Частина 3.3
– Севастіян Ігорович? – голос у слухавці був упевнений, безтурботний, хоча і незнайомий. – З вами розмовляє ад'ютант командира дивізії. Генерал доручив мені переказати, що він бажає з вами зустрітися особисто. Він прийме вас у себе за... – ад'ютант, здається, звірявся з годинником, – півгодини. Будь ласка, нікуди не виходьте з готелю. Я посилаю по вас авто.
Це було настільки лаконічно й брутально, що на мить Макар знову став собою, чи то пак, рядовим Тичковим, котрому і на гадку не спадало обмірковувати накази, та заледве пригадав, що він Севастіян, як той поклав слухавку.
Втім, ад'ютант слова дотримав: шофер постукав у його двері саме за двацять хвилин. Макар встиг за цей час хіба що опанувати себе. Він не знав, чого йому очікувати від цього візиту, але у кожному разі відмовлятися було вже запізно. Сором'язливий водій з личками єфрейтора повідомив про себе не переступаючи за поріг. Зовні на нього чекала вилизана чорна «Волга» з радіотелефоном та зручними сидіннями, обшитими першосортною шкірою. Ще за п'ять хвилин вони за'їхали у ворота, що поволі, з монотонним гурчанням розсунулися перед ними, і так само потім зачинилися. «Волга» м'яко проїхала рівною алеєю, обсадженою обабіч стрункими ялинками, та й заклякла біля ганку.
З дверей назустріч вискочив прапорщик.
– Прошу за мною. На вас чекають.
У приймальні Макара озирнув капітан з текою, притиснутою до стегна.
– Ви – Севастіян Ігорович Тичков? – перепитав він радше за звичкою, аніж через недовіру. – Зачекайте тут, я доповім.
Може, вони вже все знають, і це підкреслене вимовляння повного імені – лише на глум? – навіть таке збігло йому на думку під час напруженого очікування.
Ад'ютант вийшов з кабінету, залишивши прочиненими подвійні двері. Достатньо, аби розгледіти умеблювання, оздоблене під горіх. Не якийсь там занепалий кабінетик командира частини.
– Будь ласка, – промовив офіцер, уступаючись з дороги, – можете увійти.
Генерал, господар чудового й недосяжного кабінету, прийняв його навпаки, несподівано по-простому.
– Радий з вами познайомитися. Підполковник Григоріаді надав схвальний відгук щодо вас. Прошу, сідайте!
Макар полегшено зітхнув.
– Боюся вас розчарувати, але мабуть, він таки дещо перебільшив мої вартости.
– Дарма, ваша скромність промовляє сама за себе.
– Якщо лиш це...
Макар свідомо зберігав невимушену поставу, щиро сподіваючись, що вона цілком відповідатиме його нинішньому статусу, і потай надалі тремтів, ніби нижчий чин, який поцупив генеральського мундира. Його навіть забракло зауважити, що генерал правив самі теревені.
– Не лише, – відповів генерал. – Ми спостерігали за вами. Що вас припровадило до нас?.. Не чули останнє інтерв'ю міністра? Сьогоднішнє скорочення озброєння – це не рекламний трюк. Армія кардинально змінює своє обличчя, ми стали відкритіші, ми щирі, світу немає потреби нас остерігатися. Цілковите переусвідомлення нашої стратегії.
Макар збагнув, що слід вимовити щось глибокодумне. Він пригадав слова Масліна.
– Тішуся за вас, та як же нам бути з вічною проблемою особистості? Армія, яка привчає коритися чужій волі без жодних вагань, бо лише так і можна їй коритися, – та особистість несумісні, погодьтеся. Але ж знеособлене військо – все одно що ядерна бомба як приз на ігровому столі казино; кому вона дістанеться? Відповідальність одного генерала ніколи не переважить безвідповідальності тисяч солдатів.
Генерал зацікавився, недаремно Макар удався до Масліна.
– Маєте на меті скасувати армію? Армія, поза сумнівом, зло, та воно споводоване іншим злом. Цього ж ви не заперечуватимете?.. З малого малечку на питання: навіщо потрібне військо? – ми знаходимо просту відповідь: бо ми хороші, а вони погані. Ось таким чином у моїй голові культивується переконання, що за будь-яких обставин я безумовно маю рацію; не має рацію завжди він. Найпідступніша з вад. Проте до чого тут армія? Ви не можете перемогти в собі хибну нетерпимість, а винного шукаєте деінде, – він перевів дух, задоволений з себе. – А от вам, Севастіяне Ігоровичу, не доводилося служити у війську? Може, тоді змінили б своє ставлення? Ні, доповім я вам, багато чого ви про нас, військових, не знаєте.
Отут Макар вже не міг не погодитися.
– Маєте слушність, хотілося б знати дещо більше.
– Так от що вас припровадило до Саранська.
– Даруйте, не доберу, що ви маєте на увазі.
– Хіба?
Ні, генерал ані на мить не узяв під сумнів, що перед ним брат Макара Тичкова; хто б сподівався на таке відверте нахабство? Сам не відчувши себе в його шкурі, він навряд чи міг уявити, на що здатна людина у відчаю.
– Вам здається дивним, що я люблю власного брата?
Генерал подивився на нього допитливо.
– А мені саме повідомили, що ви висловили бажання відвідати Рузаєвку. Та ще й наполягали.
Макар одразу ж розвів руками.
– Та нехай, якщо ви заперечуєте...
– Ви цікава людина, Севастіяне Ігоровичу. А коли відверто: чому саме Рузаєвка?
Макар пригадав ще одну пораду, цього разу від лікаря Альтшулера, й загадково змовчав.
Генерал відкинувся на бильце крісла, надалі з цікавістю роздивляючись гостя навпроти себе. Потім, простягнувши руку до перемовного пристрою, звелів:
– Хай зайде мій ад'ютант.
Той увійшов, м'яко ступаючи серединою килимового хідника.
– Капітане, зробіть ласку, заваріть нам по філіжанці вашої кави. Ви вдаєте її напрочуд смачно... А також прошу не відпускати авто. Наш гість цікавиться Рузаєвкою. Ви його супроводжуватимете й покажете все, що він прагнутиме побачити.
– Слухаюся, пане генерале.
– Мій новий ад'ютант, – потішився генерал, щойно той вийшов за двері, – проте хапає на льоту. Він поїде з вами й стане вам за приємного супутника, зрештою, самі переконаєтеся.
*****
Генерал схитрував, ад'ютант виявився наймовчазнішим супутником з усіх, яких він бачив. Будь-яке звернення міг попросту проігнорувати – зиркнути скоса, а тоді байдуже відвернутися до вікна. Макарові це було наруч.
Незайманий сніг безкрайнім гладісіньким покривалом лежав на спорожнілих полях, повз які мчала самотня «Волга», прагнучи потрапити колесами в широку борозну від вантажівки. Від шосе відгалужувалася вітка, проте це була не та дорога. Хоча вона теж провадила до якихось складів, котрими опікувалась залога. Нівроку! Невже вони вирішили підсунути йому інший об'єкт? А чом би й ні?
Вони минули загороду, капітан вже й дверцята відчинив. Макар не рушив з місця.
– Хіба ми вже приїхали? – поцікавився він, вклавши якнайбільше іронії.
Капітан не міг її не зауважити. Макар спав очима на його пильний погляд.
– На разі ще ні, – вичавив той з себе. – Залишайтеся, будь ласка, у автівці.
Наступна зупинка була біля знайомого шлагбауму. Дивне відчуття охопило Макара, щойно вийшов він з авто. Нічого не змінилося за цей час, хіба що він сам. Оголені садові дерева, з-поза стовбурів яких визирав колючий дріт. Праворуч виблискували оцинкованою жерстю похилі дахи складських блоків. Там знаходилася перша стійка. До будинку тулилася спорохнявіла прибудова. Крізь її вузьке віконце вони намагалися за допомогою Дембіля заволодіти ковбасою. Тут він залишив Федорова й відтоді більше його не бачив.
– Севастіяне Ігоровичу!
Опам'ятавшись, він озирнувся на заклик. Ад'ютант стояв на ганку й притримував двері відчиненими.
– Сюди, будь ласка, – нетерпляче спрямовував його капітан.
Прапорщик схопився на ноги, аби віддати честь офіцерові.
– Ось, Севастіяне Ігоровичу, будь ласка, – вимовив капітан, – ви перебуваєте в самому серці об'єкту, – сторожі, звідки здійснюється загальне керівництво усіма стійками.
Начальник варти з гідністю поправив портупею та під лад йому викашлявся, і собі перейнявшись пошаною до власних функцій.
– Далі рухатимемося спільно з начальником сторожі, – продовжував капітан. – Нам належить оглянути шістдесят блоків з горючими та легкозаймистими речовинами, тож, будьте ласкаві, здайте особисті речі на зберігання. Даруйте, але така установа.
Севастіян, той би нашорошився. Але звиклий коритися Макар припустився помилки, беззастережно віддавши прапорщикові теку, яку той вмить замкнув у сейфі.
– Захопіть ватянку, тут вам не місто, – запропонував прапорщик, знімаючи з цвяха засалену місцями офіцерську кухвайку. – До того ж, сьогодні вітряно.
– Дякую, та мені не зимно...
Тоном наказу ад'ютант підтримав начальника сторожі:
– Беріть, беріть. Залиште ваше пальто тут.
Підкоряючись, Макар скинув пальто.
– Сірники, запальничка?.. – капітан обмацав його очима. – Що у вас в кишенях?
Макар дістав з кишені маринарки грубого гаманця, розкрив, показуючи.
– Перелічите?
Той обрубав:
– Годі вже, ходімо!
Відведену йому роль у цій виставі Макар грав за чужою шпаргалкою. Спохопився, коли вже пізно було.
Торована стежка анітрохи не поширшала. Йшли відтак низкою, ховаючи обличчя від зустрічного вітру, що сипав снігом у вічі. Лише прапорщик не надто страждав через негоду, чи то призвичаївся, чи то, може, тому, що встиг незадовго до їх появи хильнути скляночку. У такий же мороз заступав на чати востаннє і Макар. Він знову намагався влізти у солдатську шкуру, уявляючи, як цієї миті його плече отягає ремінь важкого автомата. Це було непросто: він знав, що незабаром повернеться до сторожі, де прапорщик неодмінно витягне зі схову залишки зігріваючого напою або ж запропонує, зрештою, почекати, допоки завариться чай, а от солдатові дмухати на свої замерзлі пальці дві години поспіль під дротяною сіткою на повирубаній лисогорі.
Тут солдат упустив контейнер. Та схилом донизу провадили напівприсипані влоговини від слідів. Спадати на стежку не мало жодного сенсу.
А от і стійка, що її обіймав Федоров.
– Стій! Хто йде? – на всю губу заволав вартовий, вислуговуючись перед високим начальством.
Макар щойно зауважив його з автоматом навпереваги у невеличкій улоговині, сніг надалі сипав йому в обличчя, примушуючи мружитися й уклонятися вітру. Геть усі чатові схожі один на одного. Вушанка, однаково на брови насунута, і зведений комір. Лише ніс кирпатий. Ні, не Федоров, засмучено звисновкував він.
Попередивши вартового, прапорщик здалеку майнув рукою: можна підійти.
Щойно уторована стежка провадила безпосередньо до складських блоків. Вартовим зазвичай не дозволялося заходити поза огорожу, та чи й була в тім потреба? За його пам'яті, це сталося лише одного разу, під час розвантаження транспорту. Що ж змусило командування дивізії удруге порушити спокій цього паливно-мастильного кладовища? Певне, вивіз солярки, що вичерпала термін придатності.
Прапорщик з підкресленою скромністю тримався позаду. Тут він так само був у гостині, як і Макар. Капітан сам відчиняв усі двері, низка ключів раз у раз побрязкувала в його руці. Сумлінно відчиняв він блок за блоком, терпляче пояснюючи призначення об'єкту зберігання, без вагань пропонуючи зазирнути в бочку або розірвати упакування, до якого у гостя, борони Боже, виникала посилена цікавість. Він виглядав на чесну людину, котрій висловили недовіру. Хочете набрати трохи машинної олії? На Бога, ось вам, дивіться, це ж найзвичайнісінька мастильна олія! Маєте сумнів, що в цих ящиках сулія з тосолом? Учиніть ласку, виберіть будь-який ящик на власний розсуд. Прапорщик, будь ласка, лом!
З його боку наполегливо насувалася як би одна єдина думка: ось, мовляв, бачите, у нас тут усе як годиться, нічого забороненого, нічого такого, за що зривають погони й кидають за грати. Шукайте скільки завгодно, все одно нічого не знайдете.
Макар укотре задавав собі одне і те саме питання: навіщо вони усе це йому показували? З якою метою тягали через усі ці блоки, адже ж він не просив. У чому сподівалися його переконати? Що такого він не мав у них побачити?
Відтоді, як йому до готелю зателефонував ад'ютант, він перестав належати самому собі. Солдат у шерензі, та й годі. Ще жодного разу, з часу свого перетворення на Севастіяна, не почувався він таким безпорадним, колишній Макар тріумфував.
Капітан даремно ліз з шкіри: він його не слухав. Коли б не ця поїздка, він вважав би, що все позаду. Поїздка знову перевернула все з ніг на голову. Навіщо? – задавався питанням Макар. Чомусь запросив генерал, чомусь привезли сюди. Карабанов зізнався, а вони й надалі упадали коло нього, наче й не було жодної передсмертної цидулки.
Який би не чинив він опір, тяжіючи до старої версії, проте слід було визнати: річ зовсім не в наркотиках. Наркотиками тут і не пахло.
Капітан спинив його, коли він вже сідав до автівки.
– Ваша цікавість до військових об'єктів видається доволі дивною, чи не так? Якщо не сказати більше. Тож генерал вважає, що вам краще поїхати геть, та якнайскорше. Для вас вже замовлений квиток на літак. Ваш виліт... – як і того разу, мабуть, під час розмови телефоном, він відгорнув рукав шинелі, – за півтори години. Мені наказано доправити вас на летовище. Прошу, – капітан відчинив дверцята. Побачивши, що Макар зволікає, сухо попередив. – Вами бувши я б не сперечався.
Учинивши за його порадою, Макар сів на заднє сидіння. Капітан умостився попереду, не пустивши поза тим ані пари з уст.
Авжеж, – щодовше розмірковував, тим глибше переконувався у цьому Макар, – вони ставили собі за мету відохотити його від Рузаєвки, задля цього і влаштували екскурсію, а вийшло з точністю, та навпаки. Їхня помилка полягала в тім, що його вважали обізнанішим, аніж це було насправді. Його мали за Севастіяна, а він усього лише Макар.
Поля за вікном промайнули непомітно. Траса, як завжди, була порожня, без зупинок домчали вони до першого світлофора. Допоки стояли на перехресті, на очі Макарові навернувся дороговказ. Прямий шлях провадив до міста. Ліворуч – поворот на летовище. Третій покажчик... Лікарня!
Саме впору. Він про неї геть забув.
У люстро він подивився на свого попутника: чи осяйнула капітана та ж сама думка, чи здогадався той, що цієї миті запало йому до голови?
*****
Капітан не відступав від нього ані на крок, так, нібито знав, що саме узяв собі Макар за мету. Роз'єднав їх лише турнікет.
Змішавшись з групою, котра чекала на посадку, Макар потрапив на злітне поле, оминув будівлю летовища та крізь службовий вихід повернувся на площу. На його знак до ніг підкотило таксі.
– Плачу подвійний тариф! – з мосту попередив він.
Таксист тямущо хитнув головою.
Чверть години, і Макар вже був у шпиталю. У безлюдній приймальні на нього запитливо поглянула медсестра. Ще одна роль, важко зітхнув він.
– Перепрошую! – звернувся Макар. – Моє прізвище Федоров. Минулого тижня до вас привезли солдата. Олексій Федоров. Це мій брат. Він... помер. Мене повідомили, що від передозування героїну. Але це неможливо! Я не дійму віри, щоб він уживав наркотики. Це так на нього несхоже. Прошу вас, скажіть, хто встановлював діагноз. Чи можна побачитися з цим лікарем?
– Федоров? – перепитала сестра й поволі потягнулася за реєстраційною книгою, але вже з того, що вона не похитала заперечливо головою та не відповіла: «Даруйте, я не маю уявлення, про кого мова», він збагнув, що наблизився до мети.
– Федоров Олексій, – вдруге наполегливо промовив він. – Я вас благаю!
– Справді, Федоров надходив до нас, – визнала вона, ще навіть не розгорнувши книгу. – Та... на жаль, привезли його надто пізно. Лікареві залишалося лише засвідчити смерть. Прийміть мої найщиріші співчуття.
– Хто його оглядав? Чи можу я зустрітися з лікарем?
Сестра розгубилася.
– Бачите, цей лікар у нас більше не працює. Його перевели в іншу клініку.
– Яку, іншу?.. Будь ласка! Зрозумійте мене, я не в змозі так собі піти.
Але вона збентежено розвела руками.
– У нас ніхто про це не знає. Подейкують навіть, ніби він виїхав з міста. Куди, невідомо. Мені прикро.
Макар спохмурнів. Отепер вже він знав, що натрапив на правдивий шлях, а найкращий доказ те, що це його не тішило.
– Принаймні, приймали його ви?
– Ні, ні! – енергійно заперечила вона. – Мій змінник. Я знаю про це не більше за решту.
Вона зиркнула у бік санітарки, старшої жінки, яка, прибираючи за її плечима, дедалі уважніше дослухалася розмови, і наче неохоче, після внутрішньої боротьби покликала її:
– Маріє Петрівно, здається, ви того дня теж чергували?
– Чергувала, – навпаки, охоче підтвердила та, немов лише й чекала, коли її про це запитають.
Вона відклала швабру.
– Цей... як його – прапорщик, приніс його просто на руках.
– Прапорщик худорлявий такий, у зморшках? – перепинив її Макар.
– Саме так! Він у них був за начальника сторожі. Так відрекомендувався.
– Карабанов!
– Я не чула його прізвище.
– Ви були присутні під час огляду?
– Та ж я сама його роздягала, – у неї зволожилися очі. – Молодий ще нівроку, солдатик ваш. Але що там було вдіяти, – вона скрушно хитнула головою. – Лікар тільки пульс помацав – усе, каже, Маріє Петрівно, йому вже не притьмом.
– А від чого він помер, не казав? – з прихованою надією почути бодай натяк на правду запитав Макар.
Та санітарка ніби й не чула його.
– Варвари, вбивці! Либонь ці генерали своїх власних не пішлють служити бозна де. А якщо нікому вступитися... Чужих не шкода. Нещодавно також привезли вояку. Півруки відірвало. Під час навчання, сліпими набоями, зблизька. Вбити не вбиває, а от руку відірвати може. Проте усім так і минулося, мовляв, сам винен... А ви старший брат його? Стривайте, я зараз. Маю для вас дещицю.
Вона вийшла й повернулася за мить, несучи в руках пошарпану солдатську ватянку.
– Ось, візьміть. Це його. Усе, що залишилося.
– Лікар казав, чому він помер?
– А я хіба ж на цьому знаюся!
Макар щиро подякував, він почувався ніяково, забираючи єдину річ, яка належала Федорову, та, мабуть, учинив би куди гірше, коли б відмовився від останнього, про що вона подбала з такою турботою.
Побачивши його на виході з лікарні, таксист негайно завів мотора. Макар упав на тильне сидіння й попрохав якнайшвидше завезти його на летовище. Пригнічений невдачею, він бгав у руках брудну ватянку з таким відчуттям, немов обікрав когось.
Ось нашва з прізвищем «Федоров». Господареві ані форма, ані прізвище вже не знадобляться. У бічній кишені намацувалося щось тверде. Макар витягнув декілька скалок. Спочатку вони не збудили у нього жодних підозр, і витяг він їх ненавмисне. Але, придивившись, несподівано усвідомив, що тримав на долоні скалки розтрощеної ампули.
Стримуючи нетерпіння, Макар склав докупи декілька великих скалок, на яких уціліла частина напису. Не довіряючи власним очам, він раз у раз повертався до маркіровки, нанесеної фіолетовою фарбою, що вже почала обсипатися.
*****
Таксі заскреготіло гальмами біля головного входу на летовище. Макар вже мав намір вийти, як раптом зауважив чорну генеральську «Волгу» і самого ад'ютанта, котрий з кимось розмовляв радіотелефоном, нахилившись над відчиненими дверцятами. Він збагнув, що їм вже не розминутися. Капітан не мав побачити солдатської кухвайки, та ховати було ніде. Залишилося одне: непомітно для таксиста скинути її на підлогу. Водій, і на гадці про те не маючи, від'їхав раніше, аніж капітан помітив Макара.
Здригнувшись, капітан поспіхом поклав на місце слухавку. Вони рушили один одному назустріч. Офіцер був неабияк стривожений. Підозріло вивчаючи Макара, промовив:
– А я сподівався на вашу розсудливість.
– І як на мене, не помилилися. Я саме вирішив зателефонувати до Москви, попередити про своє повернення. Це так приємно, коли вас зустрічають біля виходу з квітами.
Він отримав неймовірну насолоду, побачивши, як той заскреготів зубами. Капітан удруге з недовірою накинув на нього оком. Та прощання затягнулося, і Макар зиркнув на годинника, хоча дорогою звірявся щохвилини.
– О, мій літак! Даруйте, але я спізнююся! Сподіваюся, наше знайомство дало обопільну втіху.
Макар зробив відхідний жест і заквапився до турнікету, допоки той щось не вигадав. Доля Масліна стала йому за науку. Добре, що він попередив їх на той випадок, якби йому готували несподіванку на зворотному шляху.
Безпечно відірвавшись від злітної смуги, літак попрямував до хмар. Макар полегшено зітхнув, без крихти жалю провівши очима ліси та лани Мордовії, які нахилилися під крилом.
Літак стрімко набирав висоту.
Дівчинка, що сиділа поряд, поскаржилася мамусі на біль у вухах. Макар знову пригадав Масліна: той щиро ненавидів літак. У торбі мали залишитися льодяники, кажуть, допомагає для вирівнювання тиску.
Особисто він не надто йняв цьому віри, а проте запхав руку. Ні, у такий спосіб не знайти. Він перевернув торбу й витрусив вміст на коліна. Осьде вони! Відсипавши жменю, заходився поодинці вкладати речі назад. Стривай-но! Коли він завертав на місце магнітофон Масліна, дещо привернуло його увагу. Слід перевірити. Він витягнув удруге. Справді: бракувало касети. Випала з магнітофону? Він знову перевернув торбу. Та марно, касета зникла.
Отакої! Мурашки поповзли спиною. Отже, вони таки дісталися до нього під приводом відвідин режимного об'єкту, убили відразу двох зайців – показали порожні склади й провели такий собі особистий обшук. А він і вуха розпустив! Прослухавши касету, навіть не вважали за потрібне повернути, нехай, мовляв, знає, що їм усе відомо. А що їм, власне, відомо? На касеті записана зустріч з Григоріаді, ще бесіда у його номері з Єрохіним та розмова з Роговим на гавптвахті. Усі ці фонограми доводили, що пошуки Тичкова-старшого зосередилися виключно на попередній версії. Отож, вони певні, що їм пощастило скерувати його хибним шляхом. Ось чому його відпустили навіть по тому, як прослухали плівку, чи то може навпаки, саме завдяки плівці. Тоді він ще не знав усієї правди. Діставши касету, вони радше навіть заспокоїлися щодо нього.
Думку завдавало інше. Після дзвінка Карабанову контактування Севастіяна з Макаром для них вже не таємниця, останній запис це лише підтверджує. За ним наглядатимуть день і ніч, аби вийти на Макара. На щастя, правду знає тільки Макар, навіть Севастіянові не звірився. Не захотів уплутувати ще й брата.