МИРОН ВОЛОДІНСЛІПУЧИЙ БЛИСК ДІАМАНТІВРозділ 3Тетяна вкотре збиралася на побачення, от тільки не певен, що з тим же хлопцем. – Коли ти запросиш його до нас? – поцікавилася мама. – Ще не час! – А коли настане час? Вам всім здається, ніби життя нескінченне! Та воно може обірватися будь-якої миті. Ми з сестрою ззирнулися; у мене, схоже, так навіть щелепа відвисла. Що це з нею? Відверто кажучи, я його і сам ніколи ще не бачив. Лиш раз був свідком, як він її підвозив автівкою. Все, що мені пощастило тоді розгледіти, це його синій «Запорожець». Не «Таврію», а саме доісторичний «Запорожець»: якщо вірити Тетяні, він дістався йому у спадок. Скнаристий татко пильнував його мов свого ока, завдяки чому він і дожив до сього дня. Не татко, ясна річ – автомобіль. З вулиці долинув гудок. Витягнувши шию, я визирнув з-за плеча сестри: в'їзд до двору заступив синій, як вечірнє небо, «Запорожець». Тетяна заметушилася. – А я ще не одягнена!.. Братику, позич светр! – Ще чого! – обурився я. – Мені він самому потрібен! – А мені потрібніше! – Навіщо він тобі? У тебе свого ганчір'я повна шафа! – Ми вибираємося на пікнік. Не одягати ж мені парадну блузку! Та насправді я знав, у чім річ. Вона б нізащо не погодилася носити одну й ту ж саму сукню два місяці поспіль. О, ці жінки! Їм конче треба пускати пил в очі. – Агов, ти чого це там риєшся? Втім, я спізнився. На підлогу злетів мій одяг, а поміж ним і бузковий футляр, у якому лежала брошка. – Не смій торкатися! – гукнув я. Вона послухалася? Атож! Її лише роздражнила моя спроба відібрати у неї річ. Заінтригована, вона розкрила футляр, заледве вислизнувши з моїх рук. Я простогнав та схопився за голову. Її шок неможливо передати. Вона з хвилину сиділа нерухомо над брошкою, що вартувала нашого місячного сімейного бюджету. *****– То що ти з цим робитимеш? Хоч-не-хоч, а зізнаватися треба. Ми сиділи на кухні та обмірковували проблему, що виникла. Тетяна наполягала на тому, що коли негайно ж не розповісти мамі, брошку доведеться викинути. – Та невже? – огризнувся я. – І де я дістав гроші? У нашого сусіда? Дякую за пораду! – Гаразд, тоді їдь на озеро або пошукай найближчий каналізаційний люк. Не бачу іншого виходу. Я знизав плечима. – Ти можеш сказати, ніби тобі його подарував твій залицяльник. Я не заперечуватиму. – Авжеж! – пирхнула вона. – Хлопець, що дарує дівчині коштовні подарунки! – Удаси, ніби він зробив тобі пропозицію. – Він зробив мені її насправді. – Скажіть будь ласка! – я трохи не порснув зо сміху. – Це той, якого ти полишила? Отож, засіб подіяв! – Він мене кохає. – Тому ти вдруге з ним? Що, дійсно той самий полюбовник? – Припини так узивати мого майбутнього чоловіка! – Перепрошую, забув. Мені довелося відвернутися, аби сховати посмішку. Я опанував себе. – Власне, йому якраз сам Бог велів. – От якраз у нього вітер у кишені свище! – На щастя, вона про це й гадки не має. – Він ще студент, звідкіля у нього гроші? – А хіба бракує студентів, котрі підробляють? Тетяна зітхнула. – Маячня! Він нізащо не погодиться на цю брехню. Він не такий божевільний, як ти. Залиш його, будь ласка, у спокої! – Він би нізащо й не зробив тобі такий подарунок, еге ж? – замислився я. – Сам виплутуйся, – попередила Тетяна. – Скажеш їй правду. Я обурився. – Сказати правду? В жодному разі! – Скажеш! – наполягала вона. – Ні! – Так? Гаразд, побачимо. Вона схопилася й вибігла з кухні, я спробував її наздогнати, але на порозі просто переді мною постала мама. – Що тут відбувається? Що за гармидер? Все! Я упокорено повернувся та сів в очікуванні, як розгорнуться події далі. Сестра вдруге увійшла, сповнена рішучості, та попрямувала до нас. Вона тримала щось у руці, та я збагнув це лише останньої миті. – Ось, будь ласка! На стіл ліг знайомий бузковий футляр. Тетяна обдарувала мене переможним поглядом. – Що це? – мама присіла та й підозри не маючи ні на що потягнулася до футляра. Я не перешкоджав. Нехай все йде своєю чергою. Відкривши футляр, мама здивовано заклякла. – Що це за знак? – запитала вона вдруге, озирнувшись на Тетяну. Проте голос у неї анітрохи не змінився. Я здогадався: вона сприйняла камінь за звичайнісіньке скло. Тетяна мене випередила. – Це справжній аметист. Бажаєш переконатися? Мама обережно торкнулася брошки. – У ньому шістнадцять карат, – багатозначно уточнила сестра. – Камінь, який пробуджує кохання, – додав я. Кому, що. – Хто тобі таке казав? – негайно поцікавилася мама. Я, природно, змовчав. Моя освіченість не на часі. Та й мама щось інше мала на меті почути. Вона досі допитувала Тетяну. – То як?.. Звідки вона у вас? Та спала очима на мій погляд. Вони у неї зловтішно сяяли. – Нехай краще Данилко пояснить. Я склеїв дурня та спантеличено розвів руками. Мама чекала, Тетяна, безумовно, теж. – Я тут ні до чого, – збрехав я. – Це приніс посильний з крамниці. – З якої крамниці? – автоматично перепитала мама. – Не пам'ятаю! У нього була наша адреса. Він назвав твоє ім'я і навіть прізвище. Як я мав чинити? Я розписався. Він пішов, залишивши ось це. Проте я і гадки не мав, що усередині, допоки ми з Тетяною... Мама витріщила очі. – Жодної листівки, нічого? – Як бачиш! Мама розгубилася. Її долали сумніви. За великим рахунком вона досі сподівалася, ніби тут криється якась помилка. – А квитанція? – враз пригадала вона з надією. Вона прагнула бодай за будь-що вхопитися. Я, навпаки, стежив за тим, аби цього не сталося. – З моїм підписом?.. Що ти, він забрав її з собою, – відповів я засмучено. Вочевидь, футляр з брошкою єдиний, та, як на мене, неспростовний доказ, що посильний зрештою тут був. Щойно мені набридло відповідати на запитання, я з серця кинув: – Та не вважаєте ж ви, насправді, ніби я її сам купив? У мами був цілковито розгублений вигляд. Тетяна безгучно аплодувала мені поза її плечима. – Мамо! Хтось намагається виявляти до тебе знаки уваги? – припустила вона. Мама змовчала. Рішуче відсунувши від себе брошку, немов відмовляючись її прийняти, вона раптом встала з-за столу, вийшла та зачинилася у себе в кімнаті. *****За вікном давно вже світив місяць та вуличні ліхтарі. Ми з Тетяною сиділи на канапі, втупившись у телевізор, коли мама вдруге постала на порозі власної кімнати. Нечутною ходою вона увійшла й тихо сіла поміж нами. Ніхто не пустив ані пари з уст. Жоден з нас не наважувався й ворухнутися, а щодо мене, то я попросту прикипів до екрану телевізора. Він один лише і розпинався, відсапуючись за всіх нас. Враз мама кашлянула. Я нашорошив вуха. – Твоя правда, моя люба, – це перше, що вимовила вона, голос у неї був рівний. – І на тебе я даремно напустилася, Данилко. Вибачайте, обидва. Слід було одразу ж визнати: авжеж, я знаю, хто це надіслав. Нівроку! Принаймні я сидів відвернувшись, а то б нізащо не витримав її погляду. Скидалося на те, що справа набувала несподіваних ознак. – Ще до знайомства з вашим батьком моєї руки добивався один собі юнак, – зізналася вона. – Мені тоді ще не виповнилося й двадцяти, я була надто молодою та наївною, а відтак життя видавалося за суцільну захоплюючу пригоду. Він був її уособленням, моїм ідеалом: вродливий парубок, інтелігентний, освічений. Ні, я знала, що трапляються й труднощі, та по великому рахунку в них ніхто не вірить. Особливо у такому віці. Дякувати батькам, вони знали більше за мене. Їх не влаштовував його рід занять. На той час він встиг закінчити музичний коледж, грав на скрипці та мріяв про консерваторію. Слабкий аргумент! Вони сказали: що це за професія – скрипаль? Музика, це чудово, та яким чином він збирається утримувати родину? Отож я пошлюбила водія таксі. Тетяна не втрималася. – Сподіваюся, тепер ти про це не шкодуєш? – У жодному разі! Ось моя винагорода! – мама обійняла нас з сестрою. – А яка доля спіткала його? – відкашлявшись, запитав я. – Він виїхав та, як мені здавалося, зник назавжди. Я гадала, він про мене забув. Бачите, як я помилялася! Двадцять п'ять років він витратив на те, аби зробити мені коштовний подарунок. Доказ матеріального достатку. Єдине, що постало поміж нами, причиною, з якої я йому тоді відмовила. Для нього воно не варте було нічого. Йому потрібна була лише музика. Як він має мене зневажати! От він і жбурнув мені його, скориставшись посильним, навіть слова не написавши. – Мабуть, він не наважився вдруге з'явитися у твоєму житті, – обережно припустила сестра. – Господи, та він вже увірвався! Ця брошка – глум, ляпас: «на, отримуй свою брошку!» Або ні: «поглянь, ким ти знехтувала! Я домігся всього, що для тебе мало значення, проте минулого не повернути!» Ні, він мене зневажає! – наполягала мама, чомусь обираючи найгірше, що могло статись. – Чому він не надіслав принаймні листівки?.. Гаразд! Коли ви так вважаєте... Я напишу йому, надішлю слова подяки. Адже це не виглядатиме, ніби я маю на меті відновити нашу дружбу, еге ж? Врешті-решт, не така вже я й гордівниця. Та якщо він не відповість, це означатиме, що я цієї дружби негідна. Я не на жарт перелякався. – А чи варто? Може, це і не він зовсім? – Але ж ні, це міг бути лише він! Я повернувся до неї обличчям, аби краще переконати її, що вона помиляється, а натомість спіткав застережливий погляд Тетяни, що сиділа з протилежного боку, та прип'яв язика. Ми чудово розуміли один одного. Обоє розмірковували про одне і теж. *****Коли не брати до уваги, що я сам купив цю брошку, мама, звісно, мала рацію. Шістнадцятикаратний аметист! Не діамант, але тим не менш справжній коштовний камінь. Оправа тонка, та золото є золото. Її скрипалеві було чим шпурнути в обличчя. Щиро кажучи, я ніяк не чекав, що мій вимушений жарт призведе до такого результату. Я б вважав за краще, аби залишався невідомий дарувальник. Інтрига була б мені наруч. Проте мама сіла писати листа, тож я зрозумів, що це серйозно. Це було наступного дня. Підписаний та запечатаний конверт вона вклала до торбочки, Тетяна побачила та зголосилася віднести на пошту. – Мені однаково дорогою, – запевнила вона, несподівано пригадавши, що не купила хліба. Вона й гадки не мала, що мама купила сама. – Не варто, – мама розкрила торбину, – я вже подбала. Тетяна могла назвати будь-який привід, та хліб все зіпсував. Як невдало! – До того ж, мені знадобиться твоя допомога, – продовжувала мама, – я сама не впораюся на кухні. А це облиш, Данилко сходить. Що? – Ти ж збирався до бібліотеки! – з подивом нагадала вона. Авжеж! Годину тому я дійсно попередив, що маю на меті позайматися: насправді на мене чекав урок з телепнем Йоською. – Отож дорогою і вкинеш до ящика. – Жодних проблем, звісно! Не хвилюйся. Мені терпець уривався дізнатися, як далеко виїхав колишній приятель моєї мами, в її присутності цікавитися було незручно, зате на сходовій клітці я насамперед поліз за конвертом. Моє нетерпіння було цілком виправдане. Уф, полегшено зітхнув я, Івано-Франківськ! Три години їзди. А міг же ж забратися на край світу, хоч би й до Росії, багато таких, як він, виїжджали на північ, по гроші або кар'єру, там і залишалися. На той час ще не було кордонів. До Івано-Франківська змотатися – за іграшку, ніхто й не зауважить. Однаково, що відвідати бібліотеку. У крайньому разі, Тетяна мене прикриє: скаже, ніби я прийшов, та згодом вдруге кудись зник. Щойно... Мама працює по дванадцять годин, мабуть, крім недоліків, у цьому є певна перевага. *****Своєю чергою Тетяні кортіло так вважати, ніби в усьому винен лише я. Вона охоче прийняла б будь-який план дій, за умови, що виконання залишиться за мною. Задля цього вона і грошей не пошкодувала на дорогу, виділивши зі своєї скромної стипендії. Мама ще була вдома, отож, аби не викликати підозру, я вийшов із зошитом під пахвою, викинув його до першого-ліпшого сміттєвого контейнера, сів на ранковий потяг та надполудень був уже у Франківську. Таксисти при виході, як і у нас, наввипередки пропонували послуги, та мене обмежував гаманець. Я відмовився й лише назвав адресу. Таксист мляво кивнув у бік мого маршруту. Я зійшов на розі та неспішно подався вулицею, на якій двадцять п'ять років тому, а швидше за все, й понині, мешкав мамин скрипаль. Добре, що вона цього не бачила. Обмаль дерев, зате чимало цегли. Глухі двори, у їхніх закутках неодмінно присутні підозрілі запахи. Та й взагалі, як я встиг помітити, це був квартал не з кращих. Неохайний вид будинку змусив мене так само сприймати людей, які у ньому оселилися, хоча саме це здебільшого не відповідає дійсності. Мені відчинила гладка тітка у капцях босоніж та з рушником, перевішеним через плече, розстебнутий поділ халата оголив коліна – було б на що витріщатися! Я запитав пана Анатолія та не встиг нічого більше додати, як вона, впускаючи мене, гучним голосом покликала когось із глибини; за мить вдруге. – Та чого ти там вовтузишся? Вийди побалакай! До тебе клієнт! Звідкись ліниво виповз огрядний чоловік з червоним обличчям, без сорочки, у майці, піт блищав на його плечах, тільки, як на мене, не від роботи, а від спеки. На вулиці й справді було градусів тридцять. Я сам знемагав. – Проходьте! – звернулася вона до мене ласкавіше, аніж до нього. Першої ж миті я дійшов висновку, що він у неї за підніжок. Скрипаль вичікувально втупився у мене. – Ви пан Анатолій? – перепитав я з тим лише, аби виграти час: слова, що я приготував завчасно, виявилися недоречними. Ймовірно, він вирішив мені допомогти. – Не пригадаю тебе. Ми умовлялися? – У мене до вас справа. – До мене всі приходять у справі. То кажи, що у тебе там? Його тон геть збив мене з пантелику. Не так я уявляв собі нашу зустріч. Він тримав мене в передпокою. – Чи не могли б ми з вами порозмовляти? Здогадається запросити до кімнати, чи ні? – О Господи! – скрипаль завів очі під лоба. – Присилають тут… Як прізвище?.. Я назвав її дівоче прізвище, нового ж-бо він не знає напевно. Та скрипаль заперечливо похитав головою. – Гм, щось не пригадаю такого. – Людмила, – назвав я ім'я, сподіваючись, що нарешті він згадає. Проте він вдруге випнув губи. – Все одно! Дивно, не перший рік на цвинтарі, начебто всі могили знаю… Та зрештою, гаразд! Що тобі треба: обкласти дерном, виставити огорожу? Кажи відразу! Я сторопів. – Даруйте, та у мене на разі всі живі! Скрипаль розлютився. – Тоді якого біса ти мені тут памороки забиваєш! Час мені було вже зізнатися, але цієї миті він насупив брови, звівши до самого перенісся. – Як ти казав? Людмила?.. – він пильно поглянув мені в очі. – Ти що, її син? Отепер йому насправді нічого більше не залишилося, як запросити мене до вітальні. Жили вони непогано: товсті килими, вишукані меблі, сучасний телевізор. Нам до них далекувато. Поки я примірявся, де б сісти, він дістав почату пляшку горілки. – Вип'єш?.. Чи може, ти на разі ще утримуєшся? – похопився він. – Не споюй його! – саме нагодилася голова гладкої тітки. – Бачиш, він не п'є! Збентежений скрипаль позадкував. – Та хіба ж я його примушую? Теж мені! Хлопець дорослий. Моя річ запропонувати. Я не припиняв дивуватися. – Мама розповідала, ви були музикантом. Сідаючи навпроти мене, він скрушно хитнув головою. – Ким я лишень не був!.. – помулявшись, він врешті зізнався. – До оркестру мене так і не взяли. Пропонували грати на весіллях. Та я пішов працювати на цвинтар, аби нічого не нагадувало мені про мої колишні захоплення. Він згадував про музику, як про захоплення! – То ти її син? – вдруге запитав він, так наче йому поза тим не було про що спитати. Я знав, що він не зробить ані кроку назустріч, і мені самому доведеться почати з визнання. – Хтось надіслав матері в подарунок коштовну брошку: шістнадцятикаратний аметист у золотій оправі. – І хто ж? – байдуже поцікавився він, не здогадуючись, куди я хилю. – Невідомо, – здвигнув я плечима, – її приніс посильний з крамниці. – Так, із цих правди не видобудеш, – підтримав він мене. – Хоча... мама впевнена, що це вчинили ви. Я ризикнув спіткатися з ним очима й побачив, як у нього витягнулося обличчя. – Що ти верзеш? Ні, він сам і рота не розтулив, здається, у нього взагалі відібрало мову. Це був голос його дружини. Я всього сподівався, та цей вислів змусив мене поквапно забрати слова назад. – Ні, я припускаю, все це може виявитися витвором її фантазії… Цієї миті й до мого співбесідника повернувся голос. – Ти що, хлопче, геть із глузду з'їхав? – обурено приєднався він до своєї супутниці життя. – Кому з вас таке забандюрилося? Купувати коштовності! Маячня! Хто я такий: Монте-Крісто? Нікуди грошенята дівати, чи що? Витираючи пухкі руки об рушник, перекинутий через плече, його дружина усією тушою насувалася просто на мене: здається, вона саме задля того витирала руки об рушник, аби не забруднити мою сорочку. – Навіщо ти приїхав? – Я? Перепрошую, та я не розумію… У мене навіть в роті пересохло та язик прилипнув до гортані. Оце так мегера! Чи варто дивуватися, я б і сам до такої потрапив під п'яту. Її ввічливість як вітром звіяло, заледве вона побачила, що ніякий з мене не клієнт, а як на її думку, то навіть швидше навпаки. – Не розумієш? – наступала вона далі. – Ти моє курчатко, ви ним лишень помилуйтеся!.. Ну то я тобі поясню. Що вона тобі казала: ніби він твій татусь? А може, ти сам так вирішив? Ось, мовляв, дуже до речі з'явився заможний татечко, чом би не познайомитися? Га? Чого мовчиш?.. Або й ще простіше: яка зрештою різниця, хто він тобі насправді, задля такої нагоди можна й прибрехати. Попросту вирішив пошантажувати про всяк випадок. Геніально, чи не так? Я тебе наскрізь бачу! Я з надією дивився на скрипаля. Я сподівався, що такої-то вже миті він мене не кине на поталу, я б ним бувши не витримав, та цей нездара зрадницьки мовчав, прагнучи бути тихішим за воду, нижчим за траву, допоки його мегера щосили вергала блискавки. Я з прикрістю згадав маму. І в кого вона лише закохалася? Скрипаль прийшов мені на допомогу зовсім неочікувано. – Стривай-но, поглянь на нього, – враз спохопився він. – Коли я востаннє бачив його матір? Ми з тобою скоро вже, якщо не помиляюся, двадцять… п'ять років удвох. Йому стільки не буде. Дружина замислилася. – Гм… Таки маєш рацію! Авжеж, не пощастило йому! – вискалила зуби, дивлячись на мене. – Але тоді навіщо ж він приїхав? – А я почому знаю? – відмахнувся скрипаль. – Хай він сам скаже. Чого тобі треба, хлопче? *****Знайомі назви миготіли у зворотному порядку. Лише сонце так само сліпило очі. Була четверта година пополудні. Поїзд мчав мене з Івано-Франківська додому. Мамо, мамо! І в кого ти тільки закохалася? У мене був непростий вибір. Що гірше: образити кохання чи бути покинутою генієм? У моїй кишені лежав невручений лист, я дістав його, стримуючи сльози, розправив нерозпечатаний конверт, просунув у вікно та подер у дрібні клапті. Вихоплюючи просто з рук, вітер розносив їх світом, так аби вже ніхто й ніколи не мав би змоги його прочитати. *****Сестра витріщила очі. – Головний диригент? – Саме так! – особисто я не бачив у цьому нічого дивного. – Успіх, слава. Концерти, конкурси, квіти, овації… Вона казатиме, що ніколи про нього не чула, – засумнівалася Тетяна. – Бо не цікавилася музикою. – А зараз? – Котра година? Тетяна інстинктивно зиркнула на годинника. – Як тобі здається, – в'їдливо продовжував я, – що вона цієї миті робить: прогулюється попідруч з музикознавцем чи миє підлогу у шейхині? А коли помиє підлогу, куди подасться: додому чи, може, до філармонії? – Ну гаразд, припустімо, – вона спробувала зайти з іншого боку. Взагалі, як на мене, Тетяна глибоко у серці була зі мною згідна, а заперечувала лише заради того, аби остаточно переконатися, що я маю рацію. – З цим зрозуміло. А почерк? Він може бути їй знайомий. Ба навіть, хтозна, чи не зберегла вона його листи тієї пори. Я замислився. Тетяна мала слушність, така вірогідність існувала. Вона намацала вразливе місце та, зауваживши, що я зволікаю з відповіддю, переможно посміхнулася. Ні, вона мене зрештою недооцінила. – Звісно, й таке могло статися, – несподівано погодився я. – Та й почерк вона не забула, швидше за все. – Отож?.. – Тетяна розгубилася. З очей видно було: відчувала, що не вдалося мене притиснути, та ще губилася у здогадках, що я цього разу надумав. – А ми зробимо його незрячим! Тетяна часто закліпала очима. – Але тоді як же лист? Я посміхнувся. – Тому листа за нього напише його син. – Тобто ти? За кого вона мене має? Я презирливо випнув губи. – Авжеж, ні! У жодному разі!.. Не турбуйся, цю проблему я вирішу. З деяким запізненням я прийшов у захват. Вигадка була з кожного погляду блискучою, я і сам не чекав. – Сліпий музикант! – мрійно застогнав я. – Вражаюче! Геть як Рей Чарлз! Відтепер наша мама ним пишатиметься. |
Розділ 1 |