Розділ 1.1

Спека нарешті відпустила землю, й та відпочивала, приголублена повівами відчутного о цій порі легкого морського бризу. У мальовничих барвах надвечір'я вона була жадана, як вродлива жінка. Безхмарне небо з сліпучого зробилося блакитне, неначе на акварелі, підніжжя гір оповила оксамитова зелень лісів, в улоговинах панував таємничий присмерк, а недосяжні шпилі сяяли у сиво-блакитній чистоті.

Тролейбусна лінія протяжністю в добру сотню кілометрів тягнеться від Ялти до Симферополя. Після Алушти вона залишила узбережжя й повернула до Ангарського перевалу. Кружляючи та петляючи, шосе невпинно підіймалося вгору схилом Кримської гряди. Змеркле сонце визирало з міжгір'я, випроваджаючи втікаючий тролейбус. Косі промені сповнювали фіранки золотавим світлом. Там, де не було фіранок, вони пронизували наскрізь салон та губилися за вікнами з протилежного боку.

У тролейбусі годі було відшукати вільне місце, передусім через курортників, у яких добігали кінця відпустки. Ніхто не розмовляв, люди стомилися від розмов та знесеної спеки, половина їх куняла, заколисана мірним похитуванням. Напружено гурчав двигун, долаючи тривалий та втомливий підйом.

Незабаром стрімкість поволі, а таки пішла на спад – це свідчило, що до перевалу як палицею докинути. Врешті мотор з полегшенням зітхнув, і тролейбус жвавіше покотив по горизонталі, а згодом – і донизу.

Сонце остаточно зникло за гірською стіною, а вони дедалі глибше опускалися в долину, мабуть, надто стрімко занурюючись в обійми ночі, так, ніби враз переступили на дві години вперед. Раптом стало зимно. Усі довкола заходилися засувати кватирки.

Попереду несподівано зчинився гамір: хтось з пасажирів почувся зле.

Декілька чоловік воднораз схопилися з місць та подалися на допомогу дівчині, що знепритомніла на колінах у вкрай переляканої старенької.

– Я лікар, – голосно попередив літній чоловік міцної статури, переступаючи валізи, що заполонили прохід, – прошу всіх набік!

Хто був попереду, шанобливо потіснився, поступаючись йому дорогою. Лікар повернув до світла циферблат годинника, відлічуючи пульс, а згодом розстебнув на її сукні верхнього гудзика. Чоловіки, що зазирали через його плече, ввічливо повідверталися. За мить він випростався, згортаючи стетоскоп; усі чекали на його висновок.

– Дівчина виглядає на геть охлянувшу. Таке враження, наче вона щойно знесла важку хворобу. Понад це нічого більше не додам. Та, хоч би там що, а тут їй не місце. Слід негайно винести її на свіже повітря.

Пролунали гучні вимоги зупинити тролейбус. Водієві довелося скоритися.

Дівчину винесли на узбіччя: руки й ноги безпорадно звисали, босоніжки ледь трималися на її худеньких ногах. Більшість пасажирів повисипали з тролейбуса.

– Я маю з собою нітрогліцерин, – запропонувала старша пані.

Лікар зупинив її порухом руки.

– Їй нічого не потрібно, поза спокоєм та свіжим повітрям. Більшого ми зробити для неї неспроможні… за таких умов, – додав він, вказуючи на гори.

Просто у них над головами тихо шумів ліс, що здіймався вгору схилом гори, з уплетеними в нього чагарниками. Ліворуч смугасті обмежні стовпи попереджали щодо урвища, яке спускалося до наступного шосейного витка, праворуч стирчала вже й геть прямовисна, хоч і не надто висока, круча. Ніби щупальця м'ясоїдної істоти, добувалося крізь вапняк коріння дерева, зростаючого на її вершині, та вичікувально звисало понад землею, у двох метрах від лежачої дівчини.

Та помалу поверталася до тями, проте була ще заслабка, аби самотужки звестися на ноги. Водій нервував.

– Ми стоїмо вже цілих десять хвилин, – нагадав він. – У мене зрештою графік. Чи не можна поквапитися?

– Вона розплющила очі, та звідси ще не випливає, що їй стало краще, – заперечив лікар. – Боюся, ми не маємо права везти її в такому стані.

– Але ж з нею все гаразд, тобто нічого поважного?

Той невизначено знизав плечима.

– Хтозна? Та вона поза сумнівом виснажена, ви й самі бачите. Мушу застерегти, як би в дорозі з нею чогось бува не трапилося.

– Що ж нам робити?

– А чи далеко до найближчої станції?

– Ми щойно її проїхали.

– Ну, тоді краще залишити її тут на деякий час.

– Залишити? Ви з глузду з'їхали! Я тут ночуватиму?

На його адресу посипалися обурені голоси.

– Добре, добре! – здався водій. – Я згоден залишитися, коли вже ви наполягаєте. Та майте на увазі, що наступний тролейбус не забере усіх пасажирів.

Попередження потрапило в ціль.

– Як же це? Та ж за годину мій потяг, – розгублено озвалася пані, що пропонувала нітрогліцерин.

– І у нас, – підхопили одразу ж в декількох місцях.

– А у мене дитина, мені теж незмога тут сидіти, – голосно додала молода жінка з трирічною дівчинкою, що повисла на її руці.

– Гадаю, хто з квитками на потяг чи з маленькими дітьми, має їхати насамперед, – розсудливо запропонував лікар.

– Здається, – несміливо зауважив батько дівчинки, чухаючи потилицю, – тут мало чи не всі якщо не з квитками, то з дітьми.

Запанувала ніякова тиша. Всі розуміли, що діється, та кожен вважав за краще для себе триматися осторонь.

Не почувши заперечень, той провадив далі.

– А з іншого боку, сам лікар стверджує, що їй нічого не загрожує... принаймні зараз. Чи добре я вас зрозумів? (На знак згоди лікар збентежено хитнув головою, він, як і решта, спізнювався на потяг). – Тоді, можливо, не варто створювати собі зайві проблеми. Сподіваюся, знайдеться серед нас хоч би одна мужня людина, котра візьме на себе обов'язок заопікуватися цією дівчиною. У такому разі, решта повернеться до тролейбусу й поїде далі.

Обличчя пасажирів просвітлішали. Ніхто, щоправда, не квапився віддати себе за жертву.

– Послухайте… – втрутилася пані з пігулками, – як-не-як, ми маємо справу з хворою людиною. У разі чого я, наприклад, не пораджу собі навіть з масажом серця. Тут потрібний хтось, хто зуміє надати їй більш-менш кваліфіковану допомогу.

Всі охоче визнали, що вона має рацію, та гуртом подивилися на лікаря.

– Я? – перепитав той, збліднувши. – Згляньтеся, а як же мій потяг?

Сталося невеличке замішання. Поклав йому край несподіваний вигук, що долинув звідкілясь ззаду.

– Я з нею залишуся!

Напруга відразу спала. Натовп поступився, охоплений цікавістю, хто ж цей сміливець, що зголосився таки.

– Усе гаразд! Я потурбуюся про неї, – проштовхавшись допереду, запевнив стрункий юнак у білій тенісці та білих штанях. – Ви всі можете їхати!

– А відтак, усе владналося, – зітхнув лікар з полегшенням та звернувся до юнака. – Я поінформую вас стосовно догляду.

– Не переймайтеся. Я маю певний досвід, тож дам собі ради.

Пасажири вдоволено загомоніли й один по одному потяглися до тролейбуса.

– Це вельми шляхетно з вашого боку, – зауважила, наблизившись до нього, старенька, що здійняла галас. – Оце, візьміть, тут усі її речі, – вона простягнула дамську торбинку, крізь м'яку шкіру якої намацувався лише тюбик з губною помадою. – А це, перепрошую… – вона вказала на згорток, підкладений дівчині під голову.

– То це ваше? – здогадався він, і негайно замінив його торбинкою. – Гаразд, сподіваюся, біди не буде.

– Щиро дякую! – зраділа старенька. – Дуже вам вдячна! – повторила вона.

Тролейбус із сичанням зачинив двері та рушив. На спорожнілій дорозі дівчина видавалася ще крихкішою та беззахиснішою. Тепер він дістав змогу розглянути її краще. Тоненьку постать обпинала легенька суконка – біла з яскраво-червоними трояндами. Кольори невинності й кохання. Яке бліде обличчя! Анінайменшої засмаги. Смеркове світло підкреслювало його мертвотну блідість.

Він нахилився над нею. Асфальт ще дихав теплом.

Його зустріли великі, по-дитячому налякані очі, тремтячі вії, нещільно зтулені губи. Бездоганні риси обличчя. Якщо її повернути до життя, вона могла бути доволі приваблива!

Дивлячись на дівчину згори, він заздалегідь намагався визначити її вдачу. Пекучі чорнявки в його уяві зазвичай асоціювалися з безрозважною пристрастю, білявки – з пихою. Ця була, наче нерозпуканий пуп'янок, а що всередині?

– Не бійся, – заспокоїв він її. – З тобою все гаразд. Ми ще трохи відпочинемо, а далі поміркуємо, як звідси видостатися.

Її неначе втішив звук його голосу. Вона спробувала посміхнутися краєчком губ. Нехай посмішка вийшла вистражданою, це вже була непогана ознака.

– Я знаю, ти дужий, – ствердила вона. – В тобі чимало наснаги.

– Звідки ти це знаєш?

– Я бачу.

– І ти станеш дужою, – пообіцяв він їй, ніби дитині, – незабаром. А на разі лежи, і хай тебе нічого не турбує.

– Я змерзла.

Він торкнувся її оголеного зап'ястка – та здригнувся: дійсно, вона була холодною, неначе крига. Неприродна, нежива холодність! Дівчина збентежено вивільнила руку.

– Не бійся, я лише розітру тебе. Я знаюся на цьому. Побачиш, тобі відразу стане тепліше.

У відповідь вона вдруге посміхнулася, але вже довірливою усмішкою. Він досконало володів усіма відомими прийомами масажу, знав, як змусити циркулювати кров, як вчинити, аби вона наповнила усі без винятку клітки тіла. Вона боязко дозволяла йому себе торкатися, нагадуючи своїм збентеженням про те, що він зрештою чоловік, а вона – жінка. Проте він сам цим анітрохи не переймався. Йому і раніше траплялося надавати подібну допомогу партнеркам по команді. Не виключено, що мимоволі він надихав їх не лише цим. Але щоб дівчина змусила його похвилюватися? Він призвичаївся бачити в ній перш за все постраждалу, а вже потім – особу жіночої статі. Попросту слід навіяти собі, ніби перед тобою звичайнісінька зв'язка м'язів, а не чийсь витончений бюст. Мабуть, спрацював вироблений рефлекс. До того ж, вона була настільки худа, що радше викликала співчуття, а ніяк не потяг. Він перебирав пальцями її ребра, мов струни на гітарі.

– Як на мене, і справді, не варто тобі тут залишатися, а то ще, чого доброго, схопиш запалення легенів, – сказав він, зауваживши, як швидко починає сутеніти. – Як ти почуваєшся?

– Мені вже краще. Я хочу встати, – її голос віднайшов відносну твердість.

– Йти на силі?

– Спробую. Гадаю, що зможу.

Та він з сумнівом похитав головою.

– А я щось не впевнений.

Почувши гуркіт мотора, він вийшов на середину шосе й замахав руками. В гору важко підіймався «ЗІЛ» з причепом, вщент завантажений цеглою. Водій висунувся з вікна, заледве помітивши дівчину, що лежала на узбіччі.

– Друже, тут п'ятсот метрів до найближчого селища. Допоможи відвезти хворого.

– Нема питань!

Водій зіскочив на асфальт, аби допомогти їй забратися в кабіну.

Юнак сів з самого краю, притримуючи дівчину за талію. Її голова мимоволі схилилася на його плече, і його незахищену шию пестило її вологе дихання. Її очі тепер знаходилися зовсім близько, декілька разів вона їх розплющувала й запитливо зазирала йому в обличчя.

Вони проїхали з півкілометра у зворотному напрямку та зійшли на тролейбусній зупинці, від якої у бік села відходив вибоїстий путівець. Під вечірнім небом, у затінку фруктових садів біліли крайні хатинки.

Йому довелося взяти її на руки. Втім, нести її не додавало жодного клопоту: вона виявилася легкою, немов пушинка. Її рука оповилася довкола його шиї, її кучері він на собі відчував крізь тканину сорочки. Хіба що не чув биття її серця – мабуть, воно було ще надто слабке.

Хоча до селища, здавалося, було рукою сягнути, він так йшов з нею близько чверті години, здіймаючи клуби пилу. Перше обійстя, що його вони оминули, не пробуючи навіть заходити, виглядало на збезлюдівше. Зате наступним тинялися кури, та й хвіртка була відчинена. З неї назустріч гостям вибіг рудий пес та, доброзичливо обнюхавши ноги обидвох, майнув назад, аби повідомити про них господині.

Старша, але струнка жінка доїла козу, прив'язану до огорожі. Не полишаючи роботи, вона кидала допитливі погляди у бік людей, що наближалися до оселі.

Юнак підійшов впритул до огорожі й пояснив без зайвих слів, що такого трапилося. Він ще не встиг доказати, як вона вже витерла руки об фартух та покликала їх за собою.

Він обережно обминув миску з зерном для курей. Подвір'я було довге й тісне та огинало хатину зусібіч. У вікно зазирало абрикосове дерево, обвішане спокусливо соковитими плодами.

Господиня підвела їх до сінника.

– Щиро дякую, нам більше нічого й не треба, – відповів він та драбиною зі своєю ношею видерся нагору.

З темряви назустріч йому пахнуло прілою соломою.

– Пригніться якомога нижче! – порадила жінка.

Саме вчасно: він мало не увігнався у поперечну балку.

Тут він нарешті звільнив руки, впустивши дівчину на сіно.

Тим часом знадвору долинули несамовиті вигуки: господиня, нарікаючи на долю (що то за кара!), вишпетила п'ятнадцятирічного сина, котрий замість того, щоб допомагати по господарству, наглядати за сестричкою, вештається допізна казна-де. Та й від навчання жодного пожитку, коли він тільки розуму нарешті добере; доведеться на майбутній рік забрати його зі школи та віддати до училища. На цьому й вичерпалися її нарікання. Голоси вщухли. Згодом зарипіли щаблі драбини, й отвір затулила чиясь постать. Промінь ліхтаря, спрямований усередину, розігнав морок. У відсвіті вони побачили підлітка з ковдрами, перекинутими через плече, в руках поза ліхтарем він тримав глечика та окраєць білого хліба. З відвислою нижньою губою, що на ній запеклася кров, він мав справді розбишацький вигляд. Платтячко дівчини задерлося значно вище за коліна. Поглядом оцінювача з ломбарду він обміряв її ноги, змусивши її зніяковіти і обсмикнути край суконки. Тепер витріщатися вже було ні на що. Підвісивши ліхтар над головою, він скинув на солому дві ковдри й поставив перед ними глечик, наповнений козиним молоком. Допоки вони ділили це все поміж собою, він тим часом витягнув з-під дощок щеняти, яке забилося в них.

– У вас є діти? – раптом запитав він.

Юнак упустив хліб та довго відкашлювався.

– Та бачиш, ми якось не встигли.

– Тож ви ще хильнете лиха, – глибокодумно зауважив він та разом із щеням розчинився в отворі вікна.

Щойно хлопець зник з очей, вони значущо ззирнулися поміж собою. Він залишив їм свій ліхтар, і вони бачили обличчя одне одного, сповнені несподіваних думок.

– Ми, виявляється, подружжя, – дійшов висновку юнак, – а я досі навіть не знаю твого ймення. Як тебе на ім'я?

– Ксенія, – опустивши очі, відповіла вона. – Так кликали мою бабусю, – додала вона, ображаючись на його квасну міну.

– Помітно, – хитнув він головою. – А мене – Андрій. Як мого батька. Дивися ж, не забудь, коли хто запитає.

– Хіба це погано, що мене назвали на честь моєї бабусі? Ти ж нічого про неї не знаєш. Вона гордощі нашого роду... нехай і не всім у нашій родині це до смаку. Професор медичного університету, член-кореспондент, лауреат декількох премій – ось хто вона була насправді. Я завжди мріяла скидатися на неї. А на разі щойно вчуся на медицині, – зауважила вона з зітханням.

– Встигнеш вивчитися, – бовкнув він не замислюючись, аби лише підбадьорити її, та Ксенія узяла його слова поважно.

– Насправді? – у її голосі поєдналися недовіра та надія.

– Звісно! Яка ти дивна!

– А чим ти займаєшся? – поцікавилася вона після нетривалої паузи.

– Я спортсмен. Спортсмен-підводник.

Він спіткав її захоплений погляд.

– У тебе праця, що вимагає концентрації сили й волі. Я від самого початку знала це.

– Звідки?

– Я відчувала, – відповіла вона, знизуючи плечима.

– Маєш когось з близьких?.. Твоя сім'я? Ти, здається, щось про неї згадала.

– Я не підтримую з нею тісних стосунків. Найближчою мені людиною була бабуся. Вона померла, коли мені виповнилося шість років.

– Скільки?!

– То й що з того? Пам'ять про неї однаково жива – у моєму серці. Так, вона померла для всіх, та лише не для мене. Час від часу я передивляюся старі світлини, розмовляю з нею. І вони допомагають мені у скруті, тоді я не відчуваю себе такою самотньою. Я навіть дорослішала удвох з нею. Знаєш, адже я ніколи раніше не була у Симферополі – тобто до закінчення школи. Батьки були проти, позаяк це батьківщина моєї бабусі. Вони більше ненавиділи її, аніж любили, та й мене нарекли її ім'ям лише через те, що з'явилася я на світ завдяки їй. Бачиш, моя мати мала певні ускладнення під час вагітності. Лікарі не радили народжувати взагалі. Якби не втручання бабусі, хтозна, чи пологи відбулися б... Допоки вона була жива, батьки докладали максимум зусиль, намагаючись нас розлучити. Вони наполягали, аби я забула про неї, певне, вважали б за краще, аби я зроду її не знала. Та їм не вдалося викреслити її з мого життя, яке вона мені сама дала. Скінчивши школу, я приїхала до Симферополя з метою навчатися у медичному університеті – тому ж самому, котрий скінчила колись вона. Я маю пройти увесь той шлях, що його пройшла Ксенія Вержбицька.

Андрій крадькома позіхнув: це не для нього, жити удвох з кимось, хто давно помер, її філософія завдавала йому нудьги.

– Знаю, це важко, коли ні на кого спертися.

Світло ліхтаря починало тьмяніти: вичерпався заряд акумулятора.

– Гаразд! Тепер нам залишається тільки прилягти й спробувати добряче виспатися, – підсумував Андрій. – У нашому розпорядженні – повне горище сіна та дві ковдри. Ми, ясна річ, можемо вкритися ними порізно. Та якщо спробувати лягти поряд і вкритися ними у два прошарки, нам буде набагато тепліше. Що ти на це?

Вона визнала, що він має рацію.

Андрій вимкнув ліхтар. Вони навіть не визувалися, вкрилися ковдрами та навернули сіна з боків. Лише руки досі заважали йому. Він уяви не мав, куди їх подіти. Нарешті, втомившись від марних спроб їх позбутися, обійняв ними Ксенію, і та довірливо притулилася до нього.

Коли б не її мертвотно-холодний дотик, він вирішив би, що у нього на грудях задрімала дитина.

Начебто, вона заснула. Андрій чув її сповільнене дихання. Тоді як до нього сон чомусь спізнювався. Незмінна постава його обтяжувала. То там, то тут гострі соломинки впивалися просто у шкіру. Але він не наважувався поворушитися з остраху збудити дівчину.

Серед безмовності ночі виходило на яв оглушливе цвірчання. Лише одного разу, принесене вітром, його подолало слабке бекання овець – та знову в тишу повернувся невгамовний оркестр невидимих цвіркунів.