МИРОН ВОЛОДІНСЛІПУЧИЙ БЛИСК ДІАМАНТІВРозділ 6Я не мав нічого проти, аби мама звірилася якимсь там знайомим у переписці, до якої я був дещо причетний. Все закономірно. Відтепер сліпий музикант твердо увійшов до нашого життя та відігравав у ньому далеко не останню роль, влаштовувало мене це чи ні. Дарма лиш мама розбовкала шейхині. Додому вона повернулася не в кращому гуморі. Позаяк ми з Тетяною однаково були у це втягнуті, вона не намагалася нічого приховати. Ми збагнули, що насилу збудований картковий будиночок надто вразливий, щоб пускати до нього аби-кого. Не встигла мама розповісти про музиканта, шейхиня відреагувала у свій улюблений спосіб. – Тьху, велика річ, якийсь там Скиба! – гмикнула вона з презирством. – Що за ім'я? Венявський, Ростропович – оце справжні імена! Скиба! Та який з нього віртуоз? Я ж казав: стара карга! Найбільша для неї втіха, це коли решта людства стогне, як вона сама. Заздрість, лише вона і пробуджує її втомлений мозок від сну. Мама не втрималася. – Звідкіля ви можете знати? Шейхиню покоробило те, що її упіймали на слові. – Порожнє місце твій Скиба! – але зрештою треба було щось вигадати, тож вона зневажливо махнула рукою. – Чула його виконання! Мій дід на дудці, та й то ліпше грав! Тоді вже мама зовсім отетеріла. – Ви були на його концерті?! Її, звісно, зацікавив концерт, а не те, що сама шейхиня там була, однак стара дбала лише про себе. З цієї точки зору відступати було запізно, відтак вона була змушена виправити помилку у єдиний можливий спосіб. – Ну... я бачила його по телевізору. Я миттю уявив собі мамин подив. – То концерт показували по телебаченню? – Якийсь собі фрагмент, – спересердя відмахнулася шейхиня. – Нічого було там показувати! Втім, вона негайно поквапилася взяти реванш. – Ото вже напевно, так набрехав він тобі щодо Італії! Хто його туди візьме? Навигадував байок, а ти й вуха розвісила! Де там, вона не просто відьма, потворнішої відьми я зроду-віку не бачив. Мама заперечила: – Навіщо йому? Однак стара наполягала на своєму. – Попросту не бажає, аби ти йому писала. Він одружений?.. Певне, одружений. Мама зараз, як і тоді, мабуть, опустила долі затьмарений погляд. – Нікому не вір! – повчала злостива карга. – Спершу все треба докладно перевіряти!.. А хочеш, я це зроблю? – раптом запропонувала вона скрадливо. Як напаскудити, то з задоволенням. Ні, так цього лишати не можна, і Тетяна цього разу цілком мене підтримала; навіть мою сестру мерзотні підступи старої глибоко зачепили. Треба було терміново рятувати становище. *****Що від першої ж миті виявилося доволі непростим. Те, що на мій погляд, не мало жодного значення, з переконання Тетяни, мало або зумовити успіх, або загрожувати цілковитим провалом. Всі пристрасті кружляли довкола того, у що їй вбратися. Дружина великого музиканта має пізнаватися від першого ж погляду, запевняла вона. До справи Тетяна взялася з таким завзяттям, ніби й справді віддавалася за світову знаменитість. Ось де була можливість по-справжньому себе показати! У бік нашого гардеробу вона, звісно, навіть не поглянула. Кімната була завалена ганчір'ям, зібраним з усього курсу. Ото вже дійсно, з миру по нитці. Яке щастя, що мама цілісінький день на роботі! – Не пасує, – прискіпливо перебирала вона; – занадто зухвало; не те; надто вже строката тканина; фасон вийшов з моди; а це вже й геть корів пасти... Як те дзеркало витримувало? Хоча маю визнати: смак у неї зрештою був. До шейхині у двері подзвонила не яка-небудь там студентка економічного університету, а звикла потурати власним примхам пані з вищого світу. Своєї сестри я б у ній так відразу і не впізнав. Одяг, зачіска – тож-бо, я дивлюся, ці жінки так багато їм приділяють уваги. Зараз вона виглядала старшою років на п'ять, поважнішою та ще привабливішою. Все підкреслювало її красу. Хоч одразу та на глянцеву обкладинку. Вона, природно, зауважила, якими очима я на неї дивився, проте й відповідала як досвідчена красуня: удаваною байдужістю. Шейхиня дісталася порогу хвилини за три. Ми знали, коли з'явитися: служниця саме вигулювала її улюбленого дога. Недовірлива стара двічі перепитала: «хто там?». Тетяна двічі назвалася. Я ховався за сходами та все досконало чув. Я не мав сумніву, що на цe прізвище вона вже напевно відреагує. А що я казав! Почувся скрегіт петель. Я позадкував ще на двійко кроків. – Мене звуть Тетяна Скиба, – втретє назвалася Тетяна, гадаю, з побоювання, що стара виявиться глухою. Мовчання – ймовірно, шейхиня придивлялася. Я здригнувся, пригадавши заздрісно-ворожий погляд з-під примружених очей. – Я вас не пригадую, – почув я верескливий голос старої. – Ви часом не з церкви? – А по мені хіба скажеш? – зухвалим тоном відсікла Тетяна. Хай йому грець, вона і поводилася, як справжнісінька дама. Шейхиня злагідніла: мабуть, багатий багатого теж бачить здалеку. Тетяна мала рацію! – Гаразд, заходьте, – поступилася стара та ширше прочинила двері. Ми з Тетяною умовилися, що я подзвоню за п'ять хвилин, однак я подзвонив вже на третій: мене обіймав неспокій. На це Тетяна мала спохопитися: «Перепрошую, це водій таксі. Я назвала номер помешкання, коли він запитав під'їзд. З вашого дозволу, я відчиню». Набагато швидше, аніж вперше, клацнув дверний замок. На порозі стояла моя сестра. – Гаразд, ваша річ! Ось розрахунок! Решту залиште собі, – промовила вона якомога голосніше. Я поміж тим навшпиньки прослизнув до передпокою. Зачинивши вхідні двері, Тетяна повернулася назад. – Поїхав, не захотів чекати! Даруйте!.. На чому ми зупинилися? Я причаївся біля входу до вітальні, тої самої, що у ній стара й мене приймала. Двері до кімнати, як і минулого разу, залишалися відчиненими навстіж. Власне, на це я і сподівався. – Кажу вам: сьогодні вона у крамниці працює. Ви марнуєте час. Донька помилилася, діти самі до ладу нічого не знають. Хвилинку, я зараз напишу вам адресу тієї крамниці... – шейхиня, наскільки я зрозумів, потяглася за авторучкою. – Ось, будь ласка, – вочевидь, Тетяна запропонувала свою. – О, я вам надзвичайно вдячна! Ніколи мені чекати, допоки вона повернеться з роботи. – Авжеж, скорше за все, вам довелося б чекати пізнього вечора, – підхопила шейхиня. Бачачи перед собою рівню, вона ставала балакучішою. – Та скоро вже таксі поїхало без вас, можете присісти. – Щиро дякую! Втім, я знав, що у будь-якому випадку шейхиня її так швидко не відпустить. Ніякова пауза. Все гаразд, ну ж-бо, ближче до справи, нема чого тягнути, незабаром служниця повернеться з прогулянки... – Ваше прізвище, ви казали... Скиба? Нарешті, – я радісно плеснув у долоні – заковтнула наживку! Ймовірно, помітила, подаючи аркуш з адресою, надзвичайно коштовну обручку на безіменному пальці Тетяни, її неможливо було не помітити. Чистісінька бутафорія, ясна річ, проте виглядала на мільйон. Тетяна підтвердила. Учетверте, якщо мені пам'ять не зраджує. – Отже, ви його дружина? – Чия?.. (Браво, сестричко!) Ах! Ні, ми розійшлися. Точніше, мій чоловік почав шлюборозлучний процес. Саме через це я тут… – У вас є діти? – Немає. Це у нього син від першого шлюбу. Шейхиня не дозволила їй доказати – байдуже! Здається, Тетяна трохи розгубилася, судячи з несподіваної напруженості в розмові. Шейхиня збила її з пантелику. Як тепер вдруге повернутися до початої теми? Ні, мабуть, вона таки грунтовно заплуталася. Зараз, зараз, – я поліз за стільниковим телефоном. Ось зараз... Бесіду перервав телефонний дзвінок. Тетяна немов тільки цього й чекала, вибачившись, квапливо розкрила торбинку. Нап'явши на голову плащ з вішака, аби стара не почула, я вимовив декілька слів. – Зрозуміло, – зрадівши, відповіла сестра. – Дуже мило, що здогадався зателефонувати, – додала вона незважаючи на те, що з моєї слухавки вже лунали короткі гудки. Хто взагалі анічогісінько не втямив, то це, звісно, шейхиня. – В тім-то й річ. Суд був би радше прихильний до матері, аніж до дружини, – слово до слова повторила Тетяна фразу, почуту від мене телефоном. – Ви судитеся! – шейхиня нарешті збагнула натяк Тетяни. – Я про це вже казала, – сухо нагадала та. – То він не погоджується на розлучення? – Навпаки, саме він його і вимагає, але... – Тоді?.. – А компенсація? Стільки років я втратила намарно, живучи з ним!.. Агов, пригальмуй! У її віці? Надто вже вона увійшла в роль. На щастя, шейхиня цього не зауважила. – Та, було б через що! – Є через що! – багатозначно заперечила сестра. – Насправді? – шейхиня пожвавилася. – І як багато він заробляє на своїх концертах? – Він навіть не рахує! – Боже правий! – злякалася шейхиня. – Смітить грошима наліво й направо... Ближче до суті! – скриготнув я зубами. Улюблена тема моєї сестри. Втім, я знав, що вони порозуміються. – Зате мене чомусь вирішив обділити, – ображеним тоном додала Тетяна. Оце інша річ, відразу б так! – Розумію вас! – підтримала її шейхиня. – Кому, як не мені, вас зрозуміти! Я сама живу на пенсію чоловіка та знаю, як це буває, коли ловиш на собі косі погляди з усіх боків. – Отож, ви мене розумієте? – перепитала Тетяна з надією. Геть чисто як одна душа! – Безперечно! – твердо відповіла капосна стара. – Люди за своєю природою злостиві, це все, що варто про них згадати. Що їм за клопіт до чужих страждань чи успіхів? Вони наполегливо помічають лише власні проблеми, як і власні досягнення, порівняно з якими все, що не їх, видається незначним, дослівно тьмяніє. Вона мене розчулить до сліз! Клацнув замок косметички, після чого долинув голос сестри. – Днями у його столі я знайшла ось це… Я уявив, як вона витягує мій чек на брошку з аметистом. – Як це вам? – Непогано! І кому ж цей дарунок? – Отож-бо! У мене відразу виникла підозра, що це і є причина, з якої він поклав собі розлучитися. – Справді! – вдруге погодилася шейхиня. – Я вирішила це з'ясувати, – підбадьорена, продовжувала Тетяна. – Сіла в поїзд, та ось я вже тут. Насамперед попрямувала до ювелірної крамниці. Там все підтвердили. При цьому мені люб'язно повідомили адресу: покупку доставляв посильний. Тож я подалася туди... Шкода тільки, що її не застала. Вже я б їй влаштувала! Вона принаймні вродлива, сподіваюсь? Було б неприємно довідатися, що тебе проміняли на якусь потвору. – Заспокойтеся, усе це в минулому! Ностальгія, та й годі! – Пусте, доказів вистачить, аби представити його суду в дещо іншому забарвленні. Потанцює він у мене тепер, майте певність! – Тетяна самовдоволено розсміялася. – Мученик, захисник знедолених, аякже! Випхати свою дружину за двері без засобів для існування! Ні, я або змушу його пристати на мої умови, або виведу на світ! Я зиркнув на годинника: щось вона вже надто захопилася. Відволікається на метафори, а час поміж тим спливає. Я вдруге узявся вже за телефон, та мене спинив голос шейхині, він був наче розгублений. – Отже, це все правда? Посильний, брошка, скрипаль?.. Перепрошую! А ваш чоловік – формально ви ж йому досі дружина – він що... незрячий? – О, сліпота йому не на заваді! – зронила Тетяна й без крихти збентеження. – Хай би навіть залишився без рук та без ніг, вони однаково летітимуть на нього, як мошкара на світло. Цих безсоромних прилипал ніщо не зупинить. Бачили її синка? Заждіть, незабаром стверджуватиме, ніби той його татечко. Всі мріють примазатися до чужої слави. – То він настільки славнозвісний? – стривожилася стара, крісло під нею занепокоєно завищало. – Ще б пак! Його знають у всіх театрах світу. Ось! Нарешті! Який удар для шейхини! Я у захваті закружляв дзигою. Прийшовши, мабуть, до тями, шейхиня зізналася: – Щиро кажучи, для мене це несподіванка. Я гадала, вона все прикрашає. Я прожила життя, та віддавна взяла собі за правило на слово нікому не вірити. Знали б ви, як часто мене намагалися надути. А проте ви – інша річ. Вам я повірю. Ви здобули мою прихильність. Якби Тетяна вичавила сльозинку, я б не здивувався. Та я цього не бачив. – Зачекайте, – мовила шейхиня, – за хвилю повернеться служниця, я звелю пригостити вас чаєм... – Що? – настала Тетянина черга злякатися. – Котра година?.. О Боже! Так я спізнюся на потяг! Даруйте, але мені час іти. – Не знайдеться бодай хвилинки зайвої? – розчаровано протягнула та. – Який жаль! Нечасто вдається побалакати з приємною людиною. – З неабияким задоволенням, та я поспішаю. Мій поїзд, ви ж розумієте? – Зараз, зараз! Я лише... Крісло вкотре застогнало. Я почув голос Тетяни. – О ні, будь ласка! Не випроваджуйте мене! Я знайду вихід. Не турбуйтеся, я сама зачиню двері. *****Скрипаль надалі продовжував надсилати листи, ні, він не міг щезнути – запізно для цього. Хоча збігло багато часу, я досі помічав, як з прихованим хвилюванням мама зазирає у поштову скриньку. Та й сам я відчував, як мене захоплюють щонові думки, потребуючи виходу. Сліпий музикант був моєю кращою половиною. На філателії мене вже здалеку впізнавали. Італійські марки?.. Згодом перестали й запитувати. Зустрічали стриманим кивком. «А у мене для тебе дещо є!» Як постійному клієнтові мені давали знижку. Не питайте, де я брав гроші. Аби запрацювати на марки, мені довелося, заховавши подалі власну пиху, найнятися на таку роботу, де кожен у змозі був тицьнути мені в обличчя несвіжим салатом або кинути чайові на стіл. Я йшов з хати поночі та повертався надранок вичавлений, мов лимон. Не уявляв, що можливо настільки зненавидіти свою роботу. Та чого вже там – ви здогадалися? Так, я влаштувався офіціантом у нічному ресторані. Все вимагає жертв. Втім, досвід теж чогось вартий. Різні люди приходили сюди. Я чув, про що вони поміж собою розмовляли. Гадаю, всі їхні оповіді можна було без зайвого клопоту прочитати у «Великій радянській енциклопедії». Те, про що згодом писав музикант, не можна було прочитати ніде інде. На маму, принаймні, це справляло незабутнє враження. Якщо згодом лист потрапляв до моїх рук, позаяк читати не мало сенсу, я намагався потримати його у себе якомога довше, аби не видалося, ніби я не дочитав. Проте один лист збив з пантелику навіть мене. Мама читала вголос місцями, які, на її гадку, мали бути нам цікаві. Дійшовши краю – а що це був край, кому ще знати, як не мені, – вона вкотре зашелестіла папером. – І тут ще постскриптум... – зненацька додала вона. – «Неодмінно побачимося». – Що?! – не пригадую, чи насправді вигук вихопився у мене, чи це лише в моїй виобразні. Очманівши, я дослівно вихопив листа у неї з рук. Дійсно, постскриптум був: «Неодмінно побачимося». Мурашки поповзли у мене спиною. Щоправда, стояв він вже на звороті, підпис закінчував сторінку – через те я його і не зауважив, перевіряючи на помилки. Дістався краю – і все. Звідки мені було знати?.. Слова, що так і просилися на папір. Всупереч усьому я посміхнувся. Йосько! Стривай-но, отримаєш ти у мене! Мама, приписавши мою витівку захопленню, не дорікнула навіть поглядом. «Неодмінно побачимося»! Напевно, це те, на що вона чекала та єдине, чого я неспроможний був пообіцяти. Авжеж, мабуть, Йосько піде далі за мене. *****Несподівано мама згадала, що слід купити продукти. Ми з Тетяною обидва зголосилися сходити до крамниці, може, тому, що стояла напрочуд добра година, був приємний на разі серпневий вечір. Та вона запропонувала піти всім укупі. Ми віддавна вкупі нікуди не ходили, нагадала вона. До крамниці? А хоч би й до крамниці. Це смішно, а проте ми не стали нічого брати поза олією. – Віддаю перевагу оливковій, – мовив я, випередивши сестру, яка вже й руку простягнула за нашою рідною, соняшниковою. Та зневажливо відмахнулася. – Запевняю тебе, що її смак не настільки ж кращий, наскільки вища ціна. – А мені однаково подобається, – я вирішив не коритися. – Так? І коли ж, цікаво, ти її куштував? – запитала вона підозріливим тоном. – Не пригадаю, щоб ми її коли-небудь купували. Я зрадів. – Тим паче слід узяти! Мама несподівано мене підтримала. – Я також досі не куштувала. А ну ж-бо візьмемо! Бодай раз в житті можемо ми собі це дозволити? І нікого не слухатимемо. Потрібно ж мати власну думку. Тетяна залишилася у безнадійній меншості. Ми не змовляючись подалися додому стороною, якраз чомусь повз афіші, що красувалися уздовж огорожі. Щоправда, ім'я Анатолія Скиби зникло під свіжим нашаруванням плакатів. Поверх хтось наклеїв заклики відвідати проповідь якогось там новоявленого рятівника душ. А проте ми однаково знали, що воно там, під сподом, проповідник не став нам на заваді. У будь-якому випадку, ніхто не поспішав. Пестило вечірнє сонце, і це було чудово. Ми посміхалися, тримаючись за руки та втішаючись з останнього дня літа. *****На моїй пам'яті мама назавжди залишиться такою, якою ми бачили її у той останній серпневий вечір: частково збентеженою, частково розкутою. Скрипаль був приречений заздалегідь: вона б нізащо не зважилася на безрозсудливий вчинок. Роки страждань чи мить щастя? Складний вибір. Стояти за прилавком від ранку до вечора, тисячу разів на день вислуховуючи ті ж слова, відповідаючи на одні і ті ж самі запитання? Терпляче зносити принизливі причіпки злосливої старої, коли у тебе вдома не все гаразд? Я б не дав собі ради. Проте ми не чули від неї жодних скарг, і нам здавалося, що саме у неї життя посувається тихо й сумирно. Лише тепер я знаю, як було насправді. Ми, стурбовані власними нікчемними проблемами, повсякчас вимагали щось для себе. А вона геть із шкіри лізла, аби тільки побачити усмішки на наших негідних маленьких обличчях. Ми ж це сприймали як належне, вважаючи за краще не помічати, чого воно їй коштувало. Померла вона навесні, коли на бруківках ще дзюрчали струмки, а в садах вже зеленіли молоді пагонки. Ми навіть і гадки не мали, що у неї був рак. Важко змиритися з думкою, що оце вона лежить у труні, і я бачу її востаннє. Вона й тепер залишалася вродливою, якби там себе не обмовляла. Тетяна тихо прочинила двері. Я здогадався, що вона хоче побути наодинці з мамою, та мовчки поступився місцем. Край порога я озирнувся та встиг зауважити, як сестра, стискаючи щось у кулаці, похапки відгорнула покривало. Мені страх як не подобаються поховання; вириту яму оточив натовп людей, більшість з яких я бачив уперше. Мені не хотілося розгортати перед ними душу, завтра вони так чи інакше про все забудуть. Пристойності задля, мама її суворо дотримувалася, я виголосив промову; байдуже, що я там казав, у кожному разі це було зовсім не те, що я насправді відчував. Разом із нею пішла половина мого життя. Їй відвели місце на цвинтарі, колишньому пустирі, окрім багульника, тут нічого не росло. Сестра запропонувала посадити карликову березу; начебто вона добре приживається на кислому грунті. Я додав: – А ще левкой. Вона здивувалася: – Левкой? Я не міг нічого пояснити, лише знизав плечима: лоскоче слух. На мене впритул дивилися її очі, такі ж, як у мами. Я вагався: зізнатися чи ні? Я знаю, що вона поклала під покривало. Сумніви остаточно розвіялися, коли, здогадавшись перевірити шафу, я виявив там порожній футляр з-під брошки з аметистом. Мама її так жодного разу й не наділа. |
Розділ 1 |