Частина 3.1

Підполковник Григоріаді вирішив, що у нього зараз серце зупиниться. Ні, з серцем було все гаразд. Але довідавшись, хто його питає, Григоріаді віддав би радше перевагу серцевому нападу. Він вважав, що виліз з цієї каші з втечею Макара Тичкова до Москви. Увесь цей бруд не для нього. Поява старшого Тичкова означала повернення на вихідні позиції. Втім, для серцевого нападу ще не пізно було.

Він і на думці не мав, що цієї миті Тичков-молодший упіймав себе на пристрасному бажанні, аби Григоріаді не було на місці. Але до КПП вже наближався помічник чергового по частині з двома личками на погонах.

– Ви до командира? Ходімо! – уривчасто кинув він через поріг, не вдаючись до перемовин.

Макара щохвилини проймали дрижаки. Якщо згодом до нього поверталася відвага, то це була відвага самовбивці, котрому нема чого втрачати. Йому довелося перетнути просторий асфальтований плац, оточений щитами, немов огорожею, на яких один і той самий зразковий вояка демонстрував виконання стройових прийомів. За ними з бездоганно однаковим інтервалом плац оперізувала низка молодих ялин, схожих одна на одну, наче вояки в шерезі. Сила брудно-зелених кольорів нагадувала чорно-біле фото. Кожна дрібниця була йому до болю знайома, та зараз він усе це бачив геть з іншого погляду, і це його вразило.

Вони увійшли до головного корпусу. Сходи нагору вистеляв килимовий хідник. Углиб сходинок його вганяли металеві стрижні, але ті погнулися, тож хідник вільно натягувався, якщо за ним не слідкувати. Макар знав, що наступати слід обережно, а цей йолоп з двома личками забув навіть попередити.

Сержант пустив його поперед себе. На сходовому майданчику другого поверху Макар затримався; кому ж знати, як не йому, де кабінет командира, зрештою він мало не узявся за ручку дверей, що провадили у коридор.

– Сюди, сюди, – підтвердив сержант.

До кабінету залишилися лічені кроки. Макарові аж ноги підломилися. Але сержант вже прочинив двері.

Григоріаді, щойно зосереджений, схопився з-за столу і перший простягнув руку.

– Даруйте, але, зважаючи на ваше прізвище, ви, мабуть, родич нашого... нашого колишнього... – йому ніяк не щастило дібрати відповідний вислів.

– Я його брат, – повідомив Макар, дивлячись йому просто у вічі.

– Я вгадав, – Григоріаді додав, придивившись. – Авжеж, тепер я бачу, ви з ним щось маєте спільне. Хоча, звісно, якби не прізвище... Під моїм керівництвом зрештою триста чоловік.

Від страху бути впізнаним до палкого захвату як рукою сягнути. Йому це наснилося, чи командир і справді його не упізнав? Ні, вони, мабуть, попросту не чекали від нього такого нахабства. Макар зловив себе на думці, що мав сумнів до останньої миті, а сюди його допровадив лише відчай.

– Та тільки ви, на жаль, запізнилися, – звисновкував Григоріаді.

– Саме навпаки, – натхненно заперечив Макар. – Мені кортить почути вашу розповідь про те, що тут сталося. Погодьтеся, що як брат, я маю право вимагати пояснень.

Відтепер йому не залишилося вибору, він рвався до бою.

– Поза жодним сумнівом! – квапливо погодився Григоріаді. – Севастіян, е-е...

– Ігорович.

– Авжеж, перепрошую! Отже, Севастіян Ігорович, бачте, яка річ. Ваш брат, Макар Ігорович Тичков, перебуває у федеральному розшуку. Якщо вам відомо, де він переховується, ви зобов'язані негайно повідомити про це поліцію.

– Мені дуже прикро, – Макар розвів руками, – та де він переховується, я не знаю. До того ж, приїхав я не задля упіймання мого брата, як ви розумієте.

Макару видалося, наче він перебрав міру, але, на його подив, Григоріаді ковтнув також і це.

– Не ображайтеся, я лише виконую власний обов'язок.

Нарешті Макар збагнув, що наступ може давати плоди. Наснажений цим, він сповна почувся Севастіяном Тичковим.

– А я лише намагаюся збагнути, що насправді відбулося.

– Авжеж. Та... хіба ви не чули оголошення?..

Макар мовчав. Він інтуїтивно відчував, коли можна зупинитися на паузі. Григоріаді узявся зітхати.

– Здається, він потрапив у доволі неприємну історію.

– Пов'язану з убивством?

Григоріаді знервовано засовався на стільці.

– Повірте, я мало що знаю. Це справа поліції, а не армії.

– А солдат, що загинув незадовго перед тим?.. Не пам'ятаю прізвища.

– Звідки вам це відомо?

– Та вже начувся, – ухилився Макар. – Усе довкруги так і гуде.

– Чутки, чутки! – роздратовано пробурчав Григоріаді. – Ваш солдат помер від передозування наркотиків.

– А до чого тут мій брат?

– Хіба я казав, що ваш брат має до цього стосунок? А втім, усе може бути. Справа ще триває.

Але прізвища Григоріаді так і не вимовив.

– А щодо вашого брата, то вам краще звернутися з цим питанням до поліції. Повірте, я знаю не набагато більше за вас.

– Ви дозволите мені зустрітися з його друзями? – запитав Макар.

– Прошу дуже! Статутом це не заборонено. До речі, ви де зупинилися?

Макар удруге розвів руками.

– На разі я ще не...

Григоріаді відверто потішився. Але радше зрадів можливості відхилитися від теми.

– От і чудово! Ви ж у нас гість. Я вас поселю у нашому готелі, – він розвернувся до перемовного пристрою.

– Черговий по частині капітан Матвєєв, – крізь потріскування пролунало у динаміку.

– Матвєєв, зателефонуй до готелю, нехай там зорганізовують «люкс» для нашого гостя. Та неодмінно попередь, що все має бути лише за найвищим гатунком.

– Не варто турбуватися, – скромно зауважив Макар, переконаний, що Григоріаді однаково не розмислить.

– У моїх жилах, хоч і як там, а тече кавказька кров, – відповів той з підкресленим грузинським акцентом. – І можете сміливо звертатися до мене у будь-яких питаннях.

Це був його улюблений прощальний вислів. Він звівся, Макар теж.

– Стосовно готелю вам усе пояснить черговий.

Окрилений успіхом, Макар додав:

– Коли вже ваша ласка, я хотів би, користаючись з нагоди, побачитися з деким.

Григоріаді заціпенів на мить, а тоді поцікавився:

– З ким саме ви хочете зустрітися?

– З його приятелем, Єрохіним.

Макарові навіть видалося, ніби той полегшено зітхнув.

– О, це не проблема. Щойно забажаєте. Зверніться до чергового, він усе влаштує.

*****

Щойно за Тичковим зачинилися двері, Григоріаді зняв слухавку й набрав телефонний номер.

– Це Григоріаді. Прошу з'єднати мене з комдивом.

Вислухавши звіт, генерал звелів і надалі інформувати його про перебіг подій, і негайно зателефонував до Москви.

– Доброго здоров'я! Даруйте, що відриваю. Не знаю, наскільки це поважна річ, але сьогодні з'явився старший брат Тичкова, Севастіян Ігорович. Розпитував щодо брата й побіжно – про Федорова.

– Про Федорова?

– Не думаю, що це якось пов'язано. Дозволю собі нагадати, що Тичков звинувачений у вбивстві. Цілком природно, що...

– Справді! Я й забув. Він вже поїхав геть?

– Ні, зупинився у готелі.

– Ви слушно вчинили, що зателефонували. Та на разі ні до чого не вдавайтеся. Досить одного Масліна. Якщо з Тичковим-старшим щось трапиться, важко буде переконати слідство, що це жодним чином не пов'язано з його братом. Не спускайте його з ока. З'ясуйте, що йому відомо, а також чи не підтримує він бува зв'язку з братом. Можливо, через нього ми вийдемо на Тичкова-молодшого, і тоді вже потурбуємося відразу про обох. Але допоки він ні про що не здогадується, не чіпайте.

– Слухаюся!

– І надалі доповідайте про все, що дізнаєтеся. У будь-який час.

*****

Єрохіна викликали до чергового приміщення. Макар побачив його у вікно, та незворушно відвернувся, і не відреагував, навіть коли той увійшов. Лише почувши його прізвище, Макар зробив крок назустріч.

– То це ти – Єрохін? А я – Севастіян Тичков. Будьмо знайомі, – і перший простягнув долоню.

Єрохін потиснув її з нерішучим виглядом. Макар силкувався приховати хвилювання.

Ні, Єрохін спокійно відвів погляд, а Макар на всі сто відсотків почувся Севастіяном. Він тріумфував. Лікар Альтшулер не дарма отримував свої надзвичайні гонорари.

Втім, він так заспокоївся, що мало не схибив. Звичка слухатися Єрохіна далася взнаки, ще трохи, і він залишив би за ним ініціативу. Врятувало те, що Єрохін запитав перший:

– Ви його старший брат?

Шанобливе ставлення підказало йому правильну тактику.

– Знаєш, де тут є залоговий готель?

Єрохін ствердно хитнув головою.

– Тоді покажеш шлях. Командир дозволив.

Вони перетнули КПП. Не пустивши ані пари з уст, Єрохін попровадив його вулицями. Колись серед них двох він був головний. А зараз тримався нашорошено, і Макар усвідомлював, що провідну роль доведеться відігравати йому.

– Як на твою думку, Макар винен у тім, у чому його звинувачують?

Єрохін якось на подив байдуже знизав плечима.

– Я не слідчий.

– Але натомість знаєш те, про що не здогадуються вони.

– Що?

– Та годі вже клеїти дурня! Адже ти добре знаєш, за віщо Рогов зненавидів Макара! Він розповів тобі... на уранішній пробіжці. Пам'ятаєш?

Єрохін відсахнувся.

– Хто ви?

– Я брат Макара.

Єрохін презирливо сіпнув щокою.

– Брехня! Він зроду не мав брата.

– З чого ти узяв?

– Хоч би коли він про нього згадав!

– А ти хіба питав?.. Мовчиш? Отож-бо.

– Але тоді чому ви не давалися взнаки? – Єрохін досі поглядав недовірливо.

– Я був закордоном, – Макар згадав ще про один аргумент. – Та й у тебе з власним братом не надто вже склалося.

Єрохін скипів.

– Що ви про це знаєте?!

– Принаймні те, що Макар встиг розповісти.

– Що ще він вам казав?

Макар збагнув, що не обійтися без козирної карти, небитої карти. І, на відміну від Севастіяна, він добре знав Єрохіна, тож міг йому довіряти.

– Мені відомо про вашу зустріч на вокзалі. З усіма подробицями.

Єрохін витріщив очі; агресії наче й не було.

– Де він зараз? – спитав розгублено.

– У надійному місці. Там, де його ніхто не шукатиме.

Вони вже наближалися до готелю.

– Але переховуватися – цього не досить. Ми не знаємо правди, от що погано.

*****

Єрохін нерішуче зупинився на краю розкішного килима, що застеляв майже усю підлогу, та за мить безсоромно упосліджував його армійськими берцями. Побачивши крихітний касетний магнітофон Масліна, у захваті похитав головою.

– Оце техніка! – і додав заздрісно. – Про таке можна хіба що мріяти.

Макар натиснув одну з клавіш, і в номері пролунав, з грузинським акцентом, голос Григоріаді.

– «У моїх жилах, хоч і як там, а тече кавказька кров». «З ким би ви хотіли поговорити?» – «З його приятелем, Єрохіним» – «О, це не проблема. Щойно забажаєте».

Єрохін зручно вмостився у кріслі, простягнувши ноги.

– Це місце мені надто до вподоби. Можна прослухати вдруге?

Та Макар вже відмотав касету.

– «Здається, він потрапив у доволі неприємну історію» – «Пов'язану з убивством?».

Макар знову увімкнув перемотку.

– «Ваш солдат помер від передозування наркотиків» – «А до чого тут мій брат?» – «Хіба я казав, що ваш брат має до цього стосунок?». А він має до цього стосунок?

Єрохін насунув брови.

– Мене теж допитували – приїжджав такий собі занудний майор, з окружної прокуратури. З купою запитань. Маю великий сумнів, що я задовольнив його цікавість. Натомість для себе дещо узяв. Отож. Макар саме ніс варту, коли сталося лихо. За іронією долі, це мав бути хтось інший.

– Авжеж, – посміхнувся Макар.

– Я вже помітив, що ви добре обізнані.

Він не відповів.

– Усе просто. Як вийшло зрештою на яв, цей Федоров бавився у наркоту. Того разу він, мабуть, переплутав дозу. Трапилося це на варті. З одного боку, дуже зручно: ніхто не побачить. А вийшло навпаки: у казармі його принаймні встигли б урятувати.

– Припустімо, але до чого тут Макар?

– Федорова знайшли біля телефонної розетки, певне, мав намір закликати на допомогу, та не встиг, не спромігся. Зі своєї стежки Макар мав його побачити. Але що далі, то дужче. Після втечі серед його речей виявили захований героїн. Розумієте? Одне до одного. Враження таке, ніби це він продав героїн Федорову, а коли дізнався, що той помер, з переляку накивав п'ятами.

Макар схопився з місця й забігав покоєм. Спокійно, маєш себе опанувати, наказав він собі, ти Севастіян, тобі двацять вісім, ти витісаний з каменю!

– Гаразд! А тобі щось на гадку спадає? – запитав він, заспокоївшись.

– Хтось промишляє цією брудною справою, він і підставив йому стільчика. Слушна нагода, аби відвернути від себе підозру.

– І хто ж, на твою думку, це може бути?

Єрохін зволікав, дивлячись у вікно.

– Дехто залюбки з ним порахувався б, – нагадав він раптом.

– А дехто, це, ймовірно – Рогов?

– Ви й без мене усе знаєте, – знизав він плечима. – Макар припустився помилки, пішовши у мандри. Якби ж він зміг пояснити, що сталося на варті... Я сам не второпаю, навіщо він це зробив, адже він не дурень. Тюхтій, на відміну від вас, але ж не бовдур. Рогов – невдале виправдання. Злякався? Найпевніше, і поплатився.

Макар збуряковів і відвернувся, аби Єрохін не зауважив. Нема чого заперечити. Собі на жах, тепер він і сам дивився на все іншими очима. Єрохін додав:

– Емоціям немає віри. Вважаю, що злочинця вони вже знайшли.

– Хто так вважає?

– Слідчий.

– Цей... з окружної прокуратури? Він ще досі тут?

– Можливо. Та відучора я його не бачив, що мене анітрохи не дивує.

Макар і не помітив, коли добігла краю касета.

– Мені час повертатися, – згадав Єрохін, схоплюючись на ноги, допоки Макар перемотував стрічку.

– А він і справді тюхтій?

Єрохін загадково посміхнувся.

– А розмовляєте ви з Макаром однаково. Тепер я бачу, від кого він набрався.

*****

Отже, Григоріаді схитрував, запевнивши, ніби Макар не має стосунку до смерті Федорова. Але ж знав, що рано чи пізно той довідається з іншого джерела, скоро це тільки й обговорюють. А може, власне й прагнув, аби Севастіян дізнався не від нього?

Він поглянув у вікно і злякався, так швидко звечоріло. Вуличні ліхтарі, і ті не встигли запалити. Проїжджа частина й тротуар поєдналися у суцільний темний коридор для людей та автівок. Ясніли хіба снігові кучугури, що раз у раз створювали затори у натовпі перехожих. Куди вони усі квапилися? По домівках, мабуть, до родинного тепла.

Той слідчий... Макар спустився в хол. Через стійку адміністратора на нього запитливо подивилася дама середнього віку.

– У вас зупинився майор з Самари, – промовив він. – Не підкажете, у якому він номері?

Адміністраторка вигнула брови.

– Мене повідомив Григоріаді, – наполягав Макар.

– З Самари? Ні! Мені прикро, та...

– Ви навіть не зазирнули у вашу реєстраційну книгу, – обурився він. – Чи не до цієї книги ви внесли моє прізвище годину тому?

– Немає жодної потреби туди зазирати. Я й без того пам'ятаю усіх, хто туди занесений. Може, він зупинився в іншому готелі?

– На власні вуха чув, як Григоріаді наказав зарезервувати для нього номер.

Адміністраторка знизала плечима. Доклавши зусиль, він наважився.

– Маєте гарні губи. Такими губами не можна брехати.

Різниця у віці складала років з десять, чого не скажеш про Севастіяна. Макар у ньому похолонув від жаху. Проте це її лише насмішило.

– Ваша наполегливість зрештою заслуговує на увагу. Хоча вам вона однаково не допоможе, бо майор з Самари до нас не приїжджав. З Самари був хіба що капітан. А от номер для нього справді резервував Григоріаді.

Макар впав у розпач.

– Даруйте, ви, мабуть, переплутали відзнаки.

– Але ж де там, мій чоловік – військовий. А відтак, Богові дякуючи, на цьому я знаюся, – вона замислилася. – Один майор, щоправда, винаймав у нас номер, одначе той був з Москви. Його я добре пам'ятаю. В окулярах, огрядний такий. До речі, жив у вашому покої, – вона перегорнула декілька сторінок. – Авжеж, ось він у мене тут. Платонов Олександр Миколайович. Виїхав сьогодні вранці, саме перед вашим приїздом.

*****

Чортівня якась, розмірковував Макар. Чи то майор – не майор, чи то Самара – не... А стривай-но! А що, коли й справді їх було двоє. І якщо самарчанин – капітан, як стверджує адміністраторка, тоді чого б майорові не бути за москвича? На лобі у нього не написано. Платонов... Доволі поширене прізвище.

Макар тинявся з кутка в куток. Ще сьогодні зранку у цьому ж таки покої перебувала людина, що понад усе збуджувала його уяву. Зовсім інакше поставали довколишні предмети, так, наче могли відобразити думки колишнього господаря. У цих стінах виношувалися плани його захоплення. Усе чисто, виметено. Непоганий готель. Марно шукати секрети у попільничці з недопалками. Обшукуючий погляд впав на телефонний апарат, що скромно прилаштувався у кутку покою.

Платонов! Це був останній телефонний дзвінок Масліна. Авжеж, прізвище це пролунало не вперше. Ось чому воно здалося йому знайоме! Маслін теж питав майора Платонова. Що виїхав до Саранська. Який збіг! А тієї самої ночі помер від серцевого нападу.

*****

У передсвітанковій млі сигнал до побудки підхопив невиспаного Єрохіна й випер з усіма разом на вранішній мороз. Лише Рогов стояв біля дверей як слід заправлений, на подив свіжий, та поблажливо підганяв новачків.

– А до тебе, що, потрібний індивідуальний підхід?

На сходову клітку поверхом вище поткнувся Карабанов. Упізнавши голоси, дослухався. Став на заваді гамір з казарми, але щойно він причинив за собою двері, чутність покращала.

– Сортири чиститимеш, як усі, зарубай на носі! – наполягав Рогов.

– Чомусь я жодного разу не бачив тебе за цією працею.

– І не побачиш!

– У кого ж мені тоді навчитися?

– Дарма, жити захочеш – навчишся. Усе ще попереду!

– До твоїх погроз мені байдуже. Двічі цієї не поспіваєш.

– На що це ти натякаєш?

Очі Єрохіна вороже блиснули.

– Я тобі Тичкова пригадаю. Не прикидайся! Гадаєш, я не знаю, хто підкинув йому наркоту?

– Справді? То хто ж?

– А поза тобою, більше ніхто на це не здатний!

– Що ти промимрив? – загрозливо прошипів Рогов. – Та я об тебе ноги витру!

Єрохіна звалив з ніг нещадний удар у щелепу. Наступний, щойно він підвівся, чіпляючись за опалювальні батареї, потрапив у живіт. Карабанов зробив крок назад, аби повернутися в казарму. Зігнувшись навпіл, Єрохін прохрипів:

– Принаймні, відтепер я знаю, що б на нього чекало, затримайся він ще на двійко-трійко днів. Та я не з полохливих, і мене не змусиш стояти на варті дві зміни поспіль.

Карабанов добре все чув. Він мав на меті непомітно піти геть і навіть узявся за дверну ручку, але по цих словах несподівано розмислив.

– Рогов! – пролунало згори суворим тоном.

Спустившись на один проліт, Карабанов зупинився перед сержантом.

– Я тобі, здається, щось обіцяв. Обіцяв, чи ні?

Штовхнувши двері у коридор, він голосно покликав:

– Черговий!

Лише тепер вони зауважили на його рукаві червону пов'язку. У дверях постав черговий по роті.

– Попередь там на гавптвахті, що незабаром надійде поповнення. Та виклич авто з гаражу.

Здивовано зиркнувши у бік Рогова, той пішов виконувати наказ. Рогов визвірився.

– Ви не вирядите мене на гавптвахту. Права не маєте, пане прапорщику, – кинув він з наголосом на останньому слові.

– Пусте, за потреби й міністр оборони віддасть такий наказ. А на разі, як черговий по частині, я усуваю тебе від служби, сержанте.

Рогов презирливо посміхнувся. Та Карабанов вже повернувся до нього плечима. З носа Єрохіна точилася кров.

– Піди, вмийся.

Єрохін мав намір повернутися до казарми, але Карабанов покликав його вдруге. Рогова вже й слід загув.

– Дам тобі пораду, – мовив він. – Не афішуй минулої з ним приязни й тримайся подалі від його брата.

Єрохін допитливо поглянув на нього підбитим оком.

– Ви про кого?

– Гарне запитання. Краще тобі піти за моєю радою. Якщо життя миле.