МИРОН ВОЛОДІНСЛІПУЧИЙ БЛИСК ДІАМАНТІВРозділ 2А далі було так. Я готував групу з тридцяти чоловік для відправки до Іспанії – на заробітки. Затримка була через візи. Та я покладався на Харіша, котрий мене запевняв, що і в консульство у нього є ходи, та що його знайомий враз вирішить проблему. Врешті-решт я його таки дістав з цим знайомим. Тоді він скерував мене до якогось пана Олекси, який, втім, як виявилося, обіймав вельми скромну посаду, і до того ж не в консульстві, а у відділі реєстрації. Мої найгірші страхи почали збуватися. За той час, поки я з останніх сил намагався заспокоїти клієнтів, переносячи термін з дня на день, справа жодним чином не зрушила з місця, ніхто й наміру не мав нею займатися. Цей пан Олекса, позбуваючись мене, немов якогось посильного, на порозі свого кабінету байдуже знизав плечима: «Я вашому Харішу нічого не обіцяв». Повертався я, бувши у нестямі від горя. Ні, мій відчай насправді не мав меж. Моя черга була звітувати перед моїми довірителями, та, на відміну від названого пана Олекси, я ж-бо їм усім дещо обіцяв. Найкращим виходом було б негайно зламати ногу, в очах суспільства це мене виправдало б. Та моя нога і досі залишалася цілою, а мить розплати наближалася невблаганно. Був там серед них один, що сумнівався більше за решту. На нього шикали – я мав прихильників, особливо серед жіночої статі. Як я тепер погляну їм у вічі? «Всі на початку виголошують гучні слова», – понуро докидав він. «Ми не всі, – пишаючись фірмою, відповідав я. – Незабаром самі в цьому переконаєтеся!» Атож, зараз переконаються. *****Вони зажадали повернути гроші. Харіш сприйняв цю новину з незворушним спокоєм. – Повернемо, неодмінно повернемо. Так і перекажи. Цього разу я йому не повірив. – Отже, вони у змозі їх отримати? – наполегливо поцікавився я. Та Харішу як з гуски вода, байдуже знизав плечима. – Каса порожня. Нехай трохи зачекають. Відтак я був правий. – Але ж це їх власні гроші! – уперто звівши брови, нагадав я. – То й що з того? Адже ми не відмовляємося. Кажу, повернемо, отже, повернемо. Коли? За першої-ліпшої нагоді. Можливо, за тиждень… Або ні. Краще перекажи їм, нехай зазирнуть наступного місяця. *****– «Наступного місяця»? – перепитав недовірливий клієнт та із смутком хитнув головою. – Отакої! А цей місяць ви вирішили попросту викреслити? Дарма! Боюся, що для вас він закінчиться дещо скорше. Вони мене живим звідси не випустять, спало мені на гадку. Та насправді мене зачепили слова тої, котра мене зазвичай підтримувала. – Як вам не соромно! У вас ще губи в молоці, а самі вже по вуха у брехні! *****У своєму парадному я не втримався, й озирнувся врешті: мені увесь цей час ввижалося, ніби я чую потилицею чиєсь наздоганяюче дихання. Я влетів до хати, не маючи впевненості, що вони не прийдуть услід. Мене всього тіпало. Вочевидь, мене не побили лише через те, що я ганебно втік з поля бою. Харіш! Ось кого б я зараз роздер на шматки. Тетяна рішуче заступила мені шлях. – Що трапилося? Ти сам на себе не схожий. Я собі уявляю! На щастя, мами не було вдома. Сестрі я ще міг зізнатися. Я гадав, вона або вхопиться за голову, або лаятиме мене, за правом старшої сестри, та нічого цього не сталося. Вона лише зосереджено звела брови докупи, а дізнавшись, що я досі не подав заяву до університету, тієї ж миті поцікавилася, чи надалі триває прийом. Спочатку я навіть розгубився: адже я геть забув про це! Звісно ж, університет! Яке щастя, що за тебе вже все давно вирішено! – Де документи?.. Поїхали, – уривчасто зронила вона й потягла мене за собою. Вулиця була порожньою. Сподіваюся, за п'ять років я полюблю банківську справу, міркував я, вдруге виходячи з дому. Принаймні вона не настільки небезпечна, як туризм. *****Я готувався до іспитів та вже зовсім наче спустив з думки цю історію мого знайомства з Харішем, як цілком несподівано вона спливла тієї миті, коли я був переконаний, що з цим покінчено назавжди. Якось, минаючи вітрину ювелірної крамниці, я не встояв перед спокусою та обережно потягнув на себе двері. Деколи я це робив, але виключно з цікавості, а не як раніше, задля певної мети. Це захоплення – все, що мені залишилося на пам'ять по тих днях. Мене невблаганно тягнуло до каменів відтоді, як я збагнув їхню красу. Та й взагалі, приємно відчувати перевагу, особливо коли поряд зухвало одягнені, напомаджені панянки, що з неприступним виглядом роздивляються вміст вітрин. – Скільки в ньому карат? – питає одна така у продавчині. – Близько п'яти, – відповідає та. – А в цьому? Продавчиня нахиляється. – Чотири з половиною. Панянка здивована. – Як! А коштує дорожче?! Я ледве стримую посмішку. Вони вважають, якщо камінь невеликий, то й вартість має бути нижчою. Яка наївність! І ці виряджені вчорашні школярки намагаються удавати із себе світських пань! А я ще й споглядав колись на таких, що виходять із «Мерседесів», наче на зірок. От бовдур! Я ковзнув розсіяним поглядом вздовж акуратного ряду коштовних прикрас. У цьому ряді – найдорожчі. Рубіни цінуються криваво-червоні з фіолетовим відтінком – «голубина кров», сапфіри блакитні або волошково-сині. Жовтий відтінок знижує ціну діаманта, блакитний підвищує її. Хоча справжніх каменів тут на пальцях полічити. Здебільшого гранати, бірюза та всілякі виробні. Я розпізнавав їх на віддалі. Зубожів народ! І гаманцем, і духом. Мене здолала втома. Самі лише дрібнички! Власне цієї миті я її і угледів. Що за дива? Я був геть упевнений, що в цілому місті існує лише одна така брошка, і я її сам продав тій старій тітці з накладними віями… Чи може, мені це наснилося? Я навіть очі протер. Аметист у золотій оправі. А золото зрештою пасує до фіолетового кольору аметиста. Чому раніше я цього не помічав? Я звів дух та закликав продавчиню. – Це справжнісінький темний аметист, – пояснила вона, так неначе я і сам не бачив, – брошка роботи Ніно Брутті. Вона завмерла в очікуванні. Мабуть, вона вважала, буцімто мною керує зайва цікавість, та не поспішала висувати вітринне скло, аж поки я не наполіг. Давно у мене так від хвилювання не тремтіли руки. Авжеж! Це був той самий шістнадцятикаратник. Праця на Ніно Брутті не минула надаремно. За цей час я дечому навчився. Ті ж самі грані, ті ж переливи тонів. Щокожен камінь єдиний у своєму роді. Я його чудово пам'ятав, не один раз тримав у руках. От хіба що тут він був значно дешевший. Я продав його за тисячу сімсот, а зараз він коштував всього лише тисячу. Спочатку тисячу п'ятсот, судячи з перекресленої суми на ціннику, згодом тисячу триста, й нарешті тисячу. Проти моєї тисячі сімсот: різниця складала сімсот гривень. Я все збагнув! Такою була ціна мого успіху. – Братимете? – нагадала про себе продавчиня, в такий ото ввічливий спосіб намагаючись відібрати у мене брошку, і лише тоді я усвідомив, що вона вже не моя. *****Я вже знав, що Дзюбенко зазвичай приїжджає додому на обід, тож лишалося дочекатися, коли під вікнами з'явиться його новенький «Мерседес». Я подзвонив у двері. Відчинила його дружина. Проміряла мене питально-зарозумілим поглядом та не зрушила з місця, допоки я не зажадав чоловіка. З глибини почувся стурбований голос Йоська: – Хто там? Але пані Дзюбенко суворо на нього гримнула: – Їж та не вистромлюй носа! Це не до тебе! Дзюбенко-старший з'явився у передпокою, на ходу зриваючи серветку. Я гадав, він принаймні вдома краватку знімає. У літню спеку лише укорінена звичка могла примусити його терпіти таку незручність. Я так захопився вивченням його краватки, що коли він глянув на мене, цілковито розгубився. – Данилко? Голос його повернув мене до реальності. Я силкувався згадати, навіщо прийшов. – Е-е… Ваша пропозиція досі чинна? На що Дзюбенко ширше прочинив двері. – Заходь! – Та тільки гроші наперед! – квапливо попередив я, однією ногою переступивши поріг; я вже цілком себе опанував. Він тямущо кивнув, ховаючи посмішку та зачиняючи за мною двері. – Не з'їси котлету – не отримаєш морозиво, – вдруге почув я. Пахтіло смаженим. Принаймні, не тюфтельками. Що я насправді ненавидів, то це тюфтельки. Втім, підозрюю, що Йосько так само ставився до котлет. – Сюди, – Дзюбенко відвів мене подалі від їдальні, де, як я розумію, був Йосько. Ми обидва вважали за краще, аби цей торг не чув його син. Я тримав руки в кишенях, це додавало мені впевненості. – Отож, тобі знадобилися гроші, – здогадався він. – Скільки? *****Тюфтельки я зненавидів, щойно мама почала приносити їх, вже майже готові, від однієї відьми, старої карги, у якої вона підробляла хатньою служницею. Тиждень вона, тиждень її знайома, що півроку тому запропонувала їй цю роботу. Нам потрібні були гроші. Я був проти, але вона однаково відкладала на моє навчання. Вони прозвали її шейхинею. Її чоловік загинув десь в Арабських Еміратах, тож тепер звідти шейхиня отримувала пенсію, якої мало б вистачити, аби у нас прогодувати з десятеро їдців. Сама палець об палець не вдарила. Та, природно, виправдовувала такий стан речей, пояснюючи, що «це їй компенсація за кров чоловіка». Лише на частину цих коштів вона утримувала пса та прислугу. Відпрацювавши тижневу зміну продавчинею у крамниці, протягом наступного тижня моя мати готувала, прибирала, вигулювала пса та зносила примхи сварливої мегери. Стара, що вже стояла однією ногою над гробом, ретельно перевіряла чеки з крамниць та вимагала заміряти термометром температуру чаю. Свідома того, що вони мали до неї відчувати, вона їм відповідала у той же спосіб. Саме вона змушувала маму готувати ці кляті тюфтельки. Беззубій відьмі несила було подужати біфштекс, отож і нам доводилося ними давитися. Мама знала, як я їх ненавиджу, але щоразу просила у мене вибачення та обіцяла, що це востаннє, а за два дні все повторювалося знову. Принаймні сьогодні я їх напевно їсти не буду. Мама прийшла втомлена з крамниці й одразу заходилася розігрівати вистиглу картоплю. – Хто-небудь ще вечерятиме? Вона навіть і зараз не забувала про нас! Ні, ми з Тетяною поїли. Вона перехопила канапками мимохідь, а я відварив собі двійко підозрілих сосисок з пап'є-маше та проковтнув їх з кетчупом. Вже краще позбавлені смаку сосиски, аніж шейхинені тюфтельки. – Наш сусід згори запропонував мені давати уроки його синові телепневі, – повідомив я удавано байдужим тоном. – Винагорода по п'ятдесят гривень за годину… Я не уявляв, що це справить таке враження. Треба було бачити вираз її обличчя! – Це який сусід? Я зніяковів, відчувши наближення неприємної розв'язки. – Дзюбенко. – То відмовся, – зажадала вона незворушно, та збільшила вогонь. Олія люто зашипіла, розтікаючись пательнею. – Чому, мамо? Що тут поганого? Адже нам потрібні гроші! – я навіть до цього прийому удався, знаючи, як вона мріє бачити мене студентом університету. За іншим разом вона б полагіднішала, проте зараз і це не допомогло. – Гроші – моя турбота! А ти не важся до нього підходити! Я звернув благаючий погляд до сестри. – А й справді, чому б Данилкові не позайматися з хлопчиком? – обережно підтримала вона мене. – Годі! Навіть чути не бажаю про цю сім'ю! Запах підгорілої картоплі розійшовся кухнею. Мама у нестямі заходилася шкребти по дну пательні. – Ну гаразд! – вона спересердя шпурнула виделку, однаково картоплю вже не врятувати. – Ви принаймні знаєте, чим цей ваш… пан Дзюбенко заробляє собі на життя? Я байдуже знизав плечима: а мені що до цього? – То поцікавтеся! – продовжувала мама. – Його квартирний бізнес того вартий. Ваш сусід скуповує житло у безнадійних п'яничок: спершу заносить їм ящик горілки, а за тиждень, коли вони втрачають людський вигляд, з'являється з нотаріусом. Він попросту перетворює їх на безпритульних. Отож, усе второпали? Нарешті вона вимовила те, що трималося у неї на краю язика. Запанувало ніякове мовчання. Тетяна похнюпилася, що ж до мене, то я мав над чим замислитися. Повернувшись до себе в кімнату, я кинув безнадійний погляд на антресоль шафи, забитої одягом: всередині неї у напівм'якому бузковому футлярі з чогось там була захована брошка – аметист в оправі із золота. *****Незважаючи на дружні стосунки з Йоською, мені ще ніколи не доводилося бувати у них далі за поріг. Підозрюю, що його матінка мене неполюбляла, як і взагалі приятелів, котрих він обирав собі сам. У його кімнаті я виявив плакат, що висів на стіні, у найвиднішому місці. Це було власноруч написане ним урочисте зобов'язання: «я, такий-то, даю обіцянку у всьому слухатися батьків, не затівати бійки, не лихословити, перетинати вулицю лише на зелене світло, вчитися не гірше, аніж на шість балів, тощо». Цілих дванадцять пунктів. А внизу приписка: «виконавши перераховані умови, наприкінці тижня я отримаю п'ять гривень на кишенькові витрати». Свого часу я міг просити й більше, та ніхто при цьому не ставив мені умов. Йосько занервував та спробував відтягти мене від стіни, але запізно: я встиг прочитати. Заразом я уявив, як його доброчесний татусь носить горілку п'яничкам. У мене з собою була книга про маленького блукача, родину якого підступні лиходії ошукали, позбавивши даху над головою. Вигнаний з дому, він був змушений жити у брудних клоаках, терпіти злидні та побої. Колись вона й мене позбавляла спокою. – Гаразд, – мовив я, – розпочнемо з диктанту. Йосько охоче присунувся до столу та розкрив зошита. Я знайшов сторінку, де бездушні лихварі виганяли з домівок неспроможних платити злидарів, пускаючи їх на жебри. Скоса я стежив за тим, як обличчя Йоська, що чмихав над зошитом, потроху ставало поважнішим, ба навіть похмурим. Я обирав найпронизливіші рядки. Я з холодним розрахунком навмисне зволікав у потрібних місцях. Врешті-решт Йосько зашморгав носом, неначе йому особисто завдали образи. – Чому злидарі дозволяють негідникам так з собою поводитися? Чому вони не чинять опору? – Вони не в змозі нічого вдіяти, – відповів я, ховаючи посмішку. – Вони обдурені. Відтепер закон проти них. Пальці його стиснулися в кулаки. |
Розділ 1 |