Частина 1.2

З цілого взводу лише Єрохін, занедужавши, проминув наряд. На його щастя, температура протрималася до ранку, бо воєнлікар, що приймав зранку протягом однієї години, виписував довідку тільки за умови, якщо температура була не нижча за відмітку трицять сім з половиною. Інакше він виписував виключно аспірин з доброзичливою настановою на кшталт того, як кажуть: «будь здоровий!» після чхання.

Єрохін був чудовий хлопець. Вони разом уперше перейшли через КПП, Єрохін штовхнув двері, з привітною посмішкою пускаючи його поперед себе; ця посмішка помре одночасно з ним.

Він єдиний, хто з'явився на збірний пункт оминувши перукарню, волосся вільно спадало на його плечі. Офіцер з зненавистю скреготнув зубами, та вдіяти нічого не зміг. Уся ця обстрижена братія в старому ганчір'ї видавалася ще безглуздішою через те, що усвідомлювала власну безглуздість, а він вирядився неначе павич, і його проводжала найгарніша дівчина на пероні.

Комора ні за що не вмістила б усіх охочих, відтак довелося переодягатися просто на траві.

Рогов, проходячи повз, клацнув язиком.

– Оце так стегна! Геть, як у Мадонни!

Той, у чиї плечі був заадресований комплімент, скривджено озирнувся. А Рогов вже кпив собі з Макара, що танцював по колу, заплутавшись у штанях:

– Агов, ти бува у балеті не виступав?

Тоді удруге Макар побачив Єрохіна, хоч і не відразу його упізнав, голого та обстриженого. Єрохін випростався на повний зріст поміж ним та Роговим і упевнено порадив тому йти своєю дорогою, неначебто й досі залишався довговолосим чепуруном по той бік КПП. Макар сів на край лави, що випинався за зруб, на якому вона лежала. Посередині вже сиділи, якийсь новобранець саме шнурував берці. Рогов скомандував:

– Встати!

Хлопець перелякано схопився на ноги. Безумовно, Рогов знав про те, що дошка не була прибита. Макар беркицьнувся із зв'язаними ногами.

– Молодь! Звикайте нести тягар військової служби! – повчально кинув Рогов і пішов геть.

Його мати надсилала йому коштовні подарунки: апельсини, горіхи, шоколадні цукерки. Він їх роздавав із царською щедрістю. На присягу вона приїжджала сама, напахана французькими парфумами. Знавці побилися об заставу, що це: «Крістіан Діор» чи «Шанель №5». Пішли за нею через надраяну казарму. Прийшли до спільного висновку: паста для підлоги.

Нібито мав він старшого брата, але ніхто і в очі його не бачив. Нещодавно той отримав підвищення по службі і прагнув довести, що не даремно. Дві поштівки на свята за півроку – чималий знак уваги з боку такої зайнятої людини.

Макар зіткнувся з ним, оспалим, у капцях, на виході з вбиральні. Той витяг з кишені повідомлення про поштовий переказ. Рогов, зметикувавши, що до чого, одразу ж спробував накинути йому акцію запальної гри, що наче спрут охопила на той час Озброєні Сили.

– Диви, жодного ризику, тільки сидиш та гроші гарбаєш.

Допоки тривали умовляння, сержанта гукнув ротний. Той мав як ніколи стурбований вигляд. Не звертаючи уваги на галас у казармі, він наказав Рогову йти слідом та відпровадив до командира частини.

Рогов повернувся сполотнілий і розголосив новину, яка вмить прокотилася частиною: стало відомо, що Федоров, котрого у важкому стані забрали просто з варти, так і не опритомнівши, помер на шляху до шпиталю.

*****

Про зустріч на шосе Макар і гадки не мав, інша річ Карабанов. Того надалі виказував землистий колір обличчя, та тільки зараз його стурбованість добре вписувалася у загальний настрій.

Кликнувши його, прапорщик штовхнув двері порожнього класу, Макар неохоче пішов за ним.

– Має приїхати слідчий, – повідомив той. – До справи береться окружна прокуратура. Тебе, напевне, також допитуватимуть. Вважай, не прохопися. Адже ти був під цей час на варті, чи не так? Отже, міг звідти побачити Федорова. Не заперечуй цього. Кажи, що так усе й було, ви зустрілися, та лише раз, на самому початку, щойно він заступив. Та й годі. Він пішов своєю стежкою, ти своєю, і відтоді ти його не бачив. Щодо залізниці ані пари з уст!

Макар негайно погодився. Карабанов почав гірко зітхати.

– Сподіваюся, ти розумієш, що і мене вплутав у цю історію. Ех, не зглянься я на тебе... Дарма я тебе зарятував, одразу ж слід було написати рапорт, а зараз вже пізно про це шкодувати. Тепер вже й мені непереливки буде, якщо хто дізнається.

Макар заспокоївся. То ось у чім сила! Карабанов переймався власною долею. Турбота прапорщика здалася б йому надто підозрілою, коли б не це визнання.

– Хай йому грець, треба ж такому трапитися, саме за мого чергування! – вдруге поскаржився Карабанов. – Десять років в армії без зауважень, маючи добру репутацію, аж раптом – на тобі, прошу! Понабирають усілякої шантрапи, а тоді відповідай за вас! І де він тільки цієї погані набрав?.. – прапорщик прочитав німе запитання в його очах. – Та чимось він зрештою отруївся ж!.. А до речі, може, ти й справді щось бачив? Адже ви цілий час були удвох.

Проте Макар і сам цьому насилу йняв віри. Ще декілька годин тому вони гналися наввипередки, прагнучи повернути вкрадений пасок. Федоров випередив його на двацять кроків. Він був здоровий, як бугай! Що ж, насправді, могло статися? Не піди Макар з чатів, ймовірно, він побачив би вмираючого Федорова.

– Ти нічого не приховуєш? – Карабанов просвердлив його очима.

Макару стало ніяково, неначе він і справді замовчав щось надважливе. Пес у комірчині не до уваги.

Суворість Карабанова так само раптово змінилася підбадьорюючою посмішкою.

– Гаразд, гаразд! Я тобі вірю.

Двері рвучко відчинили зовні, на порозі постав помічник чергового по частині.

– Даруйте, пане прапорщику. Тичкова викликають до начальника штабу!

– Вже йде, – замість Макара відповів Карабанов, занепокоєно ворухнувши вусами; дочекався, коли солдат причинить за собою двері. – Затямив, немає потреби повторювати?.. Щойно усе це дійде краю, поклопочу перед командиром, аби тебе відпустили на тиждень-два у відпустку.

*****

Очима Григоріаді вказав на стілець. Він займав місце начальника штабу, той сидів збоку, за столом, розташованим перпендикулярно, з іншого боку на Макара чекав вільний стілець, і таким чином він потрапляв на очі обидвом.

Від своїх грузинських предків командир успадкував прізвище, імпульсивність та балакучість. Проте за розмовою слід було завше пильнувати, бо ж наперед не скажеш, куди це він хилить, і навіть погляд його був змовницький, коли він щось не доказував, а не доказував він майже завжди. Макар про це знав і намагався не упійматися на гачок, вже краще зовсім не розтуляти рота.

Григоріаді не квапився, немов чогось очікував. І справді, якоїсь миті пролунав телефонний дзвінок. Він узяв слухавку та певний час мовчки тулив до вуха, а згодом невдоволено подякував, повернув її на місце і пояснив, звертаючись до начальника штабу:

– Зі шпиталю. Остаточного висновку на разі не дають. Щось натякають на отруєння токсичною речовиною. Якась органіка чи біс його знає що там таке! Схоже, самі розуму не доберуть. Теж мені, професура! Я б їм нікого поза морськими свинками не довірив!

– Нас крайніми і так зроблять, – знизав плечима начальник штабу.

– А кого ж іще, – підхопив командир. – А на додаток ще й автомат, трясця його матері!.. – він з силою натиснув на кнопку перемовного пристрою. Природна енергійність його рухів зростала пропорційно до турбот, що сипалися на нього наче з мішка. У динаміку довго не відповідали, нарешті відрекомендувався захеканий помічник. – А де черговий?.. Стривай, нічого немає від Малишева?

– Нічого, пане підполковнику.

– Щойно прибуде на місце, нехай повідомить, і з'єднуйте одразу ж зі мною, негайно, – він вимкнув зв'язок. – Я вирядив Малишева прочесати місцевість, от лихо, не міг же автомат крізь землю піти, врешті-решт, не голка!

– Сутеніє, – зауважив начальник штабу. – Може, ліпше відкласти до ранку? Що вони там поночі побачать?

– Та згоден, маєш рацію, але ж ти знаєш цих віслюків з округу! Якщо дізнаються, що ми припинили пошуки, нам усім голови знесуть.

Григоріаді згадав про Макара. Подався усією масою в його бік, немов це зближувало їх між собою, та вкрадливо запитав:

– Ти, здається, був йому другом?

Макар вагався, втім, збагнув, що командирові краще не суперечити, він так і вчинив. Григоріаді втішено хитнув головою.

– Отож, тобі він міг звіритися, адже так?

Макар охоче погодився, хто ж це нині спростує.

– От і добре, – з повагом провадив далі Григоріаді. – Ну а як щодо вживання наркотиків? Ти знав?

Макар вирячив очі.

– Помічав щось? – наполягав Григоріаді.

– Де він брав дозу? – і собі підлаштувався начальник штабу.

Макар був геть спантеличений.

– Ви помиляєтеся! – схвильовано вигукнув він. – Присягаюся, я нічого про це не знаю! Повірте!

Він мимоволі схопився на ноги, та реакція Григоріаді видалася йому дивною: Макар сподівався спіткати похмурий погляд, але натомість командир підбадьорив його батьківською посмішкою.

– Слухай-но, Тичков, – висновкував він, – як я розумію, дотепер Федоров такої вади за собою не мав, я маю на оці – у нас, в частині, хлопець був нібито нормальний, жодних претензій, еге ж? (Макар, надалі дивуючись, ствердно хитнув головою). Та й не могло бути інакше, – за підтримкою Григоріаді звернувся тепер вже до начальника штабу, – хоч і як там, а у нас армія зрештою, дисципліна. Військо не породжує наркоманів – усі вони звідти, з цивілки. Та варто було йому вийти за територію, як звабила стара, ще доармійська звичка, вдруге потягнуло за «кайфом», – він розвів руками. – Інше місто, продавець незнайомий, хтозна, що йому там накинули. А відтак, ніхто не винен у його смерті, поза як він сам, хіба ні?

Макар вкотре погодився. Григоріаді припало до вподоби те, що він нічого не бачив і нічого не чув.

– Бачу, люди з тебе будуть, Тичков. Ти хлопець наче метикуватий. Як служба, скарг немає?.. Додому кортить з'їздити? У відпустку. Взагалі-то цю привілею слід заробити. Але тебе ми, можливо, відпустимо – як заохочення.

*****

Макар ловив себе на приємній думці про неочікуваний талан. Завдяки тому, що Федоров не дожив до цієї пори, він заслужив на вдячність командування частини. Докори сумління зрештою краяли йому серце.

Дзвін кістки змусив його здригнутися й повернутися назад на грішну землю. При тьмяному світлі у кімнаті відпочинку двоє догравали партію в шашки. Третій читав у газеті розділ спортивних новин. Четвертий з босими п'ятами, закинувши ногу на ногу, вдавав, ніби дивиться телевізор, – а насправді слухав розповідь сусіда, тоді як міністр оборони з екрану в порожнечу виголошував незабутнє: «Панове! У вашому розпорядженні всі матеріяли по наявних запасах хемічної зброї», – але вже без стогонів буфетниці. Макар зупинився навпроти телевізора для порівняння з тим, що він втратив.

– Слухай, а може, його з автомата укоцали? – долинули до нього уривки розмови. – Чув, зеки втекли минулого тижня з-під Ромоданово? Адже автомат так і не знайшли.

– Маячня! Де Ромоданово, а де – ми! Та й коли Федорова підібрали, автомат попросту забули на землі. Мабуть, хтось з місцевих випадково побачив, отож і прибрав до рук. Річ! Знаєш, скільки «Калаш» коштує? На Ризькому ринку за нього дадуть двацять штук.

Черговий переступив через табурет, що на ньому точилася боротьба за «дамки», і вимкнув телевізор:

– Кому аж надто кортить подивитися фільм жахів – нехай покладе поруч з подушкою брудні шкарпетки. Відбій!

Макар подався вмиватися. Черговець завершував прибирання, шваброю заганяючи до стоку чималу брудну калюжу. Біля прочиненого вікна стояв Рогов зі своїми друзями, дехто поміж них палив. Дим повертався з морозним повітрям. З появою Макара на мить запанувала обтяжлива тиша, під час якої він встиг упіймати на собі неприязні, якщо не сказати – відверто ворожі погляди усього гурту. Що б це мало означати? З лихим передчуттям він відкрутив крант та розклав довкола раковини туалетне приладдя. Зустрівши своє віддзеркалення у люстрі, перед бризкаючим струменем крижаної води, він заклякнув у якомусь незрозумілому заціпенінні, з котрого вивів його тільки голос Рогова. Той з підозрілою ввічливістю поцікавився, про що йшла у них мова з Григоріаді, а також з Карабановим. Макар відповів, що його розпитували стосовно Федорова.

– А більше ні про що? – наполегливо допитувався Рогов.

Нічого не розуміючи, Макар розгублено м'яв у руці тюбик зубної пасти.

– Ти, педику, – враз підступив до нього сержант, – а хто доніс, що я тебе примусив вартувати замість нього? – тицьнув він пальцем у свого приятеля.

Макар зашарівся: він тепер знав, у чім річ, та його збентеження лише зросло від цього. Не міг же він, справді, пояснити, яким чином Карабанов про це довідався. Але Карабанов! Навіщо? Важко було змовчати?

Рогова підтримали друзі.

– Головою його – до унітазу!

Позаду у Рогова були чотири роки заняття карате і чорний пояс, він не проминав жодної нагоди, аби нагадати про це. Спритна підсічка босою ногою кинула Макара на коліна просто у миляну калюжу. Хтось штовхнув відро, і його п'яти зникли в потоці каламутної води.

– Стукач! Вирішив на нас заробити собі відпустку!

– Невдовзі поїдеш ти у свою відпустку, – пообіцяв Рогов, – навіки!

– Що тут відбувається?

У дверях стояв Карабанов. Кривдникам довелося розступитися. Макар поволі зводився з колін.

– У чому річ? – питання було заадресоване йому, та Макар лише міцніше зціпив зуби.

Карабанов за чергою обвів очима присутніх та, не дочекавшись відповіді, коротко кинув:

– Гаразд, завтра зайдеш до мене. Усім – відбій! А тебе, Рогов, – Макар упізнав цей гострий погляд, – я більше не попереджатиму.

На його заклик з'явився черговий.

– За п'ять хвилин щоб була німа тиша! Годі вештатися! Прийду – перевірю.

Провівши його очима, Рогов із схованими в кишенях кулаками поблажливо розвернувся до Макара.

– На сьогодні досить. Перерва! Відпочивай, убирайся в силу. Завтра вона тобі знадобиться, стукачику!

*****

Нехай морози й потисли, Рогов зажадав до зарядки стати без кітеля, так, наче це було не Різдво, а Великдень. Макар бачив, як він регулярно вранці обливається холодною водою, і така процедура, як біг навколо казарми з голими грудьми, певна річ, йому була за іграшки.

– Швидше, швидше! – підганяв він. – Ще одне коло, і – до казарми! Попереджаю: хто прийде останній, буде за черговця. Особливий приз. Вбиральню чистити.

Макара підводило коліно, що насилу розгиналося по вчорашньому падінні на кахляну підлогу, тож він мав певність, що Рогов саме на це і сподівався. І справді, він почав помітно зоставатися вже на першому колі. Та на фінішній прямій Єрохін несподівано посковзнувся і зійшов з дистанції. Рогов здійняв його на глум:

– Що, теж закортіло попрацювати?

– А тобі що до того?

Єрохін простежив за Роговим очима, сповненими презирства. Тоді наблизився до Макара:

– З якої рації він до тебе присікався?

Макар знизав плечима.

– Звідки це ти узяв?

– Бо чув, що сталося поміж вами.

– Що ти чув? – про всяк випадок він склеїв дурня.

– Облиш! Що у тебе з ногою? Послухай, як-не-як ці змагання він влаштував заради тебе. Тож коли мені вже йти за черговця, я волів би принаймні знати, через яку холеру.

– Здається, я не просив мене вигороджувати, – похмуро нагадав Макар.

Але Єрохін на його тон не повівся.

– Принаймні однієї втіхи ми його позбавили! Шматок лайна! Начхати мені на нього!.. Скажеш, чого він від тебе хотів?

– Гаразд, – Макар поступився, – я скажу. Рогов змусив мене чатувати дві зміни поспіль, а зараз упевнений, що я його здав.

– Він змусив тебе відстояти чотири години?!

– Я нікому не казав. І навіть уявлення не маю, хто це зробив, – він не міг не схитрувати бодай тут. – Але Рогов переконаний, що це я.

Єрохін розуміюче хитнув головою.

– Даремне ти йому поступився. Надалі це буде тобі наукою. Чого ти боїшся? Що він тебе вдарить? Боїшся впасти? Відтак дозволь йому тебе вдарити. Хоч би одного разу це потрібно відчути. Не бійся! Нижче за землю не впадеш.

*****

Стежкою, витоптаною навскоси через квітник, Карабанов приніс оберемок димових шашок, услід два вояка притягли чималі паки з комплектами хімзахисту. Заняття з хемічної підготовки провадив нещодавній штабіст, скерований до їхньої частини по розформуванні свого відділу. На морозі у нього зривався голос, тож аби затушкувати незручність становища, він раз у раз примушував солдатів повторювати за ним урок. Чотири роки йому залишалося до вислуги, і схоже, він рішуче був налаштований абияк з Божою допомогою здолати цю перешкоду.

– Дякую вам, прапорщику, – хитнув він головою. – Ви вільні. Сержанте! – він вказав на паки. – Розподіліть комплекти.

Рогов з помічником обійшов взвод. Макар спіткав його багатообіцяючу посмішку. Вкотре Рогов щось вигадав, здогадався він.

За командою всі поспіхом натягнули протигази та заходилися підхоплювати складені біля ніг гумові чоботи, плащі, рукавички, поступово втрачаючи у них людську подобу. Відлякуюче було щось у самому костюмі. Він не залишав відтуленою щонайменшу ділянку шкіри. Хтозна, була в ньому людина чи хто інший? Геть усі, двацять вояків, стали зовсім невпізнанні.

Одна по одній офіцер кинув відразу декілька підпалених шашок. Вітер спізнювався – саме зручна ситуація для імітації хемічної атаки. Дим огорнув майданчик. Вийшовши з хмари, Макара з усіх боків оточило п'ять або й більше постатей, він навіть не спромігся злічити, а може, страх має великі очі, і насправді їх було менше. Вони насувалися на нього спроквола й зловісно, наче уві сні. Він почувався у їх цілковитій владі. Костюм гарантував їм безкарність, і він не міг знати, що у них на думці – на нього дивилися мертві очниці протигазів. Постаті заступили собою небо. Дві з них скрутили йому руки. Третя затулила гумовою долонею повітряний забірник протигаза. Якби він спробував покликати на допомогу, його голос не був би почутий. За таких умов розум безсилий. Макар сіпнувся у спробі звільнитися з полону, керований цього разу лише нестямним страхом. Майже на межі сил, в останньому відчайдушному ривку він потягнув за собою на сніг відразу декілька чоловік.

Найперше, що він розібрав, зірвавши з себе протигаз, була брутальна лайка офіцера, котрий закликав до порядку. Димна хмара встигла розвіятися. Той побачив Макара, що зводився з колін.

– Сержанте, у вас страждає дисципліна, – звертаючись до Рогова, суворо вишпетив він. – Розберіться і подайте рапорт щодо покарання винних.

– Слухаюсь! – чітко відповів Рогов.

Зараз Макарові було все одно, отримає наряд лише він чи за компанію з ним хтось іще. Він дотепер бачив перед собою неживі очниці протигазів, ніби очні западини мертвяків. Вдивляючись у навколишні обличчя, він неначе сподівався їх упізнати. Але усі вони були такі ж байдужі, як щойно – протигази.

По команді «вільно» до нього наблизився Єрохін.

– Ти сам на себе не схожий.

– Ще мить, і мені був би гаплик.

– Ти не при тямі. Зачекай трошки, сам кепкуватимеш.

Рогов здалеку з удаваною привітністю помахав йому рукою.

– Як ся маєш, стукачок?

Єрохін попередив:

– Не зважай. Він тебе провокує.

З боку казарми за хімодягом повертався Карабанов. З мосту він повабив Макара пальцем та підвів до вже зв'язаних пак.

– Бери одну й неси просто на склад. Ось тобі ключі... А ти, Рогов, аби марно не посміхався, візьмеш наступну паку. Але насамперед розшукаєш третій взвод, у них там ще залишилися чоботи, дві пари. Захопиш, і все укупі віднесеш на склад. Тичков, чув? Зачекаєш там на нього з ключами. Я буду в клубі. Віднесеш мені їх туди.

*****

Найкоротший шлях до складу пролягав через плац. Посеред плацу стояли насуплені Григоріаді та начальник штабу; перед приїздом слідчого той всюди його супроводжував. З дверей будівлі, що у ній розташовувався штаб, вибіг та стрімко попрямував до них вартовий офіцер. Макару довелося зупинитися, аби уступитися з дороги офіцерові.

– Пане підполковнику, – нашвидку віддавши честь, доповів той, – вам телефонували з штабу округу. Від завтра просили зарезервувати місце в готелю.

– Гаразд, – задумливо відповів Григоріаді, – завтра, так завтра.

– Я піду, замовлю, – негайно запропонував начальник штабу. – В нашому готелю.

– Так, так, будь ласка. Потелефонувате від мого імені. Вони мають «люкси», хай один притримають.

Легко, з першої ж спроби Макар відчинив висячий замок. Двері безгучно відчинилися на старанно змащених петлях – відчувався господар. Клацнувши вимикачем, він пустив світло в коридор тієї ж довжини, що й будівля. Двері були з обох боків, та Макарові траплялося бувати тут і раніше. Він упевнено вставив до замкової щілини наступного ключа. За дверима знаходилося приміщення, дещо, можливо, затісне для складського, заставлене стелажами, ящиками, газовими балонами, тут таки була гора новеньких автомобільних шин, а за нею лежав двигун від «газика». Підлога цементна та нижча за рівень на декілька вузьких сходинок, що провадили стрімко донизу. Макар обережно зі своєю ношею спустився незручними сходинками та скинув її біля входу.

Справді, він тут не вперше, але ще жодного разу на самоті. Він пройшовся поміж стелажами. Його увагу привернув великий ящик на горішній полиці: на всю його ширину красувалися намальовані чорною фарбою череп та кістки. Про всяк випадок спираючись на обидва стелажі, ліворуч і праворуч, аби не впасти спільно з котримсь із них, він досяг стелі. Віко не було прибите, але натомість притиснене сталевим тросом, згорнутим у бухту. Він спробував зрушити його вільною рукою, та трос виявився надто важким для нього. Іншою рукою він тримався сам. Тим часом носаки впиралися у щось, чим були заповнені долішні полиці, і що не дозволяло стати усією ступнею. Але бажання зазирнути усередину ящика перемогло страх зірватися вниз. Макар спробував бодай на мить вивільнити обидві руки – вийшло. Наступного разу йому пощастило знаскоку перевернути бухту, щоправда, він сам при тім ледве встояв. Натомість віко поступилося легко. Він нетерпляче запхав руку до утвореної щілини, та застогнав від розчарування: рука потягнула край зношеної солдатської білизни, якою вони двічі на місяць чистили зброю.

Мабуть, найдорожче в житті йому стане цікавість.

Час було спускатися. Макар роздивився, націлюючись, куди б його стати ногою, як цієї невідповідної миті раптом згасло світло. Стан, краще не вигадаєш: під стелею, у незручній поставі – та серед непроникної темряви. Бракувало вікна. Зникло освітлення і в коридорі. Ймовірно, щось скоїлося на підстанції. Від щілини у прочинених дверях йшла тьмяна смуга безмежно послабленого денного світла. Захоплений зненацька на висоті два метри від підлоги, він уникав будь-яких зайвих рухів. Найменша необережність – і він втратив би опору.

Несподівано дзвякнула низка ключів, залишена ним у замковій щілині. Він мимоволі озирнувся у бік дверей. Сіра смуга збільшилася, проріз заповнила чиясь тінь, по чому двері зачинилися. Спиною поповзли мурашки.

– Хто тут? – занадто голосно запитав він. – Рогов, ти?

Він сподівався, що Рогов посвітить сірниками, і це дозволить без остраху спуститися. Але йому ніхто не відповів, ще й надто, не долинало жодних кроків, навіть шереху. Німа тиша. Її порушувало тільки ледь помітне шипіння, незрозуміло, звідки. Він навіть не знав, де зараз Рогов та як має намір чинити. Може, цієї миті він вже зовсім близько. Переляк змусив його пришвидшити примирення, надто що йому якраз збігло на думку, що світло, найімовірніше, вимкнув саме Рогов, рубильником біля входу.

– Рогов, ти де? Облиш ці безглузді жарти! Я знаю, це твоїх рук справа. Я нагорі! Коли твоя ласка, увімкни світло, бо ж як би мені тут не скрутити собі в'язи! Я тобі все поясню. Я не виказував тебе Карабанову. Пообіцяй, що це залишиться поміж нами, і я розповім, як усе було насправді. Послухай! Не ховайся, я знаю, ти тут. Краще увімкни світло, тоді ми зможемо спокійно порозмовляти!

Усе було на марне. Рогов або не йняв віри, або задалеко зайшов, щоб позадкувати. Доведеться самотужки видоставатися звідси, не сподіваючись ані на які перемовини. Най діється, що хоче! Він запам'ятав, що на підлозі у проході стояло якесь барило, головне, оминути його, аби воно не перекинулося. Макар змусив себе розтулити руки та з відвагою самовбивці зістрибнув додолу. Мимохідь зачепив якісь коробки, зверху на нього каменепадом посипалася усіляка дещиця. Подекуди забитий, але, в кожному разі, цілий, він звівся на ноги, чіпляючись за невидиме нагромадження пакунків, а тоді напомацки попрямував до виходу.

Очі надалі запинав морок. Стелаж дійшов краю, відтепер триматися не було за що. Він зробив крок навмання і хтозна, чи не впав би, коли б не стіна, що постала на його шляху. Ні, він не спотикнувся – його хитало з боку на бік, немов на корабельній палубі. Коли б не цілковита темрява, він зауважив би ще раніше, що у нього паморочиться голова. З наступним кроком він дійсно мало не перечепився за якийсь мішок. Овва, та ж це залишена ним пака з хімзахистом! Отож, вихід поруч. А ось і сходинки, скільки їх там було? Три?

Він майже досяг мети, ніхто не намагався його затримати, залишилося простягнути руку, відчинити двері, і він на волі. Макар знайшов ручку, смикнув – марно, двері були замкнені.

У нього перехопило подих. Він очікував нападу ззаду. А втім, ні – цей дивний звук... Він не зникав.

Газ! Ось чому він чув шипіння. Отепер він виразно розпізнавав цей звук, той надходив від балонів з пропаном, що мали стояти неподалік від входу. Та Макар збагнув це, коли вже було запізно. Рука встигла віднайти замок від сумки з протигазом, але, відмовляючись далі коритися, раптом знесилилася та провисла уздовж стегна. Непереборна, всеохоплююча кволість ніби розчинилася у кожній клітці його тіла – він перестав належати собі і навряд чи відчув, як знесилений сповз на підлогу, обіймаючи руками зимні сходинки.

Макарові невтямки було, скільки минуло часу: година, чи може, хвилина. Прийшовши до пам'яті, він побачив себе там само, на сходах, очі різало світло від електричної лампочки, і темна постать сержанта звисала над ним. Вигляд Рогова споводував черговий напад страху, а відтак він мимоволі підібгав ноги, наперед готуючись до захисту.

Ззаду пролунав голос Карабанова, саме вчасно:

– Рогов! У чім річ?

Макар звівся на ноги. У голові не припинялося шипіння, коліна тремтіли. Він похитнувся, але прапорщик устиг підхопити його під руки. Карабанов умить зорієнтувався, що до чого. Третій особі, самому винуватцеві, навпаки, немов язика заціпило.

– Усе гаразд? – запитав Карабанов, звертаючись до Макара. – Йти у змозі?

Макар вже обходився без його допомоги, він ствердно хитнув головою, щоправда, з острахом поглядаючи у бік Рогова: навіжений, цьому що пришити кого, що пику розмалювати.

– Дійду.

Карабанов удруге невпевнено озирнув його, і, уступаючись з дороги, сказав:

– Гаразд, йди в роту. Ми тут самі... – він гостро подивився на Рогова, – розберемося.

Макар зробив крок до виходу, та знову мало не впав, наступивши на балон з-під пропана. Порожній балон з гуркотом покотився, зачіпаючи також інші балони, також порожні, з відкрученими вентилями. Запізнися Карабанов на декілька хвилин... Усіх їх вистачило б з лишком, аби вкрай виповнити приміщення пропаном.