МИРОН ВОЛОДІНСЛІПУЧИЙ БЛИСК ДІАМАНТІВРозділ 5Влітку біля університету напрочуд гарно: фонтан, багато зелені навкруги. Рівно підстрижені травники остерігаються толочити навіть абітурієнти. Може, вони це й зроблять, та лише на радощах, або навпаки, з люті, довідавшись про свій провал. Перший мій іспит на шляху до кар'єри банкіра, був, здається, з математики. Втім, для мене він міг виявитися і останнім, варто було отримати найвищу оцінку: моя золота медаль надавала мені таку перевагу. Цього разу я навмисне почепив сережку. Харіш не сходив у мене з гадки. Поступитися якомусь бовдурові? Нізащо! Вкупі зі мною з'явилося ще сто претендентів на роль протирача штанів. Я споглядав навсібіч у намаганні збагнути, що їх сюди привабило: те ж саме, що й мене, чи, може, таки покликання? А може, це моє покликання саме і є, та я про це ще не здогадуюся? У свої вісімнадцять я встиг дійти висновку, що батьки не надто прагнуть, аби діти пішли їхнім слідом. Власний шлях завжди найтернистіший, вони вважають за краще бачити їх у тій ролі, про яку самі жодної уяви не мають. Щоправда, коли не дивлячись ні на що ті все ж оберуть батьківську стежину, вони однаково можуть сподіватися на повне розуміння: гордістю за себе старше покоління з верхом компенсує смуток через дітей. – Перш ніж дати підказку сусідові зліва, добряче поміркуйте, – переконував підступний екзаменатор. – Це конкурс, якщо пройде він, не пройдете ви. Допомагаючи іншим, ви знижуєте власні шанси на успіх. – Лаймо! У нас таких імен не буває. Природно, я вивернув шию, заінтригований. Ні, мені не почулося. Вона сиділа через один ряд позаду мене. Втім, волосся у неї кольору каштана. Щодруга дівчина у нас народжується з таким відтінком. Проте очі вже напевно не наші. Таких незвичних очей і за кілометр не знайдеш. – Вони мають на меті налаштувати нас один проти одного, – почув я. – Пшик у них вийде, еге ж? Я гадав, вона мене помітить – важко не помітити того, хто пильно тебе роздивляється, – хоча, можливо, вона до цього вже звикла. Звикла, напевно! Її чарівні очі встромилися виключно у подругу. Та байдуже, мені однаково стало приємно, що у мене такі сусіди. Її присутність у мене за плечима – не казатиму, що помітно змінила, та принаймні вплинула на моє ставлення до майбутньої професії. Якщо дівчата на зразок цієї йдуть працювати до банку, мабуть, там не так вже й зле. Мені випала тринадцята картка. Тринадцять – нещасливе число, проте не для мене. Всі питання були знайомі; я чітко знав відповідь на щокожне з них. Я вже приготувався писати, аж тут позаду вдруге заворушилися. Я озирнувся: виглядало так, немовби вона переконувала в чомусь подругу, а та крутила носом. Врешті-решт і до мене долинуло: – Треба ж, єдине питання, яке я не встигла вивчити, та й те мені випало! Хто-небудь поміняється зі мною картками? Вона подивилася вліво, вправо. – Слабо? Мовчання. Хоча… Один зрештою поцікавився, певне, такий самий невдаха, вирішив поглянути на її білет. Ні, заперечливо хитнув він головою, повертаючи. Екзаменатор був далеко. Я перехилився через стіл. – Агов! Ми вперше зустрілися з нею поглядами. Здалеку я показав свою картку. Вона зрозуміла, її очі заблищали. – Дякую! – щиро зраділа вона; я ж відчув себе так, немов би вже склав іспит, на відміну від решти. Переді мною лежали списані аркуші паперу, та, востаннє озирнувшись назад, я побачив, як вона досі сидить, низько схилившись над столом. До мене наблизився екзаменатор. – Ви скінчили?.. Тоді прошу здати роботу! Попри те, що у мене серце стиснулося, я був змушений підкоритися. Впоралася вона із завданням, чи ні? Зовні на мене, швидше за все, чекає сестра, тож ми подамося байдикувати чи то у парк, чи то на озеро, вона мені це від самого ранку обіцяла. Лайми я міг довіку вже не побачити. Дурня, вона має вступити! Надто мені кортіло, аби вона вступила. Я раніше й гадки не мав, проте виявляється, якщо комусь допоможеш бодай раз, це вже як торт: відкусиш, і не в змозі зупинитися. До речі, я міг і не отримати свій вищий бал, а тоді доведеться пройти всю обтяжливу процедуру сповна. Отоді ми неодмінно зустрінемося на наступному іспиті. Але навіть якщо мені не пощастить, у вересні розпочнуться лекції. Та чекати до вересня! Власне, залишалося два варіанти, як я гадав: або я побачу Лайму цього ж літа, або ніколи довіку. Мені й на думку не спадало, що насправді не здійсниться жоден із них. *****Тетяна з залицяльником нарешті наважилися оголосити про заручини. Головним чином Тетяна; інша сторона, здається, була давно не проти. Цього ж-таки дня я дізнався, що прийнятий до університету. Мама схвильовано обійняла відразу нас обох, мене й сестру. – Мої діти! Я щаслива та ні про що не шкодую. Заради цього варто було жити. Я отримав стипендію Національного Банку. Відтепер не доведеться платити за навчання, таким чином, від заощаджень буде кращий пожиток. Хтозна, може, не настільки вже й погана доля банківського службовця? Навіть це її «варто було жити», натяк, що життя минуло, влетів мені в одне вухо та вилетів у друге. Та й Віктор вже нікуди не поспішав. Розвалився на канапі коло Тетяни й тупо встромився у телевізор. Ще б пак, коли йому, нещасному студентові, вдавалося так смачно попоїсти: цього разу мама перевершила себе, найкращі страви, жодних тюфтелек. Послухати музику я не пропонував. Мама зі своєю подругою мила на кухні посуд, час збігав, тож в мені прокинулося сумління. А надто що, дивлячись на молодих, страшенно тягнуло позіхати. Я зібрав докупи залишки начиння зі столу й подався на кухню. Щоправда, порогу кухні я так і не переступив. Забарившись під дверима з тацею, повною брудного посуду, я прикипів до них надовго. – Мій такий вітрогон, – зітхнула за дверима мамина гостя. – Щодва тижні – нова подружка. Я навіть імена їхні припинила запам'ятовувати. – От що про мого вже ніяк не скажеш, – тепер це був голос моєї мами. – Егеж, у тихому болоті чорти сидять. – Як на мене, забагато займається. Навчання для нього, це все. З одного боку, непогано, але... Я зовсім не проти, якщо він підтримуватиме знайомство з якою-небудь скромною дівчиною з порядної родини. Життя таке коротке! Знову! Двічі за сьогодні. Проте далі було ще цікавіше. – Можу тобі в цьому посприяти, – запропонувала подруга. – Є у мене дехто на прикметі. Скромна, працелюбна, гарненька. Зовнішність на останньому місці? – Дякую, що не забула! – А що ще потрібно дівчині?.. Нумо їх познайомимо! Вона не жартує? Мама зневажливо гмикнула, – навіть я розчув. – Боюся, ти не знаєш мого сина. Певна річ, не знає! – Він нізащо не погодиться. Ще б пак! – У нього досі романтичні уявлення про кохання, – вимовила вона та зітхнула. – Та й про життя взагалі. Хто мені порадить, як захистити його від розчарувань? – Вони живуть мріями у вигаданому світі, ми це усвідомлюємо, а проте ніхто не заборонить їм помилятися. Помилятися? Ні, тоді це не про мене. – Не турбуйся, я сама влаштую їм зустріч, – подруга продовжувала інтригувати. – Ми вчинимо так, аби він ні про що не здогадався. – Та не знаю… – За неї поручуся. До того ж, вона від мене нічого не приховає. Ми з тобою знатимемо усе. Погоджуйся! Зрештою, це краще, аніж якщо його там затягнуть до якого-небудь сумнівного товариства. Я надивилася. Довкола стільки спокус! Якщо мама і встигла відповісти, то дзвін від уламків начиння геть заглушив її відповідь. Нічого не вдієш, мені слід було уважніше стежити за тацею. *****Я промовив до сестри: – Потрібне щось, що її остаточно переконає. І я знаю, що: концерт! Тетяна часто закліпала віями. – Як це? – та, оскільки я не поспішав з відповіддю, про всяк випадок нагадала. – Ти ж сам вирядив його у турне. Він же зараз в Італії. Їй що, здається, нібито я жартую?.. Авжеж! Гадає, я фантазую, та відповідає мені тим самим! Довелося довго переконувати її у зворотному. – Афіші я беру на себе, – підсумував я. – Твій клопіт – потурбуватися, аби вона їх зауважила. Клеїти афіші, звісно, річ нехитра. Та з моїми таки довелося намордуватися. Ці мали виглядати на старі. Дозволивши їм підсохнути, я одразу ж розпочинав зіскоблювати, наклеювати поверх інші, поливати водою з калюжі, імітуючи нічний дощ. Справа в додатку ще й ризикована. Одному такому шкідництву врешті-решт поклали край пильні перехожі. – Ні, ви лишень погляньте! Це так сьогодні розважається молодь? Неподобство! А ну ж-бо я зараз викличу поліцію! Вона не пошкодувала носовичка, аби очистити від бруду ім'я Анатолія Скиби. Мама повернулася додому засмученою. – Уявляєш, я бачила його, бачила на афіші! Наче з неба впав, я втупився у неї широко розплющеними очима. Їй довелося пояснювати: – Ми з Тетяною ходили вибирати їй весільну сукню, аж раптом ця афіша… Ти не повіриш: сольний концерт Анатолія Скиби! Виявляється, він давав його тут, у нашому місті – минулого місяця. А я навіть і не підозрювала! Чому він не попередив? – вона насупила брови. – Або ж це було ще до того, як... Стривай-но! Коли принесли брошку?.. Боже милостивий, та це ж трапилося у той самий день! То ось яким чином відзначив він своє повернення! – мама відвернулася, останньої миті я помітив у неї на очах сльози. – Отже, він приїжджав з думкою про мене. Ніхто не наважився заперечити. За якусь мить вона вдруге промовила, виходячи із задумливості: – Який жаль, що ми побачили її так пізно! І чому раніше я ніколи не ходила тим шляхом? *****Та це ще далеко не все. На черзі була університетська бібліотека. Мабуть, я став першим з першокурсників, котрий її відвідав. Інші у цей час грілися на сонечку з пляшкою пива напохваті. Бібліотекарша подивилася на мене з повагою. – Мені потрібно все, що у вас є стосовно Італії, – сміливо зажадав я. Вона охоче навантажила мене цілою кіпою брошур найрізноманітнішого формату, але мене це не зупинило. Сповнений рішучості, я сів за стіл перед стопкою видань, нехай і вищою за мою голову. О, Італія! Батьківщина усіх співаків та музикантів! Тут навіть гондольєри складають власні пісні. Я блукав оливковими гаями, пив з фонтанів та зазирав у кратери оживаючих вулканів. При мені сонце сходило над одним морем, перевалювало через гори й тонуло в іншому. Йосько завиє від захвату. Втім, варто було мені згадати пахощі оливкових дерев, як він скривився. – Що тебе не влаштовує? – запитав я. – А чи можна левкой? Я здивувався. – Чому саме левкой? – Мамі подобається, – зізнався він. – Насправді? – Лоскоче слух. Оливки продаються у консервних банках, а це для душі. Я сховав посмішку. – Гаразд, нехай буде левкой. Перед справжнім скрипалем у мене була одна безперечна перевага: я не знав життя реального, а відтак простір для фантазії залишався безмежним. «Не слід припускатися вдруге колишніх помилок, – писав музикант з натяком на давню історію, – життя наших дітей, це вже не частина нашого власного життя, як би нам не кортіло так вважати». Скрипаль став моєю опорою. Цього разу диктант був написаний на справжнісінькому поштовому папері. Ясна річ, я вкотре забув удома перевірений зошит; що мені ще залишалося? «Годі писати в зошиті!» – я запропонував Йоськові, аби все мало реальний вигляд, писати на окремих аркушах, як справжній лист. Йому очі спалахнули. – У нас є поштовий папір! – Залежно чий, – застеріг я. – Наш не надається. Він зрадів. – Здається, англійський. Найвищої якості. Добре, що на папері принаймні досі не вказують, де він зроблений: в Італії чи в Англії. *****За марками я вирушив на товкучку філателістів. Доволі нелегке це завдання для новачка. «Італійські? Де там, звідкіля!.. Які, італійські? Не бувають! І навіть не уявляю, де їх шукати… Італійські? Спробуйте деінде…» Всі заперечливо хитали головами. А проте мені зрештою поталанило. Один порадив: «Запитай Славка». Так я і вчинив. Відшукав цього Славка, він був перший, хто на моє питання ствердно хитнув головою. Я не йняв віри. Зажадав негашені, та Славко хитнув вдруге. Італійські, негашені? – Будь ласка! На будь-який смак. Авжеж, на будь-який, мені нарешті пощастило. Одначе ціна!.. Ось що таке філателія. Довелося розбити скарбничку. Я не розбив її навіть тоді, коли мені пропонували за півціни акустику до мого музичного центру. Зате розбив зараз. З'їздив додому та повернувся з грішми. Залишилося останнє: надіслати листа. Я довідався розклад та подався на вокзал. Треба було встигнути до приходу поїзда. Провідник пішов до біса! Цей за дякую і пальцем не кивне. Я заходився опитувати пасажирів: вони не настільки меркантильні, щоправда, не всі доїжджали навіть до кордону з Італією. Дехто відмовлявся про всяк випадок, літні люди підозріливі. Лише одна пухка дівчина не відповіла з мосту «ні». Я відчув успіх та мав слушність: дівчина так і не втямила нічого, але погодилася. Я витер спітніле чоло. Отепер, як на мене, по всьому. *****Лист з італійським штемпелем надійшов щойно третього тижня. Мама сміливо розірвала колекційну марку вартістю… гм, не уточнюватимемо, – та я поквапно сховав очі за долонями. Поки вона в кутку із зосередженим виглядом читала листа, я подумки відтворював текст. Чи у всьому я мав рацію? Зараз мене долали сумніви. У конверт була вкладена світлина. – Погляньте, він надіслав фото, – мовила вона. – Темні окуляри... Спробуй тепер упізнати! – вона тяжко зітхнула. – Хоча мене складно упізнати навіть і без окулярів. Час доклав зусиль! Принаймні є один плюс у тому, що він незрячий. Вона повернулася до фото. – А це, мабуть, його син?.. Літо вже наскінчу, хлопчикові час до школи. Що він собі має на думці? Не тягатиме ж дитину невпинно за собою! – Боюся, чергового листа доведеться чекати довженько, – припустив я. – Якщо турне затягнеться, тоді аж до наступних канікул. Та ще й невідомо, чи приїде той на канікули, – обережно додав я, пригадавши, скільки коштує марка. – Чого простіше було б скористатися телефоном! Проте він наполегливо його уникає. – Я сама не надто полюбляю підходити до телефону, – нагадала Тетяна. Про це вже йшла мова минулого разу. Однак у сьогоднішньому листі скрипаль все детально пояснив. То чому ж вона вдруге запитує? Мама тримала листа в руках. – А натомість присилає жалюгідні виправдання. Немов читає мої думки. Ось! Посилається на різницю в часі та вечірні концерти. Гадає, я повірю у всілякі нісенітниці! Проте я вже не та наївна дівчина, якою була колись. Я остовпів. Тетяна перелякано блимнула очима. – Я знаю, чому насправді він уникає розмови телефоном, – додала мама. – Він мене досі кохає. Стільки років минуло, а він неспроможний розлюбити. Та боїться, що я це збагну. |
Розділ 1 |