Частина 2.3

Маслін летів нічним рейсом. Нехай спало місто, летовище жило власним життям. Зупинившись біля стійки адміністратора, він за журналістською звичкою приязно привітався з дівчиною у форменій гарсонці, і допоки та оформляла квиток, із задоволенням роздивлявся її рожеві губи, котрі вона покусувала зубами, стежачи за монітором.

Цієї миті щось вкололо його ззаду, у передпліччя. Маслін озирнувся й побачив молодого татка з дитиною на шиї. Малюк безтурботно дригав ногами й пихкав, силкуючись дотягнутися до виблискуючої таблички над адміністраторською стійкою.

– Коленько, годі пустувати! – покартав татко. – Пробачте нас, будь ласка. Бачиш, пан на тебе гнівається. Не можна так чинити.

Маслін посміхнувся малечі.

– Пусте!

Він зробив йому пальцями «привіт», у відповідь татко звелів малюкові зробити «до побачення». Той виявився на диво тямущим.

Оголосили посадку. Маслін з усіма вкупі сів до вагончика. Мороз щипав за вуха. Шпаркий польовий вітер забивався у ніздрі, не дозволяючи вільно дихати.

Чи варто таких маленьких дітей брати в літак, та ще й взимку? Маслін озирнувся, сподіваючись знайти татка з малюком, але ніде не побачив. Мабуть, чекають на інший рейс.

Стюардеса ввічливо розсаджувала пасажирів.

– Яке у вас місце?.. Сюди, прошу.

Маслін сів у м'яке крісло. Обабіч – самі чорні ілюмінатори. Як не любив він ці літаки!

Поряд сиділа старша пані. Відчинивши торбинку, вона дістала звідти якісь пігулки.

– Це супроти хитавиці. У літаку мене завжди нудить.

За бортом запустилися двигуни. Узявши до рук мікрофон, стюардеса попросила пристебнути поясні ремені. Літак вирулив на стартову смугу, в ілюмінаторах з'явилися вогні аеровокзалу. Двигуни заревли на повну силу, літак рвучко зрушив з місця, і вогні запалися вниз.

Масліна втиснуло у крісло, а отже, літак дотепер набирав висоту. Він почувався надто вже незатишно у цьому м'якому кріслі. Голова схилялася дедалі нижче, і раптом він збагнув, що непритомніє.

– Ви теж насилу зносите височину? – з розумінням поцікавилася літня пані.

Та Маслін вже з'їхав донизу. Вона сполохано заметушилася.

– Людині стало зле! Лікаря!

Проте за гуркотом двигунів її ніхто не почув.

Як же він ненавидів літаки!

Через залу летовища назустріч таткові з дитиною підбігла молода мати.

– Як ти тут, не скучив по своїй мамусі? – запитала вона, беручи малюка на руки. – Бачу, сподобалося тобі у пана. Хочеш залишитися?.. Гаразд, Тімошо, зайчику, зараз поїдемо додому, наш татусь вже відлетів. Так? Подякуй панові: помаши йому ручкою.

Чоловік теж помахав малюкові, наслідуючи рух Масліна.

*****

Вимкнувши звук, Макар непритомним поглядом уп'явся в телевізор. Пішла заставка: новини на «Шостому каналі». Ведучий і рота ще не розтулив, а на екрані вже з'явилося фото Масліна.

Макар простягнув руку за пультом, увімкнув звук.

«...Нам повідомили, що смерть настала внаслідок серцевого нападу. На жаль, через те, що літак перебував у повітрі, хворому не встигли надати своєчасну медичну допомогу. Представник авіакомпанії рішуче відкинув припущення щодо несправності систем повітрообміну на борту літака. Редакція телеканалу висловлює глибокі співчуття близьким Михайла Масліна. З життя пішла чудова людина й талановитий журналіст».

*****

Макар у цілковитій розгубленості перебув ще добу, останню в чужій квартирі. Разом із сподіваннями на Масліна здимів і мирний спокій, а зараз Масліна немає, і він вкотре залишився наодинці з власними проблемами. «То де ж він, цей мій інтелект, чом не підкаже, як вилізати з цієї халепи? – спересердя запитував себе Макар, згадуючи слова Масліна. – Ні, я безперечно загинув, якщо тільки не воскрешу Масліна».

*****

Відтоді він вже не оминав жодного випуску новин, але нічого нового не почув, неначе всі остерігалися бовкнути щось зайве.

Вранці на сходовому майданчику зчинився галас. Дослухаючись, Макар притулився до вхідних дверей, та й заціпенів.

– Ванни у нас суміжні. Багато разів було: зайду, чую, вода тече. Згодом перестане. А сьогодні виходжу на балкон, дивлюся: вікно у нього відчинене. За півгодини виглядаю – вже зачинене. Казано ж бо вам, у помешканні хтось є.

– Тьху на вас, Матвіївна! Привиди там оселилися, абощо?

– У духів я не вірю. А у квартирі хтось мешкає. Це поза сумнівом.

– Щиро кажучи, – втрутився третій голос, – мені теж видалося одного разу, ніби щось впало.

– Як на мене, треба зрештою дільничного викликати, нехай перевірить.

– Про мене, перевіряйте. Може, дух самого господаря блукає.

– Ні, слід таки викликати дільничного.

– Тож нумо викличмо.

– Потелефонувате краще ви, Матвіївна.

– Справді!

Макар аж так палко не жадав дізнатися, на чому все скінчиться. А втім, зрозуміло, на чому. Нашвидкуруч спакував ранець, а коли сусідкам в очікуванні дільничного набридло стовбичити на сходовій клітці, навшпиньки вислизнув за двері та стрімко збіг униз.

*****

Бродячий пес наблизився, обнюхав його руки й затрусив далі своїм шляхом. Макар з тугою подивився йому услід.

Відтоді, як він пішов, за домівку йому стали занепалі парадні, брудні подвір'я, смердючі звалища. Не те що собаці кинути, він сам відучора ані крихти не мав у роті. На останні гроші купив буханець хліба та, не втримавшись, проковтнув його за одним разом, попри те, що сподівався розтягнути на два дні. Яка наївність!

Згодом Макар натрапив на бомжів. Вони прийняли його радше із співчуття, бо виглядав він куди жалюгідніше за них. Не те щоб одягом гірше: впадало в око, що кілька днів тому він ще ходив чепуруном, та вже сьогодні встиг добряче вивалятися у болоті. А поза тим, вони цілком примирилися з лихою долею і не чекали від життя ласки, у них, як у всіх, траплялися навіть власні невеличкі свята. А його донедавна ще наснажували сподівання, та однієї миті всі вони пішли у забуття. Його очі відтворювали сам лише безнадійний розпач.

Вони узяли його з собою на «халтуру»: двірничка пообіцяла «пару копійок на пляшку», якщо вони роздовбають лід на узвозі. Та подібні пропозиції надходили зрідка, здебільшого вони тинялися смітниками, підбираючи те і се, ремонтуючи, а тоді за безцінь намагаючись збути. Макара вразило, які це вправні умільці. У минулому цілком шановані люди з відповідним фахом, а зараз вони вже нікому не потрібні, відтак спилися, чи навпаки. Можливо, спившись, він і сам відчув би красу нового життя. Але його нудило від «чорнила». Тож якось, коли вони під п'яну руч пообіцяли порішити одне одного, Макар утік геть.

Почувши завивання поліційних сирен, він вже не злякався. Він пішов їм назустріч, маючи намір здатися й покласти цьому край раз і назавжди. Байдуже, вб'ють чи ні. І лише згадавши про автомат, що лежав у нього в ранці за плечима, сповільнив крок.

Він мало не припустився наступної помилки. Вже якщо здаватися, то принаймні автомата слід позбутися заздалегідь.

Посеред напівосвітленої вулиці Макар знайшов сміттєві контейнери та викинув частини розібраного автомату. Патрони у контейнер викидати не можна. Сміття спалюється, патрони стрілятимуть. Для них існує стічна каналізація.

Макар зробив крок у напрямку сирени, сподіваючись скинути патрони у перший-ліпший люк. Та почув наростаючі вигуки, тупотіння ніг, і сховався позаду контейнерів.

Якийсь хлопець прожогом пробіг повз нього. Але Макар бачив, як той, пробігаючи, мимохідь викинув до контейнеру невеличкий згорток. Отакої, хлопець мав те саме на меті, що й він!

За мить з'явилися поліціянти і помчали навздогін. На розі вулиці сяйнула блималка. Поліціянти зайшли з обох боків, утікач опинився у пастці. Раптом усвідомивши, кому він співчував, Макар був приголомшений.

Гамір ущух, юнака затягли у поліційний фургон. Авто минуло Макара та зникло за рогом.

Макар вийшов з-за схованки. Якби хто й побачив, як о пізній порі він копирсається у сміттєвому контейнері, то анітрохи не здивувався б: за цей час Макар і звичками, і зовні перестав відрізнятися від своїх приятелів-бомжів. Осьде він, згорток, викинутий безталанним хлопцем. Макар розгорнув, та й отетерів. Там були гроші, в пачках: рублі, долари, євро. Стільки, що до ранку можна рахувати. Він не йняв віри власним очам.

Це був ляпас, який повернув його до тями. Йому стало соромно. Макар збагнув, що мало не припустився непоправної помилки.

Відшукати автомат виявилося важче. Приклад і стовбур він розкопав одразу ж, а от дрібніші частини... Щодалі він занурював руку, тим глибше вони заривалися на дно. Ні, так діла не буде. Він підклав цеглу під колеса та щосили потягнув контейнер на себе. Той перекинувся навзнак. Цього разу до ніг його разом із сміттям вивалився магазин від «Калашникова».

*****

Косметичний кабінет лікаря Альтшулера цілком уміщався в невеликому будиночку у передмісті Москви, такий собі скромний двоповерховий будиночок, оточений цегляним парканом, навіть без вивіски. І кому б спало на гадку, що саме тут розташувався той самий косметичний кабінет лікаря Альтшулера, про якого усією Москвою котилися легенди. За цим парканом старанно приховували свої потаємні мрії літні красуні та молоді жінки, на яких попри все не звертали увагу. Одне напевно їх об'єднувало: можливість сплатити послуги відомого косметолога, доступні лише обраним. Краса коштує дорого, але ж і немає такої жінки, яка б не погодилася душу за неї віддати, якби та чогось коштувала. А відтак внутрішнє умеблювання більше відповідало тим умовам, до котрих звикли його клієнтки: найкращі меблі, вишукані каміни, гарно облаштовані ванні кімнати. Втім, і воно мало обмеження. Лікар Альтшулер повсякчас наголошував, що пацієнти приїжджають до нього терпіти, а не насолоджуватися життям.

Макар сидів у приймальні вже близько чверті години. Жінки, що перебували там, усі ці п'ятнацять хвилин безперестанку сушили собі голови над тим, що цей гарненький юнак може прагнути від лікаря Альтшулера. Чоловіки взагалі рідкість у цій приймальні. Навіть секретарка не втрималася від цікавого погляду, міряючи його з голови до ніг.

Макар не хвилювався, що вони можуть його упізнати. У цих пані телевізори приймали по сотні каналів, вірогідність того, що вони бачили його зображення, близька до нуля.

З заповітного кабінету загадковою ходою вийшла чергова обнадіяна пацієнтка. Секретарка, побачивши, як на пульті зажевріло табло, запросила Макара.

Лікар, який щодня виліплював красунь, сам не вирізнявся приємною зовнішністю. Він також не носив краватки, сидів у звичайній маринарці під білим халатом, а замість сорочки вкладав найбуденніший гольф. Одяг вже не мав значення. Він був для них за бога, а все, що має до бога стосунок – несьогосвітнє.

Лікар і собі хитрувато примружив очі, побачивши Макара.

– Що турбує цього юнака? – поцікавився він по тому, як Макар сів у запропоноване йому крісло.

– Я чув, ви творите дива, лікарю, – Макар зняв мову з натяків.

– Справді? А що ви ще чули? – підхопив Альтшулер.

– Що люди виходять звідси попросту оновлені.

Той не здивувався, тільки ще більше примружився.

– А ще, ви берете вельми пристойні гонорари.

Лікар засміявся, відкинувшись на бильце крісла.

– Ви бува не потребуєте пластичної операції?

– Не зовсім, – заспокоїв його Макар. – Настільки далеко я ще не посунувся. Та якби сприйматися старше... років, скажімо, на п'ять... а ще краще на вісім. Так, аби мене вважали за мого старшого брата.

Лікар помулився.

– Я таки задам вам це питання. Ви упевнені, що звернулися за адресою?

Макар змовчав.

– Еге ж, – враз лікар набрав замисленого вигляду. – А ваш брат схожий на вас?

– Як і всі брати, – погодився Макар і додав. – Адже я не маю на меті назавжди залишитися братом.

– Зрозуміло, – лікар звівся, пройшовся кабінетом з кутка в куток, тоді спинився, погладжуючи підборіддя. – Щиро кажучи, у моїй практиці таке трапляється вперше. Зазвичай сюди приходять ті, кому кортить видаватися проти свого віку молодшими. А ви!.. Гм! Цікавий випадок. Хоча як лікар не бачу перешкод. Зістарити можна кого завгодно. Коли б усі приходили до мене лише за цим, я збив би статок... Гаразд, будьте ласкаві, пересядьте онде.

Він змусив його пересісти до спеціального крісла, на взір тих, що стоять у стоматологічних кабінетах, лише без бормашини.

– Розтуліть рота... Стуліть.

Він обмацав його обличчя, скули.

– Ми зробимо вам вставку, вона розсуне ваше підборіддя. Попрошу ще раз... Щойно вам набридне грати цю роль, ви зможете самі легко повернутися до попередньої зовнішності. Не знаю... у вас цілком приємне обличчя. Вами бувши я б підшукав собі якусь подружку... – теревенив лікар, пропихаючи інструмент йому за щоку. – Гаразд, тут теж непогано. Стуліть рота. Шкіра... Шкіру ми загримуємо. Зробимо її не такою гладенькою, змінимо колір. Брови, якщо хочете, я можу вищипати чи знебарвити, але це блюзнірство, як на мене, краще дати накладні. Маєте чудові брови. Мої пацієнтки вам би лише позаздрили. Гм, зістаріти! Хочете, я зроблю вас дідуганом?.. Ні? Гаразд, як вам любо.

Лікар провадив далі.

– Волосся у вас коротке. Нема на це ради, тут не обійтися без перуки. Якщо, звісно, ви не хочете, аби вас упізнали. Зачіска неабияк впливає на видимість віку, а зрештою і в цілому на зовнішність. Довга перука змінить ваше обличчя до невпізнання. Отже, з зовнішністю більш-менш зрозуміло. А от як бути з вашим голосом? – він промовисто подивився Макару в очі. – Ага, отож-бо. Але й тут, уявіть, є вирішення. Ми виготовимо для вас препарат, котрий розширюватиме голосові зв'язки, як під час застуди. Хіба що застуди не буде. Та й вставки, ми зробимо їх таким чином, аби вони вплинули на вимову.

Макар схвально хитнув головою.

– Чиніть так, як вважаєте за потрібне. За грошима діло не стане.

– Умови оплати, це до моєї секретарки, – перервав лікар. – А зараз... Якщо немає заперечень, сестра покаже вам вашу палату. І сьогодні ж мої асистенти зроблять необхідну підготовку.

Він сам відпровадив Макара до виходу.

– Викличте чергову сестру, – звелів він секретарці. – Нехай цього юнака помістять у вільній палаті.

*****

Макарові дозволили зазирнути в люстро, щойно коли було по всьому. Спершу він не збагнув, чиє це обличчя, таке враження, ніби хтось виглядає у нього з-за плечей.

Схожість залишилася, проте віддалена. Допоки не зізнаєшся, нікому й на думку не спаде, що я його брат, відзначив Макар. Надувна підкладка, яку йому запропонували одягнути під сорочку, зробила його ширше в плечах, відповідно до вилицюватого боксерського обличчя. Лікар Альтшулер додав йому двійко зморшок навколо очей, завдяки яким погляд став важкий та проникливий. Лише зачіска Макару не припала до смаку, але той на ній наполягав.

Альтшулер простягнув йому флакончик з елімінатором. Макар не добрав розуму.

– Я ужив такий собі флакончик з-під елімінатора, аби ні в кого не виникло підозр. Усі вважатимуть, що цим ви лише дезинфікуєте порожнину рота. Натиснувши декілька разів на ковпачок розпилювача, ви маєте спрямувати струмінь до горла. Потрапивши у гортань, ця рідина дещо розширить ваші голосові зв'язки, як я і обіцяв. Хоча це буде менше, аніж під час застуди, все одно будьте обережні, не розмовляйте багато. А ще пам'ятайте: діятиме вона від години до двох. Потім уприскування доведеться повторити.

Макар з цікавістю роздивлявся безневинну пляшечку.

– Тепер виказати вас може лише мова, – зауважив лікар. – Але це вже не мій фах. Стежте за словосполученнями, зважуйте кожне слово. Ви занадто спонтанно поводитеся, як на старшого брата. Забудьте молодіжний жаргон. Висловлюйтеся грамотно, статечно. Вчіться опановувати себе. А на початках принаймні намагайтеся якнайменше розмовляти. Вас вважатимуть за замкнутого, байдуже. Неговірким завжди чомусь приписують розум.

Лікар вказав на його вбрання:

– Та привдягніться. Вам слід мати поважніший вигляд.

– Останнє запитання, лікарю.

Той подивився вичікувально.

– Сподіваюся, ви розумієте, що з моєю новою зовнішністю я вже не в змозі користатися старим паспортом.

– Ні, ні! – гаряче запротестував лікар Альтшулер. – Про це я і чути не хочу! Це вже зовсім не за моїм фахом.

– Даруйте, – зронив Макар і попрямував до виходу.

– Але, можливо... – почув він з-за спини, – варто вам було б поткнутися до ресторану «Сударь» на Кутузовському проспекті.

– Щиро дякую, – кинув він з півоберту, наче справжнісінький старший брат.

*****

Насамперед Макар відвідав салон готового одягу, за порадою лікаря Альтшулера. З великої низки костюмів він вибрав один і поглядом покликав продавчиню.

– Вже вибрали? – в її голосі почулося щось схоже на обережне несхвалення. – Пробачте, але цей фасон, він радше для молоді, ви мене розумієте? Як на мене, вам більше личитиме, до прикладу, оцей. Непоганий крій, і вигляд має доволі пристойний.

Макар геть збуряковів.

– Я цілком покладаюся на ваш смак. Де можна приміряти?

– Сюди, будь ласка, – вона вказала на порожню кабінку.

Маринарка завдяки надувній підкладці лікаря Альтшулера сиділа на ньому бездоганно. Макар дивився на себе в люстро і бачив геть іншу людину. Дивне відчуття, ніби люстра немає взагалі, а натомість вікно, за яким хтось стоїть.

Він вийшов з кабінки. Продавчиня не приховувала захоплення. Коли б не підкладка, він, ясна річ, запишався б. Та на разі компліменти призначалися не йому.

Макар недбало кивнув у бік кинутого одягу.

– Куди можна це викинути?

– Ви хочете в ньому піти? Хвилиночку! – зраділа продавчиня дістала ножиці й обітнула етикетку. – Так буде краще.

Макара полонило забуте відчуття розкутості: нарешті відступив острах бути упізнаним, а скрізь, куди б він не потикався, йому виявляли увагу. Своєю чергою, показний вигляд йому ж-таки нав'язував нову манеру поведінки, до чого він, власне, і прагнув.

Зупинивши таксі, він попросив відвезти його на Кутузовський проспект, до ресторану «Сударь».

Швейцар люб'язно узяв у нього пальто. Лише тиждень тому він з презирством виштовхав би його на брук.

Макар сів коло бару. Бармен підскочив до нього з вичікувально-вихованою міною.

– Щось випити, – зажадав Макар. Байдуже, що саме, проте бармен не зрушив з місця.

– Коньяк, – сказав він, перебігши очима по низці етикеток, в яких все одно нічого не тямив.

Втім, тут вже бармен і сам здогадався, що слід налити найкращий.

Макар кинув грубу купюру. Бармен засопів. Він нерішуче узяв купюру й поліз за рештою, але Макар його зупинив.

– Не кваптеся, – він повабив бармена пальцем. – Мені потрібний паспорт.

– Паспорт? – перепитав той, здивований понад міру.

– Паспорт, – наполягав Макар. – І не треба вдавати, начебто ви не второпаєте, про що мова. За чутками, це місце відвідують люди, котрі знаються на подібних речах.

– У нас бувають різні клієнти, – ухильно відповів бармен, але купюру не розміняв. – Чи не бажаєте пообідати?

– Пришліть офіціянта, – погодився Макар та сів за вільний столик.

Наприкінці обіду до нього наблизився дуже ввічливий, непримітний чоловічок у сірій маринарці та з пересічним обличчям.

– Дозвольте?

Макар ще розмірковував над відповіддю, та сірий незнайомець додав:

– Кажуть, ви не любите обідати сам-один.

Макар скоса поглянув на бармена, потім на нього, й ствердно хитнув головою.

– Сідайте.

Сірий незнайомець зробив замовлення, і повернувся до розмови. Плечима до нього сиділа якась пані. Сюди долинало щокожне її слово.

– Здається, у вас там щось скоїлося?

– А й справді, – підтвердив Макар.

– Я можу стати у пригоді?

– Можливо.

– Йдеться про внутрішній документ, чи...

– Достатньо і внутрішнього.

– Чи є певні побажання до документа?

– Так. Він має бути на конкретне ім'я.

Співбесідник поворушив бровами.

– Це дещо ускладнює справу... Але здійсненно! Щоправда, як ви розумієте, вартість такої послуги буде вже інша.

– Не заперечую.

Незнайомець зрадів, що згода досягнена, і вже веселіше запитав:

– У який термін потрібний документ?

– Якнайшвидше, – Макар в очах прочитав, як той подумки зробив надбавку за терміновість.

– Мені знадобиться світлина та, природно, прізвище. А також завдаток...

На паперовій серветці той намалював декілька цифр, Макар додав прізвище, ініціали і поклав туди ж фото, щойно зроблене у фотоательє. Врешті дістав гаманець та накрив усе це декількома грубими купюрами.

– Коли я отримаю те, що мені належить?

– Завтра... о восьмій пополудні. І... захопіть решту суми.

Макар залишив на столі гроші, призначені офіціянтові, і пішов геть, не пустивши більше ані пари з уст.

*****

Наступного дня, вже десь по восьмій, коли він вечеряв у тому ж ресторані, до нього підсів учорашній незнайомець та виклав на стіл тонкого конверта. Макар також витяг конверт з внутрішньої кишені й поклав поряд. Незнайомець зазирнув усередину, заховав собі до кишені й відразу пішов геть.

Макар забрав інший конверт, неквапно скінчив вечерю й попросив рахунок.

– Усе гаразд? – запитав офіціянт, уважно стежачи за виразом його обличчя.

– Чудова кухня, – відповів Макар.