Частина 3.2
Спозаранку, відклавши набік спрей, Макар вийшов з готелю. З найближчого таксофону набрав номер Карабанова.
– Це Макар Тичков. Упізнаєте?.. Тільки не перебивайте мене. Я багато розмірковував над тим, що сталося того фатального дня, над нашою домовленістю. Годі! Вважаю, мовчати більше не можна, не слід цього приховувати. Зараз не час. Мене звинувачують у смерті Федорова. Лише ми з вами знаємо правду. Я дуже вас прошу, розкажіть, як було насправді, нехай усі дізнаються. Принаймні це допоможе зняти з мене звинувачення, решта байдуже.
Макар виголошував у поспіху, остерігаючись, як би той з переляку не кинув передчасно слухавки.
– Звідки ти телефонуєш? – почув він глухий голос Карабанова.
– Не намагайтеся мене шукати, це зайве. Одне благаю: розкажіть правду! – повторив Макар і сам натиснув на важіль.
*****
Поткнувшись на КПП, він зажадав викликати Єрохіна. Але натомість черговий порадив йому звернутися до командира.
Григоріаді мав збентежений вигляд. Макар пригадав, що він Севастіян.
– Чому мені відмовлено у зустрічі з Єрохіним?
– Вам не відмовлено, за мить він надійде. Стався випадок. Мені тут доповіли, що його побив старослуживий. Сьогодні вранці. Черговий скерував його до лікаря.
Макарові підскочили брови, та Григоріаді його випередив.
– Дурня, це ж лише обстеження. Нічого поважного. Так, звичайна річ. Як на мене, черговий попросту перестрахувався, про всяк випадок. Ні, винуватця я, звісно, доправив на гавптвахту. Буде йому наука.
– А як його прізвище? Можливо, я вже чув про нього?
– Сержант Рогов.
– Авжеж, схоже, ви маєте слушність, це не виняток.
– Як бачите, напружені стосунки були у нього не лише з вашим братом.
– Чи можу я сподіватися на вашу допомогу?
– Залюбки, у межах можливого!
– У такому разі, чи не влаштуєте мені побачення з Роговим? Сподіваюся, що це дозволено утримуваним на гавптвахті.
Григоріаді здивувався.
– Щиро кажучи, не збагну, навіщо це вам. Ви – інтелігентна людина. А Рогов... Повірте, не вартий він вашої уваги... А втім, ваша річ. Я влаштую вам побачення, якщо ви наполягаєте.
У двері постукали.
– Дозвольте увійти? – це був Єрохін.
– То як, усе гаразд? – запитав Григоріаді.
– Так достоту!
Григоріаді зрадів.
– А я що казав? Ось вони, наші орли! Та ліпше знати напевно, чи не так?.. Мабуть, ви воліли б залишитися удвох?.. Не бійтеся, – він запротестував, побачивши, що Макар має намір піти геть, – у моєму кабінеті можете розмовляти безперешкодно. Я саме маю відійти. Залишу вас наодинці.
Макар запитально подивився на Єрохіна, щойно Григоріаді зачинив за собою двері.
– Не хвилюйтеся, від цього ще ніхто не помер, – Єрохін вказав на синець під оком. – Сам не второпаю. Дотепер на побій ніхто й уваги не звертав, а тут...
– Гаразд, маю до тебе кілька запитань. Пригадай, про що тебе розпитував той слідчий, майор. Мене цікавить ваша розмова у подробицях.
Єрохін мерзлякувато шморгнув плечима.
– Розумію, – зреагував Макар. – Але все одно. Я мушу знати про нього якнайбільше. Заради чогось же він прибув з... Самари. Адже не лише з метою вдруге перетрусити матраци.
– З його погляду Макар – злочинець. Він підозрював його у розповсюдженні наркотиків серед солдатів.
– Ще б пак!
– До речі, він одразу ж мене попередив, що якщо я допоможу слідству, мені накинуть лички на погони. Але я ж-бо знаю, чого він домагався: доказів. Від мене, у будь-якому разі, він їх не отримав. Він хотів знати мало не кожен його крок перед втечею: куди відвихався, що було незвичного у його поведінці, а надто незабутнього дня, коли стався випадок з Федоровим. Йому спокою не давало те, що вони разом стояли на варті.
Макар згадав, що казав Маслін, і йому промайнула несподівана думка.
– Стривай! З'ясуймо дещо. Коли тебе допитували... На твою думку, що було предметом розслідування – втеча з частини, чи може нещасний випадок у Рузаєвці?.. Або запитаю інакше: уявімо, що Федоров живий, здоровий, приїхав би слідчий через дезертира Тичкова?
Єрохін замислився, а тоді заперечливо похитав головою.
– Ні, він приїжджав через Федорова.
– Через Федорова?
– Жодних сумнівів, – ствердив він.
– Гаразд. Отож, він приїжджав через Федорова...
– То про що розповідати?
– Гадаєш, я знаю?
Єрохін замислився вдруге.
– Його, приміром, неабияк цікавило, що Макар розповідав про їхню відлуку з розташування варти. Здається, його нашорошувала саме ця мить.
– Відлука? – здивувався Макар. – Та ж вони лише одного разу й відгоджалися: коли переслідували пса, що поцупив пасок, – він чмихнув. – Маячня!
– Він ще запитав мене, що вони там ховали. І ось його слова, – пригадав Єрохін. – «А контейнер? Тичков хіба не згадував про контейнер»? Розумієте? Питання полягало не в тому, чи мав Тичков стосунок до якогось контейнера, а в тому, розповів він мені про це чи ні.
До речі, Масліна також цікавили ті самі контейнери. Макар не бачив, спустився солдат за своїм контейнером чи ні, він сам оминув його та рушив уперед, не обертаючись. А якщо той так і залишився у яру? Хто їх лічив? Щастя, офіцера бракувало поруч, стежка довга.
Чи бува не цей зниклий вантаж накоїв стільки лиха? Напруж пам'ять, подумки звелів собі Макар. Коли побачив він того солдата вдруге?.. Справді, він його зустрів, вже повертаючись назад; той йшов назустріч з контейнером на плечі. Та Макар вже минув місце, у якому той впустив свою ношу. Відтак, це був новий, а упущений контейнер дотепер спочиває десь у підгірку, припорошений снігом. Тієї ночі неабияк сніжило.
– Я маю там удруге побувати, – рішуче сказав він.
– Удруге?
Макар побачив вираз обличчя Єрохіна, і змахнув рукою.
– Макар докладно усе змалював. Ще не був там жодного разу, а здається, ніби знаю кожен кущ.
Він змовк, почувши за дверима голос командира, котрий мимохідь віддавав розпорядження.
У кутку власного кабінету помахом руки Григоріаді обтрусив шапку від снігу.
– Мені якось незручно, – зніяковів Макар; до міри все можна. – Стільки клопоту я вам завдаю, сутичка, й та сталася через мене.
– Та годі вам, Севастіяне Ігоровичу, який клопіт? Справжній винуватець давно вже не гавптвахті. До речі, я просто зараз зателефоную, аби вас до нього допустили.
– Буду вельми вдячний!
– Чи можу ще стати чимось у пригоді?
З юнацькою безпосередністю Макар упіймав його на слові.
– Коли ваша ласка, я охоче відвідав би місце, де помер Федоров.
Григоріаді вигнув брови.
– Даруйте, щось не доберу розуму.
– Маю ж я пересвідчитися, чи справді брат міг бачити його вмираючим зі своєї стійки.
– Ви що, не довіряєте слідству?.. – жахнувся Григоріаді. – Гаразд, я зорганізую вам цю подорож.
– Щиро дякую!
– Зателефонуйте над вечір, якщо, певна річ, не розмислите.
– Не турбуйтеся, не розмислю.
Макар підштовхнув Єрохіна до дверей. Раніше було все навпаки.
– Гадаєте, він вам так і повірив? – з виразним сумнівом поцікавився той у коридорі.
Макар знизав плечима. Якщо знайдеться контейнер, є надія, що йому врешті дадуть спокій.
– Не знаю. Та й взагалі, мене мало хвилює, повірив він чи ні. Це вже його клопіт. Мені потрібна Рузаєвка, та й годі.
Пророцтво Масліна збувалося. Звинувачення у вбивстві зрештою перетворило його на безстрашного й заповзятливого.
– Гаразд, а тепер – до Рогова. Теж добра заноза. Подивимося, якої він нам заспіває.
*****
Вартовий офіцер гавптвахти доручив Макара сержантові з жувальною гумкою у роті. Той відпровадив його до приміщення, такої собі цюпи: ті ж самі грати на єдиному вікні під самісінькою стелею, стілець – для слідчого, табурет – для підслідного, щоб не почувався аж надто привільно.
– Тут зачекайте, – процідив крізь зуби цей сержант, не припиняючи працювати щелепами попри зауваження офіцера.
Допоки Макар витріщався на голі стіни, він доправив ув'язненого.
Рогов збентежено зупинився на порозі, у кітелі без паска, принишклий та непевний себе. У нього, здається, зазначилися веснянки – кому б спало на гадку? Макар дивився й загадувався над питанням: хто ж насправді наганяв на нього стільки страху? Просто перед ним, ховаючи очі, стояло якесь жовтороте пташеня.
Макар доброзичливо запропонував йому сісти, насолоджуючись цим відкриттям.
– То що, сержанте, трохи побалакаємо?
Рогов мовчав, марно снуючи припущення, що потрібно цьому відвідувачеві у цивільному. Макар непомітно увімкнув захований у теці магнітофон.
– Йтиме про Макара Тичкова.
Рогов нашорошився.
– Що, на твою думку, змусило його дезертувати? – провадив далі Макар.
– Запитайте слідчого. Я в тім не битий.
– Я не прокурор, я його брат. Намагаюся збагнути мотив. До кого ж мені ще звертатися, як не до тебе. Адже він безпосередньо тобі підпорядковувався.
Рогов знизав плечима.
– Я що, зобов'язаний був у душу йому залазити?
– А тебе це принизило б?
– Це не моя річ.
– Подейкують, у вас були напружені стосунки?
– Що ви хочете від мене почути? Я знаю не більше за решту.
– Гаразд. Тоді поясни, що сталося на складі того дня? Це принаймні ти маєш знати.
– А нічого там не сталося, – відповів той з підозрілою поквапністю.
– Тоді з якої рації ти так розхвилювався, га?.. Відповідай!
Рогов зволікав.
– Я нагадаю, – підказав Макар. – Спершу ти змусив його відстояти зайву зміну на варті. А згодом, уявивши, ніби він на тебе доніс, вирішив помститися. Але твоя помста зайшла за край.
– Ви не можете цього знати!
– А це чого ж?
Рогов люто поглянув йому в обличчя, та вмить похнюпився.
– Бо Карабанов пообіцяв мовчати, – стиха відповів він.
– Попри все мені відомо, що, увійшовши на склад, ти замкнув двері на ключ та відкрутив вентилі усіх балонів з газом, а це вже не жарт.
– А оцього не було!
Макар несхвально похитав головою.
– Безглуздо заперечувати.
– Це брехня! – схвильовано наполягав Рогов. – Я намагався Карабанову все пояснити, але він не дійняв віри. І ви також...
– Хочеш, я розповім тобі, як усе було насправді? Ти поткнувся туди услід за Тичковим. Рубильником на вході вимкнув світло, аби він тебе не впізнав. Балони з пропаном знаходилися біля самісіньких дверей. Ти прослизнув усередину й напомацки відкрутив кранти. Протигаз був при тобі. Ти все передбачив, навіть те, що він не палить, а отже, не має ані запальнички, ані сірників, якими міг би собі підсвітити, бо ж тоді ви обидва злетіли б у повітря. Треба було мати зимну голову.
Рогов гаряче запротестував.
– Маячня! У коридорі було темно, коли я увійшов: мені довелося увімкнути рубильника. Карабанов дав мені ще одне доручення, та я занехаяв його, а натомість одразу ж подався на склад, аби ця нікчема не втекла. Так, я мав намір поквитатися. Він теж знав, що йому буде непереливки. Спочатку я і справді припустився думки, ніби він дав драла, не чекаючи на мене. Та щойно я увійшов, як побачив його непритомним просто під дверима. Попервах я не добирав розуму, але згодом розчув шипіння, і збагнув. Я закрутив кранти на балонах і навстіж повідчиняв двері. Та коли я вже зібрався витягнути його на повітря, надійшов Карабанов і накинувся на мене так, немов я сам усе це і влаштував.
– Тоді чому ж він не склав рапорт?
– Уявлення не маю. Він попередив лише, що пробачає востаннє, і пообіцяв тримати язика за зубами.
Макар чомусь раптом пригадав, що таку саму обіцянку Карабанов давав йому самому, коли вони випадково зіткнулися на шосе.
Дійшовши несподіваного відкриття, Рогов пильно подивився йому в обличчя.
– Як ви довідалися, що там бракувало світла? Я не казав про це Карабанову. Отож, не він вам усе це виклав?
Макар здригнувся й відвернув погляд. Йому раптом здалося, ніби Рогов його упізнав, і вони вдруге помінялися ролями.
Він до нестями зціпив зуби й заховав до кишені тремтячі руки, аби лише не виказати хвилювання. Варто виявити бодай тимчасову слабкість, і усьому кінець!
– Неважко здогадатися, звідки ця інформація, – погодився він по роздумах. – Адже там було всього троє, чи не так?
– Тичков?!
Макар змовчав: що вже тут приховувати!
– Підкреслюю, немає потреби мене остерігатися. Я не слідчий, а Макар як і раніше на волі. Я лише хочу зняти з нього будь-які звинувачення, позаяк я його брат, і позаяк не маю ані крихти сумніву у його невинності. Але якби ти став мені у допомозі...
– Я? У який спосіб? – здивувався той.
– Принаймні, розповівши правду.
Враз Макар почувся засоромленим. І як цей веснянкуватий сержант спромігся ще місяць тому примусити його тремтіти? Він був розчарований і спантеличений водночас. Що ж насправді відбулося на складі, допоки він лежав непритомний, коли припустити, що Рогов не збрехав?
*****
Повернувшись до готелю, Макар зауважив, що хтось за його відсутності встиг побувати у нього в номері. Двері вбудованої шафи зачинилися від першої ж спроби, хоча зранку їй повсякчас щось заважало. Сорочка, правильно складена, лежала на полиці. Він її там і залишив – зрозуміло, складеною. Та річ у тім, що складати до ладу він попросту не вмів.
Він ще перебував під впливом зустрічі з Роговим. Розлючений, Макар схопив слухавку: незграбна робота, за кого його мають? Йому відповіла вчорашня адміністраторка з гарними губами. Удавши, ніби не впізнає голосу, цього разу він не посоромився дати їй доброго перегону. Та, анітрохи не зніяковівши, вмить послалася на прибиральницю. Він провів пальцем уздовж підвіконня: а й справді, порох стертий. Проте це його не заспокоїло.
Він удруге зняв слухавку та набрав номер військової частини. Його дзвінок загнав Григоріаді на слизьке. Той чи забув, чи то не спромігся виконати його прохання, і досі не добрав способу, як йому виправдатися. Макарові втрачати не було чого, без вагань він обрав випробуваний за сьогодні прийом – питання «у лоб». І не надаремно. Він ще не знав, що удавана наївність – безцінна зброя дипломатії.
– Що вам відповісти... – невеличка пауза, і Макар уявив, як той своїм звичаєм хитрувато примружує очі, вигадуючи на ходу. – Бачте, там саме тривають якісь навчання. Загалом, зона тимчасово закрита для сторонніх. Але якщо матимете бажання приїхати іншим разом – буду радий зробити вам послугу.
*****
Постукавши задля годиться, двері відчинила адміністраторка. З нап'ятою мармизою, наче вояка у поставі «струнко», стала вона побіч, уступаючись з дороги двом у цивільному. Хоча вже те, як вони увійшли, стрімко й невимушено, свідчило, що це зовсім не якісь там цивільні.
– Кримінальний розшук, – відрекомендувався один, виймаючи посвідчення.
Другий озирнувся на адміністраторку. Зрозумівши натяк, та шмигнула за двері.
– Тичков Севастіян Ігорович? – поцікавився перший. Макар звернув увагу: випещений, вилизаний, професійно ввічливий. Від таких тільки й чекай на підступ. – Ваш паспорт?
Документ, придбаний Макаром у ресторані «Сударь», здається, не викликав сумнівів. Проте цим «опер» не задовольнився.
– Що спонукало вас відвідати наше місто, дозвольте запитати?
– Ви так усіх приїжджих опитуєте?
Макар тримався зухвало, та це лише через відчуття небезпеки, а не впевненості.
– Як вважаєте за краще: поїхати до нас чи обмежитися розмовою тут? – втрутився другий, молодший за віком.
– Вам відомо, де переховується ваш брат, Макар Тичков?
– Ви мене що, за дурника маєте? – зарозуміло кинув Макар.
– На разі ні, – цілком серйозно відповів випещений. – Сподіваюся, ви свідомі того, що, приховуючи від поліції місцезнаходження злочинця, таким чином стаєте співучасником в усіх його злочинах? Нехай навіть ним буде ваш брат. Якщо ми доведемо, що ви знали, та не повідомили про його місцеперебування, ми вас заарештуємо.
– До чого ця розмова?
– Як нам стало відомо, ви підтримуєте зв'язок з вашим братом.
– Кому це наверзлася подібна маячня?
Випещений раптом забув про випещеність.
– Слухайте, годі нам вже воза підвозити! Ваш брат перебуває тут, у Саранську!
– Що?!
– Недочуваєте? Ми напевне знаємо, що він у Саранську! І не вдавайте, ніби для вас це новина.
Макар відчув, як невблаганно втрачає самовладання.
– Даруйте, але з чого ви це узяли? – запитав він по змозі рівним голосом, хоча його вже трусило.
Втім, цього разу його хвилювання таки вийшло на яв. Це грим накладають за дві години, удаванню натомість навчаються довго, Макар і так досяг чималого успіху. Випещений переможно посміхнувся.
– Я скажу вам, звідки ми це знаємо, – відповів він, мабуть, з метою остаточно його зломити. – Ваш брат декому телефонував... певному прапорщикові. Не називаймо прізвищ. Той виявився сумлінним громадянином, на відміну від вас. Ми відслідкували дзвінок, він був зроблений звідси, з Саранська. Ви й надалі заперечуватимете, що спілкуєтеся з ним?
– От бачите, – відповів Макар ослаблим голосом. – Я не помилився, ви поінформовані краще за мене.
– Годі блазнювати вже, Тичков! Якщо вас викриють у найменшому зв'язку з братом, нарікайте на себе! – випещений кинув на стіл візитівку. – Візміть, зателефонуєте нам, щойно він знову спробує з вами зв'язатися... якщо, звісно, ви й досі не знаєте його адреси, – додав він глузливо вже біля самих дверей.
Вони пішли геть. Макар впав на ліжко та й так пролежав долілиць бозна скільки часу, встромивши носа в подушку. Його невпинно тіпало.
Вони майже узяли його. Забракло дрібнички: пізнання.
Проте Карабанов! Навіщо він так вчинив? З переляку? Мізерна покидь! Цілковита нікчема!
Лише в одному Макар був переконаний: розмову вони не підслуховували, як не прослуховували взагалі телефон Карабанова – з якого дива? Карабанов сам зателефонував до поліції, а вже та відслідкувала, звідки був дзвінок. Він сам, Макар, телефонував з таксофону. Отож, виказати його міг тільки Карабанов.
Та була ще одна думка, котра повсякчас вислизала.
А втім, ось вона. Якщо телефон не прослуховувався, то й запису вони не мають. Карабанов переказав їм лише зміст. А відтак... – Макар підбадьорився. – Чи це не спосіб відвернути від себе підозру?
Макар міг дослівно повторити усе, що сьогодні вранці він казав Карабанову. Технічно звірити немає з чим, скоро бракує запису, а на слух – він пам'ятав кожне своє слово. Це була авантюрна, але здійсненна думка.
Він дочекався, коли відновиться власний голос, та увімкнув магнітофон Масліна.
Скінчивши запис, удруге вприснув спрей, і зателефонував на номер з візитівки.
За чверть години він увійшов до кабінету того самого випещеного. Той був налаштований на ділову розмову та оминув будь-які кпини. До Макара поставився напрочуд ввічливо, одразу запропонувавши стільця.
– Отже, бажаєте повідомити, що мали контакт з вашим братом? – припустив випещений.
– Не зовсім. Це він мав контакт зі мною.
– Тобто?
Макар виклав на стіл аудіокасету.
– Знайдеться магнітофон?
Випещений відчинив шафку, дістав звідти магнітофон та вставив касету. Прослухавши запис, врешті запитально подивився на Макара.
– Можливо, дзвінок, що про нього йде мова, зробив я, – припустив Макар. – Сьогодні вранці я телефонував прапорщикові Карабанову, вживаючи цю касету. Вона надійшла з поштою, а телефоном Макар пояснив, як я маю вчинити.
– Він попросив вас зімітувати його дзвінок?
– Саме так.
– Навіщо ж він доручив це вам?
– В тім-то й річ! Він вважав за краще взагалі не телефонувати.
– Як це? – не розуміючи, подивився випещений.
– Він мав сумніви. Це був крайній захід. Коли хочете, крок відчаю. Свідчення, які повинен надати Карабанов, за інших обставин могли б йому лише зашкодити. Усе залежало від того, що я тут дізнаюся. Отож, телефонувати чи ні, вирішувати мав я.
– Він залишив вам свою адресу, телефон?
– Ні.
– Жодного способу зв'язку?
– Жодного.
Випещений помулився. Макар знизав плечима: ці з кримінальної поліції ніколи одразу не вірять!
– Звідки він телефонував?
– Казав, що з Москви.
– А пошта була звідти ж?
– Як ви здогадалися?
– Гаразд! Ми перевіримо ваші відомості. Якщо це все, що ви мали нам повідомити...
– Більше мені додати немає чого.
Макар звівся на ноги.
– Залиште мені вашу касету, – кинув випещений, щойно Макар простягнув за нею руку.
– О, будь ласка.
Йдучи геть від випещеного, він досі не знав, чи слушно вчинив. Тепер або цей мент повірить йому остаточно, або ж збагне, що Севастіян і Макар – одна особа. Існував ще й третій варіант: Макар, перебуваючи в Саранську, зрештою міг надиктувати текст на касету відразу після візиту «оперів» до його брата. Але ця версія не мала жодної перспективи: вона геть нічого не давала ані випещеному, ані Макарові.
*****
Цього разу Макар зателефонував до Карабанова вже як Севастіян. Він телефонував на службу; вони вмовилися зустрітися о дев'ятій вечора.
Макар знайшов вказану адресу та саме о дев'ятій постав під дверима. На дзвінок ніхто не вийшов. Він спробував удруге – марно. Тоді з таксофона Макар зателефонував у частину. Черговий відповів, буцім нещодавно заступив, тож Карабанова і на очі не бачив.
– Хвилинку, зараз спробую довідатися, – додав він.
Був відсутній трохи більше, натомість відповідь була категорична.
– Автівки немає, відтак, вже поїхав.
– Як давно?
– За мого чергування не виїжджав. Отож, не менше як півгодини.
– А яка у нього автівка? – здогадався запитати Макар.
Авто, що відповідало опису, стояло на паркінгу за будинком. Він вирахував поверхи. Одне з вікон помешкання, належного Карабанову, світилося.
Він удруге піднявся на сходову клітку. І вкотре ніхто не відреагував на дзвінок, попри те, що Макар не відпускав пальця доволі довго. Може, подався виносити сміття? Він спробував натиснути на дверну ручку, і двері відчинилися.
Макар озвався, та йому ніхто не відповів. Він обережно увійшов до середини. Світло струменіло начебто з вітальні. Яскравим прямокутником воно потрапляло крізь рифлене скло дверей.
Макар укотре покликав, перш ніж увійти до цих дверей. З поганим передчуттям він змусив себе зробити крок уперед.
Карабанов сидів, спираючись на бильце стільця, голова безпорадно звисала на груди. На скроні запеклася кров. Пістолет лежав під правою рукою на підлозі.
Макар почувся зле. Він хотів одразу ж втекти, але на столі перед Карабановим лежав аркуш паперу, найпевніше, це була передсмертна цидулка. Він наблизився впритул, так воно і є. Зазираючи через плече небіжчика, прочитав її усю.
Це було визнання: Карабанов зізнавався у тому, що продав Федорову героїн, а згодом підкинув упаковку Тичкову, аби перекласти на нього всю провину.
Невже усе розв'язалося само собою? Невже? Викликало подив лише одне: як це з людиною відбуваються подібні метаморфози? Увечері його загризло сумління, а ще вранці він здає свою жертву поліції. Усе за один день!
Вибігши з парадного, Макар жадібно ковтнув зимне повітря.