Частина 2.1

Завершивши свій шлях брязкотом буферів та скреготом коліс, потяг врешті завмер біля відкритого перону Казанського вокзалу. Про всяк випадок Макар вийшов крізь вагон, причеплений вночі у Рязані. Зіскочив на перон і вмить загубився серед тлуму, байдуже, куди той його винесе. Москва зустрічала жорстоким уранішнім морозом, сіруватим серпанком над замерзлими будинками та брудним вокзалом. Далеко не те, що за титрами телепередач з Останкіно.

А може, він усе занадто близько узяв до серця? Залишки переляку. Хто шукатиме його у Москві?

На черзі поштамт, йому знадобляться кошти на дорогу. У внутрішній кишені лежав військовий квиток: дуже до речі, по ньому він зможе отримати грошовий переказ. Він не мав ані крихти сумніву, що гроші вже надійшли. Мати мала вдосталь часу, аби виконати його прохання. О котрій годині він зателефонував? До відправлення потяга залишалося години чотири, а відтак, було близько трьох, по третій.

Стоп! Він раптом відчув, як узявся зимним потом. Ще раз: скільки часу залишалося до відправлення? І що він казав телефоном: попрохав вислати гроші до Москви. До Москви! А за годину вони вже оточили вокзал та перевіряли усі московські потяги.

Його залихоманило. Чи витікає звідси, що вони прослуховують його телефон у Калінінграді? Чи він такий наляканий, що думка буяє, уявляючи неймовірне? А з іншого боку, вчорашня облава, розкажи йому хтось про неї, так само видалася б маячнею. За ним полюють, ніби за якимсь терористом.

Ні, його не просто розшукують! У них наказ стріляти без попередження. Його можуть убити? Чи то пак, – він удруге похолов – мають на меті вбити?

Вбити? Що за нісенітниця! Це ж вам не Рогов.

Та інших слів він не добирав. До нього повертався, лише з більшою потугою, нещодавній страх.

Він спробував опанувати себе й переусвідомити ситуацію. Якщо припустити, лише припустити, що цього разу він має рацію? Їм нічого не варто узяти його телефон на прослуховування. Але тоді йому у жодному разі не слід потикатися на поштамт! Тоді вони знають про переказ і, поза сумнівом, влаштували йому пастку з розрахунку на те, що він з'явиться за грошима. Що, безумовно, він і мав на думці.

– Станція «Пушкінська», – виразно оголосив зупинку байдужий жіночий голос, двері відчинилися. – Вихід на Пушкінську площу, до головної пошти.

Макар закляк. Двері зачинилися – він не ворухнувся. Потяг рушив з місця, стрімко набираючи швидкість.

Він зійшов на наступній станції, за чергою охоплений то цими, то іншими сумнівами. Лише пошта, лише вона їх розвіє.

Метро залишилося позаду. Запитавши дорогу на пошту, Макар відразу ж потрапив у лабіринт спокійних вуличок старого міста. Хоча блукати довго не довелося: незабаром услід за обіцяною йому перукарнею він побачив вікно з намальованим конвертом.

Горішні поверхи заполонили вікна житлових квартир, і якась сумлінна господиня ретельно вибивала подушки, складаючи одну по одній на поруччях балкону. Гучні відлуння ударів розходилися тісною та безлюдною вулицею. Навпроти стояв величезний будинок, мабуть, ще дореволюційної будови, із склепистим проїздом, котрий провадив до внутрішнього двору, заасфальтованого, проте вогкого й напаханого цвіллю з пивниць. Подвір'я оперізувала низка спільних балконів, що нависали кільцями один над одним. Балкони затуляла попрана білизна, розвішена за поруччям. У такому будинку поза сумнівом мав бути ще один вихід. Макар поткнувся до найближчого парадного, піднявся на другий поверх і балконом дістався протилежного краю подвір'я. Одні з дверей провадили на сходовий майданчик, розташований просто над квартирою. Він спустився донизу, шлях заступили високі двері, він їх штовхнув – за ними його засліпило несподіване світло й приголомшив гуркіт вуличного руху.

Отож, вихід є. Він повернувся зворотною дорогою та сміливо переступив поріг поштового відділення. Довелося викласти перед поштаркою залишок дрібних.

– Хвилинку! – пообіцяла поштарка, занотувавши номер.

Макар увійшов до кабіни і здійняв слухавку. Мати чекала на його дзвінок. Варто б її заспокоїти, вона хотіла щось запитати, але, ймовірно, їх підслуховували, тож він лише повідомив номер поштового відділення та попросив замовити розмову:

– У мене наскінчу гроші, на поштамті я ще не був. Чекатиму тут, на пошті.

Серце нестримно калатало у грудях. Він спроквола вийшов надвір. Зимовий вітер здув пал з його щік. Рішуче, немов щось відрізуючи, Макар запнув «блискавку» до самого підборіддя і зробив крок через дорогу у бік протилежного будинку. Пройшов під склепінням, зайшов до парадного, підійнявся на майданчик між першим та другим поверхом і всівся на підвіконні, саме навпроти вікон пошти. Завдяки тому, що люмінесцентні лампи, попри білий день, освітлювали залу, він навіть міг роздивитися кучері поштарки, що схилилася над столом.

Навкруги панували тиша і спокій. Поодинокі перехожі поспішали у власних справах, за винятком людей похилого віку, що обережно оминали лід перед тріснутою водостічною трубою. Онде старенька, до прикладу, з кошлатим кімнатним песиком на повідку, що не гавкає, як уся дрібнота, а лише обнюхує. Очі у нього скляні, неначе лялькові. Стареньку він упізнав: та терпляче очікувала надходження коштів, сподіваючись отримати пенсію.

Вийшла, отже, дочекалася. Скільки ж часу минуло? Він зиркнув на годинника. Може, марні його підозри, і йому слід повернутися?

Відповіддю став пронизливий скрегіт гальм. Він так захопився, що не одразу звернув увагу на гуркіт моторів, наростаючий з кінця вулиці. Одна по одній, навпроти поштового відділення зупинилися дві автівки з блималками. Сьогоднішні упевнені хлопці мало чим відрізнялися від тих, які чергували вчора на вокзалі, хіба що мали вигляд дещо поважніший. Ще б пак, столиця! Ввічливо оминувши стареньку (понад усе та злякалася за свого лялькового песика і квапливо підтягла повідець), вони штовхнули двері пошти. Зовні залишилося лише двійко чоловік, один з котрих, звідси було видно, запропонував їй відійти якомога далі. Та прудко задріботіла льодом, дозволивши собі озирнутися щойно в парадному свого будинку.

Саме час дати ногам знати. Небезпідставно йому здавалося, що, не заставши його на пошті, вони щось збагнуть і стануть шукати поблизу.

Перевіреним шляхом, через балкон, Макар вийшов з протилежного боку будинку на іншу вулицю, перетнув її не зважаючи на світлофор, та вільно зітхнув, лише втягнувши ніздрями специфічне повітря метро. Перший-ліпший потяг поніс його у невідомому напрямку.

Миготіли назви станцій, знайомий жіночий голос детально інформував про місцезнаходження, та все це ним сприймалося лише підсвідомо. Отож, прослуховувався його телефон у Калінінграді. Завдяки прослуховуванню вони знали, де саме й коли влаштувати пастку, з якої одного разу він вже якимсь дивом видостався. І якби вчасно не скористався з науки, те, що не вдалося їм у Саранську, сталося б на поштамті, у Москві.

А тепер висновки, найнеприємніше. По-перше, на поштамт йому потикатися зась, а звідси випливає, що він залишився без копійки за душею. По-друге, до справи долучилася поліція Калінінграду, адже тільки вона могла організувати прослуховування, відтак, удома йому готували не менш урочистий прийом за тутешні проводи. Залишатися у Москві? Є шанс отримати притулок хіба що у місцевому відділку поліції. Та й той сходить на нуль, якщо він комусь став незручний настільки, що його вирішили пристрелити.У рідному місті, принаймні, він міг би сподіватися на якусь допомогу. Але на дорогу він не мав грошей.

Незабаром він усвідомив, що потяг мчить уздовж кільця, ані початку, ані краю. Можна кататися на безрік. Але рано чи пізно все одно доведеться зробити вибір.

*****

Макар зійшов біля Ризького ринку, зробивши таким чином свій вибір. Коло входу крутилися підозрілі люди. Він уперто протовплювався крізь тлум, міркуючи собі, де ж це може бути. Червонопикий чолов'яга у хутряному кожушку з табличкою: «здам житло» – мабуть, що не останнє – байдуже ковзнув по ньому очима. Позаду стояв хлопець, заховавши руки в кишені, той нічого не продавав та ні до чого не прицінювався. Без шапки, волосся пряме, довге, аж злипле, очі червоні, ніби через ніч не заплющувалися. Поет чи наркоман? А може, й те, і інше. Оминувши пана в кожушку, Макар зважився впритул наблизитися до хлопця з такими примітними очима. Цей, принаймні, не викаже.

– Агов, хлопче! Маю на меті продати ствол. Може підкажеш, хто б у мене його придбав? – запитав він дещо недбало, відгорнувши край куртки: з внутрішньої кишені витикався, не влізаючи цілком, магазин від «Калашникова».

Хлопець звів на нього замислені очі та й собі запитав:

– А не бажаєш спробувати травичку?

Щойно зараз Макар зауважив у нього притиснутий ліктем поліетиленовий пакет, куди він запхав руку, маючи намір щось показати.

Червонопикий, своєю чергою, вивчаюче подивився на Макара – зовсім не так, як за мить перед цим.

Натовпом пробіг нервовий шерех. Хлопець увесь напружився, вдивляючись у шапки з поліційними кокардами, що наближалися поверх голів. Пакет одразу ж зник під полою його куртки.

Підкорившись загальній паніці, Макар дозволив себе втягнути, і натовп виніс його на іншу половину ринку. Неподалік здійняв гвалт продавець, і повз щодуху чкурнув циганський хлопчисько. Продавець погнався наче за ним, але мимохідь циганові пощастило перекинути ящики з яблуками, що стояли один на одному, тож гонитва захлинулася. Натомість лайкою вибухнула господиня яблук, що вже упосліджувалися підошвами. Макар присів навпочіпки та заходився збирати яблука в ящик.

Коли те, що вціліло, було зібране, продавчиня відібрала з півдесятка найбільших. Та Макар заперечливо хитнув головою і закинув на плечі ранець, у котрому вже встиг приховати декілька штук.

Марно повештавшись поміж рядами, він повернув у зворотній бік. Несподівано серед юрби далося на очі знайоме обличчя: чоловік у кожушку. Таблички, щоправда, бракувало. Червонопикий теж його упізнав та ззирнувся з якимсь хлопцем спортивної статури. Той заступив йому шлях, і тоді Макар помітив, що здалеку за ними спостерігає ще хтось.

– Побалакаємо? – запитав хлопець, граючи намотаним на палець ланцюжком з брелком у вигляді автомобільного колеса.

– Кажи, – запропонував він та й зупинився.

– Не тут. Ходімо до авто, – відповів той.

– А що? – допитувався Макар, стурбовано зиркаючи навсібіч. Усе б дарма, але троє – це вже занадто.

– Подейкують, ствол продаєш.

– То й що з того?

– Обожнюю рідкісні речі. То як, ходімо?

– А я тобі що, шістка може? Кажи тут. Скільки даєш?

Хлопець згримасував, удаючи знавця.

– Треба бачити, за що.

– Побачиш, свого часу, – під лад йому відрубав Макар. – «Калаш» сімдесят четвертий, модернізований, діюча модель. Та й взагалі, я ствол коло себе не ношу, – збрехав він, сподіваючись, що хлопець так швидше дасть йому спокій.

Той раптово спохмурнів.

– Гаразд. Неподалік татко мій сидить у автівці. Він може розхвилюватися. Ходімо ліпше, там і продовжимо.

Він легенько підштовхнув Макара в спину, той усвідомив, що чинити опір марно, та й пішов попереду хлопця. Услід на віддалі рушило ще двоє. Нічогенький ескорт, – занепокоєно відзначив він, спостерігаючи, як скорочується дистанція між ними з наближенням до виходу.

На майданчику перед головним входом до бордюру тулилася низка автівок. У котрійсь з них сидів пахан, чи як його там – коротше кажучи, головний серед цієї зграї. За мить запхають його до авта, відвезуть за місто, витрусять там, якщо буде чемний – не розмалюють, залишать на дорозі. Ну ж-бо, поскаржся.

Але яким чином їх позбутися? На його щастя, неподалік стояли, гаючи час на теревені, троє поліціянтів. З радощів у нього аж серце підстрибнуло. Хлопець теж відчув, що щось негаразд, та було запізно. Він залишався на відстані простягнутої руки. Макар зробив ривок і побіг, віддаляючись від паркінгу. Поліціянти перервали бесіду й зацікавлено озирнулися у його бік. За ним ніхто не побіг, він знав, що не побіжать за присутності влади, і влада собі також, не угледівши жодного шарварку, заспокоїлися.

Завернувши за ріг, Макар сховався у найближчому парадному, пустив повз себе з десяток авт, позаяк не знав, на чому були переслідувачі, і лише по тому вийшов зі схованки.

І справді, нікого. Минулося, зітхнув він з полегшенням. А втім, тішитися було передчасно. Сам у чужому місті, змушений ховатися, та ще й без засобів для існування. Як принаймні перебути ніч, може, вранці поталанить виїхати автостопом? А на разі навіть даху бракувало над головою. Надто ризиковано потикатися на вокзали, насамперед там поліціянти отримають його фото. Можна сміливо удаватися до найпохмуріших припущень з приводу того, чим він привернув до себе таку увагу. Все було напрочуд жахливо, гірше й бути не може.

Макар з неймовірною жадібністю згриз яблука, як ті, що його пригостила ними продавчиня на ринку, так само й ті, котрі він вкрав, і до смерку вештався вулицями, мимоволі прилипаючи до вітрин продовольчих крамниць.

*****

«Я цілком переконаний, що максимально реалізувати власний потенціал людина здатна лише в умовах, коли їй нема на кого більше спертися, хіба як на самого себе. І навпаки, увесь її інтелект намагається зачаїтися, щойно з'являється можливість отримати допомогу зовні, бо це дозволяє уникнути відповідальності. А різниця може бути попросту приголомшлива. Охочим посперечатися відповім, що цей висновок грунтується на конкретних прикладах з реального життя»...

Макар відірвався від екрану. Що за нісенітниця! Перейшов до наступної низки телевізорів. Увесь відділ універмагу був забитий ними. Але й тут те ж саме.

«...Дивіться «Сповідь», новий проект Михайла Масліна на «Шостому каналі». Бажаючі взяти участь телефонуйте...»

Його раптом осяяло. Таксофони висіли біля виходу з універмагу. Підійшовши до найближчого таксофона, він набрав номер.

– «Шостий канал», слухаємо вас, – відповів жіночий голос.

*****

Сутеніло, потискали й морози. Вже й зуб на зуб скакав. У цих державних установах вночі неодмінно чергує охорона. Втім, може, спробувати щастя?

Але охоронець брутально виштовхав його за двері.

– Я тобі перебуду! Забирайся геть! Та щоб твій і дух тут не пах!

Наступним разом метикуй краще, повчав себе Макар. Оно ще якийсь проектний інститут.

Упевненою ходою він увійшов до вестибюля.

– Ви до кого? – встигла запитати вартівниця.

– До Олега Миколайовича, – без жодної запинки кинув Макар, пробігаючи повз неї. – Він мене чекає.

Вартівниця ще довго сушитиме голову, хто такий Олег Миколайович, а його вже й слід загув.

Обійнявши батарею опалення, Макар заснув.

Розбуджений голосами, він мимохіть підібгав ноги, прагнучи зробитися якомога непомітніше.

Вартівниця йшла напівтемним коридором першого поверху, перевіряючи, чи всі кабінети замкнені. Якісь двері поступилися, з кабінету приснула смуга світла.

– Олено Сергіївно, ви досі працюєте?

– Зараз йду, – відповів жіночий голос.

Неперевіреними залишалися тільки одні двері, і за ними вже напевне нікого не було. Обмежся вона вже перевіреними кабінетами, Макар міг би спати до ранку. Проте вартівниця таки зробила останній крок і побачила людину, що сиділа на підлозі біля опалювальної батареї.

*****

Старий сквер відокремлював будівлю проектного інституту від трамвайної колії. Аби потрапити на зупинку, слід було пройти під темним склепінням засніжених дерев, якщо тільки ви не бажали втратити чверть години, накинувши круга. Тоді як перетнути сквер вистачало і п'яти хвилин. Щоправда, все, що завгодно могло з вами статися за ці п'ять хвилин.

Вже погодившись з перспективою перетворитися до ранку на крижану статую, Макар влаштувався на лавці, коли з алеї долинуло благання на допомогу.

Втрачати не було чого, тож він подався навмання, просто на вигуки. З-поза кущів побачив наступне дійство.

Якась дама відчайдушно відбивалася від двох грабіжників, що прагнули заволодіти її торбинкою. Поза сумнівом перевага була на боці останніх, відтак мети вони врешті-решт досягли; поміж тим жертва не втрималася та впала у сніг. Допоки один витрушував вміст у пошуках грошей, інший оцінююче придивився до пані, що намагалася шукати порятунку біля підніжжя дерева.

– А вона нічогенька!

Дама спробувала звестися на ноги: як, торбинка, це ще не край?!

Макар сунув задубілі пальці до рота. Тоді рішуче скинув ранець. За уявного відліку секундам розпочав збирати автомат. На лічбі «двацять шість» клацнув приєднаний магазин. Зле! – покартав він себе та виступив з-за кущів.

– Гей, ви там!

Грабіжники остовпіли. Один, який стояв ближче, від переляку позадкував, мало не збивши з ніг напарника. Той у руках досі тримав торбинку. Макар спрямував дуло на нього.

– Торбинку! – нагадав він.

Впустивши торбинку, той кинувся навтікача. Інший у паніці подався за ним.

Макар простягнув пані руку. Та нерішуче прийняла його допомогу.

– Усе гаразд? – запитав він. – Ходімо, я вас відпроваджу.

Дама з острахом поглянула на автомат. Макар засміявся та від'єднав магазин.

– Більше на нас ніхто не нападе, – запевнив він, розбираючи автомата.

– Звідки це у вас?

– Автомат? – як ніде нічого перепитав Макар, немовби йшлося про хокейну ключку. – А ви що робите проти ночі в такому місці?

– Це найкоротший шлях до трамвайної зупинки, – вона озирнулася на корпус проектного інституту, який чорнів на тлі вуличних ліхтарів. – Я тут працюю. Сьогодні мені вкотре довелося затриматися. Мало не схопилася у халепу.

Олена Сергіївна! Ось чому голос видався йому знайомий.

– Мені пощастило, що поруч опинилися ви, – додала вона.

– А мені не дуже, – зізнався Макар.

Олена Сергіївна звела брови. Він пояснив:

– Мене щойно звідти витурили.

З боку вулиці долинув тупіт ніг, він наближався. Обидвоє рівночасно повернули голови. Навіть у темряві вирізнялася поліційна форма.

– Спізніла допомога, – відреагувала Олена Сергіївна, та Макара неначе вітром звіяло.

Поліціянти оточили потерпілу.

– Ви кликали на поміч?

Старший рангом впадав в око відразу.

– Мене намагалися пограбувати, – відповіла та. Зауваживши очікування у погляді поліціянта, додала. – Вони злякалися вас і втекли.

– Скільки їх було?

– Двоє.

– Ви їх запам'ятали? Які вони на вигляд?

Олена Сергіївна змалювала того, що звабився її зовнішністю.

– А другий? – запитав поліціянт.

– Іншого я погано розгледіла. Він відвернувся до світла, його більше цікавила моя торбинка.

На алею вийшов ще один поліціянт, штовхаючи в спину Макара.

– Цей ховався в кущах.

Головний схопив Макара й поставив перед нею лицем до лиця.

– Впізнаєте?

– Ні, ні! – поквапно відмовилася Олена Сергіївна. – Цього я не знаю.

Але поліціянт і на думці не мав відпускати Макара.

– Придивіться уважніше! – наполягав він. – Ви ж казали, що другого погано розгледіли. Можливо, це він?

Олена Сергіївна збагнула, що так легко їй не відбутися.

– Той був вищий на зріст.

– А щойно ви не могли нічого про нього сказати, – нагадав поліціянт. – Годі! Вона сама плутається, – додав він, звертаючись до підлеглих. – Що вона могла побачити? Тут дуже темно. Візьмемо його з собою, там розберемося... А також і вас прошу з нами, громадянко! Не хвилюйтеся, це ненадовго. Лише складемо протокол, і одразу ж підете додому.

*****

Черговий по відділку озирнув Макара, наче запеклого злочинця.

– До камери його!

Поліціянт охоче поліз за низкою ключів.

– Можливо, ви робите помилку, – вдруге спробувала вступитися Олена Сергіївна. – Я зовсім не знаю цієї людини.

– Нічого з ним не станеться, – відмахнувся черговий, і повторив наказ, нехай і тоном дещо м'якшим. – У камеру! Аж до з'ясування особи. Відпочине трохи... Обшукав його?.. Що ж ти? Ну ж-бо, обшукай... про всяк випадок. Аби не захопив з собою, чого не належить.

Ранець висів у Макара за плечима, отягаючи небезпечним вантажем. По цих словах став зненацька ще важчий.

Цієї миті задзвонив телефон. Черговий, що саме записував із слів Олени Сергіївни її домашню адресу й номер телефону, повернув підлеглого.

– Візьми слухавку! – звелів він. – Покличеш, якщо керівництво.

Макар благально поглянув на Олену Сергіївну. Та все одразу ж зрозуміла і наблизилася на крок. Щойно всі відвернулися, він умить звільнився від ранця. Саме вчасно – черговий звів очі й побачив її поряд з Макаром.

– А вас, громадянко, ми більше не затримуємо. Ви вільні!

*****

Макар здригнувся, заледве втративши опору. Насилу примусив себе розплющити очі. Втома далася взнаки, і камера смертників не стане їй за перешкоду.

Стрілки годинника вказували пів на другу. Саме час. О цій порі не повинно залишитися на чатах понад одного поліціянта.

Він рішуче нагнав геть залишок сну та, вхопившись за грати, узявся щосили їх торсати. На галас надійшов здивований поліціянт.

– Відведіть мене до вбиральні, – зажадав Макар.

– А раніше не можна було подбати?

– Як це? Ви ж не питали мене, замикати чи ні.

Той незадоволено дістав низку ключів та випустив його з камери.

– Стій! – зупинив він Макара, щойно той зробив наступний крок. – Руки за спину!

Той беззаперечно скорився.

– Отепер пішли... Руки за спину, кому кажу! Вперше, абощо?

Двері вбиральні, як і слід було чекати, не мали засувки зовні. Макар зачинився зсередини, подумки перехрестився та зручніше за поліціянта, що залишився чатувати під дверима, влаштувався на унітазі. Залишалося дочекатися телефонного дзвінка.

Та спливали хвилини, а його усе не було. І стіни гладенькі, ні бодай кватирки, крізь яку можна протиснутися. Пролунав нетерплячий стук у двері.

– Агов, хлопче, скільки можна сидіти? Хутчіше!

– Не можу, болить живіт! – наступного разу йому доведеться сказати, ніби він провалився в унітаз, втім, він ладен був і справді так вчинити, аби лише згаяти час.

Невже телефон так і мовчатиме?

Крізь щілину усередину потрапив цигарковий дим, він розчув його попри усі дезодоранти. Поліціянт від безглуздого очікування вирішив запалити. От і добре, підтримав Макар, нема чого псувати собі нерви.

Випаливши цигарку, той удруге нагадав про себе, та цього разу його тон був загрозливий.

– Ти що, помер там? Я не маю на меті стовбичити тут через цілу ніч! Виходь негайно, або ж я сам витягну тебе звідти!

Саме під цей час з чергового приміщення долинув телефонний дзвінок. Макар мало не підстрибнув з радощів.

Ураз забувши про нього, поліціянт заквапився до телефону; кроки швидко даленіли. Макар обережно виткнувся у коридор. Ані душі, крізь напіввідчинені двері чути було уривки розмови:

– Він на об'єкті... Не повідомив... Слухаюся, пане майоре! Неодмінно перекажу.

У кросівках він безгучно перетнув від краю до краю увесь коридор та, намагаючись не грюкнути дверима, вислизнув надвір. Метрів з десять минув звичайним кроком, допоки не переконався, що нікому спостерігати. Безлюдна вулиця, темні вікна, низка неонових ліхтарів, що самотньо світилися у вишині над шосе. М'який сніг приємно рипів під ногами. Певне, цієї миті поліціянт повертається за ним. Макар ноги на плечі, побіг притьмом, завернув за ріг і лише там звів подих. Жодних змін, цілковита тиша і спокій. Тоді він уявив собі видовжене обличчя поліціянта, щойно той побачив порожню вбиральню, та голосно розреготався, сам один посеред нічного міста.