Частина 4.3

Ще добу Макар перебував цілком несвідомий того, що ж буде далі. То впевнено очікував на червону куртку, то на білу. Вибір невеликий. Натомість коли принесли куртку яскраво-червоного кольору, відлягло від серця.

Авто доправило його на те ж саме місце. Платонов цього разу не пішов услід, а залишився в автівці. Крізь скло Макар встиг побачити, як той діставав рацію.

Під час прогулянки стався непередбачений інцидент. Назустріч рухалася галаслива юрба молодиків напідпитку. Крайній необачно зачепив його плечем. Якусь мить перехожий безтямно роздивлявся Макара, силкуючись добрати розуму, хто з них завинив, та зрештою здоровий глузд узяв гору, і він красномовно вибачився, як це властиво не зовсім тверезим людям.

Але вже за десять кроків усю юрбу зупинили люди, що скидалися на звичайних перехожих, котрі випадково опинилися поруч: хтось купував цигарки в кіоску, а хтось ніс важку валізу, та й опустив, аби відсапатися. Молодикам умить дали на здогад, що опір чинити марно, і заштовхнули у фургон, який саме підкотив, без жодної «блималки» й опізнавальних знаків.

Макар вже сидів у автівці, коли Платонова викликали по рації. Розгублений голос повідомив:

– Ми геть усе поперевертали. Та він наче крізь землю пішов!

Платонов з сопінням вислухав доповідь, заховав рацію й наказав водієві, що вже тримав ногу на педалі:

– До Лефортово!

У черговий раз за Макаром зачинилися двері його камери й загримів засув. Наглядач ще міг зазирнути у віконце, тож він одразу випростався на ліжку, удаючи втомленого.

Щойно на кінці коридору здаленіли кроки, Макар витяг заховані аркуш паперу й кульковий стрижень, та з пам'яті надряпав декілька цифр. Удруге це були номер камери схову й шифр.

*****

І втретє саме за хвилину до дванацятої та сама автівка привезла Макара на початок Смоленської набережної.

Конвойний притримав дверцята.

– Прошу! Добра година.

Макар видостався з авта, користуючись з нечуваної люб'язністі конвойних. І справді на годині стало: тиша, не чути вітру, під ногами мирно порипував сніжок. У повітрі плавали ледь помітні, якщо видивлятися поодинці, крихітні сніжинки. Подеколи крізь серпанок хмар добувався боязкий сонячний промінь. Цієї миті вони давалися взнаки тисячами дрібних іскр. Над річкою висіли непроглядні білясті брижі. Макар занепокоєно поглянув на протилежний берег. Мабуть, Платонову спало на гадку те ж саме, тільки дещо раніше. Перехопивши його погляд, він поглузував з нього:

– То що тепер? – не дочекавшись відповіді, підсумував зловтішно. – Отож, доведеться твоєму братикові перебратися на цей бік.

Він увімкнув рацію.

– Напоготові?

– Давно, – відповіли.

– А відтак розпочинайте!

Перед неквапливою ходою вів Макар, назирці дибали знайомі конвойні та зовні флегматичний Платонов. Макар нервував.

До лави залишилося метрів з десять. Він збочив, проте цієї миті його випередив конвойний. Зазирнувши у всі щілини, він подивився на Платонова й заперечливо хитнув головою.

Макар і собі наблизився, заліз попід лаву та покопирсався у заметі. Врешті-решт, обтрусивши від снігу, показав складений клаптик паперу:

– Онде він, випав. Його лише трохи притрусило сніжком.

Платонов з нетерплячки поквапно розгорнув цидулку. Лише декілька цифр, але питань вони вже не викликали.

Незабаром він бризкав слиною, стискаючи рацію:

– Вкотре прогавили! Нездари ваші люди!.. – він пересипав мову добірною лайкою, Макар аж ніяк від нього не чекав. – Тільки хліб даремно жеруть!

Севастіян вислизнув і цього разу.

*****

На кого Макар міг безоглядно покластися, то це на власного брата.

Генерал проглянув відеозапис: касета і справді містила зізнання Севастіяна у вбивстві Карабанова. Геть усе так, як той і обіцяв. Вони були такі різні з Макаром, але надто Севастіян перевершував винахідливістю. Наступний крок був за Анцуповим.

Ще до присмерку Платонов з'явився у Лефортово у супроводі чільника в'язниці. Заледве переступивши поріг цюпи, показав ухвалу військового прокурора щодо припинення справи супроти Макара Тичкова.

– Відтепер ви вільні, – оголосив він. – Можете вирушати до своєї частини або подати прохання про переведення до іншої, це як вам більше подобається. І подякуйте своєму братові.

– Я неабияк вдячний йому за все, що він для мене вчинив.

Платонов вийшов удвох з ним. За дверима стояв колишній конвойний.

– Випроводіть цього юнака. Йому тут більше немає чого робити.

*****

Макар зупинив таксі.

– Редакція «Аргументи і факти», – кинув він водієві.

Варто було від'їхати таксі, припаркована у затінку темно-сіра «Мазда» рушила і попрямувала за ним.

– Нас хтось учепився, – не втримався водій. – Коли б не ваш вік, мені б на думку спало, що у вас ревнива дружина.

– Не переймайтеся, це поліція влаштувала стеження.

– «Аргументи і факти», – нарешті виголосив водій, зупиняючись. – Перекажіть також вашому таткові, що стежити за своїми дітьми слід починати від молодшого віку.

Макар став на тротуар. Одного погляду вистачило, аби зауважити «Мазду», що спроквола котила у пошуках вільного місця.

На вході сидів охоронець.

– Чи можу я бачити В'ячеслава Харітонова? – запитав Макар.

Охоронець вказав на телефонний апарат, що висів на стіні.

Макар набрав номер; відповів жіночий голос. Макар повторив своє запитання.

– Хто його питає?

– Перекажіть, що у мене є для нього дещо від Михайла Масліна.

З півхвилини у слухавці панувала тиша. Згодом він удруге почув той самий голос.

– Почекайте, будь ласка, у холі. Вас відпровадять.

Незабаром з ліфта надійшла дівчина і, голосно запитавши: «Хто до Харітонова?» – запропонувала йти вслід за нею.

Підійнявшись ліфтом на якійсь там поверх, вона перепровадила його насамперед через велику прохідну кімнату, де сиділа сила-силенна співробітників, а тоді прочинила наступні двері у дальньому її кінці:

– Проходьте, будь ласка. На вас чекають.

Чоловік середнього віку, проте не такий огрядний, як Маслін, сидячи за столом, читав щось схоже на листа, віддрукованого на принтері. Побачивши Макара, він запропонував йому сісти, при його очах несподівано зім'яв аркуш і зваженим кидком шпурнув до сміттєвого кошика.

– Що ви у змозі розповісти про Михайла Масліна? – з мосту запитав він. – Ви знали його?

– Я знаю, через що він помер.

– Та й годі?

Макар розгубився, він не одразу зметикував, що справляє враження людини ексцентричної. І, з огляду на вміст сміттєвого кошика, він не перший такий відвідувач.

– Ваше ім'я я знайшов у нього в телефонній пам'яті. Там є також ваші номери телефонів.

– Хто ви?

Макар відрекомендувався й повідомив, що донедавна перебував у розшуку, а годину тому саме вийшов з-за грат.

– Щиро за вас радий, – перебив Харітонов. – Але даруйте, маю обмаль часу. Відтак хотілося б почути, яким чином усе це стосується Масліна, а принагідно, як ви опинилися у його помешканні?

– Отож-бо й воно, що Маслін вирішив узятися за мою справу! Він привіз мене до себе додому. Остання година його життя минула у мене при очах. Я знаю, кому він телефонував, що казав і куди мав намір летіти.

– І куди ж він мав намір летіти? – запитав Харітонов. Витрусивши з пачки цигарку, він вже діставав запальничку.

– До Саранська, якщо у такий спосіб ви хочете мене перевірити. Не прикидайтеся! Це ж-бо вам давно відомо. А ось чого ви не знаєте: туди він летів через мене. У день вильоту він зробив два необережні телефонні дзвінки, котрі його власне і згубили.

Харітонов більше не скаржився на відсутність часу.

Незабаром, випроваджуючи Макара до дверей, він сам простягнув йому руку на розпрощання.

– «Об'єкт Рузаєвка», – розмірковував він уголос.

– Що? – не второпав Макар.

– Відповідна назва для вашої історії. Для когось Рузаєвка – станція, а для військових стратегів це лише об'єкт. Об'єкт Рузаєвка, об'єкт Багдад, об'єкт Нью-Йорк. Як далеко ще можна зайти?

– «Армія – зло, та воно споводоване іншим злом», – звернувся він до слів генерала.

– Будь-яку несправедливість вони ладні вважати виправданням власному пороку, – Харітонов допитливо поглянув йому у вічі. – Адже це не ваша точка зору?

– Ні, – зашарівшись, погодився Макар. Загрався, Севаст'янові час покласти край, а то недовго й маком сісти.

Та це нагадало Макарові про ще одну важливу справу.

– Коли ваша ласка... – попрохав він. – Дозвольте скористатися з вашого телефону?

Макар уприснув спрей, повернувся до столу й набрав номер генерала Анцупова.

– Генерале! Складаю щиру подяку з приводу брата. Він про вас якнайкращої думки. Щодо мене, я справджую власну обіцянку. Третю касету ви знайдете на центральному автовокзалі. Під номером... – він надиктував номер останнього схову та шифр. Доказавши це, поклав слухавку.

– Та й по всьому? – запитав Харітонов.

– Допоможіть мені вийти непомітно.

Цього разу Харітонову не потрібно було щось пояснювати.

– Авжеж, ходімо, – запропонував той і попровадив його за собою.

Вони сіли в ліфт і спустилися до підвалу. Запах друкарської фарби вказував на склад газетної продукції. Харітонов потягнув його глухим коридором, освітленим самими люмінесцентними лампами. Йшли вони довго, аж поки не потрапили до просторого й високого, у два прогони, складського приміщення з воротами. Автонавантажувач завантажував у фургон пачки газет, а робітники зсовували їх докупи у щільні ряди всередині кузова.

– Лізьте до середини, – запропонував Харітонов. – Наладовування дійшло кінця. За мить авто виїде.

Макар заліз у кузов. Одразу ж виткнулася голова водія.

– Де мені тебе висадити?

– Якомога далі звідси, – посміхнувся Макар.

– Хто ж ви тепер, Севастіян чи Макар? – запитав Харітонов.

– У будь-якому випадку, тим, ким я був учора, мені вже не бути довіку.

Водій зачинив дверцята фургона. Макара поглинула темрява.

*****

Генерал спересердя кинув слухавку.

– Так я і знав! – застогнав Анцупов. – Братик, він теж там! Молодший мав таки привести нас до нього! Але чому в редакції? Не до душі мені це. Чи не зарано відпустили ми іншого?

– Він мовчатиме, – запевнив Платонов чи то себе, чи то генерала. – Севастіян Тичков не такий бовдур, щоб сісти за вбивство. Гадаю, це звичайна пересторога, він лише намагається триматися таких місць, де ми безсилі.

– У такому разі, не даремно. Було б значно краще, якби вони потрапили під колеса. Обидвоє та відразу.

*****

Увійшовши до ресторану «Сударь» на Кутузовському проспекті, Макар попрямував до бару. Бармен був той самий, Макар відразу його упізнав.

– Щось бажаєте? – поцікавився бармен.

– Коньяк, будь ласка, – він замовляв його минулого разу.

На шинквас лягла груба купюра – така сама. Бармен так само нерішуче побгав її в руках та поліз був за рештою. Але Макар схопив його за руку.

– А решту залиште собі, – він повабив його пальцем вільної руки, точнісінько, як тоді. – Мені потрібний паспорт... І не вдавайте здивування. Подейкують, вас відвідують люди, котрі знаються на подібних речах.

Макар повторив вислів, що пролунав тоді.

– Ми з вами... вже зустрічалися? – барменові піт заливав очі.

– А хіба ви мене бачили раніше?.. – Макар насолоджувався його розгубленістю. – Я буду онде за тим столиком, – і він всівся за той самий столик, що й минулого разу.

Бармен витер обличчя краєчком рушника, що висів у нього на плечі.

Макар зробив замовлення, він ще пам'ятав меню того дня.

Чоловічок у сірій маринарці ввічливо попросив дозволу підсісти. Певне, бармен на щось йому натякнув, бо ж він також пильно придивився до Макара, але пам'ять на обличчя у нього була дещо кращою, відтак він негайно дійшов висновку, що зроду не мав з цим юнаком жодних справ.

– Прошу, прошу! Дозвольте, я допоможу вам зробити замовлення? – підступно запропонував Макар. – Ну ось, хоча б... Чи до смаку вам ця страва? З напоїв рекомендую...

І без того сіре обличчя співбесідника остаточно прибрало колір вуличного пилу. Незрозуміло, що спало йому на гадку, та він заходився соватися, немовби щось устромили йому в це місце.

– Даруйте... Але чим я можу бути корисний?

Макар пильно подивився у його безбарвні очі.

– Мені потрібний зовнішній документ, – виразно вимовив він. – На будь-яке ім'я.

Той підстрибнув, неначе почув голос з-під столу.

*****

Анцупов приготувався проглянути останню відеокасету, щойно доправлену Платоновим з автовокзалу.

Він нервував: відтоді, як Макар Тичков увійшов до будівлі, що належала газеті «Аргументи і факти», і після дзвінка його старшого брата щодо жодного з них не надходило будь-яких новин. Не могли ж вони там заночувати! Отже, його люди їх прогавили. Він спробував себе вмовити: на загал усе залишається, як і було. Так, тимчасова невдача. Знайдуться, як не сьогодні, то завтра. Та Анцупову не подобалося, коли ініціатива вислизала з його рук.

Секретарка мала з'єднати його відразу, щойно буде дзвінок з поліції.

На екрані застигло нерухоме зображення старшого Тичкова. Платонов чекав тільки на дозвіл.

– Вмикай! – звелів він Платонову.

– «Генерале! – зняв мову Севастіян Тичков. – До матеріялів, котрі зібрав для вас майор Платонов у Саранську, можете додати ще й цю мою розповідь. Ви не йнятимете віри, але спричинилася до всього звичайна пляшка горілки. Не паплюжачи честь армії, скажімо так: сержант Рогов попросив мого брата початувати зайвих двійко годин, і той, звісно ж, залюбки погодився. Велика річ, водночас вирішивши прогулятися на станцію. Натомість поворітьма він і зустрів Карабанова...».

Довіку не забути Макарові, як той стояв біля авто з цигаркою в роті. Блідий, руки у нього тремтіли. Запалив, мабуть, від хвилювання. Випадок з Федоровим так на нього вплинув. Навіть автівкою не спромігся керувати, зупинив, аби прийти до тями. А може, не через те зупинив?

Розчавлена ампула в кишені солдатської кухвайки – не єдине, що Макар виніс з лікарні на Рузаєвському шосе. Не менш важлива деталь: Федорова привіз саме прапорщик Карабанов, що цілком природно, адже бракувало іншого авто. На сором собі, він визнавав, що запізно це спало йому на думку. Певне, Маслін мав рацію, кажучи, що армія спокушає розумовим паразитуванням.

І на цю автівку, розвернену у бік міста, натрапив Макар, повертаючись зі станції; авто, яке саме під цей час відвозило Федорова до шпиталю. Тобто тієї миті, коли Макар, несподівано з'явившись з-поза насипу, налетів на Карабанова, під дахом «газика» перебував помираючий Федоров. А прапорщик Карабанов допалював цигарку, спокійнісінько дозволяючи йому помирати.

...Виткнувшись з вузького віконця комірчини, пес і справді тримав щось у пащі. Та це була не палиця ковбаси. Вони й не здогадувалися, що Карабанов потурбувався заховати ковбасу якнайдалі від щурів. «Телепень ти, Дембілю! – розчаровано вигукнув Федоров; залишився він сам один, Макара покликав Рогов. – Ну що ти там такого приніс?..». Двері вартівні штовхнули зсередини; він поквапно запхав ампулу до бічної кишені.

...Голос зовні покликав Карабанова. Зачувши кроки, він подався з комірки їм назустріч, допоки хтось не увійшов. На столі залишився відчинений контейнер, з якого стирчали шийки запаяних скляних ампул.

Повернувшись за деякий час, Карабанов виявив брак однієї ампули. Одне місце було порожнє. Карабанов не добирав розуму, адже двері були замкнені. Та щойно зі стійки зателефонував Федоров, він тієї ж миті про все здогадався, за винятком одного: як тому вдалося потрапити досередини. Решта не викликало запитань. Досить було посковзнутися, а може, усе вирішив удар прикладу, що теліпався у нього за плечем.

Лікар місцевого шпиталю, Макар Тичков, усе це прийшло згодом. Заговори Федоров, Карабанову довелося б очолити список. Це визначило долю Федорова.

Авжеж, якби ж-то не Макар. На разі його пощастило залякати, але на допиті так чи сяк... Рогов нагодився дуже до речі, Карабанов як міг докучав йому, підживлюючи зненависть до начебто донощика. Хоча, певна річ, Рогов не прагнув загнатися так далеко, як ставив собі за мету сам Карабанов. Це було хитре інсценування: виряджаючи Рогова на склад услід за Макаром, прапорщик передбачливо затримав його іншим дорученням, аби лише випередити самому. Рубильником на вході вимкнув світло, проте зовсім не для того, аби залишитися невпізнанним, мета була інша: Макар не мав побачити його у протигазі. Адже він міг завчасно скористатися з свого, що висів у нього за поясом.

Карабанов не зважив тільки на одне. Йому так кортіло повісити провину на Рогова, він так роздмухував цей конфлікт, що відтепер і сам Рогов мріяв про помсту. Ігноруючи доручення, він з'явився надто рано і таким чином завадив справі дійти краю. Спалахнуло світло; Карабанов збагнув: хтось увімкнув рубильника. Він сховався за сусідніми дверима та увійшов удруге вже після Рогова.

Макар не пригадував іншого такого випадку, коли легкодухість вийшла б йому на користь. Неймовірно, але втеча врятувала йому життя. Збережи він тверезий розум – усе повторилося б, до того ж незабаром, бо часу у Карабанова залишалося обмаль. Втечу Макара на увазі він не мав. Та щойно про це почувши, він умить знайшов інший вихід, віддавши його на поталу Анцупову, досить було підкинути з десяток ампул. Він знав: тепер вже сам Анцупов потурбується запобігти, аби Макар потрапив до рук прокуратури.

«Вітаю, генерале. Я назвав вам обіцяне ім'я, та ви мене випередили. Я шукав винного, але ви його вже знайшли. Принаймні у передсмертній цидулці Карабанов написав правду. Сподіваюся, це йому зарахується».

З поліції зателефонували, коли Анцупов вже й гадки про неї не мав. До телефону підійшов Платонов. Це були люди, що чергували під будівлею газети «Аргументи і факти». Розмова тривала недовго. Поклавши слухавку, він повідомив:

– Це спостереження. Здається, вони їх спустили з ока.

Анцупов нічого не відповів.

– Увімкни, – вказав він на екран, – там, здається, є ще щось.

Вони знову почули голос Севастіяна Тичкова.

– «Даруйте! Мало не забув. Ватянку Федорова можете отримати у водія таксі в Саранську. Запитайте того капітана, що мене випроводжав – гадаю, він знає, як його знайти».

Анцупов утримався лише від найбрутальніших слів.

– Хай йому грець! Він же з нас поглузував! Стривай-но, мерзотнику, невдовзі я до тебе доберуся!

*****

Наступного дня телефоном внутрішнього зв'язку Платонову зателефонувала секретарка Анцупова.

– Пане майоре, надійшов факс з управління внутрішніх справ. Пригадую, ви просили одразу повідомити, коли що.

– Авжеж! Дякую, Анюто! Вже йду.

Він щойно відчинив двері, а секретарка, посміхаючись, вже простягнула йому листа. Це була переадресована з московського управління довідка поліції Калінінграду. Зиркнувши на бланк, Платонов здивовано пробурмотів:

– Вони там що, з глузду з'їхали, надсилати факсом?

Проте заглибившись у текст, він звів окуляри, протер очі і вдруге перечитав те саме речення, яке спершу видалося йому помилкою.

– Вам зле? – спитала вона занепокоєно.

– У себе? – замість відповіді хитнув він головою у бік генеральського кабінету, проте, не чекаючи на дозвіл, попрямував просто туди.

– Він не вільний! – налякана його виглядом, навздогін встигла попередити секретарка, та Платонов вже схопився за ручку дверей.

Анцупов розмовляв з підлеглим йому начальником відділу. Побачивши Платонова, щось відчув.

– Гаразд, зробімо перерву, – негайно оголосив він офіцерові. – Повертайтеся до себе. Згодом я вас викличу.

Платонов простягнув факс. Генерал вивчав його надто довго, близько хвилини. Платонов приготувався, що за мить Анцупов його душитиме.

– У ньому йдеться, що Севастіян Тичков не існує, а Макар Тичков не має і зроду не мав брата.

Навіщо він переказував йому зміст?

– Хто ж тоді був у Саранську? – Анцупов повернув йому листа, немовби також пропонуючи узятися до вивчення. – Га, Платонов?

Платонов відмовчувався. Краще б той заходився його душити. Генерал забігав кабінетом, для чогось визирнув до приймальні. У приймальні запанувала тиша. Усі вичікувально дивилися на генерала, допоки той роздивлявся присутніх. Не пустивши ані пари з уст, Анцупов зачинив двері.

– Розумієш бодай щось? Ні? Натомість я розумію.

Він пройшов до себе за стіл. Сівши в крісло, Анцупов умить зм'якнув і тому як би пішов ще більше углиб. Ніколи ще не був він такий низький на зріст, як зараз.

– Коли виходять «Аргументи і факти»? – запитав він, і його голос видався Платонову незвично млявим, але водночас убивчо спокійним.

– Здається, сьогодні.

– Дістань свіжий номер.

*****

«Шановні пасажири! Вас вітає екіпаж літака у складі...» Егеж, це можна пустити повз вуха. «...Наш літак зробить посадки у Празі, Мадриді...»

Літак «Аерофлоту», заледве відірвавшись від землі, умить злетів угору. Пасажири втиснулися в крісла, літак упевнено набирав висоту. Сонце, що несподівано виникло за хмарами посеред ясного неба, затопило яскравим світлом салон. Макар відвернувся від сліпучого ілюмінатора. За цю зиму він встиг забути, що таке сонце.

На рейсовій висоті приємний жіночий голос з гучномовця дозволив відстебнути ремені. У проході з'явилася стюардеса, пропонуючи напої. Діти кинулися за солодощами.

– Кава, прохолодне? – вона наблизилася до Макара.

– Ні, дякую вам... Перепрошую!

Стюардеса вдруге вичікувально повернулася до нього.

– Там, куди ми зараз летимо, продають російські газети?

Вона помулялася.

– Боюся, що ні, – нарешті відповіла вона з посмішкою.

– Прикро, – зітхнув Макар, і відкинувся на бильце крісла.

Втім, вона не квапилася йти геть.

– Можу запропонувати журнали.

– Хіба там напишуть про відставку генерала Анцупова?

– А хто такий генерал Анцупов? – закліпавши очима, перепитала стюардеса.

– Маєте рацію, – зрадів він, – ніхто.