Розділ 1.1

Діти з притлумленим виском гасали проходами – ще той вік, коли хлопчика одразу не відрізнити від дівчинки. Час від часу батьки обсмикували дітей. Ті намагалися слухатися, але їхніх зусиль не вистачало надовго. Втім, батьки самі втомилися від власних повчань.

Була пізня година. У жовтавій напівтемряві зали очікування Яна спала, схиливши голову на бильце сидіння. Через її простягнуті ноги перестрибували діти.

Очікування завжди стомлює, якщо тільки не спати. Своєю чергою сон приходить легко, коли йому допомагає втома. Мертвецька втома – голова сама шукає опори.

Аби встигнути на потяг, вона прокинулася удосвіта. Три кілометри до залізничної колії слід пройти пішки, з торбиною, сповненою гостинцями, а це не один кілограм ваги. Та вона не скаржилася, звикла. Батько лежав у шпиталі для ветеранів війни, старший брат відсижував за крадіжку. Таке трапляється. Шпиталь знаходився у серед-, тоді як колонія – у передмісті, а село, в якому вона жила, – з протилежного боку. Тобто, якщо колонія розташувалася на захід від міста, то село – на схід. Аби потрапити до обох, вона приїжджала ранковим потягом, насамперед відвідувала батька, згодом сідала на рейсовий автобус, що підвозив її до колонії, та над вечір, коли час побачень добігав кінця, поверталася на вокзал. Звідси рано-вранці відходила електричка.

Вона не була стара – аж ніяк не стара, проте ховала волосся під хусткою, анітрохи не піклуючись про зовнішність. А ще мала пошарпаний плащ та мешти з набійками, одна на одній. За грубими колготками не роздивишся й ніг. Сюди б ще вузлик з білого простирадла.

Кого-кого, а її діти вже напевно не турбували. З якоїсь речі вони завищали у неї над вухом, а вона лише схрестила руки на грудях та чимглибше запхала долоні під пахви.

За скляними дверима наприкінці зали знаходився вокзальний ресторан. У буквальному розумінні через стіну столик ресторану займали двоє молодиків. Ці двоє не були злодії у значенні фаху: тобто, звісно, вкрасти вони могли, та лише за нагоди. У справжній халепі вони пасували. За інших умов це були тихі хлопчаки, що дивилися у рот наставникові. Так, дрібнота. Бешкетники дворові. Хоча з вигляду не скажеш: один сидів, невимушено закинувши нога за ногу, інший виклав на стіл пачку коштовних цигарок. Найпрестижніших з усього, що продавалося у вокзальних кіосках. Вони були рівня літам. З усім тим один вирізнявся – розкутістю. Так поводиться лише завсідник. Здогадайтеся, котрий з них. Мабуть, він і притягнув сюди приятеля. Тут він почувався за головного. Невимушено клацнувши пальцями, підкликав офіціанта. І звернувся до нього по-свійському, на ім'я.

Це була їхня територія. Втім, так вони лише стверджували, з пихою вимовляючи: «наша». Насправді ж територію контролював такий собі авторитет, колишній служитель закону, а вони тільки працювали на нього. Та за відсутності боса вважали себе повноправними його представниками, тож пошану, яку місцеві ділки віддавали їх босові, забуваючи про нього, часто клали на власний карб.

Через те вони й поводилися так зухвало, сприймаючи оточуючих як щось, що існувало з їхньої згоди, та дивлячись крізь поліціянтів.

Вийшовши з ресторану, вони опинилися у тому самому проході, в котрому спала Яна.

– Ти бач, розляглася! – обурився головний, немов йому особисто завдали образи. – Геть як у себе вдома! Навіть торбинку полишила так, наче не боїться, що поцуплять!

Він зупинився, кусаючи губу та вдруге міряючи її обуреним поглядом.

– Закладаюся, за мить я зніму з неї мешти, і вона нічого не відчує.

Приятель презирливо відкопилив губу.

– Навіщо тобі здалися її мешти?

– А нехай гав не лічить!.. О, поглянь-но, шнурівки розв'язалися!

Він сів навпочіпки, з метою, нібито, зав'язати шнурівки на кросівках. Спортивна торба, яку йому довелося покласти на підлогу, якнайдоречніше сховала його руки від сторонніх очей. Мешти злетіли з її ніг так, немов були на два розміри більші, та спокійнісінько перемістилися до торби.

– Вчися! – докинув він, випроставшись.

Лише двоє малюків, що причаїлися за суміжним рядом сидінь, роззявивши рота спостерігали за цими діями. А щойно злодії пішли геть, вкотре зі сміхом погналися одне за одним.

Мимохідь злодій викинув мешти до урни.

Приятель завагався.

– Слухай-но, Сашко, а може, не варто було? Зимнувато, зрештою!

– Тарасе! Що з тобою – на сонці перегрівся? – головний розреготався, поплескавши його по плечу. – Не бійсь, нічого з нею не трапиться! Ці колгоспниці, знаєш, які вони витривалі! Ніяка зараза їх не бере! Вони ж загартовані.

Друзі вийшли на вулицю.

– Поглянь, і ніч не така вже й зимна.

Віяв м'який, по-весняному теплий вітерець. Тарас звів очі вгору: зірки мерехтіли поміж хмар.

– Облиш! – правив своєї той, продовжуючи посміхатись.

– Гаразд, проїхали, – зітхнув Тарас, принагідно згадавши, що залишив удома непроглянуту касету. – Порнуху дивитимешся?

– Дивне питання! Ще б пак!

– Тоді їдьмо до мене.

*****

До лікарні Яну привезли з пропасницею. Вона мерзла й не усвідомлювала, що її пожирає вогонь. Три доби поспіль, допоки вона марила, їй робили уколи та клали компреси на лоба. Нарешті температура спала. Та лікарі вже встановили діагноз: запалення легенів.

Знову пішли уколи, тільки тепер їй на очі невпинно потикалися залізні бильця ліжка та біла стіна лікарняної палати. Вона встигла їх зненавидіти, позаяк це було все. З дальнього кутка долинало чиєсь кректання, часом воно переростало у непритлумлені стогони. Чиєсь, бо жінка ця майже не вставала, тож Яні не вдавалося як слід її розгледіти. Це ніколи не припинялося, навіть вночі вона чула зітхання. Їжа була несмачна, проте вносила хоч якусь різноманітність, а відтак Яна чекала на час обіду й вечері з нетерпінням.

Втім, щодень її стан поліпшувався. У неї остаточно спала температура, а після чергової рентгеноскопії її перевели до іншої палати. За нею зайшла медсестра у супроводі санітарки та без зайвих пояснень запропонувала йти услід. Яна ще навіть не встигла зметикувати, що діється. Санітарка, вказуючи їй нове місце, поводилася з нею, немов з манекеном.

Незабаром Яна пересвідчилася, що зміна ця на краще. Вона вже не чула жодних скарг та стогонів, хворі не потребували сторонньої допомоги, аби вийти за двері, губили час за грою у карти, одне слово, це була палата для одужуючих.

Вони саме різались у «дурня», сидячи на її ліжку, коли санітарка підвела Яну:

– Ось воно, твоє місце. Нумо, дівчатка…

Але «дівчатка» вчинили інакше: вони й новеньку теж залучили до гри. Їй не хотілося, та з їхніх обличь Яна здогадалася, що з нею більше не розмовлятимуть, якщо вона відмовиться.

Коли «дівчаткам» набридли карти, вони вийшли попалити. Яна скористалася з нагоди, скинула халат та прилягла. Не встигла прилягти, як до палати увійшла якась жінка.

Це була напрочуд приваблива білявка: обличчя вітринної ляльки з довгими віями. Вії і справді навіть перебільшено впадали в око, і Яна не добирала: штучні вони, чи це насправді такий щедрий дар матінки природи. Елегантна сукня з брошкою визирала з-під опашки нап'ятого білого халату. Навіть тут, де все пропахано медикаментами, вижив запах французьких парфумів, котрий вона принесла з собою. Її велична хода для Яни, що виросла на селі, була чимось з іншого світу. Яна роздивлялася її з особливою формою заздрощів. Вона дається тим, хто переконаний у недосяжності власного ідеалу, а відтак споглядає на нього в сумирній упокорі.

Дама озирнула порожню палату й зупинила погляд на Яні.

– Ви новенька?

– Як ви довідалися? – простодушно здивувалася Яна.

Замість відповіді дама дістала з торбинки поштовий конверт, лише без марки. Торсаючи конверта, вона очима вдруге оглянула стіл, вкритий білою скатертиною, тумбочку при узголів'ї Яниного ліжка.

– Вас перевели на одужання з іншої палати?

Вона постукувала ребром конверта, підставивши долоню. Той був заклеєний, проте не підписаний. Яна не втрималася, віришивши допомогти їй подолати нерішучість.

– Що у цьому конверті?

Дама припинила постукування та зиркнула на конверт, наче встигла забути, що тримала його в руках.

– Тут… можливо, чиясь доля: життя або смерть.

Яна поглянула на неї з доброзичливим докором.

– Ви спроможні впливати на долю?

Втім, та дивилася в інший бік.

– Впливати? Але ж де там! Це було б надто чудово.

– Отож, передбачати?

– Пусте, це вміє кожен.

– Я не вмію, – зітхнувши, зізналася Яна.

– На жаль, пожитку з цього ніякого. Люди все одно вчиняють на власний розсуд.

Яна вдруге вказала на конверт:

– Кому воно призначене?

– Адресат сам його знайде. Він упізнає його і без підпису.

– Тоді чия ж це доля? – Яна з цікавістю стежила за її рукою, що бавилася тоненьким конвертиком.

– Чиясь, – наполягала екстравагантна дама. – Та не ваша.

– Але ж ви щойно витягли його, з вашої торбинки. Навіщо, у такому разі?

– Авжеж. Я мала на меті його залишити. Однак він призначений комусь іншому.

– Вони усі вкупі вийшли попалити. Якщо хочете, залиште мені, я віддам.

– Саме так я і збиралася вчинити. Але вже розмислила.

Вона поклала конверта назад до торбинки, по чому вивчаюче придивилася до Яни.

– Здається, ви також бажаєте знати свою долю?

– Ви несхожі на ворожку, – зніяковіла Яна.

– А ви як знаєте? – зухвало кинула дама.

Яна завагалася.

– Власне... Я гадаю, ворожать самі цигани.

– Цигани шахраюють. У них на думці лишень, як би видурити з вас гроші.

– А ви… – з недовірою мовила Яна.

– Я – інша річ. Це не мій фах. А відтак, і обдурювати немає потреби. То ви хочете знати, що на вас чекає?

Яна, досі вагаючись, зволікала. Надалі вона мала розмову за пустопорожню балаканину, проте їй стало цікаво.

Таємнича дама узяла її долоню у власну.

– Адже ви сільська дівчина, еге ж?..

Яна дослухалася з наростаючою увагою.

– Хоча розмовляєте, як городянка. Цей ваш словниковий запас аж ніяк не сільський. Зраджує вас тільки вимова.

– Я шкільний вчитель, а вечорами завідую бібліотекою.

– А отак казати не слід, – покартала та.

– Та якщо це правда!

– Я мала на оці інше. Скоро ви бібліотекар, слідкуйте за мовою.

Яна збентежено змовчала. Дама продовжувала вивчати долоню.

– Ваша лінія життя… Тут вона рівна, ба навіть ідеальна. Вам неабияк пощастило. Вас не мордують докори сумління. Тут ви занедужаєте... Вам видно? А це... О! Тут щось станеться. Послухайте, незабаром за вами з'явиться принц! Авжеж, принц!

Яна зніяковіла та квапливо висмикнула руку.

– Не ображайтеся. Я тільки читаю з вашої долоні. Це буде ваш принц. Він з'явиться сюди, невдовзі, й геть змінить ваше життя.

У неї при очах Яна збуряковіла.

– Ви самі лише про це й мрієте, адже так? Не бійтеся. Зі мною можна бути щирою: за мить я піду, і ми довіку більше не зустрінемося. Від сьогодні наші лінії не перетнуться, це я вам обіцяю напевно.

Та Яна вже налаштувалася на жарти.

– А ну ж-бо тепер я вам поворожу.

– Ах, то он воно що: ви мені не вірите! Але ж не я усе це вигадала. Врешті-решт, я можу й сама не вірити. От ви можете не всьому йняти віри, що написане у підручнику, проте ж навчаєте цьому дітей… Ну гаразд. Хочете, спробуємо на картах?

Допоки Яні було байдуже, дама скористалася з колоди, полишеної жужмом на сусідньому ліжку. Перетасувавши колоду, простягнула їй.

– Знімайте... Та ні ж, не так! Лівою рукою до себе.

Вона розклала карти.

– Ось він, ваш бубновий король, ваш принц. Так, подивимося, – вона з прискіпливістю поправила карти навколо короля. – О, великі гроші! Втім, це ж природно, де він – там і багатство… Перешкода... Теж слушно, – раптом вона змовкла.

Яна спостерігала за її руками вичікувально, ніби вірила усьому, що б та не казала.

– А ось і небезпека! – дама враз постукала пальцем по карті. – Бачите, сімка хрест. Вона попереджає: остерігайтеся небезпеки, вона поруч! Вашому королеві загрожує поважна небезпека!

Даму це неабияк схвилювало, та на Яну не справило жодного враження.

– А я? – поцікавилася вона. – Де ж тут я?

– Квапитеся дізнатися про власну долю? На все свій час… Зрештою, ось ваша карта… Господи, та це жінка! Дивіться, вона поміж ним та вами! Я була цього певна! Ось вона, небезпека! Це жінка! Стривайте... Вона в ногах у короля. Авжеж: вона знехтувана. Стережіться знехтуваних жінок! Стережіться! Вона його ненавидить, але й вам помститься, якщо ви спробуєте зайняти її місце!

Від її тремтячого голосу Яні пішов мороз поза шкірою. Вона потягнула на себе ковдру, й карти опинилися на підлозі. Та не звертаючи на це уваги, дама простягнула руку й поправила злипле волосся у Яни на голові.

– Ви ще не чепурилися сьогодні? – запитала вона. – Скільки вам років?

– Двадцять вісім.

– А виглядаєте на усі тридцять дев'ять, – дама засуджуюче похитала головою. – Як так можна! Що ви з собою зробили? Погляньте лишень на себе у дзеркало. Адже ви вродлива. У вас досконалі риси обличчя, чудовий профіль. Небагато жінок у змозі похизуватися таким профілем. А кого я тут бачу? Нечупару, затуркану дурну провінційну нечупару! Саме так, до всього ще й дурну, бо ж лише цілковита дурепа сподіватиметься, що зрештою чоловік побачить у ній серце та не матиме очей на зовнішність, – вона попорпалася у себе в торбинці й дістала звідти косметичний набір. – Ось, беріть. Дайте собі лад. А ще вам слід змінити зачіску. Ваш принц навіть не погляне у ваш бік, якщо ви виглядатимете, як зараз.

Яна взяла косметичку – нерішуче, а проте взяла. Вона почулася ураженою, хоча й нікого не звинувачувала. Дама підвелася, відсунувши табурета.

– Як же я його упізнаю? – запитала Яна, усвідомлюючи, що таємничу даму вона більше не побачить.

– О, ви його одразу впізнаєте! Будьте певні.

– Коли?

– Найближчим часом!

*****

Передусім Яна вимила голову. Допоки волосся сохнуло на бігуді, вона фарбувала брови. З незвички забагато поклала туші, довелося усе змивати та накладати вдруге. Зате коли вона повернулася до палати, сусідки роззявили роти. Нарешті одна видихнула:

– Блискуче!

Яна відчула полегшення.

– Ого! Коли весілля?

Цього разу Яна зашарілася, та всі зареготали, й вона теж. Вона мала сумнів, казати чи ні про дивні відвідини, і врешті-решт зізналася лише в одному, а саме, що вона ворожила (сама), й карти пообіцяли їй, що незабаром вона отримає приємну звістку.

А проте дама не збрехала. Як у тому, що він з'явиться, так і в тому, що Яна його упізнає. Не впізнати його було неможливо. Заледве він увійшов, Яна вмить збагнула, що це він.

Років він мав близько тридцяти п'яти. Суворе фотогенічне обличчя, густе волосся бездоганно зачесане назад, артистизм у кожному русі. Світлий костюм не з дешевих від якого-небудь Кардена сидів на ньому, наче вилитий. Справжній принц! Чоловік з обкладинки дамського часопису. В руці він тримав букет орхідей. Вона перелякано зойкнула, та й одразу ж прикипіла до нього очима.

Її принц без підказок знаходив шлях. З мосту він упевнено розвернувся у її бік, неначе знав заздалегідь. Лише побачивши на ліжку Яну, він ніби на землю спустився. Вона з тривогою зауважила його вагання та про себе благала: ну ж-бо, підійди до мене!

Втім, вона так на нього дивилася, що він і сам вже не міг відвернути ока. Отоді власне й сталося диво: принц наблизився до Яни та вручив омріяний нею букет квітів.

– Це вам… Та тримайте ж! – вимогливо додав він, примушуючи її подолати нерішучість.

Вона взяла квіти, досі не ймучи віри, що усе відбувається насправді. У неї прилип язик, вона не спромоглася пустити ані пари з уст. Мала на меті його затримати, але не знала, як. А він, не дочекавшись слів подяки, розвернувся та й подався геть.

Яна удалася у розпач. Невже це край? Коротка швидкоплинна зустріч, ніби спалах блискавки в ніч.

Сусідки цього разу не жартували. Вони лише багатозначно підбадьорювали її очима. І це було на добре, бо ж якби хтось ризикнув зронити бодай слово, він неодмінно перетворився б на мішень для неї.

Несподівано Яна пригадала наступне застереження ворожки: щодо небезпеки, яка йому загрожує. Вона впустила квіти та, схопившись з ліжка, вибігла за двері.

На ходу напинаючи халата, Яна побігла сходами донизу, але там його вже не було. Вона подивилася крізь скляні двері парадного входу й побачила його сідаючим до автівки. Шофер саме зачиняв за ним дверцята. Та навіть номер було не розгледіти через численних пішоходів. Яна у відчаї притиснула долоні до скла.

За плечима вона почула голос санітарки:

– Агов, люба, гайда на процедури. Встигнеш за чоловіками наганятися.

– Ви не знаєте, хто це був? – запитала вона з надією.

Санітарка махнула рукою.

– Я на них оддавна вже не дивлюся. З мене годі. А навіщо питаєш? Не до пари, дівонько, він тобі, – обійнявши її, вона шепнула на вушко. – Розпитай у наших водіїв. Таких автівок у місті раз, два – та й край. Лише поважні пани на них їздять.