МИРОН ВОЛОДІН. ПРИЙОМНИЙ

Розділ 1

Мати щось там базікала без угаву, та слів було не розібрати. Гнат щільно позатуляв вуха, аби не чути настанов. Він вже знав свої вади напам'ять: лінь, нехлюйство, егоїзм та знову лінь. Прослуховувати вкотре весь список не мало жодного сенсу. Його самого поміж тим затуляло бильце крісла, на разі зріст у 122 сантиметри вкупі з кросівками йому це дозволяв. Хоч і що кажи, а з усього можна отримати зиск.

Може, час зробити перерву? Він обережно привідкрив вуха. Уф, здається, мати вже зосередилася на таткові.

– Та ми навряд чи в стані відмовити Сушницьким. У кожному разі не зараз. На Великдень це було моє горло, іншим разом твоя робота. Тепер вони угледять в цьому безпосередній натяк. Уявляєш, що про нас казатимуть: ото зарозумілі ці Малежко! Не встигли перебратися до нового району, як вже забувають старих друзів. Ні, я цілком поділяю твої почуття до цієї пані Сушницької. На мене вона теж нудьгу наганяє своїми скаргами якщо не на здоров'я, то на комунальні служби. Але задля пристойності...

Мабуть, він поквапився відпустити руки. Мати й сама примудрялася не гірше за будь-кого наганяти нудьгу. Теж мені, знайшла проблему! Який йому клопіт, хто про нього що казатиме?..

Та й взагалі, довго ще вони там вовтузитимуться?

– Гнате! Ти що, оглух? Я до тебе звертаюся!

Він визирнув з-поза крісла.

– Переодягайся! – почув він. – Поїдеш з нами.

Батьки мали їхати по закупи.

– Навіщо це? – поцікавився він понуро.

На час відсутності батьків Гнат вже виношував власні плани. Новий район відкривав нові можливості. Вони тут жили щойно другий тиждень, а він вже встиг наглянути майданчик для ігор, що знаходився на сусідньому подвір'ї. Ні, не просто майданчик, це було справжнє футбольне поле, не надто велике, дитяче, а проте з огорожею, з лавками для уболівальників, не кажучи вже про ворота. У колишньому подвір'ї, там ворота зображали двійко пластмасових ящиків з-під пива, роздобутих на задвірках тамтешньої крамнички. Щоправда, Гнат на разі лише придивлявся до гравців. Схоже, ті не дуже йому раділи, терпіли, та й годі. Зазвичай він стояв побіч та спостерігав. Ці хлоп'ята були дещо старші за нього. Йому одинадцять, їм по дванадцять-тринадцять. Ясна річ, вони дивилися на нього зверхньо. Клятий зріст! Він йому зрізав ще декілька років...

– Слід купити шкільну форму, – відповіла мати. – До початку занять залишився тиждень.

Застогнавши, Гнат знесилено сповз на підлогу.

– Та не намагайся мене розчулити, – додала вона суворим тоном. – Марно, це не допоможе.

...Спостерігаючи збоку заздрісним поглядом, він врешті добрав способу, як подолати їхню неприступність...

Несподівано йому збігло на думку поторгуватися. Він схопився на ноги.

– А м'яч? Купите м'яч?

– Атож! Йому аби у футбол поганяти! Коли ти нарешті прийдеш до розуму?

Гнат з розчарованим виглядом впав назад у крісло.

– Побачимо, як ти поводитимешся, – додала вона дипломатичніше. Немає обіцянки, та немає і категоричної відмови.

Своєю чергою, Гнат і це визнав маленьким успіхом, позаяк з'явилася надія…

...Ахіллесова п'ята місцевих футболістів полягала у м'ячі. Ні, м'яч був, але у його господаря теж були суворі батьки, які не дозволяли йому надто довго вештатися вулицею. Рівно о шістій лунав один і той же заклик: «Сашко, додому!» – по чому слухняний хлопчик йшов геть з майданчика та, природно, забирав м'яч із собою. Розчарованим приятелям нічого іншого не лишалося, як задовольнятися якимсь дірявим шматком гуми, по якому вони продовжували гамселити з похмурою завзятістю…

А коли бажання велике, та засобів брак:

– Гаразд, побачимо!

*****

Це, мабуть, Гнат більше в батька вдався. Той був кремезним чолов'ягою, та за кермом – одна річ, а от коли доводилося дістати щось з багажника, лише ноги стирчали, здавалося, туди й провалиться. Вдачею, напевно, теж.

– Він мені тисне, – незадоволеним тоном зауважив Гнат, приміряючи піджак.

– Де тобі тисне?

– Під пахвами.

Мати недовірливо покрутила ним навсібіч.

– А в тому рукави були задовгі?.. Та годі вже! Памороки забиваєш мені тут!

Збита з пантелику продавчиня утретє потяглася до вішака.

– Може, приміряєте ось цей?

– Не потрібно! – роздратовано зупинила її матір. – Останній саме впору. Запакуйте, будь ласка!

– Ви справді вже обрали? – про всяк випадок уточнила та. – Не розмислите?

– Не хвилюйтеся! – кинула матір. Гнат спав очима на її суворий погляд.

– Хвилину, будь ласка, зачекайте!

Продавчиня подалася пакувати костюм.

– Що ти собі дозволяєш? – обсмикнула матір сина.

– Ходитиму як опудало! – огризнувся той, з ненавистю розглядаючи манекен, одягнений у точнісінько таку ж саму шкільну форму. Саме його він і мав на увазі.

– Дурня!

Продавчиня повернулася із запакованим костюмом.

– Ось, прошу! Підійдіть до каси.

– Тримай! – мати тицьнула згорток йому в руки.

Гнат зім'яв його з навмисною недбалістю: йому ще й нести!

Батько очікував з іншого боку каси. Теж із згортком. Всі щось купують.

– Яких підручників бракує?

Питання було заадресоване Гнатові. Він скривив губи: ще один зайвий вантаж! Так для м'яча й рук не вистачить. То коли ж нарешті вони підуть за м'ячем?

– Мені кортить поглянути на кухонні меблі, – звернулася мати до батка.

Гнат поволочив свій кульок повз вітрини.

Потрібна секція виникла несподівано. Тут він їх і побачив. Скільки м'ячів! Футбольні, волейбольні, матові, блискучі, гладкі, рифлені. Одразу ж дух перехопило.

Він смикнув матір за рукав. Але та дивилася в інший бік.

– У Сушницької такий же капелюшок. Непогано виглядає, еге ж?

– Він тобі подобається? – поцікавився батько.

– То й що з того! Не покажуся ж я в такому ж достоту капелюшку! Сушницька лусне від пихи!

Гнат смикнув вдруге. Цього разу мати зреагувала.

– Та що тобі?.. Несила мить постояти сумирно?

Він тицьнув пальцем у вітрину.

– М'ячі!

– О Господи, як ти мені набрид зі своїм м'ячем!

– Ти ж обіцяла! – напираючи, нагадав він. Перебільшення, звісно, та хіба це тепер має значення? Час минув, все забувається. Та й зрештою, кожен має право тлумачити обіцянку на власний розсуд.

– Я казала, що все залежатиме від твоєї поведінки. (Ти диви! Треба ж, яка пам'ять!) А вона попросту огидна. Поглянь на себе. Що за виставу ти мені щойно влаштував?

Відмовка! На підтвердження цьому вона продовжувала.

– А що буде, коли купити тобі цей м'яч? Тоді ти геть станеш некерованим? Знаю, навіщо він тобі потрібен. Та щиро кажучи, не в захваті я від твоїх нових друзів. Самі розбишаки! Пошукав би собі інше товариство.

– Ходімо поглянемо на меблі, – запропонував батько, так немов і не було жодної суперечки.

– А м'яч?! – заволав Гнат у розпачі. Як вони не розуміють, це ж найнеобхідніша річ на сьогоднішній день! Без форми ще можна прожити, а от без м'яча...

– Не канюч! – обрубала матір. – Я тобі вже відповіла: жодних м'ячів! Ти не заслуговуєш.

Він голосно зашморгав носом.

– Це ваше останнє слово?

Мати підвищила тон.

– Все! Годі скиглити! Закрили тему, вдома розмовлятимемо.

– Он як! – задихаючись від люті, загрозливим тоном промовив він. – Гаразд! Позаяк вже мої батьки не бажають купити м'яча, доведеться мені самому стати біля входу з довгою рукою.

Мати розгнівалася.

– Що ти там ще вигадав?

Проте батько зневажливо відмахнувся.

– Та най собі йде! Облиш його, нехай робить, що хоче.

Гнат був приголомшений. Насправді він збирався їх лише подражнити, у глибині серця він вже змирився з втратою, але вважав за свій обов'язок завдати їм трохи прикрощів, аби й вони поділили його горе. Неочікувана свобода сплутала йому карти.

Він зустрів глузливий погляд батька.

– То чого ж ти чекаєш? – правив своє той. – Гайда, йди собі!

Він зашарівся: батько читав його думки.

– Нумо, вперед!

Ні, такої образи не знесе ніхто. Відступати запізно. Або вони купують м'яча, або він йде на жебри.

*****

Та справа все ніяк не йшла в лад. Час спливав, а на нього не звертали жодної уваги. Хоч би хто над ним зглянувся! Іншим кидали: що не хвилина, то дратуюче побрязкування монет. А от Гната чомусь оминали стороною. Якийсь хлопчисько, той взагалі нахабно розреготався йому в обличчя. Ні, щось тут негаразд.

Гнат скосив очі. У двох метрах від нього стояла якась бабця. Може, й не бабця, і навіть скорше не бабця, а попросту замотана в хустку рум'яна панночка. Але вона була такою нещасною у своїй німій скорботі! Неначе статуя на цвинтарі. Дивлячись на неї, самому плакати кортіло.

А може, й насправді слід заплакати?.. Він придивився, сподіваючись побачити сльози. Ні, обличчя йому не розгледіти. Голова у неї понурена, очі одразу в землю встромлені. Чи то від сорому, чи то від фотоапаратів.

Гнат сорому не відчував, він міг сміливо дивитися в очі перехожим. Йому червоніти нічого, це нехай батькам буде соромно. Нехай всі бачать! То де там їхні знайомі, колеги по службі? Ото б сюди цих Сушницьких! Довідалися б правди, як вони з ним поводяться. Дивіться: син адвоката Малежко змушений жебракувати!

Так, збагнув він, виявляється, стати собі під тином та простягнути руку, це ще далеко не край. Слід ще викопати глибокий рів поміж собою й тими, кого ти маєш розчулити своїми стражданнями. А що він? Поглянь на себе, як мама каже. Свіжий, охайний, причепурений, лише вчора вийшов від перукаря. Білі, наче сніг, шкарпеточки, футболочка ретельно випрасувана, та ще й пахтить ароматизатором, що їх додають до прального порошку. Справжнісінький чепурун. У такому вигляді стій хоч до пізнього пізна, жоден тобі не дійме віри.

*****

– Я його не бачу, – зізналася мати, зупинившись біля виходу з супермаркету.

Вона стала посеред дороги, анітрохи не переймаючись тим, що примусила всіх себе оминати. Поки не попросили відійти на бік.

– Отож, він біля авта, – запевнив батько.

По цих словах вона сама заквапилася до паркінгу. Але й там хлопчика не виявилося. Мати навсібіч закрутила шиєю.

– Та що ж це таке! – зронила вона спересердя.

– Сідай до автівки, – запропонував батько, – як побачить, що ми від'їжджаємо – одразу з'явиться.

Мати сіла у деякій невпевненості. Авто поволі виповзло з паркінгу на алею. Гнат надалі не давав про себе звістки. Батько продовжував її заспокоювати.

– Об'їдемо стоянку. Не може ж він нас не помітити!

Вони майже досягли шосе. На виїзді батько раптом вказав напрямок пальцем руки, що лежала на кермі:

– Онде він!

Мати, вочевидь, зашвидко перебігала поглядом від однієї групи до іншої, через те й не зауважила.

Гнат стояв на самому кінці алеї, що тягнулася від супермаркету. З таким розрахунком, аби навернутися їм на очі, коли вони виїжджатимуть. У цьому випадку не зауважити його було неможливо: їм довелося б проїхати усього за два метри від нього.

У матері мимоволі зірвалося з язика:

– Господи милосердий! На що ж це схоже?

Волосся розпатлане та вже не виблискує, свіжовипрана футболка радше скидалася на ганчірку для миття підлоги, а від шкарпеток і сліду не залишилося. Брудні ноги стирчали з босоніжок, вкритих пилом. І це лише за чверть години? Вона придивилася: напевно він.

– Ні, це вже геть занадто!

– Дограється він у мене! – насварився батько, рушаючи з місця.

Вони під'їхали ближче. Він пригальмував, та Гнат ніби й не бачив їх зовсім.

– Якого він чекає від мене запрошення? – остаточно розлютився батько.

– Сигналь, – запропонувала матір.

– Дурня! Він чудово нас бачить.

Гнат наполегливо дивився в інший бік. Батько поклав ногу на педаль.

– Та хай йому чорт! Я маю ще його умовляти?

Мати злякалася.

– Що ти робиш?

Той знизав плечима.

– Як що? Їду додому.

– Ти залишиш його тут?

– Пусте, нехай собі дістається тролейбусом! Недарма ж я йому даю на кишенькові витрати...

– Я хвилюватимуся.

– Поглянь, йому щось кинули. Чудово! Відтак, на тролейбус назбирає.

– І залишити його тут самого?

– Він нас бачив? – Бачив. Не маленький! Одинадцять років вже, дасть собі ради.

Вони зробили ривок, та перед пішохідним переходом довелося вдруге загальмувати. Тепер вони майже зрівнялися з Гнатом.

– Ні, ви лишень помилуйтеся! – вигукнув батько, заледве роздивившись картонку, що її син тримав у руках. – Новенький підручник подер! Я заплатив за нього... Ото вдома я йому всиплю!

– Що він там намазюкав? – мати й собі подалася вперед, аби прочитати напис на корінці від підручника. – Боже! – вона схопилася за серце.

Там було написано: «померла мама».

Мати рвучко відкинулася на бильце сидіння.

– Все, поїхали! – наказала вона.

*****

Гната щосили душила образа. Затиснувши монети в кулаці, він підбирав ним сльози, що скочувалися брудними щоками. Ані тобі умовлянь, ані тобі вибачень! Як ніде нічого, попросту сіли й поїхали. Втіхою була думка, що незабаром він помре з голоду. Знайдуть його без найменших ознак життя – отоді вони гірко пошкодують про свій вчинок. Але вже буде запізно. Сцена виявилася настільки зворушливою, що сльози потекли рікою.

Цієї миті хтось поклав йому монету. Він інстинктивно поглянув вгору. Авжеж! Він геть забув, що стоїть з довгою рукою.

Гнат встиг впасти очима на співчуваючий погляд літньої жінки. За мить він вже бачив лише її сутулу спину. А втім...

Зробивши декілька кроків, та несподівано розмислила й повернулася назад. Гнат підбадьорився. Ось хто над ним по-справжньому зглянеться! Здається, у неї були добрі очі.

– Як тебе на ім'я? – поцікавилася вона.

Голос у неї теж був м'який та жіночний. Таким голосом не повчають та вже напевно не відчитують за щокожну провину.

Далі вона запитала, скільки йому років. Він знав, що виглядає молодшим, та скористатися з цього зрештою гордість не дозволила.

Зате, з ким живе, – на це питання він відповів впертим мовчанням.

– Ходімо зі мною, – нагло запропонувала вона. – Не хвилюйся, я живу тут неподалік.

Він мав рацію: є кому його пожалувати! Що ж, відтепер у нього більше немає родини.

*****

Пані Дана, так її кликали, анітрохи не перебільшувала: варто було їм завернути за ріг будинку, як вони відразу ж пірнули до темного парадного. Вона жила на другому поверсі довгої п'ятиповерхівки, що складалася лише з однокімнатних квартир, притулок для самотніх та бідних. Швидше бідних: фарбовані двері, помешкання таке, що й не розминутися, сама його колишня кімната, й та була просторішою. Зате вона цінувала, судячи з усього, лад довкола себе, чого не скажеш про батьків, усе вони робили похапцем. Гнату було, певна річ, байдуже до того, проте тільки не зараз, коли батьки залишилися в минулому та він мав знати усі їхні недоліки. Будь-який мінус міг стати в пригоді.

– Сідай!

Стільці були відсутні, вона передбачливо підклала ковдру, аби йому не було занизько на лавці. Всі її рухи відзначалися повільністю, та Гнат автоматично занотував це в плюс. І на гадку не спадало, аби вона підвищила тон, він не міг уявити її роздратованою, нетерпимою до дитячих витівок.

Пані Дана поставила на стіл вівсянку. Він скривився.

– Я гадала, ти голодний, – здивувалася вона.

– Голодний, та вівсянку терпіти не можу.

– Чому ж? Смачно й корисно.

– По зав'язку ситий я цією вівсянкою! – кинув він спересердя. – Лише нею мене й годували.

Пані Дана замислилася.

– То ти з дитячого притулку втік? – навмання поцікавилася вона.

Він змовчав.

– Не мусиш відповідати, – вона важко зітхнула. – Але тоді до чого ж ти охочий?

Він зосередився.

– До полуниці із згущеним молоком. Коли я жив у батьків, на вечерю завжди була полуниця із згущеним молоком.

– Губа не з лопуцька! – посміхнулася вона.

– А ще пісочне печиво... з шоколадом.

– Скажіть будь ласка!

– У мене було багато футбольних м'ячів, – продовжував згадувати він. – Для тренувань, для розваги, для матчів. На кожну нагоду. Вони так швидко зношуються! Я грав у футбол від ранку до вечора. Батьки прагнули, аби я займався спортом.

Вона збиралася про щось запитати, але зрештою лише розвела руками.

– Не уявляла, що матиму таких гостей.

*****

Спати на кухні, це, звісно, не те ж саме, що у власній кімнаті в звичному м'якому ліжку, та Гнат не мав вибору. Вранці, солодко потягуючись на жорсткому тапчані, він насолоджувався почуттям помсти. Він принаймні виспався (оддавна так міцно не спав!), а от вони досі лікті кусають. Так їм і треба! Сподівалися побачити його переможеним, похнюпленим: «прийміть мене назад, я більше не буду»? А вони ще й розмірковуватимуть, прийняти чи ні?

Сівши снідати, він про всяк випадок очі протер: полуниця із згущеним молоком! Йому не наснилося? Спосіб перевірити лише один. Чи можна скуштувати?

Пані Дана дбайливо чистила босоніжки, котрі вчора він так само старанно виваляв у пилюці. Батьки змусили б його зробити це самому. Сповільнена в русі, у словах, сповільнена дослівно у всьому, ще вчора вона цілком надавалася на добру бабусю, якої Гнатові конче бракувало для рівноваги. Зате сьогодні він був ладен сприйняти це як компенсацію за роки страждань та принижень.

– А свої діти у вас є? – поцікавився він з далеким прицілом.

– О, мої діти вже виросли.

Дуже до речі!

– Тоді онуки?

Він розчув її зітхання, чи то полегшене, чи то ностальгічне.

– Вони далеко звідси. Вкупі із своїми батьками.

Теж непогано! Нудно їй самій. А от якби...

– Давно вона померла? – неочікувано запитала пані Дана.

– Хто? – одразу не второпав Гнат. Навіть очей не звів, вибираючи найстиглішу полуницю.

Пані Дана пильно подивилася на нього згори.

– Твоя мати... Адже ти збрехав? Насправді вона не померла, еге ж?

Полуниця лише на мить затрималася у нього в роті. В очах з'явилася смертельна образа.

– Ні! Вона мене покинула.

Пані Дана збентежено відвела погляд. Поміркувавши, додала:

– Можеш залишатися у мене доти, доки матимеш бажання.

Оле, оле! Отак за одну ніч круто змінилося його життя!

*****

На тому місці, де його знайшла пані Дана, тепер залишилася одна тільки жебрачка. Не зважаючи на неї, Гнат з розгону переліз через гратчасту огорожу та заходився обшукувати кущі. Жебрачка все поглядала скоса й нарешті не витримала.

– Можеш не шукати! Нічого там вже не немає!

Він сторопіло випростався. Крізь грати на нього впритул дивилися очі молодої жінки, ті ж самі, які він марно намагався розгледіти напередодні.

– Твій кульок валявся у кущах? – продовжувала вона. – Заспокойся, мені твого барахла задарма не треба! Його підібрала поліція. Сьогодні вранці, – вона змовницьки повабила пальцем. – Любчику мій, вони тебе шукають.

Гнат переліз назад. Жебрачка продовжувала.

– Останніми днями тут вешталися цигани. Вони мені вже в горлі руба: через них аніякого заробітку! Поліція вчасно нагодилася. Я їм натякнула. Тепер вони вважають, ніби тебе цигани забрали. Може, це й не так, зате відтепер жодного цигана поблизу не побачиш.

У Гнатовій кишені побрязкували дрібні, які йому вдалося назбирати.

– Ось вам, – він негайно дав монету жебрачці. – Ви мене втішили. Я радий, що цигани тут більше не з'являться.

Було б у нього багато таких монет, він, ймовірно, віддав би все. Гроші його віднині вже не цікавили. Йому кортіло співати.

Шкільну форму у напівпрозорому кульку з емблемою супермаркету він шпурнув через огорожу вчора, коли старцював, вона його дискредитувала. З рук поліції вона мала потрапити до батьків. Зараз вони, поза сумнівом, оплакують його долю.

Розділ 2

Нове життя Гнат вирішив розпочати уважнішим вивченням вулиці; вулиці саме у тому розумінні, коли кажуть: «вулиця його зростила», «вулиця занапастила». Ні, він не мав на меті підпадати під її розтлінний вплив, але ж треба пізнати небезпеку зсередини, та чим швидше, тим краще. Батьки, повсякчас тримаючи його на повідку, вперто не бажали усвідомлювати, наскільки це важливо для його розвитку. З цим не товаришуй, туди не ходи, а це тобі ще зарано. А тоді й випада, що людина стикається з життям, будучи геть до неї не пристосованою. Тепер йому доведеться самому заповнити цю прогалину.

Футбольне поле він знайшов і тут, щоправда, гравці його розчарували. Не встиг він запам'ятати, хто на чиєму боці грає, як вони почали розходитися по домівках. «Матусині синки!» – презирливо випнув губи Гнат, обтрушуючись від землі, на якій щойно сидів. Найцікавіше саме і відбувається, коли сутінки огортають місто, коли спалахує мерехтлива реклама та запалюються спокусливі вогні кінотеатрів, коли до елітних ресторанів з'їжджаються розкішні авто, з яких кавалери урочисто виводять своїх дам, одягнених у довгі вечірні сукні. Скільки величі у цій сукні! У ній і ходити не до снаги, лише статечно пересуватися.

Гнат із шанобливістю закляк за плечима у швейцара. Ні, що не для нього, те не для нього. Швейцар його навіть і гнати не став, велика річ, муха залетіла.

Пустивши повз себе новоприбулу пару, він лише опісля недбало повабив пальцем Гната.

– Обійди краще з тилу. Там тобі вже напевне щось перепаде.

Заінтригований, Гнат пішов за його радою. Двері з заднього двору були навстіж відчинені та ніким не охоронялася. Довга смуга світла лягала на сходи й на асфальт. Він встиг зголодніти, а кухня дратувала пахощами, які навряд чи залишать кого байдужим.

– Тобі чого, хлопчику?

Працівниця в косинці та фартуку, що складали частину уніформи, затримала на ньому вивчаючий погляд.

– Стривай-но, я зараз, – не дочекавшись пояснень, промовила вона до нього змовницьким тоном.

За мить вона повернулася, тримаючи в руках тарілку з наїдками: зблизька Гнат упіймав ті ж самі апетитні пахощі. Ага, то ось у чім річ! Гриби, фарширована риба... А це що? Креветки? Ні, справді креветки?.. Так, батьки його зовсім не балували. Тарілка була виповнена вщерть.

– Їж, їж! – підбадьорила вона його.

Не було потреби, він і так безупинно уминав за обидві щоки.

– Бідна дитина! – співчутливо зітхнула куховарка. – То де ж твої батьки?.. Де твоя мати?

Гнат прожував гриби.

– Вона про мене не піклується.

Куховарка не здивувалася такій відповіді.

– А тата маєш?

Гнату пригадалось авто тієї миті, коли вирулювало на шосе.

– Він мене покинув.

– Авжеж, – погодилася та, – звичайна історія!

Допоки він їв, вона вдруге збігала кудись та повернулася з пакетом.

– Тримай-но! – тицьнула вона йому в руки й підштовхнула до виходу. – Ну гаразд! А зараз іди собі!

За дверима він, природно, зазирнув у пакет. Сподівання справдилися: там було печиво.

Йдемо далі. Нічне життя напрочуд цікаве! Нехай і не позбавлене небезпек. Автівки мчать не зменшуючи швидкості, чи це потік різнобарвних вогнів мчить автострадою. Доїдаючи печиво, він мало не потрапив під колеса. Осоружний виск гальм, і бічне скло поповзло донизу. Немає потреби приводити зміст наступного монологу. Відома річ, всі водії без виключення – люди чварні. Самі напрошуються на конфлікт. Звісно, Гнат і послав його куди далі. Та не лише подалі, а ще й поголосніше, аби той розчув кожне слово. Водій так і сів.

Наївшись донесхочу, Гнат врешті відчув спрагу. На мові сміливців «вгамувати спрагу» означає не зовсім те, чому його навчали вдома. Коло входу у бар швейцари взагалі не стоять. Він увійшов туди вслід за двома рокерами. Чи так йому здалося, що за рокерами, позаяк вони прибули на мотоциклі (одному), а коли зняли шоломи, у одного волосся виявилося заплетеним у кіску, а іншому заплітати було попросту нічого. Будь-які крайнощі він завжди вважав ознакою людей непересічних.

Після ресторану Гнат був налаштований на якнайтеплішу зустріч. Неввічливий водій не до уваги. От лише бармен ніяк його не помічав, все базікав з якимсь напівтверезим клієнтом на протилежному краю стойки. А все через цей клятий зріст, з претензією до батьків відзначив Гнат та голосно кахикнув. Бармен зиркнув крізь нього та вкотре відвернувся. Гнат шморгнув носом. Певна річ: краще клієнт напідпитку, аніж недомірок. Дарма, зараз він навчить цього гарсона добрим манерам! Він вигріб з кишені решту дрібних, зароблених під супермаркетом та з виляском виклав на стіл. Дзвін монет не залишив барменові вибору. Витримавши його важкий погляд, Гнат зажадав:

– Вермут! На всі!

Вермут йому дозволяли пити навіть удома, щоправда, чаркою, не склянкою. І там безкоштовно, а тут за гроші. Він вважав, що має право сподіватися на успіх.

Рокери біля стойки потягували коктейль. Напевне, після дитячого часу так заведено, що всім можна порушувати правила: автівки збивають з ніг пішоходів, мотоциклісти вживають алкогольні напої. Їм дозволено, а йому ні? Бармен, вермут!

Ближній до нього рокер, не відставляючи коктейль, зміряв його оком.

– Хлопче, ти чий?

Гнатові вдалося зачепитися ліктями за край столу, чіпляючись за стіл, він міг стояти навшпиньках.

– Нічий! – відсік він спогорда. – Моя мати померла. Батько з туги запиячив. Оце послав мене за горілкою. Замість горілки я купив буханець хліба, та дорогою з'їв. Тепер він мене заб'є на смерть.

Не було необхідності вичавлювати з них сльози, він і так розжалив усіх, кого хотів. Та як тут зупинишся? Він щойно увійшов у роль. Навіть п'яничка, та й той несподівано протверезішав. Рокери перезирнулися.

– Бармене, – рокер непомітно підморгнув, – налийте парубкові вермут.

Гнат з гідністю підніс до губ по вінця наповнений келих. Щоправда, гм... вермут підозріло нагадував звичайний такий собі виноградний сік, але ж відвідувачі! Що вони казатимуть, коли дізнаються? Ні, у жодному випадку! Вони не дізнаються.

При очах у всієї зали він мужньо вихилив все до дна. Звідусіль посипалися заслужені аплодисменти. Може, повторити? Слава п'янить не гірше, аніж вино. На щастя, Гнат вчасно зупинився. Ні, хоч і що кажи, а геройству теж є межа.

Рокери вийшли на вулицю слідом за ним, нестримно регочучи – можливо навіть, з його приводу, та в цьому не було нічого образливого. Один зауважив Гната, що підпирав стіну, й сміх йому увірвався. Спершу цьому, згодом другому.

– Агов, малий! Де ти живеш? Сідай, підвеземо.

Вони вже й мотор завели. Чом би й ні?

Протягом двох хвилин вони з вітерцем мчали серед потоку автівок. Протягом двох хвилин він все очікував, що вилетить з сідла на наступному повороті, та попереджав про небезпеку рокерів, гадаючи, ніби крізь шолом хтось його почує.

Нарешті висадивши його неушкодженого під будинком пані Дани, рокер запропонував:

– Хочеш, ми підемо з тобою?

Один побіжний погляд, і на очі навернулося вікно на другому поверсі, у якому досі світилося. Гнат повернув шолом, що належав одному з них, та із впевненістю заперечливо похитав головою.

– Не варто, він вже, мабуть, допив залишки й спить. Ви його лише розбудете.

Принаймні вчасно зметикував, до чого той хилить.

– Гляди, хлопче, – мотоцикліст знизав плечима. – Бо в разі чого могли б і підійти.

– Ні, я краще сам! – він зітхнув. – Хіба сирота не повинен вміти сам постояти за себе?

Ті подивилися на нього з повагою.

– Ну як собі знаєш! Твоя річ.

Рокери покотили.

Гнат подзвонив у двері. Пані Дана не спала. Працював телевізор, а на кухні шипів чайник. Миле оточення. Вдома б йому залили сала за комір.

Ні, мабуть, він недалеко відбіг істини. Батьки на свою характеристику сумлінно заробили. Було з чим порівнювати.

– Я розігрію вечерю, – заметушилася вона. Пані Дана відзначалася попросту янгольським терпінням.

Гнат ліниво позіхнув.

– А чи можна, я з'їм лише полуницю?

*****

Зранку пані Дана, вручаючи йому футболку, випрану та відпрасовану, зважилася на пропозицію, до якої, ймовірно, готувалася вже давно.

– Як бачиш, я живу сама, діти роз'їхалися, а внуків при зустрічі напевно й не впізнаю... – мабуть, вона хвилювалася. – Коротше кажучи, я маю на меті тебе всиновити. Ти не проти?

У нього блиснули очі.

– Доправди? – перепитав він з надією.

Її погляд ще більше пройнявся теплом та ніжністю.

– Я не жартую... До речі! За кожного приймака держава виплачує гроші на утримання. Ми ж вчинимо інакше. Відкриємо на твоє ім'я банківський рахунок. А коли виростеш, ти сам матимеш змогу розпорядитися ними на власний розсуд.

У захваті Гнат спочатку підстрибнув, а тоді подався її обіймати.

– Як я вас люблю!

Вона остаточно розтанула. Притулила його до себе та наїжачила волосся.

– У такому разі сьогодні ж підемо до твого притулку. Я їм про все розповім та напишу заяву.

Гнат раптово послабив обійми. Так... Наступної миті він геть розчепив руки, з розчарованим виглядом сів у кутку й заходився гортати дитячий журнал, який пані Дана купила для нього. Вона спробувала його заспокоїти.

– Отакої! Чого це ти вмить скиснув? Не переймайся! Я впевнена, нам не наважаться відмовити.

*****

Гнат плентався вулицею, розмазуючи сльози по щоках. Зроду йому так не було себе шкода.

Може, тут? Ні, вулиця нелюдна, хтозна, скільки доведеться пролежати, поки у них прокинеться сумління. Народ такий черствий, бездушний, – він це зауважив ще там, біля супермаркету, жебраючи.

Батьки з того ж тіста. Навіщо тільки вони йому дали побачити світ?

А тут надто вже мокро. Викупатися в калюжі? Брр! Он теж, бите скло! І чим ці двірники так дуже зайняті?

Гаразд, нехай вже ось тут... Набридло блукати. Як же це вони падають? Одна річ, коли штовхають у спину або ставлять підніжку, тут все зрозуміло. Із власної волі зазвичай падаєш лише на батут.

Цей старий з тростиною... Як допитливо на нього подивився! Бракувало тільки розтягнутися біля його ніг!

Годі, прийшли. Далі йти не варто. Вулиця впирається у площу. Сила силенна людей – затопчуть!

Гнат притулився до стіни, стрельнув очима сюди-туди: нехай народ промине. Ще мить... Витираючи стіну спиною, він спокволу сповз на тротуар. Півсправи зроблено. Залишилося останнє.

Щока притиснулася до зимної тротуарної плитки. Тьху, яка гидота! А він-бо завжди вважав, ніби валятися на дорозі, це вельми просто. Шкода, що несила побачити себе збоку, а також побачити, яке враження це справляє на перехожих.

– Дивися, дитина впала.

Принаймні, помітили.

– Що з ним таке? Надудлився, чи що?

Гнат трохи не задихнувся від обурення.

– Ходімо звідси! – той самий голос. – Ми спізнюємося. Батькам треба краще за ним наглядати.

Мабуть, пішли – він їх більше не чув. Та був цьому лише радий. Як це спритно дорослі знаходять причину, аби не робити того, чого вони не мають на меті робити? Ось іще одна така ж парочка, тільки старшого віку.

– Який жах! Може, занесемо його до нас?

Ці, неважко здогадатися, жили десь поряд. Чи не в цьому ж будинку?

– Занесемо, а що з ним далі робити?

– Не залишати ж його так...

– То й що? Зараз приїде швидка. Вони його відразу й підберуть. А візьми ми його до себе, їм довше шукати доведеться.

Які вони прагматичні! От люди! Дитина впала, а їм хоч би що! Ні на кого не можна покластися.

– Швидку вже викликали? – нагодився хтось іще. Із запізненням, та здається, врешті почав збиратися натовп.

Час, час! У нього навіть рука затерпла. Та де ж ця швидка? Так і померти недовго.

Здалеку відповіддю на його зойк долинув рятівний виск сирени. Нарешті! Виск швидко наростав та вщух, ледве зрівнявшись із ними.

Грюкнули дверцята, пролунали кроки. Над ним хтось схилився. Гнат відчув дотик до зап'ястка руки.

Враз йому щось тицьнули під ніс, різкий запах нашатиря змусив його відсахнутися. То от чим катували в застінках гестапо!

– Розплющив очі! – зауважив лікар. – Гаразд, кладіть на ноші. Не залишати ж його на вулиці.

Справді! Принаймні одна слушна думка.

Просто на візку його закотили до лікарні та залишили самого в кімнаті, просякнутій ліками. За деякий час знову з'явилися якісь люди у лікарських халатах. «А якби я вже помер?» – міркував Гнат. Краще пізно, аніж ніколи.

– То що, як справи, хлопче? – бадьоро поцікавився один, дістаючи стетоскоп.

Це що за маячня? Які справи можуть бути у людини, що валяється стільки часу на зимному тротуарі? Його прослуховували, продивлялися, промацували пальцями. Врешті-решт лікар невизначено знизав плечима (теж мені, лікар!).

– Може, він з'їв що-небудь?.. Що ти їв востаннє? – ховаючи свій стетоскоп (жодного пожитку з нього), звернувся він до Гната.

– Не пригадую. Це було давно.

Лікар здивувався.

– Як давно?

– Дуже давно, – уточнив Гнат.

– Вчора? – наполягав той.

– Ні.

– Позавчора?

Гнат заперечливо хитнув головою. Брови лікаря поповзли догори.

– Теж ні?!.. – він кинув промовистий погляд своїм помічникам та продовжив допитувати Гната. – У голові паморочиться?

– Авжеж! – на підтвердження Гнат негайно впав на візок.

– Дитина цілком здорова, – дійшов висновку лікар. – Проте, вочевидь, послабла внаслідок недоїдання. Принесіть хлопчикові що-небудь поїсти. Він одразу ж прийде до тями.

Лікар подався геть, поступившись Гнатом перед якоюсь понурою з журналом.

– Як тебе кличуть?

Гнат назвався.

– А прізвище? – зажадала вона. – Мені потрібні твоє прізвище та адреса.

Він спохмурнів.

– Відтепер я не маю адреси.

Понура відірвала очі від журналу.

– У тебе є батьки?

– Вони від мене відвернулися, – затягнув він стару пісню. – Про мене тепер нікому подбати. Вас цікавить, хто мій батько? Будь ласка! Мій батько адвокат Малежко, – промовив він, мстиво виблискуючи очима.

У понури щелепа відвисла. Слухаючи його, вона взагалі забула про журнал. Мабуть, вона навіть зраділа, коли санітарка внесла полумисок з якимсь супом.

– Я навідаюся згодом, – скориставшись приводом, вона закрила свій журнал та квапливо вибігла за двері.

Нічого не підозрюючи, санітарка, наче Божий дар, поставила перед ним полумисок. Їй довелося низько нахилитися, Гнат розгледів її запашілі щоки. Ось людина, яка мріє нагодувати іншого супом.

– Гляди лише, не накидайся, – попередила вона. – Їж поволі. Бо ще живіт заболить.

Він зачерпнув суп ложкою. Підніс до рота. Поволі, то поволі. Можна й геть повільно.

Санітарка, певно, вирішила, ніби він соромиться, та й сама вийшла собі кудись. Гнат, ясна річ, тієї ж миті наблизився до умивальника та з полегшенням виплеснув все у раковину. Доля над ним врешті зглянулася. Він вже непокоївся, що йому доведеться усе це з'їсти.

Побачивши порожнє начиння, санітарка з докором хитнула головою.

– Я ж казала: не поспішай. Бідолаха! – він зустрів її співчутливий погляд. – Не заслуговують на поблажливість батьки, що морять дітей голодом.

*****

З лікарні Гната привіз батько, так і не збагнувши, звідки це вороже ставлення до нього з боку персоналу. Мати заходилася його обіймати, шарпати, наче плюшеву іграшку; дозволяти він дозволяв, та їй слід було пам'ятати, що довіра приходить не одразу, а втрачається за якусь мить.

Лежачи в ліжку, він все чув крізь нещільно причинені двері.

– Кажуть, цигани крадуть дітей з тим, аби ті на них працювали, – це був голос матері. – Вони примушують їх жебракувати. Циганських дітей видно здалеку. До білої дитини більше довіри. Їх недогодовують, аби ті виглядали виснаженими та викликали співчуття.

– Сподіваюся, це йому буде добра наука, – відгукнувся батько. – Мені, так напевно.

Гнат замислився: здається, вони на шляху до виправлення. Може, пробачити? Дати їм ще один шанс?

– ...Тож бачу, час вжити заходів, – продовжував батько. – Дитина росте без нагляду, слід покласти цьому край.

Гнат нашорошився. Мати відразу попередила:

– Але я не в змозі залишити крамницю.

Загучна назва: вона тримала власну крамничку, чи то невеличку лавку, начинену всіляким непотрібом. Та вона душі не чула за нею. Певне, батько про це знав.

– Саме тому доведеться найняти гувернантку.

Що?!

– У нас вже є покоївка, – нагадала мати. Ось хто любить лічити гроші!

– Пусте, сумістимо одне з другим. Додамо трохи платні...

– Стела не погодиться, – засумнівалася вона. – Інша річ прийти тричі на тиждень, витерти пил, приготувати на два дні й забратися геть. На більше її не вмовити.

– То звільнимо! Що воно за цабе, аби з нею панькатися?

– Не так просто знайти добру покоївку.

– Гадаю, що не важче, аніж добру гувернантку. Завтра ж дам оголошення в газету.

Гнат не йняв віри власним вухам. Авжеж, він безперечно поквапився виявити толерантність, якої так бракувало його батькам. Ще мить – і вчепився б до них на шию, бовдур!

Погляньте, що навигадували. Гувернантка! Або, простіше кажучи, тюремний наглядач. У саме серце! Вона ж не відпустить його від себе ані на крок. Прощавай, футбол, прощавай, свобода! Буде як песик на повідку.

– Та хоч би й що, допоки не підшукаємо йому гувернантки, до школи він не піде, – немовби на підтвердження запевнив батько.

Хоча б двері причинили!

*****

Незрозуміло, чекала пані Дана на його дзвінок, чи ні. Пауза, викликана, мабуть, замішанням, вдало вписувалася у її звичну повільність.

– Слухаю тебе.

Знайомий голос пролунав, як завжди, рівно й незворушно. Доросла людина ним бувши не дійняла б віри. Ще б пак, кому сподобається його раптова втеча, але Гнатові було не до її клопоту. Смак полуниці із згущеним молоком за свіжої пам'яті надихнув його.

– Пробачте, я не зміг до вас повернутися, бо... мене вже всиновили, – приголомшив він її новиною.

– Що ти таке кажеш?

– Допоки я був у вас, мене всиновили, – вдруге промовив він страждальним голосом.

Здається, він і справді її приголомшив.

– То хто ж твої прийомні батьки?

– Він юрист, вона тримає крамницю. У них «Рено» останньої моделі та велике помешкання у спальному районі.

– Вітаю!

Мабуть, це було від щирого серця, незважаючи на стриманий тон, але знову ж таки Гнатові не час був над цим розмірковувати.

– Немає з чим! – заперечив він з гіркотою.

– Решта пусте! Все владнається, і ти до них звикнеш.

З її боку вперше почулися ласкаві нотки. Він навіть не здогадувався, що сам дає їй певну сатисфакцію, нехай це й ні до чого вже не призведе.

– Ніколи до віку!

Гнат розчув її зітхання.

– Ти ще замалий, аби давати подібні обіцянки.

– Вони мене не люблять, – наполягав він.

– Звідки ти це взяв?

– Вони мають на меті найняти гувернантку. У перші ж дні! Як вам це подобається? Не встигли всиновити, а я вже їм за тягар.

– Помиляєшся! Навпаки, вони піклуються про твоє виховання.

– Тож для цього вирішили мене спекатися?

– Навіщо ж у такому разі вони тебе взяли?

– Заради грошей.

– Заради грошей?

– Власне! Задля грошей, які вони за мене отримають.

– Хіба вони такі бідні, що зазіхнули на гроші за усиновлення?

– О, знали б ви їхню скупість! – процідив він злісно. – Тремтять над кожною копійкою. Футбольного м'яча, навіть і того від них не дочекаєшся.

– Тоді як же гувернантка?

– Але ж хтось має за мною стежити. Справа того варта. За мене вони отримають куди більше, хіба ні?

Ще з мить вона вагалася.

– Гаразд, приїжджай до мене. Обміркуємо це у мене вдома.

– Нічого не вийде. Самого мене не випускають на вулицю.

– А зараз ти сам?

– Мене замкнули. А самі пішли до ресторану, – він шморгнув носом.

– То тебе тримають замкненим?

– Кажу вам! Для цього їм власне й потрібна гувернантка. Побоюються, що я від них втечу, і тоді вони втратять свій грошики.

Пані Дана вочевидь розгубилася.

– А проте... чим же я тобі допоможу?

– Гувернантка! – нагадав він. – Вони дали оголошення в газету. Ви з'явитеся за оголошенням. Удаватимемо, ніби ми з вами незнайомі.

– Що? Найнятися на роботу? Перепрошую, та ти зовсім забув про мій вік!

– Дурня! – він досі пам'ятав про той зразковий лад, яким вирізнялося її скромне помешкання. – Вам геть нічого не доведеться робити. Наша покоївка працювала абияк. Вдень господарів немає вдома, та я ж усе бачив. Ви її переплюнете.

– Як? Ще й обов'язки прислуги? – вона злякалася. – Ні, ні, де там, я не впораюся.

– Нічого складного, ви легко дасте собі ради! Я вам допоможу... Тобто я мав на увазі, що зі мною у вас не буде жодного клопоту, – негайно виправився він.

– Вибач, але...

– Тоді вони приставлять до мене яку-небудь мегеру, яка мене лупцюватиме щодня, – зронив він спересердя. – Їм байдуже, кого взяти, до мене їм немає діла. Аби менше платити.

Вкотре вона зволікала з відповіддю. Та врешті зітхнула.

– Ну гаразд. Я... спробую. Та якщо мені відмовлять, – одразу ж квапливо попередила вона, – тоді вже нічим не зарадити.

Зраділий Гнат продиктував телефонний номер, допоки вона не розмислила.

Вона вже збиралася повісити слухавку. Він зупинив її.

– Так?

– Тільки не видайте мене: вони приховують, що я приймак.

– А це їм навіщо? – вихопилося у неї.

– Ну... Коли всі знатимуть правду, то відразу ж побачать, що вони мене ненавидять. Сусіди їх на разі ще не знають. Вони переїхали щойно. Прилюдно мене гладять по голівці, та зате коли ми самі... Вони пообіцяли, що на мені живого місця не залишать, якщо я бодай словом прохоплюся.

*****

Батько як ніколи вчасно повернувся з роботи, прагнучи особисто оцінити майбутню гувернантку.

– То це ви пані Дана?.. Будь ласка, проходьте!

Приймали її у вітальні. Двері, як завжди, залишалися відчиненими, Гнат хоч і здалеку, та окремі слова міг чути. Здається, ніхто цим не переймався.

– Дивовижно, – зізнався батько, – я ж-бо гадав, що номер вийде лише завтра.

Пані Дана й оком не зморгнула.

– Нічого дивного. Я придбала у кіоску від друкарні. Там він продається вже з вечора.

– Он як! Тим краще, – він запропонував сісти. – Моя дружина ознайомила вас з умовами?

– Авжеж!

Він зміряв її вивчаючим поглядом.

– А... вам не буде тяжко?

Вона зашарілася: усвідомлювала значення цього погляду, що приховував сумнів, та запитання, що його висловлювало.

– Не турбуйтеся. Я впораюся.

– Не зрозумійте мене хибно. Як юрист, я безумовно повинен враховувати, що вік працівника обмежує права працедавця...

– Я згодна і на меншу платню, – перервала його пані Дана.

У батька брови поповзли вгору.

– Ага, – протягнув він.

І це все, що він спромігся вимовити? Гроші! Вона вибила грунт у нього з-під ніг. Він відкашлявся.

– Отож, якщо моя дружина докладно ознайомила вас із станом справ, немає потреби вдруге на цьому зупинятися. Лише зауважу, що дитина напрочуд непосидюча. Будь-якої миті може абикуди податися без дозволу або... попросту втекти й не повернутися до вечері. Ми маємо бути впевнені, що наш син увесь час перебуватиме під наглядом. Вам належить завжди тримати його в полі зору. Щонайбільше десять кроків – ось віддаль, на яку йому дозволено відлучатися.

Пані Дана мовчки хитнула головою. Адже вона ніяк не очікувала, що Гнат буде настільки близький правди, гадала, він перебільшує!

– Ви не проти, якщо я зроблю йому невеличкий подарунок? Як на мене, таке знайомство зручніше починати з подарунків.

Вона витягла з торбинки книгу Марка Твена.

– Йому сподобається, як ви вважаєте? Свого часу я сама неабияк захоплювалася Томом Сойером.

– Книга? – Батько схвально нахилив голову. – Дуже до речі. Розвиває посидючість! Ви цілком маєте рацію. Нехай краще сидить удома.

Він звівся з-за столу.

– Стривайте, я його зараз покличу.

Гнат зупинився на порозі, поставивши очі вниз, аби не дивитися в обличчя своїй «гувернантці».

– Дозволь тебе познайомити, – суворо промовив батько. – Це пані Дана. Вона до нас приходитиме щодня, виконуватиме всю хатню роботу та... стежитиме, аби ти вкотре чогось не утнув. Тож ти зобов'язаний слухатися її, як власних батьків. Та дивись-но мені, аби я не чув жодних нарікань! Ти все збагнув?.. Тоді повтори, як на ім'я твою гувернантку.

Пані Дана спробувала знизити напруження.

– Я бачу, він у вас рудоволосий, а ви з вашою дружиною обидва брюнети. І в кого ж він такий удався?

Батько неочікувано посміхнувся, слід визнати, їй це вдалося.

– Пусте, в дитинстві у мене також було руде волосся. Це згодом воно потемніло.

З-за його плечей Гнат багатозначно накинув оком. «А я вам що казав»!

– Авжеж, – погодилася вона, – колір волосся змінюється з віком, – та провела рукою по волоссю, напіввкритому сивиною.

Розділ 3

– З вами прагне зустрітися класний керівник.

Будь-який інший учень зізнається в цьому неохоче, остерігаючись реакції батьків. Хіба мало чого в школі їм наклепчуть! І лише Гнат міг дозволити собі вимовити ці слова з презирливою байдужістю.

Пані Дана представилася його вихователем.

– Чудово! – сухо відреагувала класний керівник. – Я на вас чекала.

Та зачинила двері перед самісіньким носом Гната.

Минула чверть години. Досить, аби отруїти йому подальше життя протягом найближчих чотирьох тижнів. Будь за дверима батько, він приготувався б до найгіршого. Але пані Дана! Він вигріб з кишені залишки насіннячок та незворушно вліз на підвіконня.

Коли класний керівник, випроваджуючи пані Дану, вийшла удвох із нею за поріг, вона побачила Гната, що любенько плює крізь прочинене вікно.

– Примусьте його поважніше ставитися до навчання, – прошипіла вона, вкрившись яскраво-червоними плямами, немов він їй під ноги плюнув, а не на подвір'я.

З пихою задерши голову, вона рвучко повернулася до нього плечима та застукала підборами, карбуючи крок, немов вояка на плацу. Гнат не відчував до неї ненависті: хіба можна ненавидіти переможеного?

Свобода! Опинившись на вулиці, він побіг підстрибом.

– Будь ласка, повільніше! – дорікнула йому пані Дана. – Я за тобою не встигаю.

Зрівнявшись із ним, вона нерішуче спробувала виконати обіцянку, дану класному керівникові.

– Отакої, я довідуюся про жахливі речі. Хіба годиться так поводитися в школі?

Гнат із презирством випнув губи.

– Велика річ, штовхнув задаваку! Він же удвічі вищий за мене, – тримаючи руки в кишенях, він підштовхнув носком кросівки порожню поліетиленову пляшку з-під води.

– Влаштував бійку на уроці! – засуджуюче похитала головою пані Дана.

– А все через те, що один хлопчисько причепився до мене з питанням, у якій школі я раніше вчився. Сказати йому правду, означає зізнатися, що я виріс у притулку. Тоді батьки мене вб'ють.

Куди поділася її удавана суворість! Перш ніж продовжити, вона відкашлялася.

– Чому ти називаєш їх батьками? – її тон... Наче й не було за ним жодної провини.

– Намагаюся звикнути.

Несподівано він заходився її обіймати. Пані Дані довелося зупинитися.

– Ви їм мене не видасте? – запитав він з надією, повиснувши у неї на поясі.

Вона остаточно розтанула.

– Дурнику! Певна річ, що ні, – та лише обережно дорікнула. – Але й ти маєш поводитися краще.

Гнат спустив очі додолу.

– Я силкуюся. Як можу. Мені важко себе змусити. Не моя провина, що мене вулиця виховала.

*****

На футбольному майданчику обидві команди спільно розминалися в очікуванні, коли господаря м'яча випустять з дому. Гнат прохально зазирнув в очі пані Дані.

– Чи дозволите мені з ними пограти?

Вона вагалася, тож він шморгнув носом.

– Раніше я тільки дивився здалеку, як грають інші. Та поки вони грали у футбол, мені доводилося жебрати.

Ні, пані Дана не встояла б у будь-якому випадку, лише на мить їй вдалося пересилити себе.

– А як же з математикою? Забув, що вчителька твоя казала?

Гнат приречено зітхнув.

– Байдуже! Я намагався. Та мені самому не впоратися з цим завданням, надто воно складне. Як головою не бийся, математика мені не дається. Поки я жебракував, не доводилося багато рахувати. А може, це після удару по голові, яким мене нагородили цигани? От побачите, незабаром мене взагалі виженуть зі школи.

Підкинувши та зловивши на льоту новенький м'яч, ще пахтівший шкірою, дарунок пані Дани, Гнат переможцем зім'яв юрбу хлоп'ят. Цього разу ніхто й слова не сказав проти.

– Агов! Є чим накачати?

Його шкільний піджак та портфель залишилися на лавці під наглядом пані Дани. Їй самій ніколи було стежити за грою: розкривши зошит і тримаючи напоготові кулькову ручку, вона зосередилася на його домашньому завданні.

*****

Підіп'явши пелену плаття, у своїх шістдесят пані Дана дівчиною виглядала на верхніх щаблях драбини. Зрештою, дівчиною, не дівчиною, та час ніби повернув назад. І хто б чекав, що другу половину років вона скине виключно зухвалістю! Двометрова драбина піднесла її під самісіньку стелю. Наспівуючи «Не кочегари, ми, не теслярі...», вона із захопленням мила шибку. Гнат беззаперечно ставив собі на заслугу її повернення до життя. З глибоким задоволенням від слушності вибору він посилав їй літачки із зошитового паперу у блакитну лінійку. Літачки швидко злітали вгору, облітаючи її то зліва, то справа, та жоден не досягав потрібної висоти. Гнат намагався імітувати пронизливе виття атакуючого винищувача, проте не з кращим успіхом. Літачки втрачали запал вже на півдорозі, по чому одразу ж переходили у безнадійний штопор. Варіантів два: невдала конструкція, або ж голова пані Дани перебувала десь у надхмарних висотах. Внаслідок тривалих роздумів він зупинився на другому.

– Хто мив до мене ці вікна? – поцікавилася вона. – Йому б повчитися! Вікна миють від верху до низу, аби не залишати патьоків, та витирають одразу, не давши їм підсохнути. Спочатку одним боком шмати, а тоді іншим. Отак!

Вона зійшла додолу й позадкувала, милуючись виконаною роботою. Лише по тому зауважила літачки, що всіяли підлогу.

– А як у тебе з математикою?.. Допоки я зайнята прибиранням, спробуй самостійно розв'язати сьогоднішню задачу, вона нескладна.

Гнат миттю похнюпився.

– Мені ніколи! Я ще не переписав твір.

Бігме, немає нічого гіршого, як бути дитиною! Навчання? Куди там! Суцільна каторга, а не навчання. Покажіть йому цю Лесю Українку, трапилося ж їй написати цілу поему. Їй що, вона собі написала, а він тепер зубрити змушений.

Стіл у нього був не якийсь там – справжній письмовий, та сидіти б за тим столом кому-небудь іншому. У зошиті з'явилося лише декілька рядків. Спроби змінити поставу ні до чого не призвели. Позіхнувши, він нудьгуючи втупився у вимите вікно. Цїєї миті пані Дана повернулася до нього обличчям. Він вкотре уп'явся в зошит, з якого переписував: ціла сторінка була списана її квапливою рукою.

– Але ж і почерк! – незадоволено пробурчав він. – «Образ героїні... постає перед нами»... А далі? Спробуй його розбери!

І чого це шкільні твори не дозволяється друкувати? Оно батько, той же друкує судові позови на комп'ютері, мати ще жоден свій контракт не написала від руки, та лише на муки бідних дітей ніхто не зважає. Обурливо! Все геть, як у сиву давнину. Цим педагогам байдуже до долі учнів. Самі зазнали мук і прагнуть, аби наступне покоління теж натерпілося як слід. Яка жовчна філософія! Легко даються чужі страждання. Легко судити про них крізь призму часу.

Упоравшись з вікнами, пані Дана відразу ж узялася до килимів. Не підлягає сумніву, що для неї праця – єдино можливий спосіб існування; те ж саме, що для Гната – фільм жахів по телевізору. Кожен у чомусь своєму бачить сенс життя.

Кров лилася річкою. Чудовисько вже простягнуло свої щупальці. Жертва на смерть перелякана, задкує, та за плечима працююча газонокосарка.

Протяжне завивання пилососа заглушило всі звуки. Гнат скривився.

– Нічого не чути! – та він не почув, зрештою, навіть і власного голосу.

Терпіння! Вчися бути толерантним. Він підвівся й дістав навушники.

*****

– Ця пані Дана рідкісна знахідка, – сяючи, відзначила мати. – Не пригадую, аби хто-небудь з наших покоївок докладав стількох зусиль. Усе довкруги блищить!

Ще б пак, навіть батько це помітив. Раніше він міг розташуватися зі своїми паперами де завгодно: на канапі – то на канапі, за журнальним столиком – то за журнальним столиком. Власного офісу йому було замало! Нині канапа була викладена гаптованими подушками, а журнальний столик прикрашали досконалої форми паперові квіти.

Розташування також зазнало змін. Світло просто з вікна падало на свіжу пошту, а якщо увімкнути бра, воно вже не сліпило очі, як раніше. Батько із задоволенням підім'яв під себе подушечку, залишену пані Даною.

– Успіхи твого сина вражають ще більше, – в руках у нього з'явився розгорнений щоденник. – Вищий бал за твір!

Мати не дійняла віри, прийшла поглянути.

– Справді... Щось неймовірне коїться. Невже узявся за розум?

– Коли й надалі так піде, доведеться везти його до моря цього літа. Я обіцяв йому це за умови, якщо він закінчить рік краще, аніж минулий.

– Треба бути обачнішим, коли роздаєш обіцянки, – розсміялася вона.

Під час вечері пролунав телефонний дзвінок. Мати взяла слухавку, і одразу ж стало зрозуміло, що це її пані Сушницька.

– Нам неабияк пощастило з новою покоївкою, – долинуло в їдальню. – Ні, ми взяли її за оголошенням. Та я ще жодного разу не пошкодувала. Навпаки, дуже втішена, що ми розрахували Стелу. Щойно зараз я переконалась, що вона увесь час байдикувала...

Яблучний пиріг з горіхами, випечений пані Даною, танув при очах. Ясна річ, це вам не навчання, у цій справі Гнат будь-кому втер би носа. Втім, нерозпещений печивом від матері, батько, здається, теж не проти був поласувати. Гнат зробив відкриття, що тяга до солодощів у нього спадкова.

Не відриваючи слухавки, мати висунула голову.

– Як пиріг?.. – побачивши, як вони обидва уплітають, вона змолилася. – Агов, залиште мені хоч би спробувати!

Її пристрасть теревенити без угаву виявлялася у телефонній розмові, як ніде інде. Але пиріг зрештою переміг.

– Даруйте, я вам сама зателефоную, – квапливо пообіцяла вона у слухавку.

– То що там Сушницькі? – прожувавши, байдужим тоном поцікавився батько. – Коли їх чекати в гості?

Сівши, мати й собі поклала до рота шматочок пирога.

– М-м... Оце смакота! – вимовила вона з набитим ротом. – Треба буде замовити пані Дані, нехай такий же пиріг випече до їх приходу. Щоб мені подохнути, Сушницька такого зроду ще не куштувала.

*****

Не виявивши наступного дня ані крихти пирога, пані Дана, природно, поцікавилася:

– То як там, сподобався тобі мій пиріг?

Гнат шморгнув носом.

– Я його навіть не скуштував.

Пані Дана витріщила очі.

– Батьки з'їли, – пояснив він скривдженим тоном. – Повернулися з роботи, побачили та з'їли.

– Самі?!

Пиріг ледве вміщувався на деку. Гнат помулився.

– Та вони ще когось із собою привели. Гості все підчистили... Дуже вихваляли! – додав він.

Вона не витримала.

– Я з ними порозмовляю!

Гнат заперечливо хитнув головою.

– Ви нічим не зарадите, – похмуро нагадав він. – Хоч би й що, вони все заперечуватимуть. Доводитимуть, ніби я у них єдиний син, та ніби вони мене дуже люблять.

– Так, звісно, – погодилася вона й зітхнула. – Бачу, як вони тебе люблять... Гаразд, не переймайся. Я випечу тобі інший, ти не проти?

Його очі захоплено блиснули.

– Авжеж! – охоче притулився він до її фартука, ховаючи в його складках підступний вираз обличчя. – Лише так, аби вони не дізналися.

*****

Гнат одягнувся раніше за батьків та першим опинився на сходовому майданчику. Мати прискіпливо покрутила ним навсібіч, аби впевнитись, що костюм сидить до ладу, перш ніж випустити за двері. Син адвоката Малежко, це вам не син двірника. За дверима Гнат спробував змахнути руками: як пощастить, то може, трісне який-небудь шов, але шви, як на те, були нові й міцні.

Неділя – вихідний у пані Дани та покарання для Гната. Єдиний день, коли батьки не їдуть до праці. З огляду на те, як вони відпочивають, він задавався питанням, наскільки обтяжливою має бути їхня праця, якщо навіть відпочинок – суцільна нудьга. Вони й цього разу збиралися кудись там до театру, але як же тоді вчинити з Гнатом: залишити його на самоті?! Нізащо! Ну от, прошу дуже! Вони раптом згадали, що дитині треба розвиватися, й потягли за собою. Він лише встиг крадькома насипати до кишені насіннячка. Гаразд, друга залишиться для лушпиння.

Ліфт зупинився на його поверсі, відчинилися двері. Ні, він не викликав: сусідка вийшла з помешкання навпроти. Бачив він її вперше, попросту здогадався, коли вона полізла до торбинки за ключем. Вона, ймовірно, теж здогадалася. Ще й ключ не встромила до замкової щілини, а вже озирнулася.

– Ти тут живеш?

– Так, – ствердно хитнув він головою.

– Маєш на ім'я Гнат?

Чого вже там, правди ніде діти.

– А... твою гувернантку кличуть пані Дана?.. Бачиш, я про тебе все знаю.

Її погляд несподівано потеплішав.

– Тебе ніхто не кривдить?.. Заходь до мене. Я тебе чимось пригощу. Саме стушкувала голубці з грибами. Дуже смачні!

Позаду прочинилися двері.

Вона повабила його пальцем та на додаток промовила довірчим тоном:

– А ще я працюю білетером у кінотеатрі.

Це були батьки, проте сусідка поквапно відвернулася та встромила ключа. Тїєї миті, коли вона відчинила двері власного помешкання, на майданчику з'явилися батьки Гната.

– Перепрошую, – озвався батько, побачивши спину сусідки, – ви не чули, кажуть, у нашому під'їзді живе слюсар з домоуправи...

З незворушним виглядом, немов і не втямила, що до неї звертаються, та гримнула за собою дверима, залишивши батька гадати, навмисне це було зроблено чи ні.

– Хтось зламав замок у нашій поштовій скриньці, – поскаржився він. – А ще ці записки з безглуздими погрозами!..

– Якими такими погрозами? – здивувалася мати, виявляється, вона ні про що й гадки не мала.

Батько спробував відмахнутися.

– Не пам'ятаю!.. Стривай! «Пальцем його торкнешся – нарікай на себе». Що за нісенітниця? І хто таке пише? Дітвора, ясна річ.

Ліфт досі перебував на їхньому поверсі, мати натиснула на кнопку, і двері одразу ж відчинилися, та Гнат однаково відказав, що зійде сходами. Примха, та батьки зрештою були у доброму гуморі.

У сходовому прольоті він вліз на підвіконня та визирнув крізь вікно. Пальці обережно стискали куряче яйце, щойно з холодильника, воно нагадувало про себе зимним дотиком. І як це мати не зауважила, що у нього рука не вільна?

Подвір'я було, як на долоні. Не те, що з квартири: його кімната вікном – на прилягаючий палісадник.

Чудовий наглядовий пункт. Внизу, коло батьківського авта товклися сусідські хлопчиська. Чиясь голова стирчала з-поза багажника. Хвилина-друга спостереження, і він здогадався: вони заклеювали задній номер! Знайома картина. Ті ж самі хлопчиська помстилися таким же чином наїжджому господареві «Ауді» за те, що той підігнав автівку впритул до гойдалок. Тоді на місці номера з'явилася велика дуля та зухвалий підпис: «наздожени, ментяро!».

Шибеник, що сидів навпочіпки, нарешті випростався. В руках він справді тримав пляшечку з клеєм.

Гнат розмислив кидати яйце, а щоб не пішло на марне, проштрикнув дірочку й випив.

Ось і батьки вийшли з парадного. Пляшечка негайно зникла в кишені штанів.

Авто стояло передом, це Гнат згори щойно все бачив, батьки – ні. Нічого не підозрюючи, батько забрався до авта. Мати невдоволено озирнулася: де ж цей дарунок? Отак завжди! Через нього ще й запізнишся, – про всяк випадок вона зиркнула на годинника.

Перестрибуючи через східці, Гнат збіг донизу.

– Довго ще на тебе чекати? – напала вона мокрим рядном. – Завше ці твої витівки!

Побачивши Гната з ними, хлопчиська стривожено перезирнулися.

– Як, ти теж їдеш?

– Звісно! – бадьорим голосом відповів Гнат, впевнено сідаючи до автівки при очах у всіх.

Шибеник спантеличено наморщив лоба. Батько вже завів двигун.

– Постривайте! – гукнув хлопчисько.

Батько приспустив вікно.

– Ваш номер... – очима вказав той. – Тут вешталися якісь хлопці – чужі, я їх не знаю, – гадаю, це вони його заклеїли. Ми наглядали за вашою автівкою, та варто було нам відволіктися...

Інший присів навпочіпки, спробував підчепити ножем – марно, папір встиг підсохнути.

– Зараз владнаємо! Лише мить! – ватажок кинув оком довкола себе й обрав наймолодшого. – Гей, ти! Мерщій за водою! Ну ж-бо, хутчіш! – ще й підштовхнув шмаркача в спину. Тоді розгорнув чистого носовичка, змочив у залишку брудної калюжі та приклав до номера. – Хай відмокає!

Батько вже вийшов з авта й на власні очі міг побачити усе це свинство. Неподобство! Ото б відлупцювати розбишак! Напевно, це ті ж самі, що підкидають всіляку гидоту у поштову скриньку. Коли б не ці милі хлоп'ята, сто відсотків: до театру йому б не доїхати.

– Не турбуйтеся, – запевнив хлопчисько, – зараз відмиємо!

Розділ 4

З котрогось часу мати стала надто довго затримуватися в крамниці, й одного разу Гнат став свідком пізньої розмови поміж нею та батьком. Точніше кажучи, він лише чув, про що вони розмовляли, крізь нещільно причинені двері, а більшого і не треба було.

– Сьогодні вкотре приходив цей податковий інспектор, – розповідала мати. – Ти не діймеш віри: я навчилася розпізнавати його кроки. Боже, як він мені вже допік!

– Щось він став до вас учащати, – погодився батько, щоправда, голосом не настільки роздратованим, як мати. – З чого б це раптом?

– Я його до себе не кликала! З колишньою інспекторкою було простіше, вона й з'являлася насправді, лише якщо кортіло одягнутися за рахунок крамниці, а цей... Все дивиться, винюхує. Що там казати, веселий чолов'яга! Анекдотами сипле, а тим часом очі по цифрах так і бігають.

– То дай йому хабара. Відкупися, поки не знайшов нічого.

– Атож, розігнався! В тім-то й річ, що брати відмовляється. Тільки обіцяє прийти знову.

– Не бере грошей? – замислився батько. – Оце вже цікаво. Певно, має на меті розкрутити тебе по-справжньому.

– Хай Бог милує! – злякалася мати. – Потрібні мені ці неприємності! Ні, вже краще продам крамницю. Без неї житиму спокійніше. Справді, хіба я не маю рації? І так від неї більше клопоту, аніж грошей. Ні, я не жартую! Хай йому грець! Плювати на крамницю! Проживемо і на твої гонорари. А я сидітиму вдома та виховуватиму нашу дитину.

– Чудово! Принаймні заощадимо на гувернантці.

Гнат трохи не вдавився пирогом пані Дани, чималий шматок якого щойно поклав собі до рота.

Що?!

*****

– Привітай мене, бо я таки зважилася, – зізналася мати. – Продаю крамницю.

– Насправді? – перепитав батько.

– А ти що ж гадав, я пожартувала?

– З чого ти взяла, зовсім я так не гадав.

– Це добре, бо я дала оголошення в газету.

Батько лише руками розвів.

– Зате проблема з твоїм інспектором вирішена! Розповідатиме анекдоти кому-небудь іншому.

Мати відкрила торбинку, дістала телефон, перевірила, чи не сіла батарея.

– Я дала номер стільникового. Робочий телефон?.. Знаєш, не варто сіяти паніку серед персоналу. До того ж, стільниковий завжди є можливість вимкнути.

Саме цієї миті пролунав дзвінок. Мати вся напружилася та, взявши слухавку, поглянула на номер.

– Йой, то це ти!.. Досі в крамниці? Чому не телефонуєш мені на міський?.. О цій порі? Ні, я відразу додому, куди мені ще їхати!..

Заховавши телефон, вона скрушно хитнула головою.

– Дивися, як нерви розхиталися. Газета вийде щойно за декілька днів, а я вже у кожному дзвінкові вбачаю...

– Заспокойся! Адже ти не сигаретами торгуєш.

– А що тоді?

– О, тоді не дали б спати.

Гнат скромно сидів у кутку, дослухаючись щокожного слова.

*****

Батьків удома не було. Гнат узяв до рук газету. «Газета безкоштовних оголошень» – великим шрифтом було надруковано згори. Він погортав. На останній сторінці значився телефонний номер.

Він набрав, йому відповіли.

– Прийміть оголошення, – попросив він.

*****

У матері була ділова зустріч, коли задзвонив стільниковий. Вперше за сьогодні.

– Даруйте! – вона квапливо полізла за телефоном.

Солідні партнери по бізнесу з розумінням похитали головами.

Але вислухавши пропозицію, доки ті терпляче чекали на свою чергу, вона відповіла в слухавку:

– Який ще ровер? Ви помилилися номером.

Проте не минуло й хвилини, як дзвінок повторився. Партнери вдруге були вимушені замовкнути. Всі здавали собі справу, що це один і той самий дзвінок. Мати заздалегідь розчервонілася. Ті почули, як вона кинула роздратованим тоном:

– Я ж вам казала, ви помилилися номером. Не потрібні мені старі уживані велосипеди! Дайте мені спокій! Не телефонуйте мені більше!

Задзвони телефон утретє... Та він задзвонив дещо пізніше. Мати саме приймала покупця. Парубок приніс назад піджака, купленого тиждень тому. Він його лише злегка відпрасував, і тканиною пішли зморшки. Але вони через те й пішли, що він відпрасував. Для цієї тканини праска не потрібна, досить з вечора залишити на вішаку, вранці та буде як нова. Хоч він і зрізав етикетку, матір не проведеш. Втім, юнак трапився приємної зовнішності, тож їй стало його шкода. Коли б не дзвінок...

Писклявий голос запропонував їй триколісний ровер. Вона була настільки обурена, що вродливий парубок пішов упіймавши облизня. Охоплена несподіваною люттю, мати навряд чи могла когось ущасливити.

Перший десяток дзвінків вона підсумувала, сидячи за кермом власної малолітражки. Цього разу їй нагодився скінчений флегматик, утікач із божевільні, – жодним чином не вдавалося на нього вплинути. Нехай як вона запевняла, що не подавала жодних оголошень (що трохи відбігало правди), що газета все наплутала (що могло і не відбігати).

– Залиште собі ваш недоїжджений ровер, – хрипіла вона. – Я свій щойно лише викинула на звалище.

Він зацікавився.

– Тоді навіщо ж вам ще один?

– Ви надто наполегливі. Відчепіться від мене! Я купую тільки піаніно.

Вона дала «відбій». А за мить знову.

– Можу запропонувати артемівське.

– Що? В жодному разі! Лише «Блютнер».

Цієї миті вона врізалася в мікроавтобус, що різко загальмував перед нею.

– Гаразд. Пішли ви всі!.. – і вона вимкнула телефон.

*****

Під час вечері телефон вкотре задзвонив. І чому вона його увімкнула? – спересердя збігло на думку матері. Поїсти у спокої, і того не дадуть! Ото зараз вона їм всім дасть прочухана! Розважить душу. Дізнаються, що вона їм приготувала. Такого вони ще не чули. Вона схопила слухавку, забувши, що у неї повний рот. У абонента з'явилася непередбачена відстрочка. Завдяки їй він встиг вимовити не одну, а навіть декілька фраз. Вони вкинули матір у справжній шок.

– Ви написали, що продаєте крамницю. Ваша пропозиція мене зацікавила.

Рот був вільний, зате мову відібрало. Відстрочка затяглася, нав'язуючи клієнтові ініціативу.

– До вас неможливо додзвонитися, – поскаржився клієнт. – То зайнято, то телефон вимкнений. Я вперше зателефонував ще над полудень. Та й так собі гадав, що як і цього разу нічого не вийде, тоді...

До матері нарешті повернувся голос.

– Невже? Дуже дивно. Вдячна, що попередили. Мабуть, щось трапилося з телефоном.

– Викиньте його, – порадив той.

– Саме так я і вчиню.

*****

– От і край, – повідомила матір, наводячи вії коло дзеркала, – залишилося поставити підпис під угодою. Продаю крамницю та стаю домогосподаркою.

Вона щось пригадала.

– Ой, лишенько! А моя тека з документами? – вона стривожено розгледілася довкола. – Куди ж я її поділа? Господи, допоможи!

– Що ти шукаєш? – запитав батько. Усліпу зав'язуючи краватку, він постав у дверях.

Мати зазирнула до портфеля.

– Уф! – схопилася за серце. – Ось вона де! От пам'ять! Дірява голова! Сама поклала, аби не забути, зате забула, що поклала. Всі документи для продажу. Боронь Боже втратити! Потім і за рік не відновиш.

Шкіряна тека побачила світло, та за мить вдруге зникла всередині портфеля. Гнат прослідкував заінтригованим поглядом.

Задзвонив телефон. Мати квапливо схопила слухавку, це був її покупець.

– Вже? Я втішена. О котрій зустрічаємося?.. Отже, о пів на третю у нотаріальній конторі. Домовилися!

У неї був чудовий настрій. У Гната не дуже, щоправда, ніхто цього не зауважив. З нудьги він підпирав спиною вхідні двері. До заповітного портфеля, залишеного на тумбочці для взуття, було рукою сягнути, але мати понад тим нічого більше і не пригадала. Ось вона вже тягнеться до шафи за плащем, відчиняє дверцята...

Дверцята заступили від неї портфель. Ось, зараз! Як довго триває ця мить? Мабуть, стільки ж, скільки треба, аби запустити руку до портфеля, витягнути шкіряну теку й спустити її у вузьку щілину поміж тумбочкою та стіною.

Мати дістала плащ, зачинила дверцята – на здоров'я! Справа зроблена. Гнат собі чатує під дверима, тримаючи руки в кишенях, як ніде нічого.

Батько поткнувся на очі вже при повному параді.

– Підвезеш мене на роботу? – попросила вона. – Нічого не вдієш, до третьої години крамниця на разі ще моя.

Авжеж, адже її авто у ремонті. Врізалося в якусь тарантайку. Не таланить же їй!

*****

Другу половину дня мати, ясна річ, марно силкувалася пригадати, де вона залишила теку з документами. Пам'ять цього разу підвела грунтовно. Вона чудово пам'ятала, що взяла їх з собою, а от зникнення виявила лише в нотаріальній конторі. Забути могла у себе в крамниці, у кав'ярні, куди зайшла на філіжанку кави (там вона їх теж діставала, дзвонив покупець, щось уточнював), в автобусі... Ні, в автобусі її цікавили тільки гроші. Господи! А якщо їх у неї вкрали? Попросту витягли з портфеля? Навіщо? Аби зірвати з неї чималий куш. Це буде трохи краще гаманця. Хтось бачив у тій таки кав'ярні, як вона розкривала теку, бачив, що всередині... Авжеж, такі документи варті... Вона вхопилася за голову.

– Мамо! Дивися! – заволав Гнат, підбігаючи.

У нього в руках був щоденник. Та мати навіть не поглянула в його бік.

– Вищий бал з математики! – наполягав він.

Така подія! Вона б мала геть розчулитися, що означають дрібні негаразди на роботі проти його успіху – та ще й якого успіху! – в школі, але натомість...

Шкода їй, бачте, якоїсь мізерної теки, велика річ, несила продати крамницю, несила звільнити гувернантку! Та зазирни ж до щоденника! Адже це лише завдяки гувернантці, яку ти мала на меті звільнити.

Де там, вона його навіть не чує. Загрузла у своїй рутині.

Попрямувавши до школи удвох з пані Даною, Гнат мимохідь зробив крок убік, аби шпурнути шкіряну теку до сміттєвого контейнеру.

*****

Втім, після повернення зі школи на нього чекала несподіванка. Гнат сумлінно переписував задачу, розв'язану пані Даною, коли пролунав нерішучий дзвоник у двері. Він побіг відчиняти.

На порозі постав якийсь незнайомий дядько в самому як там не є затрапезному вигляді, з тих, що порпаються у смітниках. Гнат не помилився. Дядько спочатку запитав його матір, назвавши як ім'я, так і прізвище. Почувши, що вона досі на роботі, він з сумнівом зміряв очима Гната.

– Що-небудь переказати? – ввічливо запропонував Гнат.

– Ти її син?

А що, хіба не видно?

Дядько запустив руку до свого пошарпаного кулька. Гнат мало не задихнувся від обурення, побачивши знайому шкіряну теку. Той ще й відкрив. Згори лежав гарний кольоровий документ, на якому величезними грубими буквами для сліпих були виведені її прізвище, повне ім'я та адреса на додаток, – коротше кажучи, все. У Гната аж ніздрі роздулися. Навіть викинути щось, і того не можна!

– Це її тека? – запитав волоцюга невідомо навіщо. – Тут адреса...

Гнат вимогливо простягнув руку.

– Давайте сюди, я передам.

Той розлучився з нею вельми неохоче. І, що саме головне, не пішов. Гнат ризикував защемити йому носа дверима.

– Чого вам треба? – навпростець запитав він.

Потупцювавши на порозі, дядько враз поцікавився:

– А... коли вона повернеться додому?

Гнатові тека мало руки не обпалила.

– Навіщо вона вам? – вихопилося у нього.

Той хитрувато примружив очі.

– Я знаю, це важливі документи. Такі документи не слід губити... – та втративши надію, він врешті простогнав і махнув рукою. – Е-е, краще я прийду увечері.

– Стривайте! – відчайдушно заволав Гнат.

Дядько зупинився, подивився на нього допитливо.

– Знайдеться півлітри?

Отепер уже Гнат знав, що чого варте. Відразу треба казати!

– Почекайте, я зараз!

Залишивши двері напіввідчиненими, він помчав у їдальню.

Спиртне зберігалося на антресолі, подалі від Гната, аби не дотягнувся. З його зростом! Обережність зайва.

Він присунув табурета, вліз з ногами на стіл. Будь він зростом трохи вище, голова б саме вперлася у антресоль, і на цьому все скінчилося б. Сидячи навпочіпки, Гнат відчинив дверцята й дотягся до пляшки.

Вірменський коньяк. Цього йому треба? Якраз півлітри. Проблема вирішена.

*****

Хтось через наївність запитає: а що ж тепер буде, адже на місці коньяка пусто? Як виплутатися? – О, це вже не проблема. Якщо вам потрібна рада, зверніться до Гната.

Отож, рецепт коньяку за Гнатом Малежко. Головне, жодної паніки. У найближчому барі вам залюбки поступляться такою самою пляшкою, щоправда, порожньою. Ну, повна ж-бо вам не по кишені. Та це ще не кінець світу: ви наповнюєте її охолодженим чаєм... Прибережіть ваші усмішки, ніхто його не питиме. Ставите пляшку на самісінький край верхньої полиці, проте таким чином, аби вона давала різкий нахил у ваш бік. З цією метою підкладаєте абиякий предмет, що буде напохваті, наприклад, сірникову коробку – вона завжди є на кухні та не викличе запитань, як сюди потрапила. Падаючу пляшку притискаєте дверцятами. Пересвідчуєтеся: якщо на відміну від Пізанської башти при спробі відчинити дверцята шафи пляшка силкується впасти донизу, отже, все гаразд. Не слід хвилюватися, що ваші батько або мати упіймають її на льоту: ймовірно, для них це стане несподіванкою, тож головним їх завданням буде вчасно ухилитися; що миліше: власний лоб чи пляшка з чаєм... о, пробачте, з коньяком!

Ще дещо. Властивого запаху спирту вони може й не почують, та нехай це вас не бентежить, на кухні ніколи не бракує пахощів, дужчих за спирт.

А відтак, до приходу батьків все готово.

Прибігши на дзвін розбитого скла, Гнат наче зачарований застиг край величезної калюжі. Треба ж такому статись, батько розбив пляшку з коньяком! Але мати, забачивши Гната, суворо повабила пальцем.

– Агов, ходи-но сюди!

Гнат старанно обійшов калюжу.

– Твої витівки? – вказала вона на відчинену антресоль.

Гнат витріщив очі.

– Не відмагайся! – наступала вона. – Хто лазив до шафи? І навіщо?.. Не бажаєш зізнаватися? То я сама скажу. Бо тепер я знаю, ти лазиш туди за вином!

Він заперечливо похитав головою, та це не допомогло.

– Дітям не слід вживати алкоголь! – із суворим виглядом матір продовжувала читати нотатки. – Я категорично заборонила тобі навіть торкатися цієї шафи. Мій син мене не послухався! Та в чому? Потайки прикладається до пляшки! Який жах!.. З мене годі! Ти покараний. Не отримаєш більше цукерок, вже краще я їх викину геть.

– Так?!

– Так!

На доказ вона прибрала цукерки зі столу. Серце Гната огорнула смертельна образа. Тужливим поглядом він провів зникаючу коробку.

– Жодних солодощів ані сьогодні, ані завтра! – безжально додала матір. – Посидиш на дієті. І без того обжерся ними. Досить!

Вона гнівно вказала на приготовану вечерю.

– Сідай за стіл та їж свою кашу, допоки геть не остигла.

– Не їстиму каши! – вигукнув Гнат, захлинаючись від несправедливості. Навіть якби це була полуниця із згущеним молоком.

Дивно, знаючи, що покарання однаково не буде, ще жодного разу він так на нього не реагував.

– Що це за штучки!.. – вона зиркнула на батька. – Треба буде наказати пані Дані, аби й гуляти з ним не виходила. Хай сидить вдома, займається. Одна гарна оцінка – ще не показник.

*****

– Твої... прийомні батьки стверджують, ніби у тебе пристрасть до алкоголю. Ти й справді винце потягуєш? Це так?

Гнат з чистим сумлінням подивився в очі пані Дані.

– І ви їм дійняли віри? – з гірким докором зронив він. – Я що, маю присягнутися на Біблії?

Вона посміхнулася.

– У цьому немає потреби, я б зауважила, – вона торкнулася пальцем кінчика носа. – У мене бездоганний нюх, особливо на такі речі. Але тоді за віщо вони вирішили тебе покарати?

– А ви як гадаєте? – перепитав він зухвало.

– Та... не знаю.

Вона ухилилася відповіді, сподіваючись почути правду від нього.

– Я з'їв батьківську порцію каші, – зізнався Гнат. – Тієї миті, коли всі відвернулися, непомітно поміняв тарілки місцями.

– Перепрошую, а яка тобі різниця? – закліпала очима пані Дана. – Каша, наскільки я розумію, одна і та ж!

Цього разу Гнат впустив очі долі, відчуваючи власну провину.

– Так, але батькові масло до каши поклали, а мені забракло. Вони повсякчас мені урізують, кладуть менше, аніж собі. Кажуть, слід заощаджувати.

Пані Дана змовкла. Він поглянув на неї з тривогою.

– Ми не підемо сьогодні на прогулянку?

Вона струсонула головою, відганячи геть навіяні думки.

– А куди б ти мав на меті піти?

– У парк! – зраділо відповів він. – Я чув, там новий атракціон.

А ще кафе з морозивом та шоколадним печивом, про що він із делікатності вирішив не згадувати.

Та сьогодні особливий випадок. Сьогодні правда була на його боці, як ніколи зроду.

*****

– Ця крамниця до мене причепилася ніби ріпак якийсь...

Мати базікала з батьком у їдальні, за склянкою чаю після вечері.

– Хоч би задарма хто взяв! Де там! Тепер ані продати, ані подарувати.

– Не знайшлися документи?.. Мабуть, хтось там нагорі не бажає, аби ти її позбулася, – батько деколи любив тицьнути пальцем у стелю.

Гнат під дверима все чув.

– Як невчасно, – зітхнула мати. – А тут ще цей інспектор... Ти вгадав. Увесь цей час він лише підбивав собі ціну. Знаєш, скільки він загилив?.. Ні, краще я промовчу. Та однаково довелося відкупитися. Дати йому на лапу. Боже, я розорена!

– Вип'єш що-небудь? Дивись, і полегшає.

Батько зачовгав стільцем. Було чути, як одна по одній відчинялися дверцята шафи, ніби шукали щось. Цього разу він був обережний.

– Гм... А тут немає жодної відкоркованої пляшки, – мовив спантеличений батько. – Звідки ж він тоді потягував вино? І всі пляшки, як не дивно, на місці. Тож, виходить, він його не пив.

– Невже? – доволі мляво відреагувала мати.

– Справді, – підтвердив батько. – Дарма ми на нього напустилися.

Він прочинив двері. Гнат встиг сховатися до своєї кімнати.

– Спить, напевно, вже, – вирішив батько. – То нехай спить!

Із шийки з характерним чмоканням вилетів корок.

– Гадаю, ми надто суворо з ним вчинили.

– Звелю завтра пані Дані, нехай зводить абикуди розважитися, – байдуже підтримала матір, – куди йому закортить. Влаштуємо дитині вихідний.

– Дуже до речі! У парку новий атракціон для дітей.

– От і чудово! Атракціон, отже, атракціон.

*****

– Нічого не збагну! – зізналася пані Дана. – Не встигли вони тебе покарати, як вже обсипають милостями!

Гнат знизав плечима.

– А що тут розуміти? Вони чекають на інспектора з усиновлення. Має ж він перевірити, в яких умовах я живу. От вони відразу й перелякалися.

– То ось у чім річ!

Він завалився на канапу. Пані Дана здивувалася.

– Хіба ми не йдемо на атракціон?

– Ще чого! – пирхнув Гнат, з похмурим виглядом відкриваючи книгу, даровану пані Даною, на першій сторінці. – Що я там не бачив? Нікуди я не піду!

Оце так сімейка, – збита з пливу, хитнула вона головою. Що дорослі, що діти, нікого не зрозумієш! А може, це вона постаріла?

*****

Наступного дня вона проте не забула поцікавитися:

– То як, приходив інспектор?

– Інспектор?.. – не одразу зметикував Гнат. – Ага, інспектор! Авжеж, приходив!

– І... що він сказав?

– Нічого. Вони дали йому на лапу.

Розділ 5

Дітися було ніде, з нагоди перемоги на виборах улюбленої партії сімейство Малежко приймало у себе Сушницьких. Скоро пані Сушницька спромоглася вразити капелюшком, у відповідь мати пішла нахвалятися новою покоївкою.

– Відтоді, як вона у нас, я геть забула, що таке хатній клопіт.

– Це все вона готувала? – уплітаючи за обидві щоки, поцікавилася пані Сушницька. – Справжня розкіш!

– О, ви ще не куштували яблучний пиріг.

– Не лякайте! У мене зараз живіт лусне.

– Їжте, любонько, їжте, від кухні пані Дані ви напевно не помрете. Зате частіше нас відвідуватимете...

«Любонько»! Це вона лише позаочі від неї стогнала.

– Та і я маю чистий спокій: дитина під надійним наглядом.

– Покоївка, ще й гувернантка? – підхопила пані Сушницька. – А як щодо платні?

Мати назвала суму.

– Всього лише? – у Сушницької мало щелепа не відвалилася. – Та це ж майже задарма! Де б мені таку знайти? – затужила вона. – Одна лише покоївка вартує нам удвічі дорожче, та й то не помітно, щоб перевтомлювалася. Тільки й розмов, що про її права. Ваша справжнісінький клад, – додала вона з неприхованою заздрістю.

Мати блаженствувала.

– А нашого колишнього телепня тепер і не впізнати, – устряв батько, продовжуючи тему.

Вона ствердно захитала головою: батько її випередив, не встигла похизуватися. Наче й почала, та улеслива промова Сушницької стала на перепоні.

– Зразкова дитина! – нахваляв батько. – Хоч до вуха бгай. І вчитися почав, за розум узявся. Добра гувернантка – ось чого йому бракувало!

– Як же їй вдалося досягти таких успіхів?

– Та ж нових рецептів досі не винайшли. Дисципліна! Суворість виховання! Тільки це й може дати плоди. Що ви хочете, сьогодні дітей слід тримати у шорах, як ніколи. Не можна їм ні в чому попускати. Інакше вилізуть тобі на голову. Нинішні діти, це не діти, а стадо, прибуле з джунглів. Вони самі не свідомі того, чого хочуть. Скільки б хто не казав, що це непедагогічно, я переконаний: допоки вони в такому віці, ми маємо все вирішувати за них. А ось і результат! – вказав він на двері, з-поза яких долинали дитячі голоси. – Бачите? Тож мав я рацію чи ні?

Йому б послухати дитячі голоси зблизька.

– Атож! – розсміявся Гнат. – Нехай куплять собі ляльку в крамниці, та виховують, як дуже кортить. А я що заманеться, те й робитиму. Вони мені не вказуватимуть! Я сам собі господар.

– Так не буває! – засумнівався юний Сушницький.

– Чого це?

– Однаково ти у них на повідку.

Стратегія, може, й перспективна, торкнися вона мене. Все це чудово, та змарнований чорною заздрістю Сушницький-молодший радий першому-ліпшому її недоліку, аби прискіпатися.

Гнат презирливо скривив губи.

– Це ще невідомо, хто у кого на повідку.

– Ну гаразд! Ти обставив їх з цією вашою покоївкою, згоден. Та це лише вдома. Але поїхати від них ти ж не в змозі, – наполягав юний Сушницький. – Хіба це свобода?

– Дурня! – пирхнув Гнат. – Я все можу! Попросту зараз немає в цьому потреби. Мені і в них добре. Вони так тішаться власними ілюзіями, що влітку повезуть мене до моря. Ми житимемо в котеджі понад самісіньким берегом та дослухатимемося, як хвилі накочують на золотавий пісок.

Золотавий пісок, це пролунало настільки переконливо, що Сушницький-молодший сам не встояв перед мрією.

*****

Пані Дана застрягла біля вуличного лотка, зайнявши чергу та тримаючи напоготові господарську торбу. Гнатові нічого іншого не залишалося, як чекати.

Мотоцикліст зауважив хлопчика з другого боку вулиці, що сидів навпочіпки та лускав насіннячка. Рух завмер. Отож він без перешкод описав півколо та під'їхав під самий бордюр.

Гнат і не поглянув би на мотоцикл, та враз почув:

– Агов, сирото!

Голос пролунав майже над самісіньким вухом, надто близько, аби проігнорувати. Він закинув голову. З-під шолома на нього дивився знайомий рокер. Привітна посмішка з'явилася в куточках рота.

– Відтак, твій батько не забив тебе до смерті?

– А де твій приятель? – поцікавився Гнат.

Рокер хитнув головою, вказавши кудись на край вулиці.

– Заправляється!

Гнат торкнувся мотоцикла. Рокер простежив за виразом його обличчя.

– Хочеш побачити світ?

Гнат доторкнувся й до сидіння, ніби приміряючись. Його долоня пестливо пройшлася шкірою.

Пані Дана озирнулася у пошуках Гната.

Він кинув рокерові:

– Я зараз! – та підбіг до лотка.

– Хто це на мотоциклі? – запитала пані Дана. – Твій приятель?

– Ні, – відповів він, – це мій брат.

У неї очі полізли на лоба. Проте йому було й цього замало.

– Знайшовся мій справжній батько, – оголосив Гнат. – Він живе... – він затнувся, обмірковуючи, яке місто назвати.

Пані Дана розгублено стояла посеред вулиці. Черга залишилася у неї за плечима.

Гнат додав:

– Брат відвезе мене до нього. Він приїхав за мною.

Пані Дана безпорадно розвела руками, в одній з яких була порожня торба, а в іншій – гаманець.

– Що ж я їм скажу?

Пусте! Вигадає абищо. Так і є:

– Гаразд! Скажу, ніби тебе взяли замість якогось там гравця на змагання.

– З футболу? – зацікавився він.

Вона повагалася.

– Ні, з настільному тенісу... Сподіваюся, вони не надто хвилюватимуться. Повертайся швидше!

Гнат сів позаду рокера та обхопив його руками.

– З ким ти щойно розмовляв? – запитав той, пробуючи стартер.

– А, – недбало відмахнувся Гнат, – сусідка з другого поверху. Вона впевнена, що наглядає за мною. Хоча насправді це я наглядаю за нею.

Він залишив їй помах рукою.

– Тримаєшся?.. – запитав рокер. – То тримайся міцніше!

Він насунув шолом. Мотоцикл вмить рвонув з місця та за лічені секунди розчинився вдалині.

*****

Із стогоном випроставшись, пані Дана очима пошукала, куди б його присісти. Гнат стурбовано підсунув табурет.

– Знову серце?.. Я принесу валідол!

– Одним валідолом не обійтися, – зітхнула вона. – Боюся, доведеться мені залишити роботу.

– Що ви таке кажете! – злякався Гнат.

– Так, – наполягала вона, – іншого виходу немає. Адже я попереджала, здоров'я вже не те. У моєму ж-бо віці на що ще слід сподіватися?

– Це мине! – переконував він. – От побачите!

– Час мені вже на відпочинок.

Гната не на жарт огорнув переляк. Він оцінююче озирнувся довкола.

– Зовсім трохи залишилося. Ви посидьте, а я закінчу за вас.

Він схопився за пилосос. На її обличчі з'явилася вистраждана посмішка.

– Виявляється, ти чудово даєш собі ради з пилососом. Навіщо ж вам покоївка? Ти й сам упораєшся, хіба ні?..

Закінчивши роботу, він подивився на неї задоволеними очима.

– То як, тепер усе гаразд? Я ж кажу, вам немає чого звільнятися.

*****

– Ні, доведеться врешті попросити розрахунок, – дійшла висновку пані Дана.

– Та покинути мене їм на поталу? – гірко дорікнув їй Гнат. – Тоді вони вже напевно зі світу мене зженуть!

Якби насилу звівши руку, вона погладила його по голові. Що це: природна повільність чи цього разу слабке здоров'я?

– Що ж мені ще залишається? Чекати, поки вони мене самі попросять?

Несподівано Гнат почувся край прірви. Ще вчора йому здавалося, наче він досяг вершин. І ось маєте, через якусь дурничку... Як такої миті визнати поразку?! Цей Сушницький-молодший попросту розрегочеться йому в обличчя. У розпачі він вигукнув:

– Якщо ви підете, мені кінець! – та гепнувся на килим, щойно ним пропилососений.

*****

Розсунувши драбину, Гнат з острахом зиркнув на верхній щабель. Чи не вдасться розсунути поширше? Тоді підйом буде менш крутим.

Час лізти! Вже на середньому щаблі йому здалося, ніби він занадто відірвався від підлоги. Один погляд вниз – і голова йшла обертом. Для його зросту висота неймовірна. Ясна річ, пані Дана – це два Гната. Куди йому з нею тягатися!

Поза тим, він навантажений арсеналом миючих засобів. Це добряче заважає. Як же пані Дана виходила із скруту?

А йому доведеться навіть вище видертися, аніж їй. Уф, дісталися! Рука вільно торкалася стелі.

Отепер – за справу! Перш за все слід скропити скло... Вікно затягнулося молочним серпанком. Що далі? Висунувши язика, Гнат заходився посилено терти шматою... Еге ж! А йому завжди видавалося, що мити вікна, це саме для дошкільнят. Як же вона це робила?

Пригадав! Адже вона ще й повчала. «Вікна миють від верху до низу, аби не залишати патьоків, та витирають одразу, не давши їм підсохнути». Від верху до низу... Так! «Спочатку одним боком шмати, а тоді другим». Шмата... Здається, вийшло! Продовжуємо... «Не кочегари, ми, не теслярі»...

Аби побачити результат, йому довелося зійти з драбини та відступити на декілька кроків. Так, нарешті він збагнув, чому пані Дана з таким задоволенням дивилася крізь щойно вимите вікно.

*****

Натомість інструкцію, як користуватися пральною машиною, зручніше читати сидячи перед нею на купі брудної білизни.

До того ж, з цим значно простіше. Головне, відокремити біле від кольорового. А з рештою роботи машина впорається сама. Техніка – річ украй корисна! Коли Гнат виросте, непогано б йому стати конструктором, з тим, аби вигадати скломийну машину. Те, що її досі немає – поза сумнівом, чийсь недогляд.

А допоки переться білизна, є час, аби пройтися пилососом по меблях. Не встиг він увімкнути пилосос, як задзвонив телефон.

– Агов, Гнате, куди це ти зник? – затуливши пальцем друге вухо, розчув він дитячий голос. – Йдеш грати у футбол, чи ні? Ми вже на тебе оддавна чекаємо.

– Ніколи! Грайте без мене!

– Чим це ти заклопотаний? – здивований голос пробився крізь гук невимкненого пилососа. Треба ж, саме покоївка прибирає!

У Гната блиснули очі, він хитрувато всміхнувся.

– Є справи важливіші.

*****

Після прання за яблучний пиріг він узявся просто з мосту. Хоча саме це було битвою за Ватерлоо. Такий пиріг під силу випекти лише пані Дані. Порадь він собі з яблучним пирогом, і можна з певністю стверджувати, що найбільша афера століття зрештою вдалася.

Гнат нетерпляче зазирав до печі мало не щохвилини. Неспокій ріс. Він набрав номер пані Дани.

– Я змастив пиріг білком за вашим рецептом, але тепер білок чомусь стікає на деко.

– Либонь, ти його погано збив, – припустила пані Дана. – Підійми вогонь у жарівці, він швидше запечеться... Це що, я, так перший свій пиріг мусила їсти ложкою.

Він збільшив вогонь та подався дивитися телевізор. Втім, специфічний запах нагадав йому про обов'язки. Саме такий запах він чув у матері, коли у неї щось присмалилося. Увірвавшись на кухню, Гнат відчинив жарівку. Авжеж, так воно і є! Пиріг напівобвуглився.

Скориставшись з власної футболки замість рушника, він виклав розжарене деко на стіл. Тонка церата, що вкривала стіл, миттю оплавилася та при спробі підняти деко потягнулася вслід за ним. Проте Гнат не звертав на такі дрібниці жодної уваги. Засмаленими шматками пирога, не те що розламаними – розім'ятими в долонях, – обпалюючись та розкришуючи довкола себе, він заходився з жадібністю набивати собі рота. Хапати й набивати. Коли істерія минула, на деку зосталося саме вугілля.

*****

Йдучи з дому, мати поклала гроші на журнальний столик. Гната попередила:

– Як прийде пані Дана, перекажеш: я лишила їй платню. Ніколи її чекати, мушу їхати на роботу. Останнім часом ми з нею зовсім перестали бачитись. І дня не було, щоб не розминулися.

Щойно вона пішла, Гнат зателефонував до пані Дани. Але про гроші та й чути нічого не бажала.

– Ні, ні, ні! Це напрочуд великодушно з твого боку, та гроші не мої, – відмовила вона твердо. – Я їх не заробила.

– Що ж я маю тоді з ними робити? – розгубився він.

– Візьми їх собі. Бачу, ти непогано даєш собі ради, коли вже за це платять. Насправді тобі ні до чого покоївка.

Він скрушно зітхнув.

– Шкода, що ви нас залишили. Ви коли-небудь бачили море? Я саме збирався попросити батьків, аби ви поїхали вкупі з нами на відпочинок.

– Ото хіба що дійсно на відпочинок, – вкотре нагадала вона про своє здоров'я.

*****

Двері відчинила сувора на вигляд жінка у строгому костюмі не з маминої крамниці. Змірявши його здивованим поглядом (хоч і міряти було нічого), вона, судячи з усього, вирішила поступитися йому першістю.

– Я вам телефонував, – нагадав Гнат.

Але та досі розмірковувала.

– Ви подавали оголошення до газети? – про всяк випадок вирішив уточнити він.

Тепер жодних сумнівів.

– То це ти шукаєш репетитора з математики?!.. Сподіваюся, скільки це коштує, тобі відомо? – потроху приходячи до тями, спитала вона недовірливо.

Вона собі кпила з нього! Та він лиш ствердно хитнув головою. Не поведеться він на таке.

– Припустімо! А... хто розраховуватиметься?

Що за питання?

– Я, – спогорда відповів Гнат.

– Ти? Гм... У тебе є гроші?

Зачеплений недовірою, він повагом розкрив гаманець. Квапливим порухом руки вона його зупинила.

– Добре, я тобі вірю! Ще зарано. Заховай!

Ну, це як вам буде завгодно.

– Гаразд! – погодилася вона. – Я даватиму уроки двічі на тиждень, по вівторках та четвергах. Приходь завтра на п'яту. І не спізнюватися!

*****

Незабаром батько оголосив новину:

– Отож, я забронював котедж під Евпаторією. На весь липень. Пакуйте речі!

– Супер! – аж підстрибнув потішений Гнат. – Ми прямуємо до моря!

Добре б це були слова з пісні, він проспівав їх безліч разів, носячись підстрибом по всій хаті.

– До речі! – пригадав батько. – Пані Дану ми також візьмемо з собою.

– Зворушливо з твого боку, – відгукнулася мати, – вболівати за покоївку.

– Зворушливо? У жодному разі! Я з чисто меркантильних міркувань. Ми ж не до пансіонату вирушаємо. Адже комусь доведеться засукавши рукави мити начиння, допоки ми засмагатимемо біля моря. Відпочинок має бути повноцінним.

По хвилі захоплення Гнат враз почувся доволі незатишно.

– А якщо вона не погодиться? – слабким голосом запитав він.

– З якої це речі?

– Та... попросту.

– Вона погодиться, – запевнив батько.

Мати теж зацікавилася.

– Чому ти такий переконаний?

– Кортить знати? – батько самовдоволено посміхнувся. – А ти хіба не помічаєш, як вона обома руками тримається свого місця? Відтак, не захоче бути звільненою.

– Як! Невже ти її звільниш? – Гната огорнув жах.

Батько розвів руками.

– А чого ти від мене очікуєш? Маю ж я дотримуватися слова!..

«Або він її звільнить, і тоді все пішло на марне, – засумував Гнат, – або я замість моря вкотре митиму посуд. Попрощатися з гувернанткою? Ні, нізащо! Але в такому разі...»

Батько поклав край його роздумам. Спіткавши синів засмучений погляд, він підбадьорююче пошарпав його за волосся.

– Заспокойся! От побачиш, вона погодиться.