Частина 2.2

Макар увійшов до телефонної кабіни та набрав номер, що запам'ятався йому у відділку.

– Котра година? – відповів сонний голос Олени Сергіївни на іншому боці лінії. – Вам що, робити нічого?

– На вашу думку, я мав дочекатися ранку?

Тут вона його впізнала.

– То це ви!

– У вас залишився мій ранець.

– Авжеж, – погодилася Олена Сергіївна. Вона ще поміркувала якийсь час, мабуть, мусила на щось зважитися. – Де ви зараз є?

Макар озирнувся довкола у пошуках орієнтирів.

Олена Сергіївна з'явилася за півгодини. Відпустивши таксі, наблизилася до Макара, що силкувався зігрітися під засвіченим біг-бордом.

– Осьде він, – мовила вона, простягуючи ранець з розібраним автоматом. – Вас відпустили?

– А як ви гадаєте?

– Гадаю, що ви ускочили в халепу.

– І безумовно маєте рацію.

Олена Сергіївна зауважила, що він труситься з холоду.

– Тож де ви маєте намір ночувати? Судячи з усього, з поліцією ви не хочете зустрітися вдруге? Майте на увазі, до себе додому я вас не поведу, хоч навколішки ставайте.

Макар змовчав.

– Гаразд, – зітхнула вона, – ходімо. Нічого не вдієш! Ви врятували мене, доведеться тепер мені рятувати вас.

*****

Той самий сквер, лише цього разу не було чого лякатися. Сніг напрочуд гучно рипів під ногами посеред нічної тиші. Під темним велетнем проектного інституту Олена Сергіївна зупинилася.

– Я зайду крізь головний вхід, поясню, ніби забула вимкнути обігрівача. Це може бути як виправдання. Усім відомо, що за такі речі директор голову відірве. Якось вже була пожежа... Ви стійте тут. Я відчиню вам вікно.

Світло у вікні спалахнуло та згасло. Це стало йому за знак. Макар переліз через штахети і, підтягшись на руках, закинув ногу на підвіконня. На снігу під вікном залишилися глибокі сліди.

– Вам ще поталанило, перший поверх, хоч і як там, – нагадала вона й підхопила торбинку. – Вийдете завтра звичайним шляхом. На вас ніхто не зверне уваги. Дверима попросту хряснете. Не заспіть!

– А ви?

– Ви стільки холоду на них нагнали... Гадаю, вони вже далеченько звідси. Не турбуйтеся, якщо я покличу на допомогу, ви напевне почуєте.

Олена Сергіївна пішла. У тиші Макар чув, як вона прощалася з вартівницею. Грюкнули вхідні двері.

*****

Покрутившись з боку на бік, Олена Сергіївна розплющила очі й поглянула на годинника: ні, ранок ще не близько. Та заснути їй однаково не вдасться. Намагаючись не збудити чоловіка, встала з ліжка, завернулася в халат і вийшла до вітальні. Запалила світло, влаштувалася на канапі, розгорнула журнал, але швидко відкинула убік. Навіть на сон бридко перечитувати одне й те саме. Увімкнула телевізор. «Шостий» – один з каналів, що працювали цілодобово. Реклама, анонси. Бодай щось. На увесь екран – обличчя цього доволі цікавого журналіста, Масліна:

«Я цілком переконаний, що максимально реалізувати власний потенціал людина здатна лише в умовах, коли їй нема на кого більше спертися, хіба як на самого себе. І навпаки, увесь її інтелект намагається зачаїтися, щойно з'являється можливість отримати допомогу зовні, бо це дозволяє уникнути відповідальності. А різниця може бути попросту приголомшлива. Охочим посперечатися відповім, що цей висновок грунтується на конкретних прикладах з реального життя».

Але його вмить змінила заставка.

«...Дивіться «Сповідь», новий проект Михайла Масліна на «Шостому каналі». Бажаючі взяти участь телефонуйте...»

Ні, це вже нецікаво. От якби залишався Маслін... Вона мала вже намір перемкнути на інший канал, та поки шукала пульт, замість Масліна на екрані з'явився хтось інший, ще одне знайоме обличчя... Ні, це було лише фото. А проте обличчя дуже знайоме.

Олена Сергіївна вп'ялася очима в екран: Макар! Це ж був той самий хлопець, який зарятував її від грабіжників дві години тому. Забувши про сплячого чоловіка, вона збільшила звук.

«Розшукується особливо небезпечний злочинець, звинувачений у вбивстві при обтяжливих обставинах, Тичков Макар Ігорович... року народження. Прикмети... Відомості щодо місцеперебування злочинця прохання повідомляти до найближчого відділку поліції або за номером...»

На протязі якого часу вона просиділа нерухомо, Олена Сергіївна і сама не пам'ятала. Та коли повернулася до тями, найперше, що вона вчинила, то це потягнулася до телефону.

– Поліція, – відповіли їй.

– Я маю на меті... – до горла підступив клубок, вона зупинилася й продерла горло. – Я маю на меті повідомити про злочинця, котрого ви розшукуєте.

*****

Яскравий промінь світла, осяявши вікно, змусив Макара затулити очі долонею. Проте наступної миті він геть розплющив очі, напружено дослухаючись до тиші, неначе і не спав щойно. Ані звуку. Він удруге заплющив очі, та за хвилину втретє розплющив. Звівся, наблизився до вікна, визирнув назовні.

Навпроти входу стояло авто з блималкою. Та ані живої душі. Макар вже готовий був виплигнути у вікно, як раптом зауважив постаті, що наближалися звідти. Пізно. Хвилиною раніше він би ще встиг перетнути алею і сховатися у затінку дерев. Зараз вони його, безперечно, помітять. Залишився єдиний вихід: крізь двері. Він подався до дверей, навіть не завдавши собі клопоту зачинити вікно. Не можна гаяти й секунди, зі сходів вже долинали обережні кроки.

Макар зачинив за собою двері, скинув взуття та в самих шкарпетках вирушив у кінець коридору. На щастя, вбиральні ніколи не зачиняються. До котроїсь він залетів, не встигнувши навіть зрозуміти – чи то до чоловічої, чи то до жіночої. Втім, ні, здається, до чоловічої. Сховався у якійсь з кабін, радше зо страху, аніж з розрахунку: якби шукали у вбиральні, тоді б і кабіни перевірили. Та зуби клацали, і йому видавалося, ніби вони можуть почути калатання його серця.

Здалеку долинув гучний гомін; вони більше не ховалися. Отже, побували.

– І як це він ушився від вас?.. – далі по тому йшла брутальна лайка.

– Утік крізь вікно. На снігу лишилися сліди.

– Прогавили, бовдури!

– Оточення спізнилося, мабуть. Спритник цей малий.

– Спритник! Вас би усіх... тоді, може, й самі вправніше будете.

Макар здогадався, що у поспіху перевершив самого себе. Та враз почув, як хтось зробив крок у його бік. Невже вони зараз увійдуть?.. Справді! Рипнули двері, формені черевики застукали по кахляній підлозі. Все! Макар затамував подих, на серці похолонуло.

Відчинилися сусідні дверцята. Втягнувши голову в плечі, він чекав, коли вони відчинять наступні. Навіть примружився.

– Не до вподоби все це мені, – пролунав голос вже з кабіни.

– А тебе й не питають, до вподоби чи ні, – відповів ще один навпроти. – Що тебе бентежить? Уперше заміжня, абощо?

– Так, але цьому років двацять, не більше. Цікаво, кому він встиг поперек дороги стати?

– Або знає щось. У нашій справі краще не ставити запитання. Кобура у тебе навіщо?

Ранець, що ледве тримався на одному плечі, раптом став невагомий. Сидячи навпочіпки, Макар і не зауважив, як той вже сягнув підлоги. Не встигнувши перехопити сповзаючий ремінець, він кинув услід погляд, і мурашки поповзли спиною: ранець лежав на підлозі, а ремінець, той навіть заліз під перегородку, що відокремлювала його від сусідньої кабіни. Дається він на очі з височини людини, що там стоїть, чи ні? Дається чи не дається?

– Увагу звернув на довгого? – знову пролунав голос навпроти.

За стінкою мовчання. Серце стиснулося, наче перед розстрілом. Макар чекав. Невже, побачив?!

– Гей, ти чого, заснув там?

– Та чую! І що? – перепитали за стінкою.

Макар полегшено зітхнув.

– Знаєш, хто він? Снайпер. А відтак твоя кобура може і не знадобитися. Завше знайдуться охочі до брудної роботи.

За стінкою спустили воду.

– Готовий? Ходімо, абощо?

Гупаючи ногами, вони пішли геть. Проте Макар не міг ані звестися, ані поворушитися.

Снайпер... Чи не зарано він зітхнув з полегшенням?

*****

Секретарка зазирнула в апаратну. Побачивши Масліна, повідомила з-за порогу:

– Маслін! Тебе просить якийсь молодик, Макар Тичков. Хоче спілкуватися лише з тобою. Він телефонує вже другу добу поспіль. Учора телефонував разів з десять. Уперше зустрічаю таку наполегливість.

Маслін і бровою не ворухнув.

– Нехай залишить номер телефону. Скажи, я з ним зконтактуюся. Пізніше.

– Я силкувалася, та він каже, буцімто не має номера.

– Тоді хай потелефонує через обід. На разі я не можу підійти...

Вона вже зачиняла двері. Він спохопився.

– Стривай! Як ти кажеш, він зветься?

– Макар Тичков.

– Десь я чув це ім'я... – мить чи дві Маслін просидів нерухомо. – Хай йому грець! Незабаром повернуся! – кинув він, звертаючись до техніка, і подався за секретаркою.

Макар телефонував з таксофону.

– Михайло? Можна мені з вами побачитися? Це не телефонна розмова. Повірте, я маю що вам розповісти.

– Авжеж! – враз погодився Маслін. – Коли?

– Я до вас зараз приїду.

Масліну чоло потом узялося.

– Ні, ні! – заперечив він поквапно. – Боюся, це буде... не зовсім зручно. Краще скажіть, звідки ви телефонуєте. Обіцяю, ніхто не довідається.

*****

Рухаючись на мінімальній швидкості уздовж тротуару, Маслін придивлявся до перехожих.

Макар стояв не ховаючись на видноті. Розгледівши номер на передку, зробив крок назустріч. Маслін підштовхнув дверцята. Макар сів поряд. Маслін одразу ж натиснув на педаль. Зиркнувши убік, побачив він посиніле від холоду обличчя Макара. Той саме намагався стягнути рукавички, пальці погано слухалися.

– Макар Тичков, отакої! – гмикнув Маслін.

– У чім річ? – не добрав розуму Макар.

Маслін знизав плечима.

– Що, море по коліна?

Макар не приховував здивування. Маслін похитав головою.

– З такою безтурботністю вештатися містом, коли тебе від самого ранку показують на всіх каналах? Я зустрічав різних людей. Але таких йолопів ще не доводилося.

У Макара видовжилося обличчя.

Він не голився вже декілька днів поспіль, і це впадало в око. Маслін торкнувся підборіддя.

– Де ти зорів?

– У підворітті, – неохоче зізнався Макар. – Але поясніть спершу...

Маслін подивився на нього допитливо.

– То ти не дивишся телевізор?

– Що телевізор, що? – вибухнув Макар. – Годі вже ходити околяса! Кажіть просто.

З-поза рогу, завищавши сиреною, неочікувано вилетіло на червоне світло поліційне авто. Джип, що їхав попереду, шпарко загальмував.

Вимушена зупинка дозволила Масліну зібрати до купи думки. Та щойно шлях попереду звільнився, він озирнувся назад, зробив крутий розворот і поїхав у зворотному напрямку.

*****

Насправді Маслін був огрядніший, аніж видавався з екрану. Водійське крісло заледве його вміщало. Мабуть, журналістові краще таки бути вертким.

– Куди ми їдемо? – спохопився Макар.

– А тобі що до того? – запитав Маслін. – Чи може, маєш деінде поїхати?

Він припаркувався біля парадного багатоповерхівки, щойно зведеної поруч з декількома такими ж будинками; дотепер збереглися сліди будівельних робіт, а над дахом одного з них височів баштовий звід.

Маслін винаймав помешкання на дванацятому поверсі, вікнами на дорогу. Це дозволяло побачити увесь щойно пройдений ними шлях, аж до широкої автостради, яка виднілася поміж будинками, та вона була настільки далеко, що, попри жвавий рух, краєвид залишався неозвучений, сюди долинав лише дитячий гамір з футбольного майданчика. У помешканні панував безлад, звикла річ там, де господарі в безперестанних від'їздах. Втім, якщо судити з шафи, вщент напханої книгами, колись вони більше мали вільного часу.

Маслін залишив телевізор увімкнений, тоді як сам подався на кухню. Пахощі завареної кави дісталися покою. На столі з'явилися фрукти у кришталевій вазі та печиво у цукерничці. Посріблені ложечки, розписні горнятка. Макар уперше бачив, щоб їли з такого начиння. Він звик, щоб її знімали з полиці з єдиною метою: змахнути пил.

По телевізору йшли нескінченні реклама й анонси. «Розшукується особливо небезпечний злочинець, звинувачуваний у вбивстві за обтяжливих обставин»... Макар не одразу збагнув, про кого йдеться. Допоки не побачив власне фото на весь екран.

Почувши кроки Масліна, Макар поспіхом вимкнув телевізор. Маслін приніс каву й канапки. Поставив на столик, сів у крісло. Ані пари з уст з приводу вимкненого телевізора.

– Чого ви очікуєте від мене? – запаленів Макар, так наче це Маслін змайстрував ролика. – Зізнання у якихось там злочинах? Насамперед розкажіть мені, в чому вони полягають, аби я міг усе це повторити!

Маслін незворушно зробив ковток.

– Ти шукав зі мною зустрічі ще до того, як це пішло в ефір. Хто, маючи здоровий глузд, якщо він ховається від правосуддя, побіжить на телебачення оголошувати про себе на цілий світ? Або він і справді маніяк, або... Або йому є що сказати.

– З приводу цього? – Макар хитнув головою у бік темного екрану. – Але тут мені нема чого казати.

– Помиляєшся!

– Тобто? – здивувався він.

– Я ладен пойняти віри, що ти не робив нічого такого, в чому тебе звинувачують. Я навіть ладен припустити, що ти взагалі не вчинив нічого протизаконного. Те, що ти сам звернувся до мене, до того ж учора, а не сьогодні, власне свідчить на твою користь.

Макар подивився на Масліна з надією.

– Перший доказ моєї невинності?

Та Маслін з сумнівом клацнув язиком.

– Перше можливо, а от стосовно доказу... Ми ще не знаємо, що за цим усім криється, і хто за цим стоїть. У будь-якій хворобі лікують причину, а не наслідки. Наслідок – це те, що ти оголошений у розшук. Отож залишається з'ясувати причину. На жаль, лише одна людина спроможна кинути на це світло.

– Хто вона? – нашорошився Макар.

– Ти.

– Я?!

– Переконаний, тобі відомо щось надто важливе – але таке, про значення чого ти навіть не здогадуєшся. Я через те й сказав – на жаль, що шукати доводиться у себе під носом, та ми навіть уяви не маємо, що.

– Гаразд, підіб'ємо підсумок, – провадив далі Маслін. – Вважаймо, що звинувачення, висунуте проти тебе, кимось сфабриковане. Можливо, насправді замість нього існує інше, яке не підлягає розголошуванню. Та й не виключено, зрештою, що проти тебе взагалі не висунуто жодного звинувачення. У кожному разі, це найкращий спосіб когось відшукати, якщо тільки цей хтось не вдасться до пластичної операції. Як на мене, ти комусь таки став у горлі руба. Комусь, чий вплив не обмежений лише Саранськом та лише поліцією. Але це все, що я знаю про цю людину, або про цих людей. А допоки вони в тіні, силкуватися їх переграти – однаково, що стріляти з зав'язаними очима. Мене переслідує відчуття, ніби ми увійшли до лабіринту й опинилися перед дверима з табличкою: «вхід заборонений». Та, аби видостатися з лабіринту, слід крізь неї пройти, іншого шляху не існує.

– Я готовий, – відгукнувся Макар.

– Тоді розпочнімо. Тобі слово!

– З чого почати?

– Від самого початку. І намагайся нічого не спустити з уваги. Тут має бути щось таке, що раніше ти просто не зауважив, тож зараз прошу тебе зосередитися. Може мати значення будь-яка дріб'язкова, на перший погляд, деталь.

Втім, це легко було, незабутній день. Маслін, певно, був спантеличений не менше за нього, хіба що йому вдавалося краще це приховувати. Насправді нічого, що могло б стати за вихідну точку.

– Останнім часом командири тримали дисципліну, – згадував Макар. – Заборонялося вештатися територією частини, не кажучи вже про вихід поза межі. Усі чекали на слідчого з окружної прокуратури.

– Слідчого? – здивовано перепитав Маслін. – А це навіщо?

Довелося згадати Федорова. Макар засовався, побачивши, як Маслін на нього подивився, і квапливо додав:

– Та ж це був нещасний випадок, він сам отруївся, про це знали всі!

– Звідки така упевненість?

– Будь ласка: при мені Григоріаді телефонували з лікарні, куди його доправили.

– А ти що під цей час робив у Григоріаді?

– Він намагався з'ясувати, чи не помітив я за Федоровим схильності до наркотиків.

– Ви з Федоровим приятелювали?

– Звідкіля? Попросту Григоріаді убгав собі це в голову! Його інтерес довести, що в частині той не міг дістати нічого такого, розумієте?

– Авжеж, звісно, – неуважно відгукнувся Маслін. – Нещасний випадок?.. А коли саме це сталося?

– Того дня, коли ми несли варту в Рузаєвці.

Макар зрештою розповів, за яких обставин він востаннє бачився з Федоровим. Він уникав припущень і взагалі нічого від себе не додав. Але Масліна зацікавив такий збіг.

– А що це за склади, котрі ти охороняв?

Макар знизав плечима.

– Я мало що про це знаю. Лише те, що наша частина охороняє склади стратегічного призначення.

– А вміст?

– Паливно-мастильні матеріяли: дизельне паливо, тосол, масла різні. Нічого надзвичайного.

– Хтось має доступ усередину?

– Ви що, маєте сумніви? Яка вже тут таємність: усього три стійки на квадратний кілометр! Нікому й на гадку спаде туди заходити.

Та Маслін правив своєї.

– Стратегічне призначення означає фактичну недоторканність. Але ж будь-які запаси мають термін придатності, по закінченню якого вони вимагають заміни. Старі знищуються, а навзамін надходять нові, адже так?

– Авжеж, – враз підхопив Макар, – одного разу привозили якийсь вантаж. Декілька «КамАЗів». Надійшли над вечір, вже у сутінках. Але чекати не стали, вивантажились та й поїхали геть.

– Цікаво, – Маслін пожвавився. – Вивантажували щось?

– Як я вже казав. Там наших два взводи були, чоловік трицять, поза тими, хто залишився в наряді. Я на варті стояв, на власні очі бачив. Допізна носили, усі повернулися брудні, розлючені, як чорти.

– Отже, вивантажили – й одразу ж подалися геть?

– Наша вантажівка півшляху їхала услід.

– Чи добре я зглибив: завантаження у зворотний рейс не було, лише вивантаження?

– Саме так, поїхали впорожні.

– Дивно, як на мене, – зауважив Маслін, – не вважаєш?

– Справді, – невпевнено погодився Макар.

– А що за вантаж, тобі пощастило роздивитися?

– Металеві контейнери, такі, з ручками.

– Як давно це було?

– Минуло... – він замислився, підраховуючи, – близько двох тижнів.

Маслін прикинув: припадало на католицьке Різдво. Він сам у той час готував репортаж з Барнаулу, з порожніх цехів демонтованої військово-хемічної виробні, мало не застряг на свята.

– Такий собі різдвяний дарунок?

– На кшталт цього.

– Зауважив номери?

– Військові. Точніше не скажу.

– Гаразд. Можливо, ти запам'ятав щось, що підказало б, звідки вони прибули. З якої місцевості, принаймні напрям.

Макар видобув з пам'яті зимний пришніц, брудні «КамАЗи» – це вдруге навернуло його на думку, яка ще тоді сяйнула йому.

– Вони були в багнюці, до половини наче скупалася у ній.

– А що, багнюка була тамбовська?

– Дарма кепкуєте, – образився Макар, як людина, що знає собі вагу. – У нас саме лютували морози, по цілім Поволжю. Звідкіля взятися багну?

Маслін споважнів.

– Он як, гадаєш, звідкись з півдня? Гм... Непогано! А ти, бачу, не в тім'я битий. Втім, навіть на Алтаї під той час була відлига.

Макарові довелося перейти через усе наново. Спершу його дратував уключений магнітофон, але згодом він перестав і його помічати.

– Гаразд, накресли-но мені докладний план розташування цих складів, – зажадав Маслін. – Та не забудь вказати місце, у якому знайшли Федорова.

– Чи бува не маєте ви на меті туди...

– Власне! Розумієш, дві речі поза сумнівом заслуговують на увагу: зацікавилися тобою відразу після втечі – раз, і несподівана смерть солдата – два. Я запитую себе, чи немає поміж ними взаємозв'язку. Та обидві ці події мають лише одну точку дотику: Саранськ. Отож, і відповідь слід шукати десь там.

Він здійняв слухавку та набрав довідкове залізниці.

– Було б шкода згаяти цілу добу... Перепрошую, потяг на Саранськ коли вирушає?.. Після Барнаулу геть не зношу літак... Пішов? Даруйте... Еге ж, – Маслін наморщив чоло. – Питання лише в тому, під яким виглядом мені туди поткнутися, – він поглянув у вічі Макару. – Є пропозиції? (Той лише розгублено знизав плечима). Не можу ж я удавати репортера, що розслідує обставини смерті одного солдата і втечі іншого!.. Чи існує в цій вашій частині бодай одна людина, на яку можна покластися?

– Єрохін, – пригадав Макар.

Маслін ствердно хитнув головою.

– Принаймні щось! Хоча в батьки я йому найпевніше не годжуся.

– Здається, у нього є старший брат.

– А оце саме в раз!

– Хоч би коли приїхав, тож в обличчя його ще не бачили.

– От і настав час нашому... – як він там на ім'я? – відвідати власного братика. Стривай, за його допомоги ми незабаром дізнаємося правди.

Маслін удруге розвернувся до телефону.

– Будь ласка, прийміть замовлення на одне місце до Саранська. На найближчий рейс.

Не кладучи слухавки, він набрав номер редакції. Відповіла секретарка.

– Вітаю, сонечко! Не знаєш, головний на місці?

– Ти спізнився, він щойно поїхав.

– Як далеко?

– До мерії.

– Мушу зникнути на двійко-трійко днів. В особистій справі. Перекажи йому сама.

– Що ти поїхав в особистій справі?

– Але ж, любонько, вигадай щось на власний смак.

– Куди мені до твоєї уяви!

– Ну гаразд. Скажи, ніби я працюю по Барнаулу. Відомство генерала Анцупова. Пообіцяй сенсаційний матеріял. Він на це поведеться, – додав Маслін з усмішкою, згадавши, як головний крекче, коли йому приносять сенсацію. Пусте, збігло йому на думку, натомість зітхне з полегшенням, коли довідається, що він нічого не привіз. Принаймні щодо Анцупова.

Він дав відбій.

– Залишився останній дзвінок, – пояснив Маслін, зазираючи в нотатник, що лежав поруч з телефоном.

Маслін набрав номер, відрекомендувався.

– Можете з'єднати мене з генералом Анцуповим?

– Здається, я вас пам'ятаю, – відповів привітний жіночий голос. – Якщо не помиляюся, ви стосовно Алтая?

– Маєте рацію.

– Але все одно, генерал саме провадить нараду, а згодом у нього прийомні години. Спробуйте потелефонувати наприкінці дня.

– Боюся, що не матиму такої можливості: сьогодні я виїжджаю.

– У такому разі навіть не знаю, як вам допомогти.

– А майор Платонов?

– Мені прикро. Він у відрядженні. Щось переказати?

– У мене призначена зустріч з генералом... Чи то радше, з ними обома. Я прохав би її відтермінувати.

– Будь ласка. На який час?

– Ну, декілька днів я і сам перебуватиму у від'їзді. Призначмо, скажімо, на наступний тиждень... А коли повернеться майор Платонов?

– Хтозна... Можливо, до неділі, та я не маю певності.

– У такому разі, щодо нової дати я ліпше зателефоную з Саранська. Так і перекажіть Платонову.

– Як, з Саранська? Ви також?

– Що ви кажете?.. Авжеж, так і перекажіть. Я йому потелефоную.

Він розгублено поклав слухавку. У Масліна лишилося відчуття, ніби він щось прогавив.

– Отож, – узявся він до наставлянь, – залишаєшся на разі тут, та щоб як мишка, анітелень. Носа не витикати, до дверей не наближатися, на дзвінки не відповідати. У холодильнику запасів на тиждень. За цей час я можу двічі змотатися туди й назад... Макаре! Агов, та ти мене не слухаєш?

Після зимних парадних тепло житла спокушало на лінощі. Та зледащів Макар насправді не від тепла. Маслін знав, як діяти, від нього йшла така упевненість...

– Ви і справді вважаєте, начебто мною керує страх перед відповідальністю?

– А чом би й ні? Усе залежить від того, що ти відчуваєш за власної безпорадності. Яким чином це на тебе впливає: пригнічує чи навпаки, заспокоює?.. От бачиш... Спокуса сховатися за чиїмись плечима тяжіє над усіма нами. Ми себе переконуємо, начебто ні до чого неспроможні, аби лише дали нам спокій. Армія як ніхто цьому потурає, вона сама заважає самотужки мислити, перетворюючи людей на тупих виконавців, насаджуючи утриманство розуму, відучаючи приймати рішення та привчаючи до сліпої покори. Відповідальність одного генерала не переважить безвідповідальність тисяч солдатів...

Лише зараз Макар збагнув, що мав на увазі Маслін. Ті самі думки обсідали його у перші дні, але він рішуче гнав їх від себе геть, немовби крамолу, а оце щойно Маслін наважився їх виголосити, і з його язика це зринуло так природно, що Макарові стало соромно, і він вирішив не зізнаватися, що сам колись наближався до такого висновку.