Розділ 4.3

На повні груди Андрій вдихнув запорошене повітря вулиці.

Троян випускав його сам. Запхавши руки до кишень штанів, він стояв побіч та пильно спостерігав за тим, як Андрію повертали речі, вилучені у нього при затриманні. Він міг би не обтяжувати себе вибаченнями, а проте вибачився, як людина, що твердо пообіцяла собі взяти реванш.

– Раджу сидіти вдома безвилазно, – додав він на прощання. – Пам'ятайте: ви дали підписку про невиїзд. За першої ж спроби виїхати з Симферополя я негайно запроторю вас за грати.

– Неодмінно вчиню за вашою порадою.

– Авжеж, Лосьєв. До зустрічі!

Ксенія якимсь дивом почула про його звільнення та очікувала біля виходу з сяючим виразом обличчя. Андрій змусив себе посміхнутися. Він вирішив удати, ніби тримали його за тим же таки звинуваченням Астахова. Нехай вона ні про що не здогадується.

Звідти вони відразу ж поїхали додому. Ксенія купила з цієї нагоди його улюблений бісквітний торт. Вони пили чай, і за десять хвилин не пустили ані пари з уст. Мабуть, вона зрештою угледіла в його поведінці щось незвичне, якусь нашорошеність. Ксенія віднесла на кухню спорожнілий чайник, залила його водою та вдруге поставила на вогонь.

Зненацька Андрій відчув її присутність. Він не міг її бачити, але знав, що саме цієї миті вона спокволу наближається до нього з-за спини. Крижаний холод скув його тіло, позбавляючи можливості чинити опір. Йому перехопило подих, він не зміг би навіть відлякати її вигуком. Він боявся навіть гадки про те, що зараз має статися. Її зимні руки, руки мерця, оповившись довкола його шиї, змусили його здригнутися та розплескати чай на серветку.

Ксенія засмутилася.

– Пробач! Я, здається, налякала тебе. Ти став надто нервовим. Раніше ти не був таким. Це моя провина. Тобі довелося стільки натерпітися, та все через мене.

Він рішуче звільнився від її обіймів.

– Ти забула? На нас і надалі чигає небезпека. Дарма ти їздила мене зустрічати. Тобі б слід бути обережнішою.

– Дивна річ, на початках я докладала зусиль, аби переконати в цьому тебе, а зараз – усе з точністю, та навпаки.

– Ти мала рацію. Цей вампір напрочуд хитрий. Мене не залишає відчуття, ніби він зовсім близько та стежить за щокожним моїм рухом.

Чи зауважила вона підтекст у його словах? У будь-якому разі, в її очах промайнув неспокій.

– Я піду, винесу сміття, – згадав він нагло, зводячись на ноги.

– Я можу й сама це зробити, – поспіхом запропонувала вона.

– А проте залиш це мені. Тепер, коли я повернувся, тобі не слід наражатися на небезпеку, виходячи з дому. Як-не-як, а мені легше з ним упоратися, аніж тобі. Не турбуйся, зі мною нічого не трапиться.

Вона понесла частину брудного начиння та майже одразу повернулася за рештою, але, увійшовши до покою, з мосту звернула увагу, що він ховає гроші до нагрудної кишені. Чи потрібні гроші, аби винести сміття?

Грюкнули вхідні двері. Ксенія визирнула у вікно. Лавку під деревом окупували пані старшого віку. Прив'язаний до неї повідець натягував стрижений пудель. На спортивному майданчику хлопчиська грали у футбол. Привітавшись з старенькими на лавці, Андрій затримався край майданчика, здається, він гукнув когось з хлопчаків.

Підліток років тринадцяти й справді наблизився до Андрія, залишивши гру. Розмовляли вони близько хвилини. Згодом Андрій тицьнув йому гроші, і хлопчик, ствердно хитнувши головою, кудись побіг, а Андрій підхопив цеберко з сміттям та попрямував до контейнера.

Вона бачила, як, викинувши сміття, він повернув назад до будинку. Вдруге грюкнули вхідні двері. У ванній заплескала вода.

Хлопчика ще не було. А, втім, ось і він, з морозивом у руці.

Скомкавши старі газети, Ксенія набгала ними цеберко та понесла донизу. Хлопчик не приймав участі у грі, лише спостерігав за нею та подавав м'яча, коли той опинявся поза грою. А поміж тим захоплено ликав морозиво. Вона потягнула його за рукав.

– Агов, послухай, ти виконав доручення, яке дав тобі мій чоловік?

Він озирнувся, міряючи її очима.

– Авжеж. А ви щодо решти? Та він сказав, аби я залишив її собі.

– Ні, ні. Я не з цього приводу. Попросту я маю упевнитись, що все гаразд.

– Не хвилюйтеся! Я все зробив, можете бути певні, – він спохопився та, попорпавшись у кишені, дістав поштову квитанцію. – Ось, переконайтеся самі.

Ксенія зиркнула на простягнутий клаптик паперу. Це була квитанція на відправку телеграми. Кваплива рука підписала напрямок: Гончарне.

– Ти гречний хлопчик, – запевнила вона. – Лише... Ти нічого там не наплутав? Ану ж-бо, повтори текст.

– Будь ласка, – ображений недовірою, той процитував. – «Гончарне. Горіну Борису. Приїжджай негайно». Підпис: «Андрій». Більше нічого.

– Так, слушно, – обізвалася вона несподівано захриплим голосом. – Це мало трапитися… Ні, це неможливо! – її пальці самі по собі стиснулися у маленькі злостиві кулачки, вона примружившись подивилася на вікно свого помешкання.

– Тож я вільний? – нетерпляче поцікавився хлопчина.

Ксенія пустила повз вуха його запитання. Її погляд прикуло відчинене вікно з метлявшими через вітер фіранками.

*****

Вона причинила за собою двері й хотіла замкнути на ключ, та його там не виявилося. Андрій стояв посеред покою і пильно дивився їй у вічі.

– У дверях немає ключа, – зауважила вона.

Він показав ключа, насуненого на вказівний палець.

– Отож, він живий. А я гадала, що цього разу все було по-справжньому. Йому вкотре вдалося пошити мене в дурні, як тоді, коли він інсценував самогубство! А ти з ним у змові. Він все розповів тобі.

Проте Андрій заперечливо похитав головою. Ксенія витріщилася.

– Ні? Тоді звідки ти дізнався?

– Хвилину тому це були самі припущення. Але тепер вони перетворилися на впевненість. Люба, ти щойно ковтнула гачка. Мені бракувало лише підтвердження, що ти знала про його смерть. За час нашого подружнього життя я достатньо вивчив тебе. Ти здатна спостерігати, і тобі не відмовиш у елементарній кмітливості. Ти зауважила, як я ховав гроші, і це збудило в тобі підозру. Ти стежила за мною у вікно, – він відхилив фіранку, показуючи, яким чином вона це робила, – звідси потрапляє до ока увесь двір, і ти бачила, як я вирядив хлопчиська на пошту. Мені нічого не вартувало надіслати телеграму небіжчикові, у кожному разі, не дорожче, аніж будь-якій живій людині. Розрахунок був простий: Тихон якось вже удався до цього способу, а відтак ти легко дійняла віри, що він пожартував над тобою вдруге. Щоправда, пожартував цього разу я. Сподіваюся, ти не маєш це за образу? Врешті-решт, чи не ти сама намагалася переконати мене, ніби він живий? Я утнув з тобою ту ж саму штуку, що й ти зі мною. Відтепер ми квити.

Ксенія втопила обличчя в долонях і тихо застогнала.

– Знаєш, у в'язниці мені не бракувало часу для роздумів. Тиша, спокій. Це спонукає до розумової діяльності. Отоді я і збагнув, хто ти насправді. Звісно, залишалися певні сумніви… Присядь, люба. Я розповім тобі дещо. Пригадую те безмежне захоплення, з яким ти завжди відгукувалася про свою бабцю, твій єдиний та незаперечний авторитет, власний ідол. Ти одягалася, як вона, зачіску носила, як вона, навіть до медичного університету пішла її слідом! Ти намагалася у всьому скидатися на неї. Батьків це жодним чином не тішило, ймовірно, вони були шоковані, почувши про твоє рішення вчитися у тому самому університеті. Вони всіляко прагнули викреслити її з твоєї пам'яті, та марно. Так, кохана моя, тут криється невеличка родинна таємниця: твоя безцінна, твоя обожнювана бабуся була за вампіра!

– Вона була видатний учений! – ображено запротестувала Ксенія.

– Вампір! – правив своєї Андрій. – Зрештою, так само як і ти. Її троє чоловіків підтвердили б мої слова, якби мали змогу розмовляти.

Ксенія прип'яла язика. Він провадив далі:

– Чи не звідси успадкована твоя чеснота? Ти б нізащо не пішла до ліжка з чоловіком до весілля, але натомість не соромлячись убила б його після неї!

Ксенія рішуче струснула бабусиними кучерями.

– Ти не розумієш!.. Мені було сім років. Батьки повезли мене на село. Там я потоваришувала з півником, він був такий милий, довірливий. А згодом зник. І мені довелося їсти курячий бульйон – позаяк більше нічого було їсти! – Андрієві здалося, наче у неї виблиснули сльози. – Бачиш. Я роблю тільки те, що змушена робити. Це лише спосіб виживання. А чим ти виправдаєш розпусту?.. І до того ж, такий кінець зовсім не обов'язковий, – раптом додала вона поквапно, з надією в голосі. – Я сподіваюся, нам пощастить його уникнути.

– Сподіваєшся? – підхопив він, здіймаючи її на кпини. – Ти, здається, саме це слово щойно вжила? Коли твоя ласка, повтори, бо я погано розчув. Адже ми з тобою свідомі того, що воно означає, еге ж? – Вірогідність, що найближчим часом хтось не поставить над моїм тілом діагноз: «помер від серцевої недостатності». А чи не можна дещо точніше, у цифрах? Це скільки: дев'яносто відсотків, п'ятдесят, десять?

– Авжеж, – гірко зітхнула Ксенія, – я і сумніву не мала, що, заледве ти про все довідаєшся, як одразу ж захочеш від мене піти. Але повір, я справді кохаю тебе!

– Так само, як того півника?

– Послухай, та ж це жорстоко! Ти ставиш мені за провину те, що я народилася не такою, як решта. Що я тут можу вдіяти, на твій погляд?

Та Андрій, не слухаючи, нетерпляче відмахнувся.

– Дозволь тобі нагадати, як ти силкувалася, і до того ж не раз, огудити свого колишнього нареченого в моїх очах, вдаючи з себе жертву омани. Слід віддати тобі належне: ти майстерно зіграла свою роль... О, перепрошую! Адже його ти теж кохала? Уявляю собі. Мабуть, Тихон пізнав ціну твого кохання. Проте він не збирався через це вкорочувати собі віку. Розкусивши тебе, він влаштував усе так, аби ти повірила у його смерть, і коли б не я, було б з тобою по всьому. На жаль, я мимоволі сплутав усі його карти. Тихон почув про наше весілля та одразу ж подбав, аби роз'єднати нас на деякий час. Якби цей задум вдався украй – люба, ми саме встигли б на твоє поховання. Адже ти втратила останнього донора, а на пошуки нового вже не залишилося часу. Розкажи він щиру правду, я б нізащо не дійняв йому віри, і Тихон про це знав. Тож він вийшов на Астахова. Певне, той не встояв перед чималою винагородою та звів наклеп на мене, а сам по тому зник. Це спрацювало. Тихон влаштував так, що я вмить зажив лихої слави, тож ніхто не погоджувався брати мене на роботу. Саме тоді і з'явилося це принадне оголошення в газеті. Він знав, що я неминуче й обома руками вхоплюся за нього. Для мене це був єдиний шанс. Отож я на нього повівся. Тихон відвіз мене на узбережжя – у безлюдне місце, туди, де ти не спромоглася б нас відшукати, враховуючи ужиті запобіжні засоби. Хоча головна ставка була досі на те, що ти вважала його за мертвого. Втім, невдовзі мене почали долати сумніви, а відтак критичної миті він розповів про золото. У можливість миттєвого збагачення ми усі віримо значно охочіше. А повіривши в існування скарбу, мимоволі я припустився наступної помилки, як неминучий наслідок попередньої: незвичну поведінку Тихона я поквапився розцінити як намір позбутися зайвого свідка. На жаль, я тоді не знав справжніх мотивів, це й призвело до помилкових висновків. Вся річ у тім, яку мету він ставив перед собою: дістатися скарбів, котрих там не було, чи затримати мене на узбережжі якомога довше. Цим, зокрема, пояснюється, чому він приховав існування коротшого шляху в тунель. Ще й надто, зараз я не маю жодного сумніву: саме він, а не природна стихія, спричинив завал, що його ми так старанно розбирали. Вибух, за його словами, придався, аби роздрібнити уламок скелі, насправді ж він влаштував його так, аби, навпаки, засипати прохід. Вперше, коли ми підпливали до грота, прохід, найімовірніше, на цю мить був ще вільний! Надається до пояснення також найбільша таємниця, яка мене гнітила. Адже ти не забула, як я вчинив з ним у тунелі перед самою втечею. Я знав, що не міг прорахуватися з аквалангами. Решти повітря було замало для того, аби вийти звідти живим. Авжеж, мої розрахунки мали б сенс, якби Тихон дійсно шукав скарби. Насправді ж він прагнув лише вигадати час. А це усе змінює – докорінно. Пригадую, пошук іншого виходу привів мене до якоїсь печери, що мала тріщину в стелі. Відтак, допоки я вважав, що Тихон, залишивши мене нудьгувати на суші, розчищає підводний прохід, тим часом він цілком міг заплисти в ту саму печеру й дихати її повітрям, економлячи запас в аквалангах. Для ситуації, яку я щойно змалював, це цілком логічно. Переконаний, що так воно й було. Але тоді усі мої підрахунки нічого не варті, а Тихон ще мав досить повітря, аби виплисти з тунеля. Натомість ти вдало це використала. Подальший витвір вже твоєї уяви мав на меті відволікти мою увагу та зосередити її на небіжчику, тоді як ти сама перетворювала мене на власного донора. Отож, Тихон мертвий, а мені відомо про тебе все. Навряд чи ти сподіваєшся, що я проживу з тобою щасливо довіку.

– А це ми ще побачимо, – її голос раптом став загрозливий, цієї миті вона нагадувала побитого собаку, що, відступаючи, намагається вкусити кривдника. – Ти надто самовпевнений.

– Не занадто.

– Не сподівайся, що я дам тобі спокій, – провадила далі Ксенія, жодним чином не реагуючи на його слова. – Я піду вслід за тобою, куди б ти не подався. Я розшукаю тебе, де б ти не спробував сховатися. Борис від мене не втік, і тобі не вдасться. Це неминуче, це доля. Вона неухильно скеровує тебе до визначеного місця, чинити опір безглуздо. Комусь несила виплигнути з парашутом з літака, у котрому пальне вже наскінчу. Завислий над безоднею сам від втоми розтискає пальці. І в той же час рука, що приставила до скроні дуло пістолета, відмовляється натиснути на курок. Тобі знайоме це відчуття? Це – інстинкт, те, що стоїть понад розумом. Він керує нами непомітно, тишком-нишком: ми усвідомлюємо, що зробили щось непередбачене, лише коли це вже сталося. Бо ж твій інстинкт, це – ти сам. От побачиш, тобі не вдасться перехитрувати самого себе!

Враз він пригадав, що вже чув якось ці міркування. Та пригадав, де: край водоспаду. Якби він тоді додав собі клопоту збагнути їхній прихований зміст! Зненацька Андрій спав оком на її гнітючий погляд. У ньому він упізнав зловісний вираз обличчя Тихона, що потикався йому уві сні. Саме цього виразу бракувало на світлині, яку показав йому Троян. Схоже, вона прагнула його загіпнотизувати.

– Ні, чорт забирай! Не намагайся мені це накинути! Одного разу я дозволив собі памороки забити. Вдруге зі мною цієї не поспіваєш. Я знаю, як маю чинити. Мабуть, мені слід красненько подякувати тобі за те, що ти була моїм вчителем. Прощавай. Я йду, більше ти мене не побачиш. І сподіваюся, вже ніхто не потрапить у твої тенета.

Він звівся, кинув на стіл ключа та попрямував до виходу.

– Куди ти? Повернися!

На порозі він зупинився, наче востаннє зважуючи ухвалене рішення. Вона гукнула його знову. Та на її заклик вже нікому було відповісти; лише недбало причинені двері тужливо зарипіли на протязі.

*****

Як за водою пішли сумніви. Андрій повертався туди, звідки його щойно випустили. У коридорі тинялося лише декілька поліціянтів. З вікна чергового долинуло бубоніння по склу. Він озирнувся. Черговий повабив його пальцем.

– Куди? – коротко запитав він.

– До слідчого Трояна, – слухняно пояснив Андрій.

– Трояна? – черговий зазирнув до списка, що лежав у нього при руці, та здійняв слухавку.

Знічев'я Андрій поозирався навсібіч, немов цікавлячись, що тут змінилося за час його відсутності. Тільки ні на що було дивитися. Самі протипожежні знаки та голі стіни, пофарбовані у невибагливий брудно-блакитний колір. Вже майже в'язниця. Але тремтіння він не відчував. Взагалі жодних почуттів. Він провів у ній три доби та був ладен перебути значно більше.

– Хвилину, – проказав у слухавку поліціянт. – Як ваше прізвище?.. Лосьєв… Гаразд, – він відклав слухавку та вдруге звернувся до Андрія. – Проходьте. Четвертий поверх, кімната 407.

– Не потрібно, я вже знаю.

Троян по-дружньому самими очима вказав йому на стілець, продовжуючи щось писати. Згодом неквапно згорнув теку й подивився на нього вичікувально. За його щирою цього разу привітністю вгадувалося передчуття успіху.

– Ви мали рацію, – визнав Андрій. – Це я вбив Горіна. Виписуйте ордер. Я згоден надати свідчення.

Полковник Логінов, увійшовши вслід за ним, щось мав сказати, але після почутого зізнання, мабуть, розмислив та лише кинув з порогу:

– Я все чув. Продовжуйте, Троян, вести цю справу. Згодом зайдіть до мене в кабінет.

Вони залишилися наодинці.

– Відразу б так, Лосьєв.

Андрій не відповів, він сидів спершись ліктем на стіл слідчого. Його впевненість імпонувала Трояну. Той запалив та вставив аркуш паперу до друкарської машинки.

За півгодини Троян викликав конвой. Цієї миті пролунав телефонний дзвінок. Він упізнав голос Брагіна.

– Ми тут у себе знайшли парочку закоханих. Я показав їм фото Горіна. Обоє стверджують, начебто бачили його з якимсь молодиком у Ласпінській бухті. Років близько двадцяти п'яти, високий на зріст, спортивної будови... – він вдруге змалював портрет Андрія, тільки наче з іншого боку – вперше той був від бармена. – Вони можуть його впізнати.

Троян скоса глянув на Андрія, порівнюючи опис з оригіналом.

– То що мені з ними робити? – не дочекавшись відповіді, нагадав про себе Брагін.

– Дякую вам, майоре. У цьому вже немає необхідності.

У захваті він уявив розчароване обличчя Брагіна. Цього разу він випередив його.

Двоє конвойних повели Андрія коридором з закладеними за спину руками. Останній поворот. Далі ходу не було, глухий кут – втім, не для всіх, бо грати впоперек його ділили будівлю на дві частини. Цей шлях був йому вже знайомий.

Поліціянт його віку, що стояв біля входу, загримів ключами, відмикаючи двері до іншого, протилежного світу. Андрій зробив останній крок, і несподівано почув власне ім'я.

Це була Ксенія. Зім'ята суконка (та сама, з трояндами), злипле волосся, кола під очима – на неї лячно було дивитися. Здавалося, її останні сили пішли на те, щоб вчепитися у грати, які їх відокремлювали.

– Не кидай мене саму! – заголосила вона, її вологі від сліз очі сповнилися благанням та згасаючою надією. – Чому ти не скажеш їм, що не вбивав? Розкажи їм, як було насправді! Повернися до мене! Будь ласка!.. Зглянься наді мною! Як тобі невтямки: я ж-бо загину сама, без тебе!

Її слова могли розчулити будь-яке камінне серце.

– Авжеж, я знаю, кохання моє, – з крижаним спокоєм відповів Андрій, він не здивувався та лише хитнув головою конвоїрам. – Прощавай, люба, – востаннє озирнувшись через плече, він без жодних вагань рушив далі, аж поки не зник за наступними дверима у глибині.

– У тебе немає серця! Я втрачаю сили. Як ти можеш так зі мною чинити? – погладжуючи стрижні так, ніби ті надавалися розжалити себе, Ксенія безсило сповзла на кахляному підлогу. Сльози відчаю нестримно котилися її блідими щоками.

Зворушений до дна душі, молодий поліціянт збентежено стояв над нею, не наважуючись відірвати від грат.