МИРОН ВОЛОДІНСЛІПУЧИЙ БЛИСК ДІАМАНТІВРозділ 4Я собі гадав, що після першої ж спроби Йосько охолоне до навчання, проте минуло два тижні, а він надалі заглядав мені до рота, немов це була гра, та й край. – Сьогодні ми з тобою напишемо диктант, – попередив я, відкриваючи товсту книгу. – Подивимося, чому ти навчився за цей час. Йосько слухняно розкрив зошита. Я розпочав із звичайного привітання. Вже літній чоловік звертався до літньої жінки, з якою був колись знайомий, – дуже давно. Це був його перший лист по двадцяти п'яти роках, протягом яких вони жодного разу не бачилися. Перш за все він зізнався, що втратив зір унаслідок якоїсь там хвороби, тож змушений удатися до послуг сина, аби відповісти на її лист. Далі – слова подяки за те, що вона погодилася прийняти його скромний дарунок (скромний порівняно з тим, на що вона заслуговує), і лише тоді – подробиці з його життя. Тут я пригадав, що розповів мені скрипаль. «Мене не хотіли приймати в оркестр, – писав Йосько під моє диктування, – проте я був наполегливий. Грав, де тільки доведеться. Я казав собі: якщо я змирюся, вони визнають це доказом власної правоти. Та я не дам їм такої втіхи! Я доведу, хто з нас має рацію. Тицьну їх пикою та й у багнюку!» Мабуть, я передав куті меду. Йосько поглянув на мене з недовір'ям, та відступати було нікуди. – Тут так написано, – збентежено знизав я плечима. Він спробував зазирнути до мене у розкриту книгу. Я дав йому щигля по носі. – Не підглядати! Що ж, Йоськові не залишиться іншого вибору, як повірити мені. Я продовжував. «Навпроти філармонії знаходився льох, у якому збиралася вся тамтешня публіка, самі меломани. Після концерту вони полюбляли зазирнути на філіжанку кави. Мені вдалося влаштуватися туди посудомийником. Згодом я умовив господаря, аби він дозволив мені грати на скрипці, певна річ, у вільний час. І, певна річ, ніхто мені за це не платив. Зате я мав можливість підлаштовуватися під концерти, що відбувалися на протилежному боці вулиці. Після них публіка потрапляла до мене. Їй було з чим порівнювати! Наступним разом люди вже приходили слухати мене, а не їх. Врешті-решт їхній концерт зазнав нечуваного краху, і вони були змушені мене взяти. Наступного року я вже грав сольні партії, а коли диригента, що відмовив мені, з почестями спровадили на пенсію, обійняв його місце». Йосько скнів над зошитом висолопивши язика. Вже зписав дві сторінки. Так багато? Варто над ним зглянутися, збігло мені на думку. Занадто швидко я диктую. Нехай трохи спочине. Я оголосив перерву. Не зводячи голови, він пробурчав: – Однаково це все брехня! Я сторопів. Такого ляпаса я від нього не чекав. – Що ти маєш на увазі? – А те, що сліпий не в змозі керувати оркестром. – Це чого ж? – Диригент чи ні, та він має дивитися в ноти. То ось у чім річ! Проте я наполягав на своєму. – А як же, у такому разі, Гендель, Рей Чарлз? – Гендель був передусім композитор, до того ж він втратив зір лише на сам кінець творчого шляху. І звідкіля у дитини така ерудиція? – Гаразд, а Рей Чарлз? – не поступався я. Мене теж не так легко було збити з пантелику. Дякувати Богові, вчора я встиг освіжити пам'ять завдяки енциклопедії. Проте Йосько! Він мене дивував. – Або очі, або залізний характер. Таких, як він, одиниці. – От бачиш! – зрадів я. – Читати ноти з пюпітра може кожен. А ти спробуй вивчи напам'ять! – я зазирнув до своєї книги. – Отож, я був правий. Далі він пише: «Я вже тоді почав втрачати зір, щоправда, вони цього не помічали. Мені доводилося завчати партії напам'ять, напередодні кожного концерту я проводив безсонну ніч...» – Я теж займаюся музикою, – зітхнувши, неочікувано зізнався Йосько. Я не йняв віри власним вухам. Йосько?! Треба ж таке, вперше про це чую. В будинку, ясна річ, стіни товсті, можливо, звуки й не досягали, та чому раніше мовчав? Соромився? Принаймні тепер зрозуміло, звідки ці знання. – Граю на флейті. Батьки примушують, – додав він на своє виправдання. – Мама наполягала на скрипці, та я обрав флейту. Хочеш послухати? Не чекаючи на мою згоду, він вистрибнув з-за столу. Я й слова не встиг вимовити. *****Рано вранці, коли мама щойно збиралася на роботу, я квапливо вибіг з дому та вдруге подався на вокзал. За три години поїзд привіз мене до Івано-Франківська. Аби все виглядало якомога переконливішим, я придбав конверт із зображенням міської ратуші. Тоді вклав до нього листа й підписав друкованими буквами. Затамувавши подих, заповнив я поле відправника: «А. Скиба». Від цієї миті назване ім'я набувало для мене особливого сенсу. Сліпий музикант Анатолій Скиба, мовив я до себе, дослухаючись, як воно лунає. Поміж тим, хоча недалеко звідси жив справжній скрипаль, мені й на гадку не спадало, що я можу його зустріти, бодай навіть випадково. Зіткнувшись з ним на вулиці, я б його напевно не впізнав. *****Отримавши, здається, на четвертий день листа, мама цілковито втратила спокій. Реакція передбачувана, якщо знати нашу маму й до того ж його зміст. Наче принишкла, та насправді була схвильована, чинила все невлад та знизувала плечима, коли її про щось питали. Відмовилася від вечері, не даючись на очі, усамітнилася в своїй кімнаті. Ми чули, як вона рухала якимись скриньками, розшукуючи далеко заховані чи то старі альбоми, чи то листи. Лише згодом показала його нам. – Кому б зійшло на думку! Така незвична доля… – промовила вона зворушено. На її очах блиснули сльози. Саме зараз я побачив її такою, якою волів бачити завжди. Вона зітхнула. – Я написала йому лише два рядки. А він надіслав лист на трьох сторінках. Нічого не вдієш, доведеться мені йому відповісти! Я миттю вивільнився від своїх марень. Ми з сестрою стурбовано перезирнулися. Її погляд питав: як тепер виплутуватимешся? Я не мав ані крихти сумніву, що вона, як завше, скине все на мене. Справді, я мав рацію. Витягши мене за двері, вона власним бюстом приперла до стіни. От лихо! – Бачиш, братику, що ти наподіяв? – Нічого особливого не трапилося, – сторожко поглядаючи на її гострі пазурі, посміхнувся я, наче левові гладіатор. – Доведеться її лише випередити. – Тобто як випередити? Тетяна зупинилася, безумовно заінтригована. На це я і сподівався. Я дістав відстрочку. – Якщо вона одержить другий лист до того, як надішле свого, тоді можливо, й сенсу не буде надсилати, – я тягнув в очікуванні, коли сестра прибере руки подалі від моїх очей. – Та вже годі тобі ходити коло й навколо, кажи без викрутасів! Вона досі не здогадувалася, так я і знав. Проте обійми послабшали. – Саме час, аби наш скрипаль нашвидкуруч спакував валізи, – зглянувся я. – Звичайна річ для музиканта! Відправимо його на гастролі. Тетяна закліпала очима. За мить її погляд прояснішав. Їй стало не до мене; поки вона розмірковувала, я обережно проліз у неї під ліктем. Уф, нарешті воля! *****– Сьогодні знову буде диктант? Йоськин голос не містив жодної краплі розчарування. Проте як він здогадався? Авжеж, книга. Минулого разу я забрав диктант із собою, пообіцявши перевірити вдома, та з недбалості забув наступного разу захопити. Я лише проаналізував помилки – втім, дрібні, уроки поза сумнівом пішли йому на користь. Мабуть, Йосько це також зауважив, судячи з його реакції. Треба ж, який запал! Він був ладен писати диктанти хоч би й щодня. Я розкрив книгу, ще й погортав сюди-туди. Не пригадаю, що за книгу приносив минулого разу, а відтак навряд чи мало значення, яку я принесу сьогодні. Обкладинка в кожному разі схожа: товстезна, затовста для Йоська. Отож, коли я забув, то він і поготів. Йосько з ручкою напоготові схилився над чистим зошитом. І чом не син музиканта? Я уявив себе посивілим, в темних окулярах, диктуючим листа. Скрипаль готується до від'їзду. Валізи спаковані, до відходу поїзду – лічені години. З решти часу він вирішив скористатися, аби продиктувати декілька рядків. Він шкодує, що змушений нагально їхати та не в змозі залишити адреси, позаяк графік концертів надто вже щільний, і на нього чекають невпинні переїзди. Велике турне Італією. Він би радо відмовився, а проте це добродійна акція: зібрані кошти підуть на реабілітаційний центр для наркоманів. Сліпий музикант, що простягнув руку допомоги наркоманам! Мені самому дух захопило. Я тріумфував. Перегортаючи списану сторінку, Йосько зосереджено зрушив брови. Цей лист вийшов коротшим за попередній, скрипаля квапив час, мене також. Тільки Йосько, як на мене, залишився незадоволений. Ледве урок добіг краю, він раптом попрохав мене позичити йому книгу про сліпого музиканта. Я трохи зі стільця не гепнувся. Та очі його дивилися поважно, як ніколи. Треба було щось терміново вигадати. – Це книга для дорослих, – знайшов я, що відповісти, під загрозою викриття. – Тобі зарано її читати. Губи його спотворила кисла міна. – Але ти й зануда! Він підвівся та, зібравши пальці в кулак, жорстоко вдарив мене в передпліччя. Я змовчав: нехай собі гадає, що хоче. Начебто, він зачаїв образу. Що ж до мене, я не сподівався, що таким чином ще дужче розпалю його цікавість. – Весь роман у листах? – понуро поцікавився Йосько. – Скидається на те. – Він ще напише їй? Мені здалося, я розпізнав у його голосі відтінок надії. – Ймовірно. – Що з ним сталося згодом? – Хотів би я знати! – То ти її до краю не дочитав? – На разі, ні. Йосько поглянув на мене із заздрістю, як на людину, що володіє книгою про сліпого музиканта, а до того ж має змогу читати не кваплячись. *****Наполегливі прохання мами призвели до того, що сестра погодилася познайомити її з своїм залицяльником найближчої неділі. – Поспішає, ніби на пожежу, – поскаржилася Тетяна. – Куди більше за мене. Я ще навіть не вирішила, віддаватися мені за нього, чи ні. Та зрештою довелося поступитися. Щоправда, сестра мала на думці уникнути церемонії, тож ми домовилися, що все трапиться наче випадково. Вона дала себе вмовити піти з ним до театру, отож він мав, як завжди, за нею заїхати. Тоді вона вибачиться, ніби ще не зібрана, й запросить його почекати у нас. На гостя чекали о шостій; на цей час мама обіцяла впоратися зі своїми обов'язками у шейхині, а проте її досі не було. Сестра знервовано щохвилини споглядала на годинника. – Ми, сяк чи так, зібралися до театру, а не на лекцію. Я що, шукатиму власне місце наосліп? Та й врешті-решт, це ж непристойно. Сходив би ти за нею! Вона, певно, забула, що ми на неї чекаємо. Я добре знав, де живе шейхиня, хоча жодного разу не був у неї вдома. Я часто минав її вікна; вечорами вони завжди залишалися тьмяно-жовтими: стара карга не зносила яскравого світла. Маму я упізнав завдяки голосу. Я б очевидячки проскочив повз неї, так і не зауваживши, коли б не голос. Онде вона, в кущах, несила утримати надто темпераментного дога. Натягнутий повідець, плямистий дог та мама під кутом у сорок п'ять градусів до поверхні землі. Кому б спало на гадку? Вона мене також не помітила, вся увага була зосереджена на мучителеві. Аж поки я не збочив з алеї на травник. – Мадлен!.. От клятий цей собака! – почув я. Вона не дала мені й рота розтулити, запитала, котра година, та одразу ж за голову схопилася: як багато справ, та як швидко спливає час! – Побудь із нею, поки я збігаю до крамниці, – вона тицьнула мені до рук повідець. – Їй нагло закортіло чіпсів. Чіпсів, ти ба! Адже мама цим «вона» вказала одночасно і на Мадлен, і на шейхиню. Вважаю, за другим разом вона таки мала на оці шейхиню. – Та відразу ж підемо додому, – пообіцяла вона. Мадлен поводилася непередбачувано. То завмирала на місці, то вкотре поривалася кудись бігти. Ані хвилини спокою. Приспе пильність, а тоді як… Втім, на разі вона сумирна. Відчуває, тварюка, що я напоготові. Лише Богу відомо, як я її зненавидів. Мама вкотре забарилася: увечері в крамниці довга черга. Для нас продукти вона приносила з роботи, із знижкою – хоч і що кажи, а дешевше. Ми були змушені заощаджувати. – Не уявляю, як вона це їстиме. Чіпси у неї викличуть печію. Ми обмінялися навзаєм: я забрав від неї покупки, вона від мене – повідець. – Вже незабаром, – підтвердила вона, намотуючи його собі на руку. – Додому, Мадлен, додому! Недбало розгойдуючи господарською торбою, я поплентався за нею. У помешканні старої виявилося ще темніше, аніж я гадав – чи це мої очі не встигли звикнути до темряви? Вікна щільно зашторені, світилася лише лампочка торшера, сховавшись під темно-червоним абажуром. – Хто це там з тобою? – почувся верескливий голос з глибини. Двері у вітальню були розкриті навстіж, та мене вона бачила, а я її – ні. Мовчання. – Ага, твій син! – здогадалася шейхиня. – Вродливий хлопчик! Це він закінчив школу із золотою медаллю? Тут я її нарешті розгледів, обкладену подушками. Недобре примружившись, вона вивчала мене заздрісним поглядом. Я пригадав, як мама розповідала, що у неї зроду не було дітей. Однаково мене зачепило те, що вона узвала мене хлопчиком. Я щільно стулив губи, намагаючись утриматись від грубощів. – Твоя донька так і не одружилася ні з ким?.. Ходитиме старою дівою!.. До речі! Перекажи, що мені час поновити зачіску. Якось мама привела їй перукаря, а прониклива шейхиня дійшла висновку, ніби перукар – моя сестра, тільки мама це приховала. – Не хвилюйся, – заспокоїла вона. – Я їй заплачу. Мама втомилася її виправляти, але та наче й не чула зовсім. Стара жила у світі власних химер. Щось вигадає, а тоді безмежно в це вірить. – Ваші чіпси! – промовила мама, дістаючи пакет. Шейхиня зашелестіла папером. Собака одразу підійшов та сів на задні лапи, пильно стежачи за руками господині. – Як?! І ти теж хочеш? – зворушена шейхиня опустила долі руку з чіпсами. – Оце тобі, тримай! Мадлен залізла мордою в пакет. – Погляньте лишень, як вона їсть! – зраділа шейхиня. – Дивіться, дивіться! – наполягала вона розчулено. Собака був її єдиним другом – теж купленим за гроші. Всі люди сволота! Вона остерігалася, як би їй не підсипали чогось там у їжу, та раз по раз у паніці міняла заповіт. Безнадійно хвора стара щосили намагалася відігратися на прислузі. Гроші, це все, що у неї залишилося. Я торкнувся маминого ліктя. – Я вам більше не потрібна? – запитала вона. Відповідь не надійшла. Шейхиня надто була захоплена собакою, тож мамі довелося стирчати в очікуванні, допоки не вичерпаються чіпси. *****Синій «Запорожець» уже стояв на нашому подвір'ї. Якось незвично було бачити його на місці новенького «Мерседеса». Сусід повертався з роботи пізно. Наречений влаштувався за столом, за філіжанкою кави, над ним звисала люстра, що розкидала на три метри довкола яскраве світло. Вперше мені вдалося як слід його розгледіти. Не збагну цих жінок. Що вона в ньому знайшла? Невисокий, рудий. Вони сиділи пліч-о-пліч, та його руда маківка була не набагато вища за її брови. А ще коротко постригся, бовдур! Та слід бути милим, тож я привітно хитнув головою. Тетяна представила його: Віктор. Вітько! А от мамі він сподобався одразу, і я знаю, чому. – Може, повечеряєте з нами? – люб'язно запропонувала вона. – У мене з собою приготовані тюфтельки, залишилося кинути на пательню, й вечеря готова. – Та не знаю, – замулявся він, що само по собі означало згоду, та нерішуче поглянув на Тетяну. – Ти як вважаєш? – Вистава, скорше за все, затягнеться допізна, а в буфеті вас так не нагодують, – надихнувшись, нагадала мама. Почувши про тюфтельки, Тетяна долонею затулила страждальну гримасу. Віктор ні про що не здогадувався та простодушно зрадів пропозиції. – А що, можливо… Цієї миті він спіткався з її очима. Вони наказували йому замовкнути, проте було запізно. Мама, неабияк втішена, подалася на кухню смажити тюфтельки. – Дякую, я не голодний! – квапливо попередив я, коли мама потягнулася за моєю тарілкою. – Мені також... – підхопила сестра, – одну хіба що… невеличку! – додала вона благальним тоном. Мама засмучено зітхнула. – Та що це вам таке, справді? Ось, беріть-но приклад з Віктора. І, користаючись з нагоди, поцікавилася його ріднею. Посеред вечері, нудьгуючи собі, поки вони теревенили один з одним, Тетяна несподівано спитала дозволу надіти мамину брошку. Була б тема дещо цікавішою, їй би ця дурня не зійшла на гадку. – Не щодня ж ми ходимо до театру, – пояснила вона, виправдовуючись. Мама суворо насупила брови. – Як на мене, той, хто власною працею ще не заробляє, не повинен носити коштовних прикрас. Що ви на це скажете? Питання було адресоване нареченому. Отакої, зауважив я, вже й просить у нього ради. Віктор за чергою зупинив запитливий погляд на кожному з нас. – Про яку прикрасу йдеться? Тетяна тої ж миті втекла й повернулася з подарунком від музиканта. Камінь змовницьки підморгнув фіолетовим вогником, та згодом вдруге, варто було мені поворухнутися. – Коштовна річ, – погодився Вітюнчик, обережно роздивляючись брошку. – Мені подарував її приятель моїх молодих років, – зізналася мама. – За час, що ми не бачилися, він встиг осліпнути й підкорити світ. Анатолій Скиба, відомий скрипаль. Не чули про такого? Наречений наморщив лоба. – Щиро кажучи, я не надто обізнаний у класичній музиці. – Ще б пак! – зіронізувала Тетяна. Він анітрохи не образився. – Як ви кажете: Анатолій Скиба? Настала моя черга. Я неквапливо підійшов до серванта, де стояв музичний центр, та пошукав серед тісного ряду дисків. Тоді показав його так, аби бачили усі: композитор… а втім, це пусте, зате виконання – оркестр під управлінням… Анатолія Скиби. Шок це викликало лише у Тетяни. – Звідкіля він тут узявся? – вона навіть забула, що має мені підігравати, а не навпаки. – Данилко придбав, – з тріумфом повідомила мама. Сестра не здавалася. – У якій крамниці? – Це був останній, – відказав я, збагнувши, куди вона хилить. – Їх розкуповують. – Бачиш, – вдруге переможно зронила мама, – Анатолій Скиба надзвичайно популярний. Популярність нашого скрипаля коштувала мені трьох порцій морозива, або всіх моїх кишенькових за минулий тиждень. Ще жодному продюсерові настільки ж дешево вона не ставала. Вже й не пам'ятаю, чиє ім'я було на диску тієї миті, коли я його купував. Нову обкладинку, виготовлену на комп'ютері, я попросту наклеїв поверх старої. Я сподівався принаймні, що історія сліпого музиканта надихне їх послухати музику, проте Віктор вчасно зиркнув на годинника. – У місті суцільні пробки. А мені ще на заправці чекати. Якось іншим разом! Нам слід поспішати. Схоже, ще на одного розважливого у родині побільшає. |
Розділ 1 |