МИРОН ВОЛОДІН

СЛІПУЧИЙ БЛИСК ДІАМАНТІВ

Розділ 7

Останній лист від сліпого музиканта надійшов уже по її смерті. Я читав його сам, і може – слушно, бо це було радше моє життя, аніж її.

Зібравши їх всіх докупи, я піднявся до Йоська.

– Твої диктанти, – пояснив я, повертаючи.

Йосько неабияк здивувався. Несміливо взяв листи з моїх рук.

– А я ж-бо вважав, ніби ти їх комусь відсилав, – зізнався він з виглядом геть розгубленим.

– Жартуєш? Як тобі щось таке збігло на думку?

Дзюбенко перехопив мене аж у передпокою, коли я йшов геть. Так само підтягнутий, краватка трохи послаблена, не більш. Цікаво, він ще носить їм горілку?

– А, Данилко! Радий тебе бачити.

Чого я не міг стверджувати, кажучи про себе.

– Кріпись! – додав він вже не так бадьоро, поплескавши мене по плечу.

Його співчуття було мені теж ні до чого, та я стерпів.

– Мій син додає мені втіхи, – зізнався він. – Уявляєш, він у нас вирішив стати музикантом. Лише про це і мріє, всі вуха натуркав (я відчув таку собі батьківську поблажливість). Та зрештою, музика музикою, а все ж завдяки їй у нього з'явилася певна цілеспрямованість. Що вкрай важливо у його віці. Коли він посяде моє місце у фірмі, ця риса поза сумнівом стане йому в пригоді.

Я відвів очі убік. Принаймні Йосько цього не чув!

Сусід простягнув руку до замка у дверях.

– Заходь до нас частіше. Якщо бажаєш, то можеш займатися з ним і надалі. Я із задоволенням винайму тебе вдруге.

– Дякую! Я поміркую над вашою пропозицією.

Це означало, що я довіку більше на неї не пристану. Я знав, що мама б мені цього не пробачила. Він подивився на мене допитливо.

– Гаразд, якщо вдруге знадобляться гроші, дайся взнаки.

До речі! Тільки щойно я збагнув: зобов'язання зі стіни в йоськиній кімнаті теж зникло. За цей час Йосько подорослішав, як і я.

*****

Я остаточно вирішив залишити університет, і повідомив про це Тетяну. Вона невдоволено стулила губи.

– Ти завжди прагнутимеш потрапити на місяць.

– Вже краще пішки йти до місяця, аніж зітхати, споглядаючи на небо.

– Завжди ти яку-небудь дурницю вигадаєш.

Ні, я здогадався: вона мала на увазі сліпого музиканта! Однак вважав за краще змовчати. Зараз не час затівати суперечки. Все одно буде по-моєму. Я мав рацію, вона одразу ж узялася докоряти, а це вже тільки пасивний опір.

– Мама так мріяла, аби ти працював у банку!

– Але ж ні! Вона лише прагнула бачити мене людиною, яка заслуговує на пошану, та усе задля цього робила. У жодному разі я не дозволю, аби її зусилля пішли нанівець. Саме тому свій вік я маю прожити гідно.

Тепер навпаки, зволікала з відповіддю сестра, а я з цього скористався.

– І що це насправді було б за життя! Я міг би зненавидіти усі банки на світі, і лише за те, що вони позбавляють мене улюбленої справи.

– Принаймні ти мав би професію. А далі роби, що заманеться.

– Це коли мені стукне стільки ж, скільки сьогодні тобі? Вельми вдячний!

– Я зрештою обізнана більше за тебе. У мене життєвий досвід, – зважилася нагадати вона.

– Ще б пак, звісно! – підхопив я. – Ви це обожнюєте повторювати: ми знаємо більше, у нас досвід. Але ж не зі мною міряєтеся знаннями, а з тим, хто мене створив. Хтось же наділяє людину здібностями, як набором начиння, до тієї чи іншої діяльності? Отож, саме він і ставить завдання – не ви.

Тетяна мерзлякувато сіпнула плечима: філософія! Я гадав, вона зітхне: «Швидше б ти вже спустився на грішну землю»! Натомість вона подивилася із зверхнім посміхом старшої сестри.

– То де ж воно, це завдання?

Я майже вгадав. Проте однаково відповів.

– Воно всередині мене. Кожен це відчуває в собі.

*****

Відтак, банкіра з мене не вийшло. Яким це стало полегшенням! Ще нічого не було натомість, а я однаково знав, що вчиняю слушно.

Цей лист надійшов невдовзі по тому, як я забрав документи з університету. Адресований мамі, від страхової компанії.

Я здивувався. Що могло бути спільного у мами із страховою компанією? Скорше за все, яка-небудь рекламна розсилка, гадав я, розкриваючи конверт.

Та я помилявся. Зміст листа глибоко вразив мене.

«Шановна пані Виняр…» Вони нагадували про те, що мама забула сплатити внесок за поточний рік та ввічливо натякали, що досі ще не пізно. На бланку містилися всі реквізити. Гублячись у здогадках, я подався за вказаною адресою.

Там все й підтвердилося. Мама таки насправді застрахувала своє життя, сплативши внески роком уперед. От лише термін вийшов, а сплачувати надалі вона не поспішала. Дізнавшись про те, що трапилося, у страховій компанії поквапилися мене розчарувати.

– Співчуваємо, та не в змозі нічим допомогти! От якби ви сплатили вчасно внесок… А так угода недійсна. Ми розірвали її у зв'язку з несплатою. Читайте уважно…

Вони гадали, я прийшов за грошима.

Вдома я витягнув ящик серванта, у якому мама зазвичай зберігала гроші та важливі документи. Довелося перегорнути оберемок паперів, перш ніж на очі мені навернулася ця угода. Ось він, договір та квитанції про сплату страхових внесків. У таких справах мама вирізнялася прискіпливістю.

Службовець компанії не помилився, я виявив квитанції лише за минулі півтора роки. Оплати вона ще й поточний рік, компанії довелося б розщедритися на страховку. Та не це привернуло мою увагу. Страхова сума! За дивовижним збігом обставин такою ж була повна вартість мого навчання у банківському інституті університету. Якби я не потрапив до щасливчиків, що отримали стипендію Національного Банку, ці гроші нагодилися б аж надто вчасно.

Коли його укладали, я вчився у середній школі та щойно готувався вступати до університету.

Стоп! Я заходився гортати назад. Та де ж воно?.. Нарешті, є! Недарма я відзначив за нею нахил до педантичності. Скерування на консультацію... Мене пройняв холодний піт. Скерування було видане за тиждень перед тим, як вона застрахувала власне життя.

За півгодини я вже був в онкологічному диспансері. Сестра взяла скерування та пішла за медичною картою. Крізь скло реєстратури я бачив, як вона заперечливо похитала головою.

– Чому ж вона не з'явилася до нас відразу? Чому звернулася лише тепер? Їй могли призначити лікування. Не збагну...

Зате я все збагнув.

Коли я вийшов на вулицю, накрапав дощик. Саме вчасно. Дощ миттєво змивав сльози, що котилися з очей. Я міг не перейматися, що хто-небудь зауважить. Чи то сльози, чи то дощ.

Щоб там не казали лікарі, мама віддала перевагу надійнішому способу забезпечити моє майбутнє банківського службовця – бачила б вона, як я з ним вчинив!

Авжеж, тепер я розумію, що означали ці її фрази, на зразок: «життя таке коротке»! У повній невизначеності прожити півтора роки, це ще гірше, аніж в очікуванні вірної смерті! Скористайся вона скеруванням до онкологічного диспансеру, про страховку довелося б забути. Один візит до лікаря міг позбавити її страждань, але й коштів на моє навчання – у разі чого, теж. Страхова компанія неохоче вірить у співпадіння.

Тепер вона померла, й тим щаслива, а я живий, та знедолений.

*****

У таких випадках рушають одразу до бару, проте особисто я обрав дискотеку, мріючи повернути вчорашній день, коли ні про що й гадки не мав та насолоджувався життям. Ба, мені навіть збіг на думку дивний вислів, він не полишав мене ані на мить: «щасливий насправді лише той, хто нічого не знає».

П'яна гра вогнів, галаслива музика – саме те, чого мені зараз так бракувало. Я прагнув влитися у самий вихор, сподіваючись, що він виявиться дужчим за мої власні пристрасті.

За мить я підчепив якусь потвору в купальнику, чого зі мною раніше зроду не траплялося.

– Потанцюємо?

Вона поклала руки на мої плечі, подивляючись з острахом, що тут робить цей Рембо з мокрим волоссям та божевільним поглядом. Зрештою, я б і сам від себе шарахався.

Може, запитати, чи не торгує тут хто-небудь травичкою? Б'юсь об заставу, їй і на гадку не спаде, що я жартую.

Ми кружляли десь посеред зали, я був вищий за неї на півголови, тож нічого не заважало мені бачити танцюючих довкола нас. Отут мені й видалося, ніби на око навернулася Лайма. Ні, мені це не видалося, я її напевно бачив. Але вона лише промайнула та тієї ж миті розчинилася у вируючому натовпі.

Я декілька разів обійшов зал – марно. Можливо, це зрештою була не вона?

Та відтоді мене невпинно вабило в одне і те ж місце. Я став частим гостем у дискотеці, щоправда, ніколи більше не танцював, за винятком тих випадків, коли мене запрошували місцеві красуні. Їм було цікаво, що це за один, який приходить лише задля того, аби взяти пляшку води та здалеку повитріщатися на інших.

Завзятість рано чи пізно винагороджується. Взагалі-то, швидше пізно. Пізно, це означає, що вже не за горами було літо. Не встиг я увійти, як дослівно зіткнувся з нею ніс до носа. Вона йшла просто на мене. Цього разу жодних сумнівів. Нехай я крізь землю піду!

Е ні, сьогодні я вже не дозволю їй втекти! Кожна зустріч давалася надто високою ціною. Я перетнув їй шлях. Вона озирнула мене спантеличеним поглядом, – втім, теж наче силкуючись щось там пригадати. Цієї миті я почув знайоме ім'я.

– Лаймо, ти йдеш, чи ні?

Їх там було чи не з десятеро, мабуть, та переважно парубки, і на вигляд такі, що ліпше не зв'язуватися. Вона спробувала мене обійти (не пригадала!), та я вперто став вдруге їй на заваді. Тепер уже при очах у всіх. Від такого нахабства все її товариство попросту заціпеніло.

Допоки мене не збили з ніг, я схопив Лайму за руку.

– Агов, стривай-но!

А надто, що потилицею я вже відчув чиєсь дихання. Певне, саме зараз хтось із тих дебелих парубків віддає наказ своїм накачаним м'язам провчити мене як слід, та я вкотре їх випередив.

– Пам'ятаєш університет, вступний іспит з математики?

Так, нарешті вона пригадала! Ні, я не того злякався, що мене відгамселять, а того, що відгамселять надаремно. На щастя, вона виявилася не з тих легковажних, забудькуватих, пустоголових красунь, що їх я встиг зустріти чимало й забагато, як на мене, для свого віку. Зауваживши, як змінився вираз її обличчя, ці хлопці також замислилися.

– Це чи не ти часом обмінявся зі мною картками? – її очі блиснули й згасли, тієї ж миті вона із сумом зітхнула. – Другої картки я теж не знала.

– Я про це здогадався, – відповів я, посміхнувшись.

– Треба ж було такому трапитися, – поскаржилася вона.

Якою була моя думка з цього приводу? Мені краще було змовчати, як я саме і вчинив, ховаючи посмішку.

– А ти вчишся?.. – поцікавилася вона та сама ж відповіла, з легкою заздрістю. – Авжеж, звісно!

Хоча боюся, мій вигляд не надто викликав заздрість.

Мої шанси були занадто скромними, вони прямували до виходу. Я знав, що наступної миті вона скаже: «було приємно познайомитися».

– Завтра у мене день народження, – наважився я. – Приходь, я на тебе чекатиму.

Ще не отримавши згоди, я двічі повторив адресу, та помітив вагання, й не на свою користь. Вона запитливо озирнулася назад. Мені видалося, що їй незручно перед рештою.

– Можеш привести своїх друзів. Приходьте всі гуртом.

Я звернув увагу, як посвітлішали та пожвавішали їхні обличчя. Вони ззирнулися.

– Ми прийдемо, – пообіцяв самий широкоплечий бурмило.

Отож-бо! Тепер я знав, що справа залагоджена.

*****

Вдома я попросив сестру:

– Удамо, нібито завтра у мене день народження?

Мого дня народження чекати й чекати, проте я мав на меті будувати своє життя сам.

– А може, це й справді так, – несподівано припустив я. – У мене відчуття, буцімто я наново народився.

Наплив такого сучасного контингенту наш довоєнний будинок з мармуровими сходами ще не бачив. Та вони й самі наче малі діти витріщалися навсібіч, чухали щохвилини себе в потилицях та вигукували: нівроку!.. Простір – не те, що в гуртожитку, кому бійка, кому танці, все одночасно, на будь-який смак. Тут і музику можна врубати на повну гучність, стіни витримають. Переваги були оцінені відразу ж.

– Звідкіля у тебе це ім'я? – поцікавився я у Лайми.

Якщо мені бракувало слів, я її саму примушував базікати, з остраху, аби вона часом не занудьгувала зі мною. Аби вона мене розчула, я змушений був нахилятися до самого її вуха, та носом втягував пахощі: як на мене, щось божественне.

– Мій тато литовець. Переїхав сюди через матір…

Я визнав це за гарний знак, довкруги самі українці, ще у крайньому разі росіяни, а тут принаймні якась різноманітність.

Вино також допомагало мені заповнювати паузи, через те я охоче тягнувся за пляшкою, наповнюючи келихи їй і собі, хоча п'янів не стільки від вина, скільки від запаху її волосся.

Сестра мене навіть покартала.

– Обережніше, бо ліжка не дістанешся.

Віктор одразу підхопив, і цей туди ж!

– Слухайся старших!

Від його повчального тону мене сіпнуло. Тетяна бовкнула жартома, а цей же цілком поважно. Та ще й у присутності чужаків. Ні, нехай ці чули, хай їм чорт, але ж Лайма!.. Рудий недоумок! Я можу перетворити тебе на вогняно-червоного. У мене язик свербів відповісти, та так, аби всі побачили, хто він насправді такий. Тетяна з тривогою зиркнула у мій бік. Лише вона знала, чого від мене слід чекати. А втім, вона теж не знала.

Мій скрипаль нізащо б не принизився до зведення рахунків. У якомусь листі він радив вимірювати шляхетність скромністю. Вражаюче! Я відчував, що мимоволі стаю заручником власних листів. Одна річ, звісно, листи, та геть інша – реальне життя. Та спробуй я вчинити інакше, і моєму облудництву не було б меж.

Зрештою я мужньо забрав келих у Лайми, та обидва поставив на стіл.

– Яка гидота! Це вино слід пити охолодженим. Чи не так?

Господи, невже це справді був я?!

Лише сестра збагнула, чого мені це коштувало. Я упіймав подяку в її очах.

Втім, заради неї чи заради себе, а проте цілком інстинктивно я прийняв слушне рішення. Того ж таки дня я дійшов висновку, що коли хтось прагне вважати себе поважною персоною, у жодному разі не слід цього спростовувати: наживеш ворога. Відтепер Вітюнчик домагатиметься моєї дружби.

Лайма допомогла остаточно розрядити атмосферу. І тут я не помилився, не дарма поклав на неї око.

– Гайда танцювати, – запропонувала вона.

У колонках тріщав якийсь реп, вона скривилася.

– Ця музика не надається. Потрібне щось повільніше.

Я скерував її до полиці, заставленої дисками. Поки вона розглядала їх один по одному, сестра з мрійним виразом поправила мені пасмо, що відбилося купи.

– Милий братику, поза сумнівом ти станеш знахідкою для будь-якої жінки.

Вона щойно порівнювала мене з власним чоловіком, чи мені це здалося?

Тієї миті, коли різко уривається музика, раптова тиша здається неприродною. Всі в очікуванні поглянули в один і той самий бік.

– Що це? – Лайма здалеку показала якийсь диск. – Ти захоплюєшся класичною музикою? – вона зосереджено зсунула брови, вчитуючись у напис. – Анатолій Скиба… (Я замало не подавився шматком пирога, щойно вкинувши його собі до рота). Гм... Зроду про нього не чула. Цікаво!

– Дивовижна доля! Невже не чули?

Ми з Тетяною одночасно озирнулися, аби побачити того, хто це сказав. У присутності десятка гостей на Віктора щось напало.

– Осліпнув ще за молодих років, однак це не завадило йому, подолавши зашкарублість бездарних чиновників, зажити слави та досягти своєї мети. Нині їздить цілим світом, дає концерти й допомагає іншим віднайти себе.

Ні, Віктор не належав до кола утаємничених. Досі лише я і сестра знали, як було насправді.

– Та чого ж, – зненацька втрутився широкоплечий бурмило, – я про нього чув. Він і у нашому місті давав концерт. Я часто проходжу повз філармонію. На власні очі бачив афіші. До речі, у той час там був аншлаг.

Лайма, заінтригована, крутила в руках диск.

– Доправди?.. Авжеж, цікава доля. Анатолій Скиба... Дозволиш у тебе його взяти? – враз попросила вона. – На деякий час? Ми влаштовуємо вечір класичної музики. Про нього мають довідатися… Певна річ, я поверну.

Отакої! Я не знав, що й гадати. Мами не було, а сліпий музикант продовжував жити власним життям.

*****

Деколи мені здається, я шкодую за вадами, що їх позбуваюся. Важко залишатися на висоті, нестерпно важко. Та я сам позбавив себе вибору: Йосько свято береже листи скрипаля, і від цього втекти ніде.

Своєю чергою мораль проста, як світ. Оце тюремна камера, запропонуйте її уквітчати. Я відповім: пробачте! Варто мені уквітчати в'язницю, як це означатиме, ніби я згоден жити у в'язниці. Я ж ні зроду на це не погоджуся. Мої листи, доля скрипаля не дозволять мені цього, як би пристрастно я не бажав. Замість Йоськиного кодексу на стіні з'явився мій власний на поштовому папері.

Минаючи розклеєні афіши, я щоразу бодай на мить зупиняю погляд – авжеж, знаю, та несила нічого вдіяти. А якщо ви часом десь почуєте про сліпого скрипаля, перш ніж посміхнутися з іронією, мимохідь згадайте про ще одного, котрий залишився у Івано-Франківську. Ні, історія блукає світом, і нікому не стане духу її спростувати.

Не надто приємно згадувати, але ще один такий персонаж із минулого якось вдруге навернувся мені на очі: це Харіш. Треба ж такому трапитися, одного разу він з'явився у ресторані, де я працював, та ще й сів за мій столик. Я його одразу впізнав, він мене – ні. Зробивши замовлення на суму, що трохи не сягала мого місячного заробітку, він нахвалявся перед кимось своїм новим грандіозним проектом в області будівництва чогось там – як завжди, за чужий рахунок. Та, як завжди, ненадаремно: той майже повірив. Справді, він умів переконувати. Знайома ситуація, еге ж? Цього разу моє втручання було визначене згори. Проте я сам так заслухався, що облив його шампанським, гарненько струснувши пляшку перед тим, за що мене тієї ж миті і звільнили. Як мені згодом розповіли, менеджер особисто відвозив у чистку його піджак, шкода, брюки прикрила довга скатертина. Не варто дивуватися. Тепер я вже знаю напевно: такі, як він, завжди виходять сухими з води.

Втім, хоча моє майбутнє і скидається на доволі примарне, я більше ні про що не жалкую.

Узявши з Віктором шлюб, Тетяна перебралася до нього, і зараз вони чекають на дитину. Що ж, принаймні вона повністю виправдала надії нашої мами. В одному я їй досі не зізнався: що мені відомо, куди подівся аметист. Не трапилася слушна нагода. Та й по щирості, ми цієї теми намагаємося не торкатися зовсім. Зрештою, і відвідую я їх дедалі рідше.

Ось де ми раз у раз зустрічаємося, то це на цвинтарі. Могилу оточив ліс хрестів зусібіч, проте впізнати її не важко. Над нею розпускає гілки карликова береза, а в ніші гранітної плити квітне левкой.

Зараз, коли все вже позаду, мені залишається зробити останнє зізнання. Розшукуючи угоду на страховку, я виявив серед маминих паперів несподівану для себе річ. Це були її листи – відповідь скрипалеві. Виявляється, вона таки писала йому – чи то в надії, що коли-небудь він їх прочитає, чи то ні на що не сподіваючись.

Я не наважувався їх читати, я нічого не став казати навіть Тетяні. Першим моїм пориванням було їх одразу ж спалити. Та поки я шукав, у чому б розвести вогонь, дещо збігло мені на думку.

Я сів, надписав адреси, з яких надсилалися листи скрипаля, та геть усі вкинув до поштової скриньки, як вона того бажала. Я й гадки не мав, що з ними станеться далі. Судилося їм бути спаленими чи пущеними за течією річки, чи рознесеними вітром? Чи залишаться вони похованими на дні якого-небудь залізобетонного сховища? Проте яка б доля на них не чекала, вона їх наздожене у тому місці, де побував сліпий музикант.

Замість епілогу

Того разу Тетяна зрештою мала рацію: таки добряче перебравши міру з алкоголем, я зліг достоту на тиждень, і на гадці не маючи, аби зателефонувати Лаймі. Мене нудило, я волів безвилазно валятися в ліжку, удаючи, ніби схопив застуду, хоча насправді мені було до смерті гидко будь-кого бачити. Втім, байдуже, позаяк відтепер у мене був її телефонний номер, тож я зателефонував їй, щойно знову відчув потяг до життя.

Вкотре розповівши казку про застуду, що звалила мене, я нарешті поцікавився, чи вона не проти якось зустрітися. Та Лайма вмить охолодила мій запал.

– Вибач! Завтра ми виїжджаємо волонтерами у Закарпаття.

Моє «куди, куди?» викликало у неї подив.

– Ти не дивишся телевізор? Повінь затопила десятки сіл. Потрібно відбудовувати житло, відновлювати мости.

Моя реакція була спонтанною.

– Можна мені з вами? – негайно запитав я.

Першої миті вона сторопіла, та згодом…

– Та якщо маєш бажання… Місць в автобусі стане для всіх. Праці теж. Збираємося коло університету, приходь завтра на дев'яту, якщо не розмислиш.

– Я прийду, – пообіцяв я у захваті.

– Візьми постіль та запас їжі на перший день. Теплий одяг теж може стати у пригоді. Коротше, бери все, що маєш. Ніхто не знає напевно, що нас спіткає.

Я посміхнувся, шкода, що вона не бачила.

Все складалося якнайкраще. О дев'ятій ранку я був там, з великим рюкзаком за плечима. Сонце саме осяяло площу, й та яскраво зеленіла стриженими травниками. Фонтан іскрився у ранішніх променях.

Я зауважив її серед натовпу та одразу ж попрямував туди. Лайма привітно змахнула рукою. Здається, там були і мої нові друзі. Хоча я міг і помилитися. Ні, судячи з того, що вони мене впізнали, це були справді вони. Побіч стояв порожній автобус.

– Один автобус вже прийшов, – з мосту потішила вона мене. – За хвилину має надійти другий.

Автобуси мене якось не зворушили, та, схоже, вона це помітила.

– Приємно бачити, що ти не розмислив, – зізналася вона.

А оце вже зовсім інша річ! Я вже був ладен розтанути й подумки приготував відповідь. На перешкоді став мобільний телефон, що задзвонив у неї. Я стояв поряд та чув щокожне слово. Розмова скінчилася поцілунком, мене це збентежило.

– Хто тобі телефонував? – запитав я.

Лайма сховала слухавку.

– Мій хлопець. Він чекає на мене у Закарпатті. Він давно там, встиг підшукати нам житло.

Я досі сподівався, що хибно розтлумачив її слова. Та вона й цю надію згубила.

– Не хвилюйся, тебе також де-небудь поселять. Без даху ніхто не лишиться.

Чи то мене обличчя виказало, чи то мовчання моє подіяло. Ймовірно, вона щось запідозрила. Пильно поглянувши мені в очі, запитала:

– То ти їдеш з нами?

Я змовчав, тож вона спохмурніла.

– Їдеш?

Я розумів: якщо і зараз не відповісти, вона повернеться плечима, і я залишуся на самоті.

Та ні, насправді я не боявся залишитися на самоті: зрештою це вже сталося. Зараз, принаймні, я не живив будь-яких ілюзій. Правда в іншому. Я встиг розтрубити, що завербувався волонтером до селян Закарпаття, зазнавших лиха. Йосько, хранитель Кодексу честі, у всіх сенсах дивився на мене знизу вгору. Я досі вагався. Як би вчинив скрипаль, мною ставши? Легко йому було…

Початок

Розділ 1
Розділ 2
Розділ 3
Розділ 4
Розділ 5
Розділ 6
Розділ 7