Частина 1.3

Макар жадібно ковтнув морозне повітря. Шиплячий звук дотепер стояв у вухах. Несвідомий цього, він зійшов з розчищеної алеї та подибав, спотикаючись на засніженій купині, навскоси через присадок. Ноги самі несли його у бік, протилежний казармам і тому місцю, де перебувала зараз його рота і куди скерував його Карабанов.

Дорогою не зустрілася йому жодна жива душа. Макар перетнув спортивний майданчик, як завжди під цей час, безлюдний, та опинився біля цегляної стіни, добре відомої воякам, що бігали у самоволку. Ані миті він не вагався, і на думку такого не спало. Тільки за звичкою справдивши, чи не бачить хто, зачепився за знайомий уступ, підтягся на руках та зістрибнув з іншого боку.

Незабаром він вже стояв на автобусній зупинці. Майже відразу підійшов напівпорожній автобус. Він впав на сидіння й безтурботно уп'яв очі у вікно, спостерігаючи, як удалину відходять такі знайомі, і такі остогидлі місця. З наближенням до середмістя автобус виповнювався пасажирами. Ось і перша зупинка у середмісті. Назустріч уздовж проспекту неквапно походжав військовий патруль. Він мимоволі відсахнувся від вікна, нехай патруль не те що запідозрити – побачити його не міг.

Лише зараз Макар усвідомив, що він є збіг. Враз отямившись, він запитав себе, навіщо сів до цього автобуса.

*****

І куди тепер вирушити, розмірковував він. Всі утікачі зрештою прагнуть потрапити додому або ж до родичів, у котрих можна перебутися. Але як звідси виїхати? Без грошей, без документів? У польовій формі, він умить впадає в очі, його зупинить перший же патруль. На вокзалі вони чергують вдень і вночі. І нікого в цілому місті, у кого можна було б принаймні заночувати.

А втім, власне, чому? Рита! Як же одразу це не спало йому на гадку? Ось хто допоможе йому видостатися з міста! Світ Макарові піднявся вгору.

Втім, насправді все було не так просто. Поки він доїхав, зміна добігла краю.

– Ви запізнилися, Рита вже пішла геть. Адже вона в нас ніколи не працює у другу зміну, – ущипливо пояснила Надя, мовляв, за неї відбуваємося, добре, хоч є кому поскаржитися. А тоді заспокійливо, на її думку, порадила. – Приходьте завтра. Вона буде зрання.

Та це був не привід удаватися у розпач. Врешті-решт, байдуже, він ладен почекати й до завтра. Можливо, на станції десь і знайдеться для нього затишний куточок, де можна в теплі перебути до ранку. На щастя, патруль сюди не заглядає.

Він оминув будівлю з іншого боку, пригадуючи, що крізь вікно комори, місця його побачень з Ритою, видно диспетчерську з телевізором. Проте і тут йому не пощастило: якийсь надто суворий службовець в уніформі залізниці навстоячки віддавав накази у мікрофон, тож Макар визнав візит за невчасний.

З очей якнайдалі він пішов у затінок завмерлого потягу.

Швидко сутеніло. Обабіч тягнулися довжелезні низки вагонів: закриті та відкриті, напіввагони – з вугіллям, з контейнерами, з платформами, на платформах – новенькі «Жигулі», хоч сідай за кермо, з'їжджай та тікай власним ходом. У дверях якогось з вагонів він зауважив невеличку щілину. Наліг як слід на ручку – двері подалися набік, утворивши півметровий отвір. Вагон не замкнений, отже, порожній. Так воно й було. У пітьмі Макар зачепив ногою порожній мішок. Їх там вийшло на яв декілька. Діряві не діряві, а щільна мішковина добре захистить від вітру та холоду, надто коли напнути один на одний.

Макар зачинив двері. Усе поглинув морок.

*****

Попри втому, сон не брався. Спокою не давали нові сумніви. Що, як він попросту виявив легкодухість, і лише сором заважав йому це визнати?

Ні! Макар нагнав геть ці зрадницькі думки. Замах на вбивство виправдовував його у власних очах. Думка, що він навмисне завищив небезпеку, видавалася йому крамольною. Він доклав зусиль, аби лише пригадати усі подробиці, які слугували б за доказ цьому. Геть! Він учинив правильно, та й годі.

Лише над ранок холод, пробравши до самісіньких кісток, збудив його. В усі щілини добувався сірий світанок.

Щулячись, Макар зістрибнув додолу. Навкруги ані душі. Крізь тонкий шар незайманого снігу просвічувалася чорна земля.

До відчинення залишалося близько години, та він знав, що робота в буфеті розпочиналася значно раніше. Двері були замкнені зсередини. Він наполегливо стукав хвилини зо дві. З іншого боку нарешті долинули кроки, дзвякнула клямка, і на порозі постала сама Рита, розчепіривши руки, білі від муки.

– А, то це ти, привіт, – байдуже зронула вона, впускаючи його у буфет, наскрізь пропаханий смаженою рибою.

Стільці усі як один сторчма, тепло, надимлено. Невидима риба шкварчала десь там на пательні.

– Чого це ти удосвіта сьогодні?

Та не давши й слова мовити, як ніде нічого вона тієї ж миті звернулася до помічниці, залишивши на декілька хвилин його самого. По чому, виткнувшись з коридору, повабила пальцем. Затягнувши в комірку, підперла двері своєю широкою спиною, по-свійському розстебнула на ньому пасок та узялася за куртку. Макар не знав, з якого боку під'їхати, а поміж тим її пухкі пальці наполегливо посувалися углиб. Від неї тхнуло рибою, і він пригадував, що долонь, якими вона його пестила, вчепилася риб'яча луска.

– Вона там хіба впорається сама?

– Не турбуйся, – запевнила Рита.

Без надмірної пристрасті, натомість по-буденному настирливо простягувала вона руки до його тіла. Він розлютився.

– Та годі вже, стривай, – він рішуче відсторонився від неї, однією рукою утримуючи її на віддалі, а іншою застібаючи гудзики на куртці. – Мене шукають, – зізнався він та наголосив. – Ти що, не дібрала розуму? Я дезертував, мене зараз повсюди розшукують.

Та це її анітрохи не збентежило, вона лише грайливо торкнулася пальцями руки, що відчужила її.

– Не хвилюйся, тут тебе ніхто не знайде. Ну ж-бо, обійми мене.

На якийсь час він погодився поступитися, врешті-решт саме сьогодні потребував її прихильності. Не спіткавши опору, вона удруге пригорнулася до нього. Насилу поцілувавши губи томатного кольору і обхопивши, неначе афішну тумбу, огрядний бюст, Макар дійшов висновку, що на тому офіційна частина добігла краю.

– Я втік із розташування частини. До того ж за плечима нічогісінько не маю. Мені потрібне вбрання та гроші на квиток. Я поверну, будь цього певна.

Вона затулила йому рот поцілунком. Відірвавшись від її губ, він наполегливо правив своєї:

– Не можна мені тут залишатися. Я маю поїхати... Та вислухай нарешті мене!

Рита не надто стурбовано знизала плечима.

– Пташенятку, де ж я тобі візьму одяг? Адже ти не носитимеш мою вечірню сукню?

– Попитай серед знайомих! Невже ти не маєш подруг з чоловіками чи братами?

– Так, але яким чином це поясниш комусь? Що я їм скажу: мій приятель дезертував з армії, йому потрібний одяг, аби надурити військовий патруль?.. А якщо тебе зловлять і запитають, де ти його узяв?

Він спохмурнів.

– Гаразд, принаймні трохи грошей позичиш?

Та вона знову розвела руками.

– Вибач, але я з собою нічого не маю. Та й удома, здається, теж. Так, залишилося на дрібні витрати. У мого був день народження, довелося витратитися, сам розумієш. А відтак навіть не знаю, чим тобі запомогти.

– Можеш не виправдовуватися, – кинув він презирливим тоном і додав. – Ти навіть не запитала, чому я на це пішов.

– То скажи, – відповіла вона, захоплена іншими думками.

– Ні.

– Не ображайся... Ти голодний? Їстимеш рибу?.. Стривай, я зараз принесу.

Аби лише відкупитися, вона принесла цілий полумисок смаженої риби та півбуханця свіжого, ще теплого хліба.

Втім, риба виявилася смачна; Макар подобрішав. Йому спало на гадку, що це їхнє побачення останнє: до своєї частини він вже не повернеться за жодних умов.

– Поряд зі мною було чимало цікавих хлопців. Чому ти обрала мене?

– Ти справляв враження такого боязкого, сором'язливого...

– Справляв враження? Отож, зараз я не боязкий?

– Можливо.

Макар замислився. Вона перша, хто так сказав, і він ставив собі запитання, що ж за цей час змінилося.

*****

Він вийшов не прощаючись за її відсутності. Негода вкотре привітала його за порогом буфету, порив вітру підхопив незаправлений, похапцем накинутий шалик та шпурнув на сніг. Макар нагнувся услід за ним, як раптом почув звичний вигук:

– Солдате!

Він так захопився, що остаточно втратив пильність. Намагаючись опанувати себе, зробив крок назустріч офіцерові.

– З якої частини? – запитав той, придивляючись до відзнак.

Вляпався, вирішив Макар. Але той лише з прикрістю відмахнувся.

– Отже, ти не посильний! – далі, спохопившись, поцікавився про всяк випадок. – А більше нікого тут не бачив? Я чекаю на посильного з Саранська.

Макарові полегшало на серці.

– Оце так не щастить, - поскаржився той, озирнувся довкола та запитав удруге. – Не знаєш, де тут найближчий телефон?

Макар пояснив, як потрапити в контору. Офіцер якнайглибше натягнув рукавички і, враз забувши про нього, подався у вказаному напрямку.

Макар вилаяв себе найостаннішими словами. Так перелякатися, що не будь офіцер стурбований, напевне звернув би увагу та щось запідозрив. Наука на майбутнє.

Поклавши край роздумам, він переступив через шпали, єдине, чого він прагнув, то це опинится чимдалі звідси. На початках він безумисно йшов пробоєм через пустирище, підставляючи себе вітру. Прозора крижана кірка ніжно хрумтіла під ногами, подеколи вони раптово провалювалися крізь неї у сніжні замети, але, оминаючи чагарники та спотикаючись на купині, він боявся зупинитися бодай на мить.

Лише видершись на стрімкий насип, він упізнав з його височини знайомі місця: пагорб, на якому востаннє стояв на варті, трохи нижче, прихована за частоколом дерев, має бути сторожівня, а праворуч, аж до самісінького обрію – сива смуга лісу, куди вони з Федоровим бігали за паском. Спогад про це навернув його на думку. Він посміхнувся власній здогадці, що народилася лише зараз, поблизу місця, де все це сталося.

Обліплений снігом, Макар скотився з високого насипу і безстрашно закрокував посередині, свідомий того, що украй рідко авто їздять цією дорогою. Останній поворот; тут він перестрибнув яр та через обліг навскоси попрямував до лісу.

На галявині довелося поблукати у пошуках вихідної точки, з якої вони тоді увійшли до лісу. Нарешті він це місце упізнав і пішов продиратися крізь гущавину, пригадуючи кожен кущ, що роздряпав йому руку, кожну гілку, під якою вдруге доводилося мало не пролізати рачки. Сліди відтоді притрусило свіжим снігом, це обтяжувало пошук. Шлях несподівано заступило повалене дерево, минулого разу дерева бракувало. Невже він таки заблукав? Макар уважніше роздивився навсібіч, і враз побачив її, ту саму розплатану ялину – немов курка, що висиджує золоті яйця. Сівши навпочіпки, він нетерпляче розхилив лапасті гілки. Так воно й є! Уперше, відколи став утікачем, він розреготався, ба навіть у долоні плеснув, злякавши білку, що одразу чкурнула з сусіднього стовбура навтікача. Під розлогою ялиновою кроною на розкиданих кістках лежав автомат. Ондечки він, зниклий автомат Олексія Федорова. Багнет-ніж, магазин з повним комплектом патронів – усе було на місці. От, Дембіль, злодюжка!

Макар старанно відчистив від криги автомат вартістю двацять тисяч рублів, а тоді, розібравши на частини, позапихав по кишенях, позастромлював за пояс, так, аби на очі не давався.

На станції саме чекав рейсовий автобус, і він встиг одним з останніх пропхатися у двері. Автобус об'їжджав підряд усі навколишні села. Кошики, клунки з простирадл не залишали жодного вільного місця. У його приклад упиралися чиїсь гладкі стегна, мабуть, настільки гладкі, що не відчували незручності, натомість йому гострий затвор безжально впивався у тіло.

*****

– Від нацизму до комунізму один крок. І Гітлер, і Ленін, обидва влади дісталися, користаючись з людських вад: ото й уся різниця, що один на чванстві, тобто національних амбіціях, інший – на заздрощах, тобто класовій ворожнечі. Водночас комуністи зваблюють до свого табору саме протиставленням себе фашизму, мовляв, одне з двох, не хочете бути за фашизм, відтак, повинні бути з нами. Вони ділять усе людство навпіл, замовчуючи, що поза комунізмом та нацизмом існує ще цілий світ.

Банщик навіть не поглянув у його бік, жваво пояснюючи щось співбесідникові з рушником на стегнах. Макар замотав розібраний автомат у фуфайку, поклав поряд; натомість форму абияк забгав до вільної шафи. Зачинив на ключ з номерком та, підхопивши згорток, подався у дощову.

Дощовою пройшовся від краю до краю, нібито в пошуках вільної кабіни. Та насправді його цікавив не пришніц. Онде хлопець, молодший за нього на декілька років, натомість статура відповідала ідеально. Він прилаштувався у кабіні навпроти, а щойно змилини потекли хлопцеві обличчям, звернувся до нього по мило. Поруч з мильницею лежав ключ від шафки у гардеробі. Допоки хлопець, щільно склепивши повіки, щось йому відповідав, Макар поставив власну стопу поряд з його. У того ступня виявилася дещо більша. Дарма, докупиться ще пара теплих шкарпеток.

Макар повернувся у роздягальню.

– Нацисти стверджували, начебто інтелект знижується залежно від географії з заходу на схід. Ні, мене хвилює не те, що Гітлер так вважав, а то, що ми самі справджуємо це власною глупотою, наприклад, садячи собі на шию тих самих комуністів, котрими у Європі і не пахне.

– Але ж комуністи в меншості...

– Брехня! Вони завжди залишалися у більшості. Називатися можна хоч як, але той, хто пройшов школу комунізму, по-іншому мислити не навчиться, хто б це не був, очільник чи його підлеглий. Усі старі кадри – кадри комуністів.

– Тоді й ви також?

– Але на відміну від інших я це принаймні усвідомлюю.

Макар не вагаючись відчинив шафку. Відтепер він мав усе, що потрібне утікачеві, у котрого нічого не залишилося, поза автоматом, загорнутим у фуфайку. У задній кишені джинсів лежала пачка цигарок та квиток учня коледжу. Цигарки Макар викинув до першої ж урни. Учень, гмикнув про себе. Квиток навпаки, заховав якнайглибше, втішаючи сумління примарною надією повернути згодом вкупі з речами його власникові. Шапка була з якимись балабончиками, як у Санта-Клаусів чи Дідів Морозів. Дитячість, вони йому самому скидали двійко-трійко років. Натомість кросівки прийшлися до ноги, у тім і сила, що завжди шнурівки стягнути можна тугіше.

Назустріч, уздовж проїжджої частини, крокувала колона солдатів: хтозна, може в лазню? Прапорщик байдуже ковзнув по ньому очима. Макар закинув поза плечі ранець та наддав ходи.

*****

З квитком до Москви у загальному вагоні він відступив від каси. До відходу потягу залишалося цілих п'ять годин. На око навинулося освітлене вікно поштового відділення. Макар пригадав, що має зателефонувати додому, і сплатив за розмову з Калінінградом. Аби нічого не пояснювати, узяв лише одну хвилину. Проте аби попросити переказати гроші на Московський поштамт, цього буде цілком досить.

Розмова залишила неприємний осад. З лотка посеред зали продавалося морозиво; Макар беззастережно підійшов та купив, нехай була зима і його зовсім не брало на морозиво. Та він розлючено встромив у нього зуби.

Назустріч зі своїми справунками бігли кудись роми. Вертке кучеряве дитинча, відпустивши строкату спідницю, що витикалася з-під кожуха, мимохідь підставило долоню, та, не отримавши належної данини, злісно нею ж таки ляснув його по нозі. Викапане бісеня. Задивившись йому услід, Макар схаменувся, лише коли морозиво, розтанувши, спливло йому на руки. Бісеня вищирилося і, втішене, припинило озиратися.

У залі очікування бракувало місць. Що й казати, цигани. Біжучим рядком промайнула кіноафіша. Макар не надто спокусився, але тинятися решту чотири з половиною години...

Невеличка зала з двома десятками глядачів занурилася у пітьму. Спалахнув екран. Макар стежив за дією, як заклопотана людина, їдучи у таксі, спостерігає за тим, що відбувається за вікном. Летіли білокремові торти у білофрачних офіціянтів, напівроздягнені герої давалися на очі напіввихованому глядачеві. Там був геть інакший світ, за цим екраном, так само як вікно «іномарки» наглухо розмежовує тротуар з торбами та зачовганими підборами – і м'яке сидіння з приємним обміном інформацією щодо світових досягнень навколо автомобілебудування.

Він мужньо витримав два сеанси поспіль і пішов з кінотеатру лише в наступній перерві, тобто за годину до відходу потяга.

Зустрічна лава людей, що квапилися на перон, притиснула його до стіни. Саме цієї миті він побачив Єрохіна. Той чатував біля виходу з двома безперечно нудьгуючими міцними молодиками у цивільному. Єрохін не міг його не зауважити. Їхні очі спіткалися. Але тут знову сталося дещо несподіване. Єрохін відвернувся, удаючи, нібито бачить його уперше в житті. Макар поспіхом опустив очі. Його охопило непевне занепокоєння.

Покажчики чоловічої і дамської кімнат пропонували зійти донизу. Макар крадькома переконався, що Єрохін тримає його в оці, і вирушив за ними.

Аби не привертати уваги, він схилився над раковиною. За плечима пролунали кроки, і краєм ока він угледів поли куртки кольору хакі.

– Що то за типи з тобою?

– Не питай, – відповів Єрохін, дивлячись просто поперед себе. – Але хто б вони не були, ці не жартують. Тримайся від них на відстані.

– Мене шукають?

– Кого ж інакше! Ми тут усі. Щоправда, наше завдання тебе лише впізнати, решта за тими, котрих ти зі мною бачив. Увесь взвод по тривозі дві години тому кинули до вантажівки, і – сюди. Розподілили поодинці у кожну трійку і розставили на всіх виходах, на пероні, мало не на кожному розі. За всіма правилами, тебе мали упіймати ще дві години тому. Розуму не доберу, як сталося, що ти досі на волі!

– Я був у кіні.

– Кінотеатр вони також перевіряли. Ці знаються на справі.

– Я просидів два сеанси поспіль.

Вони ззирнулися поміж собою, маючи одне й те саме на гадці.

– Здається, вони перевіряли лише на виході, – засвідчив Єрохін. – Друже, тобі вже двічі поталанило. Варто було вийти одразу по першому сеансі, розглядав би ти зараз небо в клітинку. І в тому, що натрапив на мене, а не на Рогова чи когось там ще. Ти справді щасливою годиною уродився.

Макар сполоснув обличчя холодною водою, зрушивши набакир примітну шапку Санта-Клауса, у якій саме побачив себе у люстрі. Це нагадало йому про бідолашного студента коледжу. Брязкальця на ранці. Макара непокоїло, що в прикиді тінейджера буде йому дещо не з руки, але, на його подив, той непогано йому пасував. Може, і не впізнають так одразу, втішав він себе.

– Що робитимеш? – обережно поцікавився Єрохін.

– Квиток у мене в кишені. За годину я поїду звідси.

Та Єрохін заперечливо хитнув головою.

– Нікуди ти звідси не поїдеш. Вони трусять усі московські потяги. Виставляють на пероні пікети і шастають вагонами.

Макар умить зневірився.

– Що я такого скоїв? – розпачливо поскаржився він. – Це ж Рогов намагався мене вбити, так де там! Усе ніби навпаки: замість того, щоб заарештувати його, полюють за мною!.. Як же мені вчинити? Піти до цих і здатися на їхню ласку: ось де я, робіть зі мною, що хочете?

Єрохін ще більше спохмурнів.

– Маю тебе застерегти...

Його самого неначе долали сумніви. Він озирнувся, чи бува не чує хто.

– Слухай-но, у цих хлопців «пукавки» та наказ стріляти без попередження. Я не знаю, може, у них так заведено, але мені, щиро кажучи, мороз поза шкіру йде. Зізнайся, у що ти вляпався?

Макар стояв ні живий, ні мертвий.

– Отакої! Ти мене питаєш?

Але Єрохін не йняв йому віри.

– Річ твоя, можеш не відповідати. Але тобою бувши я б ноги на плечі, та ходу звідси, допоки цілий. І якнайдалі. Як на мене, перебування у цьому місті для тебе стало небезпечне.

– Ти ж сам казав, що вокзал оточений. Я у пастці! – нагадав Макар приречено.

– Яким чином видостатися, це, звісно, питання, – погодився Єрохін та зосереджено наморщив чоло. – Поміркуємо! З вокзалу ти не виїдеш, справді, шкода й гадки. Вийти, припустімо, ти зміг би через вихід, у якому стою я. А от далі... А далі автостопом прямуй до найближчої станції. Тут ми схитруємо. Коли відходить твій потяг?.. Мабуть, ти ще на нього встигнеш.

Макар був надто схвильований, аби запитати себе, чому він сам не зметикував. А може, міркувалося б ліпше за відсутності Єрохіна, так само як у випадку з Ритою?

Єрохін поглянув на нього уважніше, і не утримався від захопленої посмішки.

– Де ти це узяв? – він дивився на шапку з балабончиками. – Гадаю, ти їх умить обдуриш. Тебе не впізнати, а серед школярів і поготів.

За інших обставин Макар не вважав би це за комплімент, але зараз зашарітися йому було саме вчасно.

Єрохін вийшов перший. Макар зачекав та подався слідом за ним. Усі троє стояли біля виходу, все без змін. Аби себе не виказати, він намагався дивитися лише під ноги. Єрохін ковзнув по ньому удавано-байдужим поглядом, тож він безперешкодно пройшов повз них.

Таксі довезло його до траси вже у сутінках. Взимку вечоріє при очах.

Макар зупинився під ліхтарем та сигналив підряд кожній парі фар, допоки рука не втомилася. Ні, мабуть, таким чином далеко не заїдеш. З відчаю став посеред проїжджої частини і замахав руками, примусивши водія зупинитися під загрозою наїзду. Розгніваний водій вантажівки вихилився з кабіни. Не зважаючи на лайку, Макар заходився наполегливо набиватися у попутники. Водій нізащо.

– Так куди ж я тебе подіну, не бачиш хіба, маю пасажира! Тебе візьму за другого – а вже й чата неподалік. Штраф ти, може, платитимеш?

Він вже мав намір хряснути дверцятами, але Макар вигукнув, силкуючись подолати гуркіт об'їжджаючої багатотонажки:

– А до кузова можна?

– У кузов? – водій від подиву проковтнув чергову лайку і байдуже махнув рукою. – Гаразд, річ твоя. Лізь!

Макар умить закинув ранець за борт, хвилюючись, як би той не розмислив. Немов вгадавши його думки, водій удруге виткнувся з кабіни:

– Та лише – до повороту!

Він не знав, що це означало – до повороту, але з'ясовувати було вже ніколи. Вантажівка рвучко зрушила з місця, і Макар незчувся, як опинився під заднім бортом.

– Агов, а тихіше не можна? Я зрештою не мішок з картоплею!

Траса якось відразу вискочила за місто й побігла через луки, ліс був не надто далеко, проте Макар лише відчував його присутність, не розрізняючи навіть обрисів серед темряви ночі. Засвистіло у вухах, він насунув шапку до краю, але, здавалося, настирливий вітер пролізав у кожну крихітну щілину. Він критично оглянув свої літні кросовки й джинси, що совалися брудним настилом. Це він що, на побачення налаштувався? – бурчав Макар, пригадуючи студента, котрий цієї миті мав би наміряти на себе його форму. Позер! – щулячись у легенькій курточці, додав він.

Нарешті, позначені світлом у вікнах, з'явилися перші одноповерхові будиночки. Це була Рузаєвка. На роздоріжжі водій пригальмував.

– Гей, хлопче! – він зазирнув до кузова. – Вилазь, приїхали! – та, побачивши брови, що вкрилися інієм, злагіднів. – Куди тобі треба?

– На станцію, – розминаючи закляклі пальці, відповів Макар.

Той з мить ще розмірковував, а тоді остаточно відступився:

– Гаразд, посидь на разі.

Геть вивернувши кермо, він звернув убік. Незабаром вантажівка зупинилася біля залізничної станції.

– Вважай, хлопче, що тобі пощастило.

Втім, Макар дивився далі: йому таланило від самого ранку.

Потяг надійшов за декілька хвилин, спроквола підкотив до порожнього перону – поза Макаром, жодного пасажира. З протяжливим виском проповз ще зо два метри, сіпнувся й ніби неохоче зупинився, та й то лише на мить. Провідниця навіть не звільнила сходи. Він ускочив у вагон, трохи не збивши її з ніг. Вона довго з недовірою крутила в руках квиток, але змушена була визнати його достовірність.

Потяг рушив. Макар досі не йняв віри у власний успіх.

*****

Колеса мірно відстукували по рейках кілометри, дедалі більше віддаляючи його від Саранська. Макар удав, неначе куняє, та в дійсності мозок оддавна не працював так справно, як зараз.

Те, що трапилося, не йшло до голови. Таких збігів, як він – сотні, а може й тисячі. Чому ж саме на нього влаштували справжнісіньке полювання?

Можливо, його втеча прийшлася вже надто невчасно до приїзду слідчого. Продемонструвати, буцім командування уживає всіх заходів? Якнайбільше галасу, і в окрузі цьому повірять. Так, але чого ж тоді Григоріаді не задовільнився власними силами, а звернувся по допомогу до поліції? І далі: по яких таким мішеням переслідувачі мали намір вправлятися у стрільбі з пістолетів, захованих у них під пахвами? Єрохін казав, що вони отримали наказ стріляти без попередження. Чийсь жарт? Авжеж.

До речі, ще одна загадка: яким чином вони довідалися про московський потяг? Адже після втечі минула ціла доба, він міг давно собі виїхати з міста, до того ж, якщо шукати його на шляху додому – то зовсім не конче на залізничному вокзалі. Він міг скористатися, наприклад, з автобусу або ж відлетіти літаком. Але в тім-то й річ, що вдень їх тут ще не було, вдень він пересувався цілком вільно.

Отож, якимсь чином за декілька годин до відправлення потяга вони дізналися, що він досі на вокзалі. Якщо студент і вирішив заявити, то в комендатуру ці відомості, найпевніше, дотепер не надійшли, інакше вони б мали опис його зовнішності. Заважала дійняти цьому віри, як і решті версій, що спадали йому на гадку, ще й друга обставина: точність, з якою провадилися пошуки. Ні, вони безперечно знали час та напрямок.

Хтось легкий став йому на ноги, вперся руками у його коліна. Він розплющив очі. Його впритул вивчало знайоме бісеня. Циганка підсіла, забрала дитину на коліна і, узявши Макара за руку, запевнила:

– Здаси сесію, не хвилюйся.

Він і справді відчув полегшення. Студент, що їде до Москви складати іспити. Зазвичай у потязі більше речей, аніж людей. А тут – легко вбраний юнак з одним лише ранцем, придатним хіба що для навчання. Авжеж, приємно чути. Циганка, втішена тим, що проникливість їй не зрадила, змусила його перевернути долоню зворотним боком догори:

– Попереду в тебе довгий шлях...

Краще б вона поворожила, як полюбляють ворожити у них, до прикладу: оце твоя лінія життя, а оце трамвайна лінія; осьде вони перетинаються.