книга 2 |
МИРОН ВОЛОДІН "ПАПЕРОВІ ІГРАШКИ"КНИГА ДРУГАЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА (5)Мельник зателефонував Тереху зрання й запропонував зустрітися за обідом. Терех не йняв віри власним вухам. Він був до такої міри заінтригований, що негайно погодився. – О другій пополудні у «Фестивальному». Якщо, певна річ, вас влаштовує, – поквапно додав він, про всяк випадок намагаючись бути ввічливим. Він навіть приїхав завчасно. Втім, це швидше через те, що волів сам обирати столик. У цьому ресторані, котрий полюбляв ще його батько, він мав власні звичні місця. – Отож, Польща незабаром отримає чергового президента, – почув він над собою захоплений голос Мельника. – Скажіть, хіба не чудово, коли до влади приходять свіжі сили, а економіка сповнюється новим диханням? Терех уважно придивився до нього. Той виглядав упевненим у своїх силах та вже аж ніяк не програвшим. Він угамував у собі наростаючий неспокій. Зарано хвилюватися. Насамперед послухаємо, що він там приготував. Він підсунув Мельнику меню. Сам меню не потребував, а що розглядав перед самою його появою, то це лиш про людське око. – Дякую! – охоче кивнув Мельник та навзамін простягнув складений учетверо аркуш паперу. – А це вам! – Що це? – підозріливо втупився очима Терех, не наважуючись до нього доторкнутися. – Беріть, беріть! Не бійтеся! Терех обережно розгорнув. Лист будівельної організації? – Навіщо це мені? – з полегшенням він повернув його Мельнику. Мельник не взяв, лист залишився лежати поміж ними на столі. Тереха це анітрохи не збентежило. Мельника також. – Супровідний лист, до якого був прикладений кошторис на ремонт відомого вам будинку. Зверніть увагу на суму! Вражає, чи не так? Терех знизав плечима: то й що з того? Щоправда, вже не настільки ж упевнено. Десь тут криється підступ, він це відчував, та де саме? – А в кутку – ваша резолюція, вкупі з датою. Та годі вам, пане Василю! Невже не пригадуєте?.. Терех з прикрістю скривився, він нарешті усе збагнув та вдруге простягнув руку за листом. – Впізнаєте власний почерк? – продовжував смакувати Мельник. В руках у Тереха була нотаріально завірена ксерокопія. – Гм… Ви її навіть завірили? – Аби вам нічого до голови не зайшло, – посміхнувся Мельник, згадуючи дискету. – Цього разу без спроби ошукати. – Тоді чому було не захопити оригінал? Га?.. – Терех і собі всміхнувся. – Остерігаєтеся, аби я до рота його не вкинув? Мельник розвів руками. – Ви людина непередбачувана. Поклавши поперед себе на стіл, Терех розгладив листа. – Отже, прийшли поторгуватися?.. Здогадуюся, чого б вам кортіло, та лише не уявляю, чим насправді допомогти. Справа у судочинстві. Охоронець упізнав вашу панночку, триває слідство, а це вам не кіно, стрічку у зворотний бік не прокрутиш. – Та невже?.. Облиште, пане Василю! Охоронець бачив її під вікном, та й по всьому, хіба це доказ? Ви та з вашим розумом вже напевно щось вигадаєте. Як на мене, це значно простіше, аніж виправдовуватися перед вашими виборцями за напівзруйнований будинок. Вам не здається? Терех замислився. Якусь мить було чути, як він важко шморгав носом. – Гм… Хтозна, може, ви й маєте рацію, можливо, це дійсно розбишаки? Що їм вартує шпурнути у вікно пляшку із запальною сумішшю! – Оце вже ближче до істини. – Відшукати б випадкового свідка… – У вас це чудово вийде! – підхопив Мельник. – Я більш ніж упевнений, варто вам узятися за справу, і ми неодмінно дізнаємося правди. – Правди?.. О, так, звісно! Гаразд, сподіваюся, цю проблему якось вдасться вирішити. Мельник прибрав лікті, поступаючись столом офіціантові. – З вами обідати суцільне задоволення! І чому раніше я про це гадки не мав? *****Сестра Марія порадила панові Мисаку насамперед довідатися на вокзалі, о котрій годині відходить його поїзд. – Може, мені це зробити? – запропонувала вона. Бачинський запротестував: – Щиро дякую! Я зателефоную сам. – Як собі знаєте! – вона знизала плечима. – Телефон у моїй кімнаті. Вона прочинила двері. Телефон стояв на тумбочці поряд з квітковим горщиком. Бачинський похитав головою. Лише черниці могли собі таке дозволити. Відсунувши горщик, аби не заважав, він зняв слухавку та набрав довідкове. Хоча йому одразу ж відповіли, він натиснув на важіль. – Зайнято, – пояснив він, звертаючись до сестри Марії. Їй набридло чекати, вона вийшла, і тоді він удруге набрав номер довідкового бюро. – Будьте ласкаві, – звернувся він, – мене цікавить найближчий поїзд, що перетинає Австрію. *****За півтори години до відходу поїзду Бачинський залишив притулок та попрямував до трамвайної зупинки. Він бачив хвіст трамваю, що стояв в очікуванні на зупинці, та куди вже йому наздоганяти при його ногах!.. Багато молодших за нього, ясна річ, могли йому позаздрити, а все одно ж не те, що за молодого віку. Старий з тростиною, погляньте лишень! Ця бруківка, що завдавала зараз стільки клопоту, нагадувала йому інші часи. Трамвай рушив без нього. Та нехай собі, махнув рукою Бачинський, сідаючи на лаву чекати наступного. *****Увесь ранок Іванка присвятила пошукам роботи, їй надалі було не до прохання Олеся. Згодом настав час їхати до перукарні. Графік у перукаря надто щільний, п'ять хвилин запізнення – і хоч не їдь взагалі. Увечері вона мала йти на відвідини, тож одразу з перукарні зробила візит до кондитерської. Втім, торта, якого вона прагнула купити, не виявилося. Зате Олесів притулок для безхатчиків знаходився лише в десяти хвилинах пішої ходи. Власне через це вона й згадала про нього. Як трапилася така нагода, вирішила Іванка, треба вже виконати прохання. Коли вона ще буде у цій місцині! Мимохідь, щоправда, не оминула жодну продовольчу крамницю з кондитерським відділом. Та щойно в найостаннішій, крихітній крамничці їй несподівано поталанило. У кращому гуморі вона зійшла на ганок притулку. Їй відчинила черниця. – Перепрошую, та мені потрібен… – Іванка зніяковіла, бо встигла забути прізвище, на щастя, ім'я вона запам'ятала ліпше, – пан Тадей… – Пан Тадей Мисак? – здогадалася черниця. Іванка радо підхопила. – Саме він! Вона сподівалася нашвидкуруч повернути годинника та й бігти додому. Попереду ще стільки невідкладних справ! Але черниця суворо хитнула головою. – Пан Мисак вже виїхав. Мені прикро, та ви спізнилися. Іванка й сама усвідомила провину, без її докорів. Втім, черниця насправді навіть і на гадці не мала дорікати. Це Іванка розчула в її словах те, чого там і бути не могло. Доведеться тепер годинника викинути, а Олесеві не зізнаватися, запевнити, ніби повернула, та й край. Спростувати її пан Тадей Мисак однаково вже не зможе. Вона зійшла на декілька сходинок донизу. – Він вирушив нещодавно, – докинула черниця їй навздогін. – Подався на трамвай. Якщо вам пощастить, може, й застанете ще. Іванка з тортом в руці заквапилася на трамвайну зупинку. Трамвай вже стукав по рейках. Натовп заходився підтягуватися ближче до колії. Іванка здалека гарячково блукала очима по обличчях, пильно видивляючись когось схожого на пана Мисака, та неначе в цьому кварталі мешкали самі лише люди похилого віку. Вона вигукнула ім'я. Проте ніхто не відреагував, поза жінкою, що стояла найближче за всіх. Трамвай зупинився й відчинив двері. Натовп розступився, випускаючи нечисленних пасажирів. Іванка вдихнула на повні груди та покликала вдруге, чимголосніше. Якийсь старий у береті, вицвілому плащі, з тростиною озирнувся на її заклик. Вона поглянула на нього з надією. – Даруйте, ви пан Тадей Мисак? У його очах застиг подив. Іванка здогадалася, що цього разу їй поталанило. Вона зітхнула з полегшенням. – Я бігла за вами від самого притулку, – на радощах зізналася вона. Бачинський продовжував здивовано її вивчати. Вона спохопилася та дістала годинника, знайденого у вітрівці Олеся. – Це ваш? Він узяв до рук годинника. Найдешевший з усіх, що були у крамниці, куди його привіз таксист просто із цвинтаря. Власний, «ролекс» вартістю у сто тисяч євро він розчавив підбором тут таки перед входом. – Яким чином він до вас потрапив? – Олесь наполягав, щоб їх вам повернути. Переймається, аби вам не збігло на думку, ніби він вирішив їх собі привласнити. Дарма, еге ж? – запитала вона, спостерігаючи за старим. Бачинський несвідомо крутив годинником у руках. Цього мала спіткати доля попереднього, та зараз йому видалося, що у нього рука не здійметься. – Він цілий? – поцікавилася Іванка. – Певна річ! – відповів він. – Перекажіть Олесеві, що я йому вельми вдячний. – Неодмінно перекажу! Бачинський стояв плечима до трамваю та не бачив, що всі пасажири, окрім нього, вже зайшли досередини. Його утримувало лише одне запитання, що висіло у нього на язиці. – Не збагну, – зізнався він. – Дивно, чому він доручив це вам? Чому сам не з'явився? Ззаду пролунав попереджувальний дзвінок. – Ваш трамвай! – нагадала Іванка. Бачинський спохопився та зробив крок до дверей. Та останньої миті впевненість його залишила. Іванка вирішила, ніби йому потрібна допомога, аби зійти східцями догори. Вона простягнула руку, але він її проігнорував. – Ні, стривайте! Двері зачинилися, старий залишився нерухомо стояти край тротуару. Трамвай рушив з місця. – Нікуди поспішати! – відмахнувся він, зиркнувши, аби справдити час, на поверненного годинника. – Буде наступний! Іванка відчула, що це через Олеся, і не помилилася. Бачинський продовжував: – Я не бачив його оддавна. Дозвольте вас запитати: щось трапилося? Їй довелося сказати правду. Бачинський спохмурнів. – У чому ж його звинувачують? – Суцільна брехня, – вона важко зітхнула. – Олесь чесніший за решту, хто таке пробачить? Не витикайся, коли хочеш вціліти. – Авжеж, згоден. Цього мені можете не розповідати. – Однаково в суді вам ніхто не йнятиме віри. – А коли суд? – Ще не відомо. На разі суддя лише призначив заставу. Брови старого зійшлися край перенісся. – Його можуть випустити під заставу? Вона відвела очі. – А хто заплатить таку суму? Він замислився. – Я навіть не знаю його прізвища. – Навіщо вам його прізвище? – здивувалася вона. – Маєте на меті відвідати? – Так, – підтвердив він. – А ваш поїзд? Ви ж мали намір виїжджати. – День туди-сюди, яка, по суті, різниця? Іванка знизала плечима. – Гаразд, тоді прізвище його Шайноха, – вона вказала Бачинському на його стиснутий кулак. – Та не забудьте перед побаченням надіти годинника! Інакше він мені ні за що не повірить. *****Сестра Марія аж ніяк не сподівалася побачити пана Мисака вдруге. Вона щойно вручила мітлу одному з своїх підопічних, якого зобов'язала замести обійстя, й озирнулася на скрегіт брами. Забачивши старого, одразу ж заклякла з докором в очах, немов усе вже знала. – Сестро Маріє, – запитав він, – чи не дозволите затриматися ще на декілька днів? – Ще на декілька днів! – вона спантеличено хитнула головою. – І так само без документів? Господи милосердний! Що на це відповість рада опікунів?.. Та вже гаразд, що маю з вами робити, залишайтеся! – Дякую вам! Він попрямував до будинку. – Пане Мисак! – зупинила його черниця. – Так, сестро? – Ви б принаймні пояснили, що сталося. З якого це дива раптом змінилися ваші плани? – Сестро Маріє! Ви маєте право сповідати? – Ні, пане Мисак. Він хитнув головою: «я так і гадав!». Уголос додавши: – З вашої ласки, – повернувся й ступив за поріг. Його ліжко було не вільне. Сусід вирішив подбати про місце зручніше. Бачинський зустрів його нашорошений погляд та як ніде нічого, зронив тростину просто на ковдру. Той, збентежений, схопився з ліжка. – Ми вважали, ви більше не повернетеся, – пробурмотів сусід з відвертим розчаруванням, наче пес, котрого вигнали з кухні. Бачинський байдуже присів на табурет та розв'язав шнурівки на мештах. Притягнув до себе пантофлі. Цієї ж миті він рвучко зпинився. Ось що саме не давало йому спокою! На очі несподівано навернувся список з сорока двох новонароджених, що його він бачив в агентстві. Як вона казала, його прізвище?.. *****Так випадало, що кожне нове побачення підносило несподіванки. Хто цього разу? – запитував себе Олесь, крокуючи коридором попереду конвоїра з закладеними за спину руками. Однак і втретє він не вгадав. Насправді ворожити взагалі не мало сенсу. У кімнаті для побачень на нього чекав одягнений у діловий костюм здоровань з боксерськими щелепами. Забути його міцне виступаюче підборіддя було неможливо. Цю людину він поза будь-яким сумнівом бачив уперше на віку. – Дмитро Скубайло, – назвався той та зачекав на реакцію. Втім, вона його мала прикро вразити. Олесь дивився на нього з такою ж розгубленістю, як і за мить до цього. – Дивно, – зауважив гість, не приховуючи розчарування, – у Львові всім відомо, хто такий Дмитро Скубайло. Кому «всім», він не уточнив. Проте Олесь вже встиг нарешті збагнути, що має справу з адвокатом. Отож-бо наглядач залишився за дверима! – Перш за все у мене для вас втішні новини, – повідомив адвокат. – Застава вже внесена. Після дотримання звичайних формальностей вас випустять. Не хвилюйтеся, ви не пробудете серед цих стін і зайвої години. Я простежу за цим. Мої гонорари вважаються найвищими у місті, але вони варті цього. – Скільки ж ви берете? Адвокат самовдоволено посміхнувся. – Скільки б не брав, за вас мені платять удвічі більше. Олесь злегка зблід. – Хто ж, у такому разі, вас найняв? – Вам краще знати, – відповів той ухильно, як справжній адвокат. – Хто вніс гроші, біс його вхопи?! Адвокат розвів руками. – Мені платять не лише за роботу, а й за мовчання також. Мені прикро! Він виклав на стіл якісь папери. Зауваживши, що Олесь помітно стурбований, поцікавився: – Вас щось не влаштовує? – Тільки те, що я й гадки не маю, кому зобов'язаний свободою. А втім... – Олесь замислився, – є тут одна людина. – Сподіваюся, це не привід, аби залишатися за гратами, – адвокат простягнув йому угоду й авторучку. – Насамперед прошу вас поставити внизу свій підпис. Цей документ дає мені право діяти у ваших інтересах. *****Адвокат дотримався обіцянки. Над вечір Олесь вийшов з в'язниці. Ніч він провів у власному ліжку, а ранком наступного дня, домовившись зустрітися з Іванкою, мимохідь зазирнув до притулку. Сестра Марія урочисто впустила його до Бачинського. – Пане Мисак! – покликала вона, підштовхуючи Олеся ззаду. Старий сів від несподіванки. – Як! Тебе випустили? Другого дня Олесь продовжував сяяти. Терех мав рацію, коли стверджував, що для щастя достатньо, аби скінчилося нещастя. – Як це трапилося? Невже за тебе внесли заставу? – Ви вгадали! Зрештою Мельник виявився людиною шляхетною. Даремне я у ньому мав сумнів. Довіку цього не забуду! Бачинський впустив очі додолу. – Гаразд, я за нього молитимуся, – скромно пообіцяв він. – Щиро вдячний вам, пане Мисак! Ви теж мій друг. Кожен допомагає, чим може. – Олесю! Я пригощу тебе чаєм, – запропонувала черниця. – Даруйте, сестро Маріє, та мені вже слід бігти. На мене чекають. – Так, розумію. Дарма, що черниця. Олесь зашарівся. – Треба ж принаймні подякувати за все, що вони для мене зробили, – та вимовив «вони», аби не називати на ім'я Іванку. Цієї миті Бачинському видалося, ніби він стоїть край пасажу Міколяша та вислуховує виправдання Юстини, коли та поспішає на побачення з Леонідом Гаргалем. – Чудовий хлопець, – посміхнулася черниця, щойно Олесь пішов геть. – Так, сестро, – охоче погодився Бачинський. – Я починаю шкодувати, що він не мій онук. Черниця ні за що не здогадається, що насправді малося на увазі. *****Проїжджаючи повз монастир, Ференц уповільнив хід. Щось невблаганно вабило його сюди. За денного світла і монастирська стіна, і будівлі поза нею – все виглядало геть інакше. Навпроти притулку для безхатьок він зупинився. Близько хвилини безперервно вдивлявся у той бік, сподіваючись побачити знайоме обличчя. Бачинський зі своєї лави звів голову, і Ференцу враз видалося, ніби той спав очима на його погляд. Він квапливо натиснув на педаль та й покотив далі, поступово набираючи швидкість. |