МИРОН ВОЛОДІН

СЛІПУЧИЙ БЛИСК ДІАМАНТІВ

Розділ 1

Червневий вітерець з лінню ворушив фіранками, неохоче зазираючи у прочинене вікно. Вітер був по-літньому теплий. Це в кімнаті було прохолодно. Старий цегляний будинок успішно чинив опір наступові спекотного літа.

– Що мені одягнути? – Тетяна метушилася, готуючись до побачення.

Та неначе до весілля готувалася! Що то за проблеми у цих жінок?

Я змочив якимсь клеєм гребінець та затримався навпроти дзеркала. Вона одразу ж прибігла з розкритою губною помадою.

– Посунься!

У моїй футболці! Та я змовчав з приводу футболки так само, як і з приводу дзеркала. Ми з моєю старшою сестрою мирно співіснували протягом вісімнадцяти років. Часом вона навіть могла стати у пригоді корисними порадами.

– Зніми сережку!

Я розгубився.

– Що?

Я спав очима на її погляд. Вона дивилася з дзеркала просто на мене, скосивши очі. Вони у неї гарні, як у нашої мами. І знає ж! Як не обзивай потворою – нізащо не образиться. Бо знає. Яким я буду, коли наздожену її? А ми зрештою схожі: очі, ніс, губи. Я щільно стулив губи, як робить вона, коли наносить помаду.

– Вийми сережку з вуха! Вони вирішать, буцім тобі попросту нічим привернути до себе увагу. Їм здається, ніби це лише прийом: до нього удаються, на їх переконання, ті, хто неспроможні похизуватися нічим іншим. А відтак, і розумом теж.

Отут і мама втрутилася.

– Отже, самі вони не в змозі перевірити наявність розуму в інший спосіб? Але тоді їм потрібен не розум, а посередність, – вона зітхнула. – Сьогодні у геніальність не вірить ніхто.

Я дослухався: в чому в чому, а в цьому їм варто було довіряти.

До галасу дітлахів, що уривався у вікно, додався новий звук: гуркіт двигуна. Кімната була вікном у двір. У нашому тісному подвір'ї мала змогу розвернутися максимум одна автівка. Вона туди зазвичай і заїжджала.

Проте сестра чомусь вважала, наче світ має жити виключно її турботами.

– Це за мною!

Визирнувши у вікно, вона негайно відмахнулася, і в її голосі з'явилося розчарування.

– Наш сусід! Другий тиждень поспіль обкатує новенький «Мерседес». Треба ж! – вона витягнула шию. – Дивіться, ще й номери змінив на престижні, не пошкодував грошей!

Мама суворо поглянула їй у спину, підозрюю, вона не відчувала до сусіда прихильності.

– От і на здоров'я! Та годі на нього витріщатися!

Я мав рацію. Натомість Тетяна навіть сторопіла.

– Що тебе так у ньому дратує? Те, що він їздить на «Мерседесі»?

На маму це було несхоже, вона з усіма на короткій нозі. Але чим їй не догодив наш сусід, ми так і не дізналися, вона мовчки вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.

Сусід з родиною поселився нещодавно, купивши помешкання поверхом вище. Квартира була більшою за нашу, у нас лише три кімнати, тоді як там цілих п'ять. Та й взагалі купити помешкання у такому будинку, як наш, до снаги не кожному. Моєму дідові, першому з Винярів у цій місцині, воно дісталося, як інвалідові війни, та й то лише через те, що поранення він отримав на Малій землі. Це були роки Леоніда Брєжнєва, Малу землю вивчали в школах. Сьогодні цим недоречно пишатися. Напередодні приїзду генсека до нашого міста він подався у тодішню мерію та настукав палицею. Ті з переляку й віддали ключі. Хоча насправді й воювати йому не довелося. Першого ж дня так трапилося, що снаряд розірвався просто в траншеї, він навіть вистрілити жодного разу не встиг. Завдяки цьому й вижив. Два тижні по тому взвод потрапив до оточення й поліг увесь, до останнього солдата. Отож, про військові подвиги мого діда краще не згадувати зовсім.

Я б залюбки продовжив, але історія наступних поколінь Винярів ще менш заслуговує на увагу. Що тут вдієш, коли на їхню долю випали не такі ж героїчні часи? Моя мати майже тридцять років простояла за прилавком, моя сестра абияк закінчувала торговельно-економічний та, здається, мала на меті пошлюбити такого ж бухгалтера, як вона сама. Гадаю, вона щаслива, чи багато їй для цього треба? Я подивився їй в очі: вона щаслива? – Поза сумнівом, так!

Ну, татечко, той взагалі відбувся аліментами. Залишався я один.

*****

Зачинивши за собою двері, я байдуже минув працюючий ліфт та пішов, як завжди, сходами. Облицьовані мармуром, вони дихали холодком. Я ж казав: будинок у нас старий, добротний, не те, що нинішні коробки. Навіть ліфт ще той, з розсувними гратами. Зараз такі не ставлять.

Пан Дзюбенко та його син стояли внизу на мармуровій підлозі в очікуванні, коли надійде ліфт. Сусід, якого мама неполюбляла, виглядав, як звичайна людина, вже й не знаю, чим він їй не догодив. Середній на зріст, не гладкий, не худий. Волосся коротко обстрижене, та ж не лише він так ходить. Досить практично, й лисина менше впадає в очі, чи то є, чи то немає. Краси, може, й малувато, а проте ж не заміж вона за нього зібралася! Та ще обличчя надто засмагле, ніби щойно з півдня повернувся. Південні пляжі не з нашою кишенею.

Його десятирічного сина Йоську вкрай рідко бачили без садна на колінах, як і мене колись (шорти сягали йому якраз по коліна), а на подвір'ї, так попросту було не відрізнити від решти хлопчаків. Не збагну!

Попереду лишалися останні сходинки. Я привітався, у відповідь Дзюбенко-старший стримано хитнув головою. Та щодо Йоськи, той на мене, либонь, чатував. Не встиг я порівнятися, як він мстиво примружився та щосили навідліг тріснув мене по нозі.

– Ти куди це зник? – зиркаючи спідлоба, запитав він.

Я знизав плечима. Поважна справа, пояснив йому, готуюся до вступних іспитів. Непереливки зараз. Йосько накопилив губи й скривджено похнюпився.

Зате його татусь, певна річ, зауважив, як він на мене поглянув. Навздогін я почув його голос.

– Данилко! Стривай!

Я озирнувся, тримаючись за ручку парадних дверей. Йосько також, заледве шию не вивернувши. Втім, татечко доручив йому господарську сумку, яку ніс у руці.

– Їдь додому сам! Без мене обідатимете. Перекажеш матусі, я поїхав на роботу: часу обмаль!

Той тягнув, вхопившись за грати ліфта й до останку не зводячи з нас обох очей.

Марно! Він так і не почув ані слова. Ми опинилися на подвір'ї. Мої щоденні джинси залишилися вдома, а футболка на Тетяні. Дзюбенкові й це навернулося на очі.

– То ти до університету?

– На співбесіду, – відповів я начебто ствердно.

– Вже обрав спеціальність?

Я не вагався жодної миті.

– Мати прагне бачити мене банківським службовцем.

– Насправді? – він схвально хитнув головою. – Авжеж, розумна у тебе мати, нічого казати! Без шматка хліба не залишишся. Чудовий вибір!

Йому варто було додати, що й навчання стане дешевше, наприклад, аніж на юридичному чи навіть на медицині. Проте я змовчав.

– А Йосько… – він зневажливо махнув рукою. – Лише вітер у голові! Вчиться ледве-ледве, мені вже й соромно у школі з'являтися. Хоч на збори не потикайся. За літо треба йому конче наздолужити, особливо з граматики. Найняти б репетитора, та боюся, небагато буде з того пуття. Чому такого навчиш, коли він тільки у вікно й дивиться?

Я спіткав його погляд.

– Ти інша річ, – зізнався він, – тебе він слухатиметься.

Ага, то ось у чім сила! А я все чекав, коли він карти відкриє. Не для того ж він відмовився від обіду, аби потеревенити про університет, здався він йому!

– Що ти на це?

– Вибачте, але я…

Він перервав мене, мабуть, відчувши моє збентеження.

– Не поспішай відмовлятися. Я платитиму по п'ятдесят гривень за годину. Не кожен репетитор міг би розраховувати на таку винагороду.

Він ще сподівався цим справити на мене враження! Мені довелося стримати посмішку.

– Даруйте, це, звісно, надзвичайно спокуслива пропозиція, та брак вільного часу… Університет, ви ж розумієте! – відповів я, уникаючи його погляду, аби він не здогадався, як глибоко мені наплювати на його щедрість.

Сусід невдоволено скривився. Я переконано додав:

– За інших обставин я би з радістю, проте зараз… Даруйте! Доведеться вам пошукати кого-небудь іншого для цієї справи.

Здається, хвилину тому він був переконаний, що здатний мене ощасливити. Аж раптом збагнув, що нічого й сподіватися, та розчаровано відмахнувся.

– Кого-небудь?.. А мені здавалося, ніби ти зовсім не проти допомогти своїй родині. То що ж... Як знаєш!

Він різко звернув у бік свого новенького «Мерседеса», забувши навіть попрощатися.

– Данилко! – враз озвався він з півоберту. – Але ти однаково ще поміркуй!

*****

Я дав обіцянку поміркувати й забув про нашу розмову одразу ж, ледве перейшов на інший бік вулиці. Натомість мене охопила тривога: а раптом мені відмовлять? Тепер, коли мене від моєї мрії відокремлювали п'ятнадцять хвилин їзди, сумніви наринули з новою потугою. Я навіть замислився, чи не повернути назад. Пустив повз себе маршрутне таксі, проте у наступне все ж-таки вскочив, що свідчило виключно про моє нахабство. Мені здавалося, що кожен, хто на мене погляне, негайно здогадається про мої зухвалі плани. За моїми підрахунками, саме найближча година за мінусом, звісно, п'ятнадцяти хвилин, мала круто змінити все моє життя.

У кишені я досі зберігав газетну вирізку. Чом я її не викинув, адже знав напам'ять? Це було оголошення про заміщення вакансій, його подала якась фірма, що посилалася на Ніно Брутті, всесвітньо відомого ювеліра. Ніно Брутті – крупними літерами, решта дрібним шрифтом. Це теж великим: «потрібні молоді, комунікабельні, перспективні, тощо співробітники». Богом присягаюся, якщо хто і надавався до подібного визначення, то це саме я. Тут щокожне слово було про мене! «Неважливо, хто ви та чого встигли досягти. Проте якщо у вас є організаторський хист, якщо ви мислите творчо, якщо вам не бракує сміливості, то це до нас. Ми допоможемо на ділі реалізувати ваші можливості». При всім тім я не мав ані крихти сумніву, що охочих буде більш ніж достатньо. Хто не мріє їздити світом, навчатися, знову ж таки коштом фірми, у престижному університеті, та й зрештою зробити блискучу кар'єру? Така перспектива відкривається не щодня. Балакучий пан, що зустрів мене минулого разу, недвозначно дав на здогад, чого може досягти хлопець на кшталт мене, якщо вже поставити перед собою мету. Втім, ясна річ, лише за допомогою його фірми. Перша зустріч виявилася багатообіцяючою.

Так, міркував я тоді, слухаючи його, багато хто тут сидів та чув ті ж самі слова. І де вони зараз? Та я не такий, як вони. Я спроможніший. Я свого досягну.

Він мене впізнав.

– То як, принесли документи?

Я його теж: цілком лисий, проте з живими очима, і прізвище у нього осоружне, але звучне: Харіш. У мене на язику, поки я на нього дивився, так і висіло це слово, з яким вона асоціювалося. Зате очі, повторюся, у нього були живі. Запалити він умів.

Перш ніж він встиг вдруге закидати мене потоком слів, я витяг атестат з відзнакою, який мав би бути цієї миті у приймальній комісії університету, а натомість ліг на стіл Харішу, чи як його там.

Я всім наплів, начебто йду на співбесіду, та почасти це не було брехнею. От лише на співбесіду – куди? Університет – відмовка, що стала черговою. Перетворитися насправді на банківського службовця, що протиратиме штани, в окулярах чи то з мінусом, чи то з плюсом? Нізащо! Харіш і гадки не мав, що збудував для мене ковчег.

Ця робота принаймні давала мені самостійність на першому етапі та можливість у майбутньому стати тим, ким я мріяв стати. Не підкорятися обставинам, а самому будувати своє життя, ось моє кредо. Цього разу мій наймач ніби зазирнув мені в душу.

– Юнакові без жодних засобів до існування важко протистояти натиску долі, – загадково примруживши свої живі очі, нагадав він.

Мені лестило, що такому початківцеві, як я, приділяють стільки уваги, та незабаром я став підозрювати, що йому самому це навіть подобалося. І схоже, його перестало хвилювати, розумію я, про що йдеться, чи ні. Але все одно я намагався не проминути жодного слова з його довгої промови, немов це було саме те, заради чого я сюди прийшов.

На сам кінець він таки знайшов, чим мене потішити.

– Ви недосвідчені, зате у вашому арсеналі є ще такий чудовий засіб, як зовнішність, – він з виразним смутком пригладив виблискуючу лисину. – При вашій чарівності та ще б уміння працювати з людьми… Ну та зрештою, ми вас навчимо. А далі побачимо, як ви з цього скористаєтеся. Відтепер цілком все залежатиме від вас.

Я здогадався, що прийнятий.

Доля дарує вам шанс. Тож не впустіть його, юначе!

*****

Відтак, я починаю нове життя, мовив я до себе. Тетяна першою помітила в мені зміну.

– Ти увесь попросту сяєш, – зауважила вона, уп'явшись в мене очима, – як нова монета.

Проте час для зізнання ще не настав. Поцікався вона причиною, і мені б довелося виплутуватися вдруге. На щастя, саме у неї і не було настрою. Вона своєю чергою приховала від мами, що охолола до свого залицяльника, та не зустрічається з ним вже декілька днів поспіль.

Почувши телефонний дзвінок, вона поглядом просила мене підійти, та якщо це буде він, я вже знав, що відповісти. Але й він також припинив телефонувати. Здебільшого її однокурсниці. А якось зателефонувала шкільна подруга нашої мами. У маминій кімнаті був паралельний апарат. Тетяна пішла переказати, аби та взяла слухавку. Я ж, маючи на меті лише покласти свою на місце, ненавмисне підслухав уривок розмови.

Спочатку мама щось розповідала про університет і про золоту медаль. Отже, про мене.

«Як я тобі заздрю, – це був голос подруги. – Я зі своїми не даю ради. Сучасна молодь ще більш навіжена й самовпевнена, аніж у наші часи».

«Куди там! – погоджувалася мама. – Вони прагнуть отримати все та негайно. Ні, мої діти не такі».

Цієї миті я злякався та поклав слухавку. Мені краще цього не чути.

Дарма вона турбувалася. Я старанно простудіював усе, що мені вдалося роздобути у бібліотеці, та цілодобово вивчав проспекти, які дав мені Харіш, – і це замість підручника з математики! Я з головою занурився у ювелірну справу. Математику я так не вивчав.

За якийсь тиждень відбувся мій вихід. Погодившись узяти мене на роботу, Харіш дав на здогад, що мені неймовірно поталанило, позаяк вже за тиждень розпочинається виставка, у якій він бере участь від імені Ніно Брутті, тож йому терміново потрібен представник. Все сталося надзвичайно швидко. Мене навіть засмутило, що мені не влаштували іспит, як було обіцяно, втім, головний іспит залишався попереду, коли я в ролі менеджера потрапив на першу у власному житті виставку коштовностей. Справді, я ніколи ще не був ані в тій, ані в іншій іпостасі, проте мене це вже анітрохи не бентежило. Щойно мені вказали на мій стенд, як я негайно запишався, відчувши себе частиною великої імперії під назвою Ніно Брутті. Це мені навіть додало ваги. Повз мене тепер снувало панство на кшталт мого сусіда пана Дзюбенко, тож коли я із звичною легкістю сипав термінологією мільйонерів, а вони стояли та слухали пороззявлявши роти, мені надто кортіло, аби після своїх п'ятдесяти гривень за годину він мене випадково тут зустрів.

Одне засмучувало: час спливав, а вторгувати бодай щось, незважаючи на усі мої зусилля, ніяк не вдавалося. Про вигідний контракт я вже й не згадую. Виснажливий день минув без жодного пожитку. Як і на старті, мій заробіток складав нуль гривень нуль копійок. Я із шкіри ліз, але їх цікавили речі практичні й дешеві, на коштовні дрібнички підходили лише подивитися. Наприкінці другого дня мені почав уриватися терпець.

Я вже остаточно зневірився, аж тут якась пані ні з сього ні з того наважилася примірити діамантове кольє. Лише згодом я здогадався: вона й гадки не мала його купувати, їй попросту кортіло побачити себе з ним.

Я полестив їй, бовкнувши, нібито з ним вона буде неперевершеною, та що його блиск нагадує блиск її очей. Цілковите безглуздя, а проте воно справило на неї враження. До того ж, упевнений, ніхто ще з таким натхненням не промовляв цих слів. Підозрюю, що й обличчя у мене аж надто випромінювало захоплення. Треба було лежати в труні, аби незворушно це вислухати. Я у неабиякому запалі продовжував вихваляти діаманти. Вона має негайно ж розтанути та придбати у мене це кольє!

Я помітив, що її вкрай зворушила моя палкість. Дама була в певному віці, свого часу, мабуть, користувалася успіхом у сильної статі, а нині вельми страждала, зважаючи на цю втрату. Мій палаючий погляд міг нагадати їй щось – не знаю, можливо, віру у цей світ, що як хвиля розбилася об прибережні камені життя? Воно досить її пошарпало: не те що кольє, жоден макіяж не спромігся б її врятувати.

У дами здригнулися густо нафарбовані вії. Ні, як на мене, вони взагалі були накладними. Зітхнувши, вона зняла коштовне кольє та пробіглася оком по цінниках. Певне, все ж таки по цінниках, а не по самих прикрасах, позаяк обрала найдешевше, що в мене було: брошку з темним шістнадцятикаратним аметистом у золотій оправі.

– Покажіть-но оце, – уникаючи мого погляду, попрохала вона.

Я дістав її. Мені не вартувало нічого перемкнутися на аметист, я міг би з таким же успіхом годинами розповідати про цей камінь, як і про діаманти, але цієї миті мене охопив несподіваний смуток, який мені не вдалося приховати за ерудицією. Дама пронизливо зиркнула у мій бік та одразу ж впустила очі.

– Мабуть, я її куплю. Нажаль, не маю з собою готівки, та якщо ви погодитеся зачекати до завтра…

Мені це наснилося? Тепер я не в змозі був стримати полегшене зітхання.

– Авжеж, ясна річ! – поквапився завірити я, непокоячись, як би вона не розмислила. – Вам доставлять її за адресою, яку ви вкажете. Одночасно з сертифікатом. Ви зробили чудовий вибір. Ця брошка поза сумнівом принесе вам успіх, – надто впевнено пообіцяв я.

*****

Ні, осад у мене, звісно, таки залишився, і з ним я увійшов до офісу Харіша. Приймальня була порожньою, разом з тим секретарка відповіла, що у нього відвідувачі, та звеліла зачекати. Сама ж з якоюсь текою переступила поріг кабінету, нещільно причинивши за собою двері: зрештою, це ж лише на хвилю.

Проте й за хвилю іноді щастить довідатися багато цікавого. У приймальню долинув голос самого Харіша.

– До мене ще хто-небудь є?

– Нікого, – відповіла секретарка, – лише парубок той, новенький, якого ви узяли минулого тижня.

– Он як! – мабуть, подальше призначалося комусь іншому, не секретарці. – Я уклав угоду з Ніно Брутті. Маю на меті спробувати себе на ринку ювелірних виробів. А раптом щось вийде?

Йому відповів чоловічий голос.

– Чому ти покинув займатися шампіньйонами? Здається, вони давали непоганий прибуток. Принаймні, на них завжди буде попит.

– Шампіньйони псуються, а цей крам пролежить до кінця світу.

– Ну… це вже твоя річ, тільки раджу, обережніше з цим. Наша публіка скупуватіша, аніж ти гадаєш. Кільця, сережки, позолота – ще сюди-туди. Щоправда, це все дрібнички для Ніно Брутті. Ювелірні вироби… Гм… Безперечно, цікава тема, але я б тобою бувши надто не поспішав.

Сумнівом віддавало щокожне слово. Та Харіш лише розсміявся.

– А мені що з того? Витрати несу не я – Ніно Брутті. От нехай у нього голова й болить. Особисто я не вкладаю до цієї справи ані копійки.

Далі я не почув: секретарка повернулася й цього разу щільно причинила за собою двері. Ще трохи, й вийшов співбесідник Харіша. Не звертаючи на мене жодної уваги, він спокійнісінько перетнув приймальню та зник за вхідними дверима. Секретарка запропонувала мені увійти.

Кабінет був затісний, стіл, за яким сидів Харіш, знаходився у півтора метрах від порогу. Звідси й непогана чутність – цікаво, він про це забув чи ні?

Я гадав, він одразу ж почне виправдовуватися. Моя довіра до нього помітно похитнулася за ці два дні. Мене душила образа.

– То як, юначе? Брошку таки продав? Бачиш, все потроху йде на лад. Вітаю з успішним початком!

Він посміхався. Я власним вухам не йняв віри: то це називається успіхом? Я зашморгав носом. Харіш привітно вказав на стілець навпроти; той був ще теплим.

– Ну гаразд, гаразд! Зізнаюся, я тебе спочатку хотів випробувати, перш ніж довірити поважну справу! Мушу визнати, упорався ти на відмінно! Зате тепер... – він поліз у ящик столу та з урочистим виглядом витяг пухку теку, – я доручу тобі справжню роботу. Тримай!

Я з недовірою узяв до рук нову пачку проспектів.

– Займатимешся туризмом! – як ніде нічого, продовжував Харіш. – Готуватимеш групи до відправки за кордон. Туреччина, Кіпр, Єгипет… Що, подобається? – хитро примруживши очі, поцікавився він, допоки я заінтриговано гортав сторінки, що рябіли видами готелів серед екзотичної фауни Середземноморського узбережжя. Хто ж про таке не мріяв?

Різкі слова, наготовані мною до того, як переступити поріг, кудись безповоротно зникли. Я розумів, що тут може критися ще одна така ж пастка, але не міг нічого з собою вдіяти. Слід було відразу ж кинути йому в обличчя все, що накопичилося та й піти собі, грюкнувши дверима. Підвела елементарна цікавість, закортіло дізнатися, що ж то воно буде далі, отож…

Початок

Розділ 1
Розділ 2
Розділ 3
Розділ 4
Розділ 5
Розділ 6
Розділ 7