ПРОЛОГ

Повагом, без зайвої метушні Маслін збирався на прес-конференцію. До чотирьох трицяти мали подати автобус. Конференція була призначена на п'яту.

Щойно телефонував головний редактор. Після повернення йому пообіцяли власну програму. Маслін здогадався, чому той зателефонував. Адже міг зрештою дочекатися його повернення до Москви. Але ж ні, саме задля того потелефонував, аби повідомити. Яка чуйність!

Річ у тім, що головний редактор не зносив сенсаційних репортажів. Де сенсація, там неодмінно неприємності. Маслін був переконаний, що коли й цього разу все мине без ускладнень, постійний ефірний час йому забезпечений.

Здається, краватка вийшла на сантиметр за межу. Він сумлінно перев'язав вузол, і краватка повернулася у визначені межі. Журналістові не конче носити краватки. Але сьогодні, з нагоди нового призначення, він вирішив приміряти. Чудово: одразу ж перестав вирізнятися. Такий собі Маслов. Чи Масліков?.. Та байдуже, всі ми на один штиб.

Автобус подали з запізненням, тож біля готелю утворився натовп. Непоганий привід побути на свіжому повітрі: день видався сонячний, незвикла річ з огляду на сезон. Наприкінці грудня у Москві та обабіч Уралу потисли морози, а тут, на Алтаї, було по-весняному тепло, сніг, що випав минулого тижня, розтанув геть.

Він бачив знайомі обличчя, але траплялися й нові. Це були переважно західні кореспонденти. Саме вони найбільше полюбляють задавати підступні запитання. Та Маслін через те й не мав сумніву, що сенсацій годі очікувати.

Маслін зайняв понад одне сидіння, зі своїми слонячими габажаннами він насилу вписувався до компактного салону. Його вага теж цілком відповідала габажаннам. Нечувано, як можна стільки важити при його роботі! На телеекрані це не так помітно.

– Будь ласка, тримайтеся купи, панове. Не відхиляйтеся від напрямку руху.

Скромне селище в десяти кілометрах від Барнаула. Повітря чисте, не забруднене вихлопними газами. Пахне сосною. Вони перетинали територію колишньої військової виробні, звичайнісінькі виробничі споруди, навіть охайніші та привітніші за більшість цивільних. Але раніше тут вироблялася хемічна зброя, і сама ця думка викликала непереборну відразу до всього, що поставало на шляху, навіть до сміттєвих контейнерів: чомусь Маслін не міг позбутися відчуття, ніби і в них залишалися кимось викинуті гумові рукавички з слідами компонентів отруйних речовин.

Як і слід було чекати, половина з тих, що знаходилися у залі, були військові різних мастей. Ряботіло від телекамер, спрямованих на сцену. На питання відповідали міністр оборони й радник з національної безпеки. Президент перебував у Лондоні. По телевізору Маслін бачив його виступ. Сам-бо він спроможний був відокремити головне від лузги. Хоча подеколи і його теж нудило від усієї цієї політики.

Хтось запитав з західних журналістів:

– Пане міністре! Де гарантія того, що по виконанні запропонованої вами програми частина зброї не опиниться в руках войовничо налаштованих лідерів третіх країн?

Це було підступне запитання. Міністр відповів принадливо рожевою посмішкою:

– Панове! У ваше розпорядження надані всі матеріяли щодо наявних запасів хемічної зброї. Вони перевірені компетентною комісією, куди увійшли, зокрема, кращі фахівці блоку НАТО. Технологія знищення хемічним способом зробить процес цілком контрольованим. Витік навіть теоретично неможливий.

Маслін упіймав себе на думці, що глузує з слів міністра. Бачте, як легко піддатися спокусі попри тверде рішення бути цяцьою! Адже на нього чекав доволі ласий шматочок: власна програма. Годі, мовив він до себе, жодних авантюр! Краще взагалі триматися подалі від гріха. Залишив місце й почав протовплюватися до виходу, наснажений обіцянкою головного редактора.

Стрімкою ходою до дверей, що охоронялися військовими, наблизився дехто у формі капітана мотострілкових військ. Козирнувши, звернувся до офіцера, який був за старшого.

– Я можу пройти до генерала Анцупова? Я його ад'ютант. Маю вкрай термінову справу.

Та офіцер охорони незворушно ворухнув бровами.

– Мені прикро. Вхід виключно за перепустками, пане капітане.

– У такому разі, може, ви запросите його до телефону?

– Даруйте ще раз, але викликати учасників до телефону під час конференції нам суворо заборонено.

Ад'ютант Анцупова опанував себе.

– Нехай. Та принаймні цидулку ви у змозі передати?

Той замислився.

– Гаразд, де та ваша цидулка?

Ад'ютант умить розгорнув нотатник, щось у нім черкнув, видер аркуш, та, склавши учетверо, віддав офіцерові охорони.

Той обережно увійшов до зали, причинивши за собою двері, й побачив спини сидячих. Упевнений, що немає кому за ним спостерігати, офіцер розгорнув аркуш. Квапливою рукою в ньому було написане лише одне слово: «Рузаєвка».

Він удруге склав аркуш і, тримаючись стіни, рушив до президії. Навряд чи це повідомлення стільки важило, щоб вартувало вносити сум'яття до оточення міністра. Але генерал Анцупов, невисокий на зріст немічний генеральчик, цілковита протилежність Масліну, щойно побачивши цидулку, відреагував на подив шпарко. Спохмурнів, стиха щось проказав якомусь чину поряд (мабуть, вибачення), підвівся з-за столу й заквапився до виходу. Офіцер заледве встиг уступитися з дороги.

Маслін перехопив офіцера вже за дверима.

– Перепрошую, можна вас на кілька слів?

Офіцер намигнув оком на бейджик, підчеплений до його нагрудної кишені та мовчки дозволив Масліну відвести себе убік.

– Я бачив, як ви читали цидулку, – з мосту виголосив Маслін.

Офіцер лише мить дивився на нього отетеріло. А тоді знизав плечима.

– То й що з того?

– А ви гадаєте, генералу Анцупову все одно, хто читає адресовані йому цидулки?

– Я не підкоряюся генералу Анцупову, – недбало кинув офіцер.

– А відтак, маєте ще менше підстав зазирати до його кореспонденції.

Маслін розглядав його впритул. Офіцер збагнув, що його шантажують, і що від Масліна так просто не відкараскатися.

– Що вам від мене потрібно?

Маслін здивовано звів брови: він-бо вважав, що офіцер мав би й сам здогадатися. А може, попросту зволікав час.

– Текст.

– Текст?

Маслін чекав.

– Там було тільки одне слово, – той на мить зупинився, скоса зиркнув на двері, біля яких стояла підпорядкована йому охорона. – «Волчки».

– Волчки? А що це?

– Здається, назва місцевості.