Частина 4.1

Макар обрав висотний готель з огляду на те, що з такого легко ушитися непомітно. Винайняв коштовний номер з ванною та рештою витребеньок, з вікна якого розгортався чудовий краєвид міста, Москва-ріка, дугою перекинуті мости, крихітний транспорт, що снував повздовж неї. Милуючись усім цим згори, Макар обмірковував деталі.

У двері постукали. Офіціянт укотив столик з наїдками. Посередині стояла ваза з квітами.

– Даруйте, але шаблі дійшло краю, натомість є шардоне. Сподіваюся, буде вам до смаку.

Макар зроду не куштував ні одного, ні іншого, та ревність офіціянта виявилася понад будь-які похвали. Він тицьнув йому такі чайові, що хлопець розгубився.

Враз офіціянт приклав палець поперек губ і багатозначно вказав на сервірування.

– Коли щось знадобиться, телефонуйте, – додав уголос.

Макар подався услід за ним. Офіціянт стрельнув очима навсібіч. Коридор був безлюдний.

– Вазу з квітами поставив коридорний. Хтось вами дуже цікавиться. Будьте обережні.

Макар утримав його за лікоть.

– Мені потрібний твій одяг.

Той мимоволі зиркнув на свою уніформу.

– Ні, ні! – запротестував Макар. – Тільки не уніформа!

На знак згоди офіціянт хитнув головою. Макар витяг гроші, на які можна було придбати гардеробу. Той побачив купюру і, допоки не прокинувся, квапливо забгав собі до кишені.

Повернувшись у номер, Макар обережно зазирнув до вази. Квіти, як квіти, ваза, як ваза. Щоправда, не скляна, а порцелянова. Він запалив світильника й наблизив її до світла. Зазирнувши усередину, побачив те, на що натякав офіціянт: води бракувало, на дні лежала річ, котрій тут аж ніяк не місце. Жучок!

За чверть години офіціянт удруге постукав у двері.

– Ваш десерт! Будь ласка!

Він приніс спортивну куцинку, шапочку й вельветові джинси. Макар повертався до того, з чого почав.

Під спід він надів щойно придбаний одяг офіціянта, поверх, насилу застебнувши, нап'яв власний, і у такому вигляді вийшов з готелю.

Він не мав достатньо досвіду в справах стеження, аби визначити, коли за ним стежать, а коли ні. Проте, пересуваючись містом, а надто в малолюдних місцях, повсякчас помічав, що неподалік обов'язково хтось та стовбичить.

Макар попрямував до свого кварталу – він вважав його за свій, – той, у котрому бурлакував і який встиг добряче вивчити. Куди цим «ментам»! Тут він вже знав кожну щілину, як заввишки кожен паркан, знав кожне місце, де можна сховатися. Щокожну п'ядь землі.

Макар ускочив у скрізне подвір'я, але не подався у сам кінець – там теж могли на нього чекати, – а завернув у парадне, звідки потрапив до глухого дворика, що межував одним боком з лікарняним садом. Відокремлював його від саду справжній мур, та він знав, що в кутку є малопомітний залом, а на віддалі простягнутої руки спуск громовідхильника, завдяки якому увесь мур цілком можна подолати. По чому годі перетнути сад, що належить лікарні, і починається лабіринт стареньких вуличок з дірами в огорожах та розбитими вікнами склепів.

Десь там під темними сходами зашилося вбрання Севастіяна, у якому Макар вийшов з готелю. Таким чином, стеженню він поклав край.

*****

Насамперед Макар відшукав крамницю з оптикою, де й придбав відеокамеру. Тоді убрався в недобудовану будівлю, поклав її перед собою на підвіконня, а сам влаштувався на стосі цегли.

За півтори години, викинувши камеру в подарунок бомжам, він вже був на вокзалі. На загал йому було однаково, тож за звичаєм Макар обрав Казанський. До автоматичної камери схову поклав касету. Під інший номер поклав наступну. Звідти поїхав на автовокзал. Там узяв таксі й назвав адресу Масліна.

Після незабутньої втечі він ризикнув відвідати це помешкання тільки одного разу, перед поїздкою до Саранська, аби залишити речі, які, поза Макаром Тичковим, мати нікому не належало.

Макар якомога обережніше відчинив двері, намагаючись не грюкнути. Помешкання залишилося незаймане. Рівномірним шаром пилу вкрилися стіл, полиці вкупі з предметами, що знаходилися на них.

За чергою він узявся висувати ящики письмового столу. Та ті виявилися напівпорожні. Таке враження, ніби не він перший зацікавився їх вмістом. Ні, тут йому нічого не знайти.

Зрештою він наблизився до телефону, викликав пам'ять. Останній дзвінок, зроблений Масліним... На табло з'явився номер.

*****

З-поза дверей долинули голоси сусідів. Удруге! Щоправда, сьогодні до цього призвів не він. Так, пусте, зустрілися дві сусідки. Звичайна річ, на сходовому майданчику перекинутися кількома словами. Але тепер йому доведеться трохи зачекати.

Від такої нудьги звівши очі вгору, він зауважив предмет, якого досі тут ніколи не було: дві майже мініатюрні коробочки на самих дверях та на одвірку, одна проти одної. Від обох тягнулося по парі тоненьких, ледь помітних проводочків. Сигналізація? Але ж сигналізації у Масліна не було і в заводі!

Макара кинуло в пал. Треба було негайно йти, а за дверима стояли дві сусідки, що не припиняли клепати язиком! Крізь вікно не втечеш – ані тобі спільних балконів, ані карнізів, ані бодай якої ринви поруч. Та й не до жартів: дванацятий поверх! Вихід лише один – крізь двері.

Гаразд, тоді нехай вже краще побачать вони Макара. Севастіян ще певний час має залишатися поза підозрою.

Він подався у ванну. Хутчіш змивати грим! Допоки виходило повітря з надувної підкладки, всю увагу Макар приділяв обличчю. І не залишати жодних слідів! Перука та вставна щелепа знайшли сховок у кишенях.

Він вже мав на меті вийти з помешкання, на превеликий подив сусідок, як несподівано пролунав дзвінок у двері. Сполотнівши, він позадкував углиб кімнати. Проте дзвінок наполегливо повторився, раз, другий, неначебто хтось напевне знав, що усередині попросту воліють не відчиняти. Тож він роззувся й навшпиньки вдруге прикрався до дверей. Але сходова клітка наче вимерла. Куди поділися невгамовні сусідки?

Тієї ж миті тишу зламав телефонний дзвінок. До того ж не вщух по п'ятому чи шостому сигналу, ні, він надалі настирливо дзеленькотів, доти, аж доки Макар, подолавши сумніви, не наблизився врешті й не здійняв слухавку. Не пустивши ані пари з уст, мовчки приклав до вуха.

– Тичков? – почув він незнайомий владний голос. – Я знаю, це ти, можеш не відповідати. Від нас не сховаєшся. Слухаєш мене? Отож, слухай уважно. Будинок оточений. Діватися тобі ніде. За дверима наші люди. Відтак, краще без галасу, відчиняй, та поїхали. Усе затямив? На роздуми даю хвилину.

Невже йому гаплик?! Поклавши слухавку, Макар зібгав пальці в кулаки, аби вгамувати дрожі. Обережно виткнувся у вікно. Нанизу стояли поліційний фургон та легковичок з блималкою. Оперативники – група захоплення. Він одразу ж виділив чільника у куцій шкірянці, той стояв, упевнено розставивши ноги, а в зубах стискаючи цигарку. Поряд перебував огрядний чоловік, в окулярах та довгому пальті, цілковита протилежність «опера». Макар упізнав його за описом адміністраторки: це був той самий майор Платонов. Обидва не відходили від автівки, щомиті зиркаючи на годинника й почергово спостерігаючи за вікнами.

От і край, зітхнув він приречено. Скільки зусиль на марне, і ніхто навіть не дізнається правди. У його справі напишуть: «вбитий під час спроби затримання», а його ім'я завершить список жертв, пов'язаних з Рузаєвкою. Бракує часу навіть на телефонний дзвінок.

Час?! – Його немовби струмом вдарило. Брехня, часу він ще має досить! Не все втрачено, лишилася майже ціла хвилина! Це ж сила-силенна часу! Вагання тривало лічені миті. Макар навіть не замислювався над тим, як слід чинити, проте діяв чітко до неусвідомлення.

Подавшись просто до шафи, він гарячково узявся вигрібати все, що тільки траплялося під руку. Вкупі з ганчір'ям вивалився й ранець, глухо брязнувши об підлогу металевою вагою. Йому пощастило, до шафи черга не дійшла. Вони шукали нотатки Масліна, знайшовши їх у ящику стола, задовольнилися й пішли геть. А поза тим, їм потрібний Макар, тож облаштували сигналізацію. Але тут ми ще поборемося, пообіцяв він собі, голіруч ви мене не візьмете!

Секундна стрілка вже звернула за середину циферблата, залишаючи в його розпорядженні менш ніж півхвилини. Двацять п'ять, двацять чотири, – провадив він подумки відлік часу, – двацять три... Двацять три секунди, що залишилися, – це був норматив складання автомата Калашникова. Ніколи не відомо, коли й що може стати в нагоді. Востаннє, у сквері він продемонстрував надто поганий результат...

Макар клацнув замком, під'єднуючи магазин, одночасно з останнім, застережливим дзвінком у двері. Переляк кудись зник, анінайменшого натяку. Впевнено наблизився він до дверей та відпустив замок.

Трійко оперативників не передбачали жодних несподіванок: лише узяли на себе клопіт піднятися на дванацятий поверх, аби якесь там курча дорогою бува не заблукало. Вони були переконані у своїй цілковитій перевазі та навіть на думці не мали зустріти щось на кшталт автомату Калашникова.

– Хай йому грець! – вихопилося у поліціянта, котрому дуло встромилося в живіт.

Решта остаточно розгубилася.

– Ані руш! – наказав Макар. – Хутко руки за голови! Попереджаю: у разі чого стрілятиму чергою. Усім буде непереливки.

Розважливо скорившись, оперативники вишикувалися обличчям до стіни. Один з них дотепер тримав в руках наготовані кайданки. Вони тепер теліпалися у нього на потилиці.

– Агов, ти, з кайданками, вдягай обручку собі на зап'ясток. Та гляди, жодних витівок, – попередив він, щойно той спробував опустити руки, – так, аби я бачив!

Макар змусив його протягнути вільну половину крізь грати сходового поруччя й защипнути на руці напарника.

– А тепер кидай ключа!

Ключ від кайданків полетів з височини дванацятого поверху, повернувши назад лише слабкий відгомін падіння на кахляну підлогу. Прикуті до поруччя, ці двоє справляли жалюгідне враження.

Третього, останнього, він змусив удвох з ним увійти до ліфта й тримав під прицілом аж до самого виходу. Щойно ліфт зупинився, сказав, дихаючи тому в потилицю:

– Стережися! Ти у мене на мушці. Опусти руки та виходь спокійно, наче ніде нічого.

Оперативник вийшов перший.

– Усе гаразд, – заспокоїв він своїх, які чекали внизу.

Цієї миті Макар виткнувся з-поза його плечей. Чільник, у шкірянці, одразу все збагнув і спересердя виплюнув цигарку.

– Усім відійти від авто! – наказав Макар.

Нагородивши добірною лайкою усю виряджену вперед трійку, чільник підкорився. Побачивши, що вони поступаються, чоловік у довгому пальті ошаленів.

– Невже ви дозволите йому отак просто втекти?

– А що я можу вдіяти? Цей ваш приятель обкрутив усіх нас довкола пальця! До речі, ви не попередили, що він озброєний! – чільник зрадів приводу звернути на того провину.

– Можливо, я ще й мав повідомити, скільки він має набоїв у магазині?

– Не зайве було б знати!

Задкуючи, Макар наблизився до кабіни легковичка. Ключ витикався з блоку запалювання. Аби лише не увігнатися в якийсь стовп при очах оперативників. Слід було вивчитися водінню! Перед тим, як сісти за кермо, він прошив автоматною чергою колеса фургона; той відразу ж просів на бік.

Автівка на диво слухняно рвонула з місця й винесла Макара через тротуар, розігнавши перехожих, на шосе, по якому його привіз сюди таксист. Він їхав на малій передачі, аби не чіпати коробку швидкостей, вичавлюючи педаль по саме нікуди. Втім, він і не сподівався утекти аж надто далеко. Поза сумнівом, усі пости дорожньо-патрульної служби на цю мить вже попереджені. Декілька чергових авто у цей час рухається йому навперейми. Якнайшвидше слід позбутися трофею, і краще в такому місці, де його не одразу виявлять, чимдалі від траси. Він загнав автівку в якийсь тихий провулок та зупинив, притулившись до бордюру. Тут вона не викличе підозр, кожен вирішить, ніби влада вийшла на філіжанку чаю. Коли ж її знайдуть, він буде на іншому краю міста.

*****

Макар намагався триматися головних вулиць: легше згубитися. Кафе, бари на кожному кроці. Він зайшов в одну таку забігайлівку, сів за столика. Підійшла офіціянтка.

– Кави, будь ласка, – замовив він.

– Лише кави?

– Так.

Шпалери на стінах відтворювали набридлий краєвид: пісочний пляж під тропічним сонцем, пальми, засмаглі дівчата в купальниках. Слушний час посеред зими, у Москві, рятуючись від гонитви, помріяти про водні лижі. Витріщаючись на дівчат у купальниках, він мав на думці що інше.

Кава спізнювалася. За стойкою бару двоє живих дівчат, визираючись у його бік, про щось схвильовано шепотілися, та Макар і цього не помічав.

Він не знав, як йому тепер чинити. У готель треба повернутися до смерку, інакше позиція Севастіяна похитнеться. Проблема ж полягала у гримі.

Поміж тим офіціянтка, вказуючи на нього збудженими очима, запевняла подругу:

– Це він, напевне він! Ну ж-бо придивися уважніше!.. На ось, віднеси йому каву.

– Я боюся, – зізналася та, благально притуливши руки до грудей.

– Справді? То йди, телефонуй до поліції.

Макар звівся з-за столу й запитав дорогу до вбиральні. Опинившись перед люстром, заходився розмазувати крему обличчям, але те, що він бачив перед собою, і в страшному сні не насниться.

Може, удруге зробити візит лікарові Альтшулеру?

Про запас залишався ще один варіант. У такому разі Севастіян переходив на нелегальне становище, а відтак позбувався необхідності повертатися в готель, натомість Макар потрапляв у подвійну скруту: по-перше, ставав уразливим, а по-друге, буде наче тореадор, що дрочить бика червоною ганчіркою.

Макар повернувся до зали. Кава чекала на столі, та він лише поклав гроші. Побачивши це, офіціянтка заквапилася до нього.

– Як, ви вже йдете? – у її голосі почулося розчарування.

Макар не відповів, тож вона удруге:

– Щось не до вподоби?

Здалеку загрозливо завила поліційна сирена. Виття швидко зростало, і вже лунало зовсім поруч. Офіціянтка нашорошилася. Коли б не це, Макар, саме поринувши у роздуми, взагалі не звернув би на сирену уваги. Але чому та її змусила так розхвилюватися? Макар допитливо подивився на офіціянтку. Та вона ж уся обернулася на слух, напружилася ніби в очікуванні чогось!

Не відповівши, він вибіг з кафе. Вона подалася услід, відчайдушно намагаючись його затримати:

– Стривайте, а решту?

За два кроки від кафе вже зупинилося авто з «блималкою». Оперативники, що вискочили звідти, рушили просто на неї.

Озирнувшись на мить, Макар побачив, як вона вказує в його бік. Одразу ж двоє побігли за ним, а двоє сіли назад до автівки, маючи на меті оминути його і зустріти попереду.

Макар скористався з зеленого світла та перейшов на протилежний бік вулиці. Поки ті двоє добігли до переходу, світлофор змінився на червоне, і чотири потоки автівок одночасно рушили з місця. Від власної пожитку теж поменшало, до того ж, вони ризикували геть спустити його з ока.

Вдруге озирнувшись, Макар зауважив переслідувачів за п'ятдесят метрів позаду себе. Дистанція чимала, хвилину він матиме, ну а вже далі, кому як поталанить. Двері крамниць не зачинялися, такий був наплив покупців; можна у якісь непомітно шмигнути, щоправда... Можна відірватися, а можна й полегшити їм завдання. Шансів навпіл. Телефон, десь же має бути телефон!

Добравши слушної миті, він укотре озирнувся назад і з занепокоєнням відзначив, що відстань нехай і поволі, але скорочується. Він продирався крізь штовханину поперед них та як би прокладав їм шлях. От лихо, де ж знайти телефон?

Несподівано за низкою дрібних крамничок та бутіків постала будівля, яку ні з чим іншим не сплутаєш, заледве побачивши її вітрини заввишки у два людських зроста: універмаг!

Зігнувшись, він шмигнув під стіну, а там і у двері універмагу. Зауважили?

Макар швидко пересувався разом з потоком, повсякчас тримаючись найчисленнішого скупчення, переходячи від однієї юрби до іншої. Мимохідь придбав нову шапку, стару одразу ж викинув. Таким же чином змінив куцину. В кожному разі, зі спини його тепер не впізнати.

Крізь скляні двері, що провадили на сходову клітку, він раптом побачив таксофон. Уприснув спрей. Голос набув зниженої тональності. Розвернувшись плечима до зали, Макар набрав номер, узятий з телефону Масліна.

*****

– Дівчино, мені призначили на чотирнацять трицять, а я вже дві години змарнував. Хтось нарешті скаже, потраплю я сьогодні на прийом чи ні?

Полковник з товстою текою в руці адресував це питання молоденькій секретарці, яка щохвилини зривала слухавку з наміром незворушно й терпляче відповісти:

– Він не вільний. Зателефонувате згодом, будь ласка.

До приймальні натовпилося сила відвідувачів, що так само знервовано зиркали на годинника.

– Платонов! – раптом вигукнула вона, угледівши незграбну постать офіцера, що постала у дверях. – Даруйте, пане полковнику... Майоре Платонов, куди ви зникли? Я вас розшукую за всіма телефонами! Негайно – до генерала! Він питає про вас щокожні п'ять хвилин.

Платонов мав гладке обличчя й окуляри у масивних обідцях. Здавалося, ніби крізь них він бачить значно краще за того, хто має нормальний зір. Поправивши окуляри, він нахилився до дівчини:

– Анюто, я нетерпляче очікую на дзвінок з управління МВС. Якщо телефонуватимуть, ти знаєш, як вчинити, еге ж?

– Гаразд, Олександре Миколайовичу, – прихильно посміхнулася секретарка, – я вас покличу.

– Ти справді диво, – прореагував він і швидко відчинив першу, оббиту дермантином, двері кабінету – за нею була наступна, проте далі за другі двері відвідувачам не вдалося анічогісінько розгледіти.

Увімкнувся перемовний пристрій побіч секретарки:

– Мене немає ні для кого.

– Його і так ні для кого немає, – спересердя прокоментував полковник, припинивши міряти кроками приміщення та повертаючись на місце.

Генерал-полковник Анцупов, малий на зріст, немічний, непомітно причаївся край довгого столу за власним, перпендикулярним йому столом, майже сховавшись за канцелярським приладом. Щойно коли він заговорив, коли поворушився, його голос, жестикуляція набули рішучості, якої так бракувало нерухомому Анцупову.

– Платонов, тебе де носить? – одразу ж напав він мокрим рядном офіцера. – Як це можна було так некебітно дати хиби! Адже хлопець був, вважай, у наших руках! Хто нас з тобою пошив у дурні, га, Платонов? Та після цього місце нам хіба що в клозеті, зі шваброю!

– Хто ж міг припустити!

– Платонов, той, у кого голова на плечах, має прораховувати на два ходи вперед, – відрізав Анцупов. – Ти його боржник, отож, кров з носа, а знайди мені його, будь-що знайди!

– Знайдемо, пане генерале, будьте певні!

– Подвоїти стеження за його братом! Не йму віри, щоб вони поміж собою не підтримували жодного зв'язку... Чи його ви теж втратили з ока? – запитав він безумисно, до речі.

Платонов розгублено розвів руками.

– Що?!

Пролунав телефонний дзвінок. Анцупов натиснув на кнопку перемовника:

– Я ж просив...

– Цей чоловік стверджує, – виправдовуючись, пояснила секретарка, – ніби ви чекаєте на його дзвоник, його на ім'я Севастіян Тичков...

Анцупов зупинив приголомшений погляд на Платонові й мовчки здійняв слухавку.

– Генерал Анцупов?

– Слухаю вас, – зусиллям волі Анцупов повернув собі врівноважений тон.

– Севастіян Тичков, – відрекомендувалися з іншого краю. – Сподіваюся, це ім'я вам про щось каже.

– Припустімо, – вгадуючи, що зараз має статися непередбачене, Анцупов нашорошився. – Хто дав вам цей номер?

Та цього разу Макар не мав наміру поступатися ініціативою, він був загнаний в кут, і це додало йому сміливості.

– Звідки я узяв цей номер? Недоречне питання. А з іншого боку, маю дещо повідомити, що вас напевне зацікавить.

– Докладіть зусиль! Не хотілося б гаяти час надаремно.

– Уявіть, у мене так само обмаль часу. Тож відразу до справи. Маю надію, вам вже надали звіт щодо мого перебування в Саранську? Якщо так...

– Ваші дії класифікуються як порушення закону, – перебив його Анцупов, – тож якщо ви не позбудетеся ваших пінкертонівських задмухів, я обіцяю вам надалі чимало неприємностей.

– Ви мені вже стільки їх створили, мені та моєму братові, що лякати насправді більше немає чим. Натомість я, навпаки, можу... змусити вас похвилюватися. Чи ви гадаєте, що понавішували мені локшини на вуха, та й край? Помиляєтеся. Я знаю значно більше, аніж вам здається. Генерале, я знаю геть усе. Ні, взагалі-то Рузаєвка, це була непогана ідея. Маєте рацію, кому спаде на думку шукати бойові отруйні речовини на складах, що охороняються лише трійкою вартових!

– Не уявляю, хто вам цього воза підвіз, але не сподівайтеся, що я доводитиму протилежне. Виправдовуватися перед вами?

Це перед вами у собі містило таке презирство, що Макар не втримався від посмішки. Знав би, з ким розмовляє.

Проте Анцупов позеленів. З силою, що увібрала, ймовірно, усю його лють, він натиснув на кнопку гучномовця, водночас з тим жорстко поглянувши на свого офіцера. Голос Севастіяна пролунав так, наче той перебував поряд, у кабінеті.

– У цьому немає потреби. Достатньо поцікавитися у ваших колег в Саранську, чи дійсно вони загубили мене на летовищі та на який час спустили з ока. А тоді зателефонувати до лікарні, тієї, що на рузаєвському шосе, і справдити, чи приїжджав саме під цей час брат Олексія Федорова та чи забрав на згадку солдатську ватянку – ту, яку прогавили ваші помічники. Здогадуєтеся, що було в кишені? – Скалки ампули з емблемою виробника й кодованим маркуванням. Вам краще знати, що у ній було. Певний, військова прокуратура також дасть собі ради.

Анцупов змовчав. Це свідчило, що Макар поцілив у яблучко. Насправді куцина вкупі з її вмістом залишилася в тому ж таксі. Він скинув її на килимок останньої миті, перш ніж його зауважив капітан. Але хто це таксі шукатиме? Легко пойняти віри, що ватянка Федорова в руках у Севастіяна.

– А зараз про мого брата. Де він? Куди ви його поділи?.. Майте на увазі, коли з ним щось трапиться... Не варто пояснювати, що я з усім цим зроблю? А відтак вважайте його здоров'я запорукою власної безпеки.

– Йому нічого не загрожує, – поквапно заспокоїв генерал.

– О, перша приємна новина. Але, бачите, я людина недовірлива, тож, сподіваюся, ви дозволите йому здійснювати щоденну прогулянку поздовж Смоленської набережної, ну, скажімо, у проміжку з дванацятої до дванацятої з чвертю? Зрештою, свіже повітря.

– Це складно буде зробити, – спробував заперечити Анцупов, раптом почувшись не надто зручно у своєму м'якому кріслі.

Макар спиною відчував переслідувачів, інакше посміхнувся б, як ніколи розуміючи стан Анцупова.

– Генерале! – дорікнув Макар, не маючи ані крихти сумніву, що його зловлять. – Переконаний, ви докладете зусиль. А на разі даруйте, мені час. Та я ще дамся взнаки.

Намагаючись опанувати себе, Анцупов поклав слухавку і втупив важкий погляд у Платонова, що саме витирав спітніле чоло. Обидва мовчали. Порушив мовчання Платонов.

– Він ще не знає, що тому вдалося утекти.

– Ми теж не знаємо, як довго він залишиться у невіданні. День, два? А може статися, лише годину? Чи ти взагалі знаєш, яким чином вони підтримують зв'язок?

Різким рухом Анцупов відкинув геть усі папери, що лежали перед ним на столі, дещо впало на підлогу, та він, не звертаючи на це уваги, враз схопився на ноги й зашибався просторим кабінетом з кутка в куток.

– Йому все відомо! Геть усе! А мені докладають, начебто усе гаразд! З ким лише доводиться працювати! – він з душі вилаявся.

– Я негайно попереджу поліцію. Нехай оголошують у розшук.

Анцупов удруге сів за стіл, напад сказу він опанував так само раптово, як і підхилився йому.

– А як бути з солдатом? Це впливає і на наші плани щодо другого, адже так?

– Доведеться дещо скорегувати, – погодився Платонов.

– Авжеж, скорегуй, скорегуй! – уїдливо кинув Анцупов. – Жодна волосинка не має впасти з його голови, допоки на волі швендяє братик з цією своєю... бісовою куциною!