Мирон Володін. Об'єкт Рузаєвка

Частина 1.1

Макар не одразу второпав, що його збудило. Насилу прийшов до тями. Декілька годин безтурботного сну занесли його так далеко, що встигли ввести в оману відчуття реальності.

Щойно зараз його свідомості досяг брутальний вигук сержанта: «Рота, підйом!.. Тичков, вдруге не будитиму, за дві хвилини бути на подвір'ї!».

У вухах досі дзвеніло вкрадливе шумовиння прибою, що його анітрохи не притлумлював знайомий голос, та чий? – він прагне дізнатися, обертається – і, засліплений надзахідним сонцем, бачить сам лише силует, але водночас відчуває на собі його притягуючу силу. Хто це був? Він так і не дізнається.

Розчаровано підвівся він з брудного матраца, на якому спав, накрившись ватянкою, відшукав берці. Встав з ліжка і, похитуючись, поплентався до виходу.

Розвиднілося; білий сніг під посвітлілим небом засліпив його. Вистеливши все, що можна – будиночок, дерева, поле перед будиночком, – лапатий сніг і далі кружляв над головою, м'яко лягаючи шар за шаром на уранішній покрив. Під сторожу пристосували колишній житловий будинок, одноповерховий, лише з декількох кімнат. Зберігся підновлений тин, декілька прибудов, без котрих не обійшлося б жодне хоч трохи пристойне господарство, колодязь та невеличкий сад; щоліта його по-варварському оббирали вояки – тепер же, принаймні, він заступав спустошений, занедбаний обліг. З іншого боку будинку пролягала дорога. Поза нею – глибокий яр, далі лука та непрохідний ліс, величезний полишений людиною простір. Снігу намело по коліна, через це присадкуватий будинок, здавалося, опустився ще нижче, а товстий покрив приховав гострі кути.

Олексій Федоров, юнак одного з ним призову, вже стояв напівроздягнений посеред двору та розтирав себе снігом.

Рогов приніс дві лопати і, прокресливши межу, увіткнув у замет.

– Звідси й досі. Щоб чисто було, – та кудись зник.

Макар зітхнув, остаточно розпрощавшись з мрією, що йому наснилася, і неохоче узявся за шуфлю. Федоров ніби й не чув слів сержанта, награвав поміж тим м'язами наслідуючи бодібілдерів.

– Як тобі? – продемонстрував він чергове досягнення.

Замість сержанта прибіг здоровецький пес, чорний, кошлатий, і, накинувшись на лопату, заходився її розлючено гризти.

– Дембілю! Дембілю! – гукнув Макар, проте на марне, пес ніяк не відреагував.

Федоров вихопив у нього з пащі шуфлю й закинув якнайдалі. Дембіль, стрибками випірнаючи з товщі заметів, помчав услід і під захват публіки притаскав до ніг, сам увесь обліплений снігом. Федоров схвально поторсав його за вуха, але тому виявилося замало, він прослизнув у бодібілдера під рукою і, підхопивши пасок, залишений на поруччі ганку, стрімголов кинувся за ріг будинку.

– Гей ти, злодюжко! – спохопився Федоров і подався навздогін, у русі натягуючи фуфайку.

Макар кинувся напереріз, відсікаючи хитрунові найпідступніший шлях – в зону, що охоронялася вартовими.

Дембіль потягнув їх через дорогу, у бік лісу. Вдалині маячів лише його чорний обрис, та й той танув при очах. У бігу з ним годі, ясна річ, змагатися, та тільки свіжий сніг не залишив йому жодного шансу сховатися від гонитви. Хлопці уповільнили хід, дедалі частіше зупиняючись для відпочинку. Куди б він подівся? А таки вартівню вже заступив пагорб. Дембіль завів їх просто до лісу, і тепер вони були змушені, лаючи пса, продиратися крізь гущавину, яка не становила жодної перепони чотирилапому другові. Непролазні хащі: часом доводилося робити чималий вигин, аби оминути чагарники, а згодом вдруге шукати слід.

– Тут, – Федоров зупинився біля крислатої ялинки з витоптанним снігом довкола неї.

Звівши важкі гілки, вони й справді виявили звалище речей, що складали собачу втіху: від зламаної ложки до погризеного офіцерського чобота. Можна було померти зо сміху.

– Цікаво, у кого ж це він його поцупив?

– Не уявляю, та якийсь прапор вже напевне повернувся додому в одному берці!

– Натомість Дембіль при повній амуніції, – додав Федоров, обтрушуючи від снігу

власний пасок.

Біля сторожівні рівночасно з ними під'їхав, важко підіймаючись схилом угору, прапорщиків «газик». Водійські дверцята відчинив прапорщик Карабанов, у руці він тримав паперовий згорток, з якого спокусливо давався на очі край копченої ковбаси. Покликавши солдатів, Карабанов вказав на казанки з сніданком. Сам натомість подався уперед, оминув ганок та увійшов, попрівши коло замка, до невеликої прибудови, використаної під комірчину.

– Дивися-но, – услід йому злісно кинув Федоров, несучи ніби глину казанок з розбавленим картопляним пюре.

Вони розташувалися учотирьох на лавах за довгим дощатим столом, напівпокритому цератою, байдуже передаючи один одному полумиски з картоплею, за чергою вибираючи шматки жовтого сала з залишками м'яса та відламуючи недорізані до краю грубі скибки хліба. Троє, серед них сержант, не брали в цьому участі. Один з них приніс і розв'язав речовий мішок, у якому багатозначно дзвякнули пляшки, і вони в подробицях обговорювали поміж собою наявність їжі та випивки в очікуванні, коли звільниться місце за столом.

– Нас п'ятеро, – підраховував сержант, – випадає по чвертці на кожного.

– Не варто було брати консерви, однаково ми їх не з'їмо стільки. Тоді вистачило б ще на пляшку.

– Гаразд, ми Кеші багато не наливатимемо, бо ж доведеться його на собі нести.

– Слухай, Рогов, як бути, мені ж заступати через зміну?

Усі принишкли. За мить сержант поцікавився:

– Котру маєш стійку?

– Третю.

– Третю, – замислено повторив Рогов, оглядаючи решту, що сиділа за столом. – Зараз владнаємо... Тичков!

Макар озирнувся.

– Ходи-но сюди.

Він слухняно звівся, підійшов. Рогов сидів, дивлячись на нього знизу вгору.

– Маєш третю стійку? (Макар ствердно хитнув головою). Людині, – він вказав на змінника, – буде ніколи. Стоятимеш дві зміни. Затямив?

Макар не відповів.

– Глухий? Питаю вдруге: затямив, чи ні?

Макар здригнувся та мимоволі кивнув головою.

– Агов, ви там, – сержант рішуче повернувся до решти за столом, – годі вже, закінчуйте! Федоров, ти миєш начиння, решті готуватися на чати!

Федоров поскладав у стосик брудний посуд і виніс на подвір'я. Макар слідом ніс казанок з підігрітою колодязьною водою.

– Що там Рогову від тебе потрібно?.. Пішли його куди далі!..

Федоров дотепер тримав казанок із залишками сніданку, приміряючись, куди ближче віднести. Макар порадив віддати Дембелю, проте Федоров відповів, що Дембіль такого не їсть, і викинув усе собі під ноги.

– Худоба, – поскаржився він, хоча не знати, кого це стосувалося, але далі обличчя його осяяла підступна посмішка. – Стривай! Ковбаси хочеш?

Макар відповів нерозуміючим поглядом.

– Є ж прапорська ковбаса!

– Гей, ти чого?!

– Не хвилюйся, ми її зграбно! Карабанов думатиме на щурів.

Вузьке віконце надавалося, лише аби голову протиснути. Затуляла його звичайнісінька поліетиленова плівка, прибита цвяхами.

– Смертельний номер!

Федоров підгріб ще снігу, віддер долішній та бічний краї плівки. Тоді закликав Дембеля.

– Ну, Дембілю, – обома руками він обхопив пса за морду, – як, любиш ковбаску?

Той облизався.

– Розумний пес!

Сніжний трамплін був готовий, передні лапи діставали віконної рами.

– Ну ж-бо, песику, стрибай. А ми на тебе тут зачекаємо, – додав він, змовницьки підморгнувши Макару.

Пес врешті пірнув у темряву. Цієї миті хтось зсередини штовхнув ногою двері вартівні. Федоров поквапно відпустив плівку. На ганку постав Рогов.

– Тичков, збирайся! А ти, Федоров, вже помив начиння?

Макар подався усередину вслід за сержантом. Полишений напризволяще, Федоров удруге відгорнув плівку. Про що він не здогадувався, то це що сам Карабанов потурбувався заховати ковбасу від щурів.

– Дембілю, Дембілю!

Пес з'явився у віконці, тримаючи щось у зубах.

*****

Вишикувавши змінну трійку з автоматами на плечі, Рогов спав оком на відкопилену кишеню новобранця.

– Вивертай!.. Кажу, вивертай!

Вояк неохоче витяг з кишені коробку цигарок.

– Ти що, не знаєш, куди йдеш? Що охоронятимеш, який у тебе об'єкт? – доскіпувався Рогов.

– Склад ГСМ, – розгубившись під тиском сержанта, відповів той.

– Так, аби всі зрозуміли! – наполягав Рогов.

– Склад паливно-мастильних матеріялів.

– Власне. Дозволяється палити на варті?

– Ні.

– Розпалювати вогонь?

– Теж ні.

– А відтак чому у твоїй кишені цигарки та сірники?

Той, дивлячись повз Рогова, зволікав з відповіддю.

– Давай-но їх сюди. Опісля вивчатимеш обов'язки вартового. Спати не дам. Згодом доповіси. Затямив? – і Рогов укинув цигарки до власної кишені.

Сержант попереду, решта услід за ним, – рушили один за одним вузькою, ледве уторованою в снігу стежкою. Перші чати були зовсім поряд. Усе виглядало надто буденно: рівна череда приземистих коробок за колючим дротом з прожекторами по кутах. Вартовий тупцював на місці, намагаючись зігрітися; зауваживши колону, нетерпляче подався їй назустріч. Рогов зупинився кроків за десять, мовчки озирнувся назад: солдат оминув його і став на варту, тоді як вартовий, що змінився, прилаштувався у хвіст колони. Макар заступав останній. Йому в спину нетерпляче дихав замерзлий вояк, для котрого це була остання зупинка перед теплою сторожою. Рогов зробив удвох з ним ще декілька кроків і спинився.

– Гляди мені, дві зміни, – нагадав він. – Та щоб ані пари з уст!

Вартовий тицьнув Макару телефонну слухавку проводового зв'язку та підтюпцем узявся доганяти своїх.

Макар залишився сам один на пустельному пагорбі, охороняти якийсь там склад з якоюсь соляркою чи бозна чим, склад запасів стратегічного призначення – на крайній випадок, скажімо, розпочнися третя світова війна, а доти жодна жива душа їх не торкнеться. Хіба що вийде термін – учинять заміну, старе спишуть, натомість привезуть нові бочки – і склад знов опечатають на довгі роки. Саме таким чином, щойно тиждень тому на його територію, куди лиш уряди-годи ставала нога людини, запустили відразу два взводи: до пізнього пізна вони вивантажували ящики з прибулих «КамАЗів», брудних настільки, що, здавалося, проминули пів Росії, і солдати потім також були брудні як чорт – у казармі ще з цілу годину відмивалися під шлангом холодною водою. «КамАЗи» прибули без конвою, але супроводжуючий офіцер чомусь страшенно нервував, надто як в одному з контейнерів на яв вийшло відбите вушко.

«Дембілю, геть!». Виринувши з темряви, чорний, як сама ніч, пес безгучно кинувся на одного з носильників. Той поточився, і контейнер покотився крутим схилом далеко вниз, обліплений снігом.

Подібних контейнерів Макар зроду ще не бачив. Невеликих розмірів, проте сталь завтовшки мало не з палець. Що за дурня, кому на гадку спало у такій надійній упаковці й перевозити усього лише паливно-мастильні матеріяли? Втім, тоді був рідкісний випадок за його пам'яті, коли будь-хто взагалі заходив усередину. Та й хто зрештою виявить таке бажання? У нього під охороною двацять окремих блоків, обгороджених подвійним рядом колючого дроту. Перебували вони на горі безлісого узвишшя, ані дерева, ані навіть куща на сотні метрів довкола, геть усе вирубано, аби лише убезпечити склад на випадок пожежі. Згірок як місце складування теж обране не випадково: у низині більше розмивається грунт. Похмуре, непривабливе місце – якнайдалі від населених пунктів. Стороною пробігали пішохідні стежки, не беручи до уваги ту, якою ходили вартові наряди. Небо від краю до краю сповили зимові хмари, вони теж здавалися сірішими тут, аніж там, над лісом, над вартівньою – сьогодні вранці, коли він продер очі та вдруге примружився, зупинившись на ганку.

Макар розпочав обхід: враз можна замерзнути стоячи на місці, вітер на пагорбі пронизував наскрізь. Зробивши круг, він подивився на годинника: минуло заледве десять хвилин. Попереду ще залишалося без цієї крихти добрих чотири години. Половину з них він мав простояти за друга сержанта Рогова, котрий поміж тим випорожнятиме свої півпляшки горілки. Тюхтій! Він украй скусав губи, шкодуючи про свою миттєву слабкість, та це лише зараз, з височини пагорба. Звідси все бачиться інакше.

Там, внизу, давався на очі сад, прилеглий до сторожі. Від нього йшла дорога в Рузаєвку, півколом вона оминала пагорб, на вершині якого стояв Макар. Поза нею пробігала залізнична колія, що врешті мала привести на товарну станцію. Він бував там неодноразово, їх час від часу кидали на розвантаження вагонів, проте, добре випробувавши шлях з боку міста, він жодного разу ще не ходив з цього боку, через поле. Хоча поза сумнівом, що якщо рухатись навпростець, то звідси до станції ближче навіть, як від вартівні – півгодини ходи, та й край.

Макар узяв автомат за спину, так не було потреби притримувати його рукою, і почав спускатися схилом пагорба. Йти виявилося важче, аніж гадалося спочатку. Ноги застрявали у глибоких заметах, і сніг доводилося навіть вигрібати з берців, але зрештою це було краще, аніж мерзнути вгорі.

З-поза дерев, що оточували підніжжя, виткнулося асфальтоване шосе, з протилежного боку його височів насип. Макар дістався рейок і побачив над верховіттям декількох дерев балки залізничних звідів. Провалюючись у снігу, він подався до них навпростець.

*****

До буфету на товарній станції учащали зазвичай одні й ті самі відвідувачі. Лише залізничники, місцевий обслуговуючий персонал та заїжджі експедитори. Усіх можна було полічити на пальцях. Вони витріщились на нього наче на кенгуру. Буфетниця схвильовано заметушилася. Перед ним з'явилася тарілка з димлячим бульйоном, у якому фрикадельок плавало понад належне, і картопля з біфштексом, полита подвійною, виключно для нього, порцією масла. Він уподобав сидіти біля вікна, та споглядати, як до інею липне падаючий сніг. Часом і негода стає романтична – якщо дивитися на неї з цього боку скла. Вільно замислено нанизувати горошини в салаті на виделку, без остраху перед несподіваним вигуком сержанта, по якому доводиться схоплюватися з-за столу із шматком, застряглим у горлі. Начхати на відвідувачів! Ті старанно його оминали якнайдалі: поруч лежав автомат Калашникова з повним боєкомплектом.

Допоки він поволі допивав свій компот, буфетниця повабила пальцем напарницю.

– Надю, побудеш тут за мене, гаразд? Тільки не забудь доглянути за плитою.

Надя багатозначно подивилася у бік Макара і вже потім, зануривши ополоник у каструлю, сухо звернулася до наступного відвідувача:

– Перше давати?

Буфетниця, кинувши йому відвертий погляд, зникла за внутрішніми дверима. Макар знав, що це означало. Він склав начиння у стосик та поніс його в ті самі двері. За дверима на нього чекав вузький коридор, а біля входу мийка; він залишив посуд і рушив далі. У самому кінці коридору були ще одні двері – в комірку. Він штовхнув їх та увійшов. Буфетниця знаходилася там.

– Рита, – встиг покликати він, перш ніж вона зробила знак: цить!

Лампочка в комірці перегоріла ще до нього, і відтоді ніхто не мав наміру її міняти. Майже всю тісну кімнатку займали мішки: з мукою, з крупою, викладені навзнаки на висоту йому до плечей. Ніде й курці клюнути. Слабкі промені світла потрапляли крізь єдине вікно розміром з кватирку, напівзагороджене мішками. Комірка була вікном у сусіднє приміщення – диспетчерську. Там працював переносний телевізор, вкупі з обридлою посмішкою міністра оборони.

– «Панове! У ваше розпорядження надані всі матеріяли щодо наявних запасів хемічної зброї. Вони перевірені компетентною комісією, куди увійшли, зокрема, кращі фахівці блоку НАТО. Технологія знищення хемічним способом зробить процес цілком контрольованим. Витік навіть теоретично неможливий».

Рита пригорнулася до нього, водночас затягуючи на мішки. Вона була за нього старша та огрядніша, а також безумовно сильніша, що робило його іграшкою в її руках. Його привів до неї командир взводу для надання першої допомоги, коли він під час розвантаження вагону поранив долоню об металеву стрічку, що нею обшиваються ящики. Кров текла струменем. Заледве вона його побачила, як він збудив у ній таку палку цікавість, що парубок від збентеження не знав, куди себе подіти. Допоки вона пожирала його очима, свіжа кров зрошувала цементну підлогу, та вони на це не зважали. Вона забинтувала його так, що він і пальцями не міг поворухнути. Він звівся з викривленою міною на обличчі. «А там що?» – вона вказала на роздерте коліно. «Впав разом з ящиком», – відповів він. «Показуй», – звеліла вона. Він відмовлявся, але вона наполягла на своєму. Припекла рану йодом і лише по тому дозволила йому заправити холошу в берець. Та тільки штукар однією рукою зашнурує взуття. Безпорадний, він цілком опинився під її владою.

Вони лежали на мішках, звідти давався на око екран і зала військово-хемічної виробні, у якій відбувалася пресконференція.

До комірки увійшла Надя. Двері зсередини не зачинялася, та й працювали у зміну лише вони удвох. З грубувато-байдужим виглядом Надя підхопила наповнений мішок і вийшла за двері, залишивши їх прочиненими.

Рита стиха застогнала – з заплющеними очима й розтуленим ротом. Вона мала «золоті» зуби. Ті наганяли на нього нудьгу, тож він, аби не дивитися, угородив носа в її шию, м'яку, наче пуховик.

– Стара дівка, – видихнула Рита, чи то від співчуття, чи то від зневаги.

Вона куйовдила йому волосся, а це його чомусь дратувало. Він підвівся й почав одягатися. Вона теж сіла, через це її гладкість стала помітніша. Йому нестерпно закортіло сказати щось ущипливе.

– Ти завжди цим займаєшся поміж першою та другою стравами?

– Я скидаю калорії. Треба ж піклуватися про статуру!

Мимоволі вона йому підіграла, він порснув зо сміху.

– Твоєму чоловікові слід заохочувати твоє захоплення спортом!

– Стули пельку! Невдячний!

– Це я маю бути вдячний? Отакої!

– Агов, щеня! Забув своє місце? Хочеш вилетіти звідси вкупі з помиями? Дочекаєшся у мене!..

Вона втратила самовладання. Макар почувся краще і під веселу руч залишив буфет.

*****

Сніжило; він повертався назад, майже не розрізняючи дороги. Нарешті попереду з'явилася колія, по той бік якої, приховане високим насипом, притулилося шосе, його наче затиснуло в улоговині поміж насипом та узвишшям. Залишилося перетнути колію, за вузькою смугою лісу, примусивши розстебнути затісний комір, на нього чекав схід на гору. Але видряпавшись крутим схилом, Макар закляк від несподіванки: за десять метрів на узбіччі стояв прапорський «газик». Сам Карабанов замислено допалював цигарку, притулившись до капота. Гострі вилиці випиналися на його худому зморшкуватому обличчі, яке чомусь посірішало, наче давній сніг. Пальцями, що стискали цигарку, він раз у раз витирав вуса, на яких підтавали сніжинки, і в цей час край цигарки дрібно тремтів.

Відступати було запізно. Шурхіт щебеня привернув увагу прапорщика, і той побачив солдата, повернувшись на звук. У Макара стиснуло під серцем, він неохоче з'їхав вниз, ніби гладіатор на арену.

Втім, Карабанов був приголомшений не менше, його вилиці ще різкіше позначили западини очей, котрими він безвідривно пронизував Макара протягом хвилини. По чому нервово відкинув недопалок, розім'яв змерзлі пальці та насунув рукавички.

– Гаразд, кажи. Де був? – голос його зривався від хвилювання.

– На станції, у буфеті, – без жодних вагань зізнався Макар. – Замерз.

Карабанов зволікав. Макар у напруженому очікуванні, на що перетвориться ця пауза, підтягнув пасок автомата, котрий чомусь раптом боляче встромився у плече. Цей рух привернув увагу Карабанова. Той поступово опановував ситуацію. «Зараз почнеться», – зітхнув Макар, і не помилився.

– То он воно як! – здогадався Карабанов. – Отже, ти спокійнісінько залишив варту, а сам подався грітися на станцію? – тут він спохопився, зміркувавши, що щось не в лад. – Стривай! А коли це ти встиг? – він підозріло зиркнув на годинника. – Адже ти заступив щойно сорок хвилин тому.

– Дві години і сорок хвилин, – поправив Макар, збентежено опустивши очі, бо ж тепер доведеться розповісти все, але дорікнути собі немає в чому.

У прапорщика вигнулися брови.

– Тобто як це?

«Рогов нехай виплутується сам». І Макар відрапортував з чистим сумлінням:

– Сержант Рогов наказав стояти на варті дві зміни.

– То ось у чім річ! Отож, сержант Рогов наказав... – поглузував собі з нього Карабанов. – А він тобі не наказав бува тримати язика за зубами?

Макар знітився. Карабанов вмить споважнів.

– У тебе що, з головою не все гаразд? Знаєш, чим це пахне? Залишити варту напризволяще! Під суд закортіло? І як я маю тепер з тобою вчинити? Сісти й написати рапорт? Так завтра ж ночуватимеш у дисбаті, вкупі з карними злочинцями!.. Ну, чого мовчиш?

Макар опустив очі, вдаючи глибоке розкаяння. Саме цього очікував від нього Карабанов. Важко зітхнувши, прапорщик махнув рукою.

– Гаразд, на перший раз... Подарую, хай так. Але гляди, щоб нікому анічичирк! Не було тебе тут, ані я тебе не бачив, ані ти мене! Второпав?

– Так достоту! – Макар звів дух: минулося. Він наважився підвести на Карабанова ясноокий погляд.

– Жодній душі! – підкреслив той, вимахуючи у нього перед носом вказівним пальцем. – Пам'ятай: бовкнеш кому – лиха напитаєш на свою голову. Вже тоді я нічим не зараджу. Ну, а зараз гайда, хутко на варту!.. Мерщій, допоки я не розмислив!

Змінили Макара на варті з чималим запізненням, попри те, що він і без того відстояв удвічі довше за належне. До того ж його здивувало, що Федоров, котрий мав змінитися рівночасно з ним, у наряді чомусь був відсутній, замість нього попереду маячила спина іншого вояка. Не побачив він його і у вартовому приміщенні. Де Федоров, запитав він. Йому відповіли, що Федорова відвезли до шпиталю, проте далі усі лише знизували плечима.

Рогов, удаючи, буцімто стосунку до нього це не має, демонстрував на новобранцеві прийом карате.

«Чи не з'їв бува чогось?» – запитував себе Макар, мимоволі згадуючи прапорську ковбасу. Авжеж, хто ж таке витримає після казенної картоплі?