Розділ 4.1

Розтинаючи повітря незримими лопатями, гвинтокрил завис наче в раздумах над гірським плато. Він висів так низько, що заступав собою півнеба. Завдяки цьому люди, що стояли внизу, мали змогу не мружитись, задираючи голови, проте що вони там могли побачити: лише його чорний силует, обрамлений, ніби голова ангела, сонячним сяйвом.

Їх було шестеро: двоє санітарів з носилками, лікар «швидкої допомоги» і троє – у поліційній формі. На плато вже стояв гелікоптер, який доставив цих шістьох. Для другого не знайшлося місця, затісний майданчик.

На гвинтокрилі ухвалили рішення: з кабіни полетіли вниз мотузяні сходи.

Троян бачив з висоти, як тінь гелікоптера поглинула купку тих, що чекали внизу. Він знав, що серед них буде чільник оперативного відділу севастопольської поліції майор Брагін. Йому, певна річ, лестила ця обставина. Він і раніше співробітничав з Брагіним, та лише як друга особа. Зазвичай справа доручалася досвідченішому слідчому, а він був тільки помічником. Його чотири роки служби в поліції не дозволяли сподіватися на більше. Та зараз ситуація змінилася на його користь. Невеличкий штат слідчого відділу був донезмоги переобтяжений працею, половина його перебувала у відпустках. Неохоче доручаючи поважну справу новачкові, полковник Логінов піклувався лише про те, аби дотягнути до кінця тижня, а там дехто мав вийти з відпустки, і справу можна буде передати у досвідчені руки. Троян був цього свідомий. Сумніви він читав на обличчі свого шефа. Проте у його розпорядженні залишалися ці декілька днів, тож він узяв намір гори перекинути, аби лише скористатися з шансу. Пригнічене, але не знищене шанолюбство непомітно супроводжувало його на протязі усього життя. У школі за ним закріпилася слава замкненого у собі «зубрила». Вступивши на юридичний факультет, він ніколи не був кращим на курсі, та у глибині серця плекав надію стати таким. Згодом чотири роки – «хлопчик на побігеньках». Зараз у нього був гелікоптер, та й сам Брагін зустрічає його з пошаною, змушений йому коритися. Його наповнювало відчуття свого перевершуючого становища, як би втіленого у набраній гелікоптером висоті. І він зовсім не бажав з усім цим розлучатися.

Брагіну було байдуже, Троян чи будь-хто інший. Головне, що шпетитимуть, у разі невдачі, не його, а лаврових вінків йому так чи сяк не бачити. На розгойдувані вітром сходи сміливо став юнак: дрібний на зріст, худорлявий (супроти Брагіна, той налічував близько дев'яноста кілограмів ваги), охайно підстрижений та прилизаний, вбраний у діловий костюм з краваткою, попри спеку. Це був Троян. Брагін мав за плечима чималий стаж, він міг собі дозволити послабити краватку та розстебнути верхній гудзик форменої сорочки, а ще узяти кашкет в руку, допоки вітер виявляв таку міць, що погрожував зрушити її набакир.

Троян підійшов до нього та перший простягнув руку. Ясна річ, він прагнув підкреслити різницю між сьогоднішньою зустріччю й колишнім знайомством. Його мова стала сухою та уривистою.

Не вдаючись до подробиць, Брагін на початках спробував відмогтися лише загальною інформацією.

– Тіло належить чоловікові віком близько тридцяти років. Особу встановити на разі не вдалося. Та скоро ніхто з місцевих жителів не заявив про зникнення родичів або сусідів, слід припустити, що це хтось нетутешній.

Не припиняючи слухати Брагіна, Троян попрямував до ношей та рішучим рухом відгорнув край простирадла. Вочевидь, тіло пролежало надто довго. Він квапливо опустив простирадло.

– Смерть настала шість, чи може, сім днів тому, – пояснив Брагін. – На сонці труп досі вже давно б розклався. Але ущелина тіниста й прохолодна, тож він зберігся краще.

– Фото вже зроблене?.. Добре. Відсилайте до лабораторії. Нехай розмножать. Ми розішлемо їх районними відділеннями. Можливо, хтось вже потрапив до розшуку.

– Ця місцина зазвичай безлюдна, – Брагін неквапно провадив далі. – Нам пощастило, тіло випадково знайшли юні альпіністи, вони зауважили його з протилежного боку. Я відрядив їх до відділення, аби скласти протокол. Зрештою, це видовище не для дітей. Вочевидь, його зіштовхнули тієї миті, коли він стояв плечима до урвища.

– Зіштовхнули? – перепитав Троян суворо, наче екзаменатор, що мордує студента. – Чому ви вирішили, що це не самогубство?

– Погляньте краще самі. Ось тут ми його знайшли. Місце для самогубства не найвдаліше. Укіс має декілька гострих виступів. Тіло добряче поб'ється об них, перш ніж досягне дна. Страшна смерть! Тоді як трохи далі стіна значно гладкіша й прямовисніша. Людина розбивається, так би мовити, не встигнувши нічого відчути. Ні, знаєте, ним бувши я б таки дещо відійшов убік.

– А він не міг бути п'яний як дим?

– П'яний як дим не дочвалав би так далеко. А щоб напитися, немає потреби забиратися в гори.

Троян ледь хитнув головою, погоджуючись з його висновками.

– Якісь версії щодо того, хто це зробив?

– Жодних, – незворушно визнав Брагін. – Його могли вбити через гроші, могло бути просте зведення рахунків – варіантів аж надто. Доти, доки не встановлена особа вбитого, казати будь-що про мотиви, а тим паче про самовбивцю, не випадає.

– У нього щось знайшли?

– Анічогісінько. Немає навіть коробки цигарок.

– Можливо, таки пограбування?

– Вірогідність залишається, та... – Брагін завагався, казати чи змовчати, але Троян був сама увага, – було б дивно, якби хтось подався у гори з купою грошей в кишені.

І вкотре він міркував цілком логічно, Трояну ніде було подітися.

– Гаразд, – поступився він, – хай проявляють світлини.

– Завтра ж вони будуть у вас, – запевнив Брагін.

– Завтра? Ні, ні, зробіть це сьогодні. Вони мені потрібні якнайшвидше.

– Що ж, – зітхнув Брагін, скрушно потираючи потилицю (завше оті з Симферополя кудись поспішають), – у такому разі намагатимемося скінчити до вечора.

*****

Троян поселився у севастопольському готелі під назвою «Крим», звідки, на його думку, він міг успішно керувати ходом слідства. Брагін домігся (звісно, на його вимогу), аби у номері встановили телефон, котрим він безперестанку надзвонював то самому Брагіну, за іншим разом піднімаючи того з ліжка посеред ночі, то до Симферополя за додатковою інформацією.

На ранок у двері його покою постукав поліцейский від Брагіна. Він вручив йому запечатаний конверт, у якому виявилися світлини з місця злочину. «Я ж просив – учора», – з прикрістю відзначив Троян, переглядаючи їх один по одному. Далі зняв слухавку й зателефонував Брагіну.

– У вас ще є люди? Пішліть кого-небудь до Гончарного з фото вбитого, можливо, він туди потикався незадовго до того, як рушити в гори, і якщо нам поталанить, ми знайдемо когось, хто міг його бачити.

– Я вже відрядив туди людину, – незворушним тоном відповів Брагін, Троян уявив його посмішку й скреготнув зубами.

– Он як, – промовив він, ледве стримуючи себе. – Тоді усе гаразд. Щойно з'являться новини, відразу ж телефонуйте мені.

Він розлючено шпурнув слухавку. Брагін повсякчас його випереджає – і це незважаючи на усю свою повільність, хай йому грець!

Десь за годину пролунав телефонний дзвінок. У слухавці він почув надалі урівноважений голос Брагіна.

– Ми, здається, натрапили на слід. Щойно мені телефонували з Гончарного, є там одна така пивничка... Зрештою, мій віз на ходу, можу за вами заскочити.

– Чекатиму біля входу!

Поліційне авто, легковичок з «блималкою», за півгодини доправило їх у Гончарне, заскреготавши гальмами на площі біля входу до бару «Якір», обабіч котрого, ніби варта, заклякли два стрункі кипариси.

– Це тут, – зронив Брагін та потягнув його стрімкими сходинками донизу.

Попри важливість справи, що їх сюди привела, Троян з такою ж зацікавленістю, що й Андрій, оглянув внутрішній інтер'єр, так само зауваживши вирізаний якір із змією. Випивохи, як і того разу, вп'ялися у приїжджих з зайвою цікавістю. Вони його дратували. Троян не зносив, коли його роздивлялися, наче в зоопарку. Він вважав би за краще порозмовляти з ким треба у спокої, не привертаючи зайвої уваги.

Брагін замовив два кухлі пива – для себе й Трояна, і коли бармен виконав замовлення, поклав на стіл фото потерпілого. Бармен вже його бачив сьогодні, тож прореагував без особливих емоцій.

– Авжеж, ця людина походить з нашого села, – підтвердив він. – Я вже розповідав про це твоєму хлопцеві.

– Будь ласкавий, розкажи вдруге, вшануй гостя.

Троян вже запхав руку за борт піджака, де у нього лежало посвідчення, та Брагін випереджаючим рухом зупинив його.

– Гаразд, – принаджений його прохальним тоном, погодився бармен. – Це Борис Горін, син нашого колишнього зоотехніка. Більше десяти років минуло відтоді, як він перебрався до міста. Батько по смерті залишив йому хатину, але на початках той навідувався коли-не-коли, бувало, приїде, та й одразу ж – назад. А тепер оце мав на меті його відбудувати й переїхати сюди назовсім з молодою дружиною. Ніхто її, щоправда, до ладу так і не бачив. Вони саме тільки мали стати до вівтаря у нашій церкві. Та в день весілля наречений... потонув у морі.

– Що ви кажете? – Трояну видалося, ніби над ним вирішили познущатися.

Той провадив собі далі, наче й не зауваживши недовіри слідчого, що відверто пролунала у його голосі.

– Щонайменше двадцять чоловік бачили, як він зірвався зі скелі. Подейкували... – бармен замулявся, – ніби він вчинив це навмисне.

– Я перевірив, – підтвердив Брагін. – Акт про смерть складений як належить. Та от лише тіла не знайшли.

– Натомість ми його знайшли, – пирхнув Троян. – Що ви нам ще можете розповісти про цього Горіна?.. До речі, а його наречена – хто вона? (Той невизначено знизав плечима). Зрештою, Бог з нею. Якщо вони подавали заяву до ЗАГСу, ми це встановимо.

Троян тішився, що висловив цю думку раніше за Брагіна.

– У нас воліють про це не згадувати, – бармен вказав очима на відвідувачів.

– А мені начхати! – вихопилося у Трояна, та Брагін вдруге непомітно торкнувся його ліктя.

– Мабуть, ця історія цікавить лише приїжджих. Між іншим, якраз минулого тижня про нього розпитував один. Так само витріщався, коли я йому відповів, що той загинув.

– Коли він тут був? – в один голос перепитали обидва.

– Та це було... – бармен прикинув, – тиждень тому. Я саме закрив місячний баланс. (Вони ззирнулися поміж собою). А його самого розшукувала якась панночка. Згодом вони зустрілися наче двійко голубків – у кожному разі, вона вчепилася йому на шию – та пішли удвох.

– Чудово! – вигукнув Троян, хоча барменові геть невтямки було, що ж тут такого чудового. – Неперевершено! Вона також питала Горіна?

– Ні. Їй був потрібний лише цей.

– Ви чули їхню розмову? Про що поміж ними йшлося?

– Та так, ні про що.

– Тобто як, ні про що?

– Ні про що – це ні про що. Зітхання, любощі.

– Гаразд, а що цьому типові знадобилося від Горіна?

– Він зі мною не поділився. Натомість у нього щелепа відвисла, коли він дізнався, що ми його вже місяць як поховали.

Троян зарозуміло вищирив зуби. Його посмішка промовляла: «Хлопець напевно лише мав на меті зіштовхнути Горіна зі скелі, а тут йому повідомляють, що відспівування вже відбулося».

– Які вони обоє на вигляд? – втрутився Брагін. – Ти міг би змалювати їхню зовнішність?

– Будь ласка, – відповів той охоче. – Йому близько двадцяти п'яти, їй – дещо менше, хлопець високий, вона ж йому по груди й така крихка, немов коник.

Троян схопив Брагіна та відтягнув убік.

– Якого біса ми з ним цяцькаємося? Саджаємо до авта і гайда до Севастополя, там складемо фоторобот.

– Химера! Нікуди він з вами не поїде.

– Ні?!

– Я знаю, повірте, з ким ми маємо справу. Послухайте. Раджу на якийсь час забути про ваше звання. Цей чолов'яга ладен викласти все, що йому відомо. Він перекинеться з вами по чарочці та надасть будь-яку посильну допомогу, лише попросіть його про неї. Та ледве ви звернетеся до нього як слідчий, боюся, вам доведеться сутужно.

– Трясця твоїй матері, дикунські звичаї! – похитав головою Троян. – Згода, хай діється, що хоче.

Вони вийшли на вулицю, мружачись від яскравого сонячного світла.

– Отже, – підсумував Троян, – що нам відомо: особу загиблого – на сто відсотків, злочинця – наполовину, позаяк є лише портрет, хоча й це вже чимало, цілком відсутній лише мотив.

– Знаєте, Троян, – поблажливо додав Брагін, – посидь за пивом зайві півгодини, ви б почули ще багато цікавого про жертву злочину.

– Що ви маєте на увазі?

– Зараз зрозумієте. Під війну в Ласпінській бухті затонуло німецьке судно, його трюми вщент сповнювали коштовності, позбирані з усіх кримських музеїв. По війні судно підняли на поверхню. Проте серед повернених експонатів не долічилися головного: золота скіфських царів, зникла колекція оцінювалася в нечувану суму. Довгий час не було про неї жодних чуток, аж врешті-решт – це трапилося минулого року…

– Усе це, ясна річ, дуже цікаво, – перепинив його Троян, – та до чого увесь цей екскурс в історію?

– Бо вам буде ще цікавше дізнатися ім'я того, хто знайшов скіфські скарби.

– Так? – протягнув Троян.

– Це… – насолоджуючись паузою, Брагін споглядав просто йому в очі.

– Хай йому грець! То це Горін?! – здогадався Троян. – Отакої! У яку суму, кажете, вони оцінені?.. А двадцять п'ять відсотків винагороди... Відтак, жертва мала гроші?

– Та чималі. Звісно, він їх з собою не носив.

– Гарна новина! Брагін, визнаю, ви мене заінтригували. Це насправді може бути мотивом!.. Але чому ваш бармен від мене це приховав?

– Він не приховав. Попросту я цю історію вже чув, а ви про неї не запитали.

– Гаразд. Я ні на кого не ображаюся. Зараз найголовніше – рахунки Горіна, його внески та майно. А ще б я не проти познайомитися з його колишньою нареченою.

– Слід пройтися банками й нотаріальними конторами. Гадаю, незабаром ми довідаємося, де він зберігав гроші та кому залишив спадок.

– Не турбуйтеся, я сам цим займуся, – рішуче відповів Троян.

Власне! Це й буде саме те, що він здійснить сам, без Брагіна.

*****

Люди Брагіна з'ясували ім'я нареченої Горіна: Ксенія Вержбицька. Це було нескладно, бо вони подавали заяву на реєстрацію до Севастопольського ЗАГСу. Трояну довелося терміново повернутися до Симферополя, аби зустрітися з Вержбицькою та відшукати гроші Горіна – судячи з усього, вони перебували десь там. Та й колишня наречена могла б кинути на це світло.

У гуртожитку медичного університету, де вона навчалася, Вержбицька більше не жила. Він неабияк здивувався, довідавшись, що пішла вона до шлюбу вже за десять днів по можливій смерті Горіна та призначеному весіллі. Швидко ж вона забула першого нареченого! Йому дали її нову адресу. Це було неподалік парку Салгірка. Він не заніс його до нотатника, запам'ятав і так. Вулиця Малосадова, 13, кватира 9.

Троян припаркував авто на краю алеї під крислатим платаном, що затіняв аж півсквера, та зійшов на останній поверх вказаного будинку. Дві кватири виходили на сходову клітку: дев'ята й десята. Він подзвонив. За дверима заметушилися, а тоді вмить настала тиша. Світло в очку згасло: його вивчали. «Чи вселяю я довіру?» – задав він собі питання, і тут наче у відповідь двері відчинилися майже навстіж.

На порозі постали худенька, бліда молода жінка та високого зросту молодик у спортивному костюмі, що йому добре пасував. Його м'язисті руки обіймали її тонку шию. Авжеж, вовк та ягня надумали потоваришувати. Горін, той взагалі був за ведмедя. Поза сумнівом її вабило до спортсменів. Вона роздивлялася гостя знизу-вгору та з певним острахом, чоловік стояв позаду, утримуючи її при собі, так, буцімто мав на думці: «Допоки я поруч, тобі нічого остерігатися».

Щось у цій парочці видалося йому напрочуд знайомим, хоча він ладен був заприсягнутися, що зроду їх не бачив. Троян напружив пам'ять. Аж раптом його осяяло. Навпроти стояли ті двоє, котрих детально змалював бармен з Гончарного! Цілковита схожість. Успіх, який успіх! Його серце радісно підстрибнуло.

Він насилу приховав справжні почуття. З боку господарів досі спостерігалося ввічливе очікування.

– Даруйте, – здобувся він на слово, – та я шукаю одинадцяту кватиру.

– У нашому будинку немає одинадцятої кватири, – відповів Андрій. – Мені прикро, але хтось надав вам хибну адресу.

– Так, я і сам бачу, що помилився.

– А прізвище знаєте?

– Троян.

– Ні, на жаль, – заперечливо хитнув головою Андрій. – Такого прізвища я ніколи не чув.

– Гаразд, у такому разі перепрошую за клопіт.

Троян подався швидко спускатися сходами. Нічого не запідозривши, Андрій простежив за ним очима й зачинив двері.

Авжеж, йому пощастило, що він такий кмітливий, міркував собі Троян. Здається, вони ні про що не здогадалися.

Так, усе наче за логікою. Маємо замкнене коло: Горін – його колишня наречена – її теперішній чоловік. Про Горіна він вже знав дещо. Тоді як Лосьєв для нього на разі тільки Лосьєв. Прізвище з шести букв. Завтра він має дізнатися все щодо цих двох. Завтра! У нього й справді обмаль часу, майже нічого!