Розділ 4.2

Троян приїхав до управління вже добре по обіді. Під цей час кабінети пустішають, та все ж він не залишав надії упіймати когось з співробітників оперативного відділу.

Назустріч йому коридором йшов Логінов, з кашкетом і текою в одній і тій самій руці. Теж на виїзд? Біля входу він зауважив службове авто.

– А, Троян, – Логінов привітно простягнув йому долоню. – То що, як успіхи?

Він вже й рота розтулив, але тут без жодних церемоній втрутився старший колега, що розслідував крадіжку з зломом.

– Пане полковнику, є новини щодо ресторану «Селена». Загалом, одна зачіпка... Якщо поталанить, то недовго і на слід вийти.

– Цікаво, розповідай…

Шеф миттю перемкнувся на нього. Скоса зиркнувши на Трояна, слідчий відвів шефа убік. Троян здалека чув їхні жваві голоси.

Саме цієї миті на пульті у чергового задеренчав телефон. Крізь скло давалося на очі, як черговий відповідав на дзвінок. Згодом він висунувся у віконце та покликав Логінова до телефону. Той схопив слухавку, простягнуту йому у той же спосіб.

– Полковник Логінов… Так, так, вже виїжджаю. Довелося дещо затриматися. Буду саме за десять хвилин.

Він вийшов удвох з слідчим, мимохідь продовжуючи почату розмову. За декілька хвилин той повернувся сам. Отже, Логінов поїхав. Звісно, Трояна він давно викинув з думки.

Троян піднявся у свій кабінет на четвертому поверсі, котрий, поза ним, займали ще двоє співробітників. Зараз обидва були відсутні: один перебував у відпустці, іншого тимчасово відрядили до прокуратури, він приходив зранку, а згодом тікав. У Брагіна в Севастополі був власний просторий кабінет з м'якими меблями й дверима, обтягнутими дермантином.

На столі поверх стосу другорядних за значенням паперів лежала довідка у відповідь на його запит з приводу внесків Горіна. Разом на його рахунках та у цінних паперах налічувалося близько двох з половиною мільйонів карбованців. Було від чого спітніти! Та все ж головне не в цьому. Головне полягало в тому, що усі його внески за заповітом – за єдиним заповітом – належалися Фондові милосердя. Троян звернув увагу на дату, коли він був складений: 28 червня цього року, тобто за день до подій, внаслідок яких його визнали загиблим. Отож, він і справді мав на меті вкоротити собі віку. Саме у день очікуваного весілля – що за примха!

Таким чином, ніхто не вигравав у разі його смерті. Гроші не могли спричинитися до вбивства. Та навіть і це по візиті до Лосьєва вже не мало значення.

Стільки корисної інформації він зібрав щодо цієї парочки! Поза будь-яким сумнівом, хтось з-поміж них мав можливість та мотив, аби вчинити вбивство.

Заплющивши очі, Троян намагався уявити гірське плато, урвище, край якого стояв на разі ще живий Горін. Хто з них це зробив: він чи вона? Але вона така тендітна, а Горін – бурмило. Шкода й гадки, щоб з її статурою – та скинути його зі скелі. Навіть на переляк не візьмеш.

Ні, краще така версія. Розрив поміж нею та Горіним стається за її ініціативи. Віддавши перевагу Лосьєву, вона вмить розриває з Горіним. Таке трапляється. Пошита сукня, приміряні обручки, зрізані квіти, аж раптом – несподіване прозріння, наречена зізнається, що кохає іншого. Знехтуваний наречений закоханий до нестями. Без неї життя втрачає для нього сенс. Крах усіх надій. (У дитинстві Трояну доводилося бачити, як бешкетники кидали голодному псові шматок м'яса, прив'язаний до мотузка, а згодом видирали у нього з пащі). Душевна криза штовхає його на відчайдушні вчинки. Після невдалого самогубства він, одначе, приймає рішення на якийсь час зникнути: нехай вона вважає його загиблим, загиблим через неї. Він знаходить для себе вихід у помсті. Він мститься на них обох, узявши за мету зробити з їх шлюбом те ж саме, на що вона перетворила його власне життя. Отож незабаром Лосьєв зганьблений наклепом, йому відмовляють у прийомі на роботу, геть усі від нього відвернулися, поза Ксенією. На разі. Зараз-бо їй мають дошкуляти сумніви: а що, як Астахов з його звинуваченнями насправді має рацію? Вона страждає, так само як і він. Вочевидь, Лосьєв довідався, хто за цим криється, та вирушає на пошуки Горіна. Вона мчить його слідами. Навіщо? Певне, аби запобігти трагічній розв'язці? Але, у такому разі, чи можна вважати її за співучасницю злочину?

Троян запалив, необережно скидаючи попіл на розгорнені сторінки справи Горіна. Ціла купа документів – та жодного безпосереднього доказу, хоча він вже не мав сумніву у тім, що його клієнт – Лосьєв. Та, аби це довести, знадобиться сила-силенна часу. Поміж тим у його розпорядженні залишалися лічені дні. Незабаром повернеться з відпустки досвідченіший колега, і у нього відберуть справу. Ніхто навіть не згадає, що злочинця знайшов він. Троян стояв перед вибором: або затримати Лосьєва та з мосту спробувати вибити зізнання, або ж відмовитися від мрії зробити стрімку кар'єру.

*****

У двері подзвонили. Довгий, влізаючий у душу дзвінок.

– Я відчиню, – озвався Андрій.

Ксенія подивилася на нього благально.

– А як удамо, ніби нас немає вдома?

Проте дзвінок наполегливо повторився. Цього разу він лунав ще довше, неначе чийсь палець приріс до кнопки. Крізь двері почулося вимогливе:

– Поліція! Відчиняйте!

Андрій знизав плечима. Цей рух, призначений Ксенії, промовляв: от бачиш, ми не маємо вибору, доведеться піти й відчинити, бо за мить вони висадять двері.

Він опустив ланцюжок та повернув ключ у замку. З-за порогу одразу ж увалилися двоє. Один з-поміж них, сержант, майже притиснув його до стіни.

– Це ви – Лосьєв?

Андрій його упізнав. Це був поліціянт, що заходив тієї ночі, коли хтось намагався проникнути до сусіднього помешкання.

– Що, вдруге сигналізація?

Сержант придивився до Андрія.

– А, старий знайомий! Агов, послухай, а чи не ти той самий «ведмежатник», якого ми тоді впустили?

Андрієві відібрало мову.

– Коротше: одягайся, поїдеш з нами, – наказав сержант, із «старим знайомим» рішуче перейшовши на «ти».

– А це навіщо?

Сержантові питання не сподобалося.

– А ти ніби «чистюсінький», еге ж?

– У чому, власне, річ?

Замість відповіді поліціянт зірвав з вішака його вітрівку, нехай вона була йому ні до чого, і, тицьнувши до рук, підштовхнув Андрія до виходу.

– Годі сперечатися, ходімо. Незабаром про все дізнаєшся.

Та цієї миті двері несподівано заступила Ксенія.

– Куди ви його забираєте? Ви маєте мені сказати!.. Він мій чоловік, тож я бажаю їхати з ним!

– Даруйте, громадянко, – відсторонив її другий, – та вам краще посидіти вдома.

Ксенія ридма розридалася, і, коли б не їхні дужі руки, вчепилася б Андрієві на шию.

Другий поліціянт струснув у повітрі кайданками.

– Сержанте, я піду з вами добровільно, – попередив Андрій.

Той зробив знак напарникові, пропонуючи заховати кайданки.

– Гаразд. Для старого знайомого, як виняток.

Внизу на них очікував поліційний фургон, жовтий з синьою смугою. На даху – «блималка», бічні вікна забрані понурими гратами. Третій поліціянт заздалегідь прочинив стулки задніх дверей, і Андрій пірнув до напівтемряви камери на колесах.

Його провели довжелезним коридором з однаковими дверима, на яких замість звичайних табличок були тільки номери кабінетів. 405, 406, 407... Тут сержант звелів йому зупинитися, увійшов перший, доповів, лише по тому визирнув за Андрієм, недбало повабивши його пальцем.

Андрій опинився перед голим столом, на якому лежала одною одна тека. Поряд стояв вогнетривкий сейф. Дверцята були відчинені. За ними він побачив слідчого, що порпався у сейфі сидячи навпочіпки.

Заледве той випростався, Андрій його упізнав. Цей чоловік нещодавно приходив, розшукуючи якусь кватиру. То ось у чім річ! Відтак, не було жодної помилки. Тоді він потрапив за адресою.

– Сідайте, – Троян ввічливо вказав на стілець навпроти й розгорнув теку, що лежала перед ним. – Лосьєв Андрій Андрійович? – він міг би і не зазирати до неї, він вивчив напам'ять увесь його життєпис. – Я слідчий у вашій справі, старший лейтенант Троян.

Троян! Саме це прізвище назвав він минулого разу. Проте сьогодні тримався доволі офіційно, водночас, мабуть, не надто переймаючись тим, що Андрій міркує з приводу їх першого знайомства.

– Тобто як це – у моїй справі? Хіба мене у чомусь звинувачують?

На губах слідчого заграла іронічна посмішка: що, вдаєш із себе ображену невинність? – Авжеж, знаємо вас, усі ви спочатку такі, а ось побачимо, де ти будеш, коли я притисну тебе по-справжньому.

Пролунав стук у двері.

– Дозвольте увійти! – з-за спини Андрій почув жіночий голос.

– Будь ласка, проходьте.

Чому тут ця жінка? Він занепокоєно озирнувся. Ні, це лише стенографістка. Проте її присутність надавала подальшій розмові форми офіційного допиту. Її місце було збоку. Незабаром звідти, граючи йому на нервах, долинув стукіт друкарської машинки.

– Ви підозрюєтеся у скоєнні вбивства, – карбуючи щокожне слово, відповів Троян по вимушеній перерві, – тож раджу триматися дещо скромніше й виразно відповідати на запитання, які я задаватиму.

Андрій не йняв віри власним вухам. Що за недоречні жарти! Вдома на нього чекала дружина й стигнув його чай, а цей недоумкуватий слідчий верзе якусь нісенітницю щодо вбивства!

– Бачу, ви зі мною де-в-чому не згідні, – Троян ніби читав його думки.

– Де-в-чому? Так у вас тут кажуть? А що ж тоді вашою мовою означає «згідні»?

– А це коли підозрюваний на кшталт вас, переступивши поріг, котрий ви щойно переступили, та, сівши на стілець, на якому ви сидите, одразу ж виявляє потяг до щиросердого зізнання. Найкращий вихід у вашому становищі. Сприйміть це як пораду.

– Вдячний за турботу, але мені немає в чому зізнаватися!

– Гаразд, – промовив Троян загадково-загрозливим тоном, – у такому разі спробуємо зайти з іншого боку. Чи відома вам людина на прізвище Горін? Борис Горін.

Куди це він хилить?

– Авжеж, – відповів Андрій. – Це колишній наречений моєї дружини.

Застукала машинка.

– Коли ви бачили його востаннє?

– Днів десять тому… Чи може, менше, – він міг би сказати, що і в очі його не бачив, адже Горін вважався загиблим ще до того, як він зустрів Ксенію, та, скоро питання виникло, слідчому дещо, мабуть, відомо.

– А якщо точніше? – наполягав Троян. – Де та за яких обставин ви з ним розлучилися?

Враз Андрій розлютився. Дозволити збити себе з пантелику? Нізащо!

– Яке це має значення? Даруйте, та мої взаємини з Горіним – моя особиста справа, вони нікого не стосуються. Та й взагалі, годі ходити околяса, допоки ви не повідомите, в чому мене звинувачують, я не відповідатиму на жодне ваше запитання!

– Про мене, – похмуро зреагував Троян та потягнувся за цигаркою, що дозволило йому принагідно витримати багатозначну паузу. – Горін мертвий. Скоєно вбивство. Я також маю усі підстави вважати, що його вбили саме ви.

– Я?! – щиро здивувався Андрій. – Але ж це маячня! І… звідки ви взяли, що він помер?

Троян знизав плечима.

– Не йдеться про спробу самогубства, вчинену ним 29 червня. Ми обидва добре знаємо, що того дня Горін не наклав на себе руки, – він випустив у стелю кільце диму та провадив далі з безтурботним спокоєм, на протилежність схвильованому Андрієві. – Навіщо ви їздили до Гончарного 3-го серпня?

– Я... ви помиляєтеся. Я там не був, – сам не розуміючи, навіщо, Андрій раптом збрехав.

Вдруге по перерві застукала машинка.

– Ви брешете, – пильно дивлячись йому в очі, переможно оголосив Троян. – Того дня, коли був убитий Горін, вас бачили у барі «Якір». Адже ви шукали Горіна, хіба ні?

Тепер Андрій на все око уп'явся у слідчого.

– Коли, ви кажете, він був убитий?

– 3-го серпня. Минуло щойно десять днів, у вас, певне, коротка пам'ять.

– Але це... це неможливо! Ще вчора… – він мав сказати: «Горін був живий» – та проковтнув закінчення фрази спільно із слиною.

Замість відповіді Троян висунув ящик письмового столу та недбало шпурнув на стіл декілька світлин, зроблених на місці, де виявили тіло.

– Впізнаєте?

На Андрія дивилося по-справжньому мертве обличчя Тихона.

Він узяв фото до рук. Вони затремтіли у нього, і світлина злетіла на підлогу.

– Послухайте, Лосьєв. Безглуздо заперечувати. Зізнайтеся: це ви зіштовхнули його зі скелі, чи не так?.. По-перше, вас бачили в Гончарному у день вбивства. По-друге, ви розпитували про Горіна. І, нарешті, мали причину люто його зненавидіти. Поміркуйте самі. Ви відібрали у нього наречену. Він не міг вам цього подарувати. У відповідь він (а Горін – людина заможна) змусив Астахова звинуватити вас у спробі підкупу. Адже ви не забули того лікаря з держкомісії? А може, сподівалися, що я не дістануся його? Гадали, що скоро він їздить під цей час на слонах, я нічого не довідаюся. Та ви прорахувалися. Сьогодні людині важко загубитися навіть в африканських джунглях. Його лише злегка притиснули, як він одразу ж зізнався, що обмовив вас. Це людина без кісток. Ніщо для Горіна. Він пояснив, що той йому погрожував. Але я вважаю, усе набагато простіше, Горін попросту підкупив його. Ви, ясна річ, здогадувалися. Я маю рацію, Лосьєв?.. Тож і собі палали бажанням поквитатися. Погодьтеся, чим не мотив? Ви призначили йому зустріч у горах, поміж вами спалахнула сварка, і власне тоді ви скинули Горіна до прірви. Саме так усе й було, чи я трохи прикрасив?

Налігши на стіл, Троян впритул вивчав Андрія. Він блефував: і близько він не підходив до телефону, аби зв'язатися з тамтешнім консулом. Для консула він був ніхто. Та й відповідь надійшла б набагато пізніше, для нього це вже не мало б значення. Втім, він знав, що Лосьєв дійме віри, бо ж сам вірив у те, що за Астаховим ховається Горін.

Андрій не ворухнувся. Нехай він і встиг повернути світлину, обличчя Тихона дотепер не сходило у нього з-перед очей. Воно дуже нагадувало те, що з'являлося йому уві сні, бракувало лишень будь-якого виразу, немовби маска, зроблена з гіпсу.

Він припинив слухати слідчого, і його голос долинав наче з репродуктора, котрий забули вимкнути. Лише коли голос став йому дошкуляти, він звів очі та шпарко відрубав:

– Даремно гаєте час. Я все одно не вбивав Горіна. Ми порозмовляли з ним, та й годі. По тому розлучилися. Що було далі, я не знаю. Та я його не вбивав.

Троян скреготнув зубами.

– Сподіваєтеся відбутися легким переляком? Марно, Лосьєв. Незабаром я матиму доказів більше, аніж треба. Я вас все одно засаджу, згадаєте моє слово!

Він дав йому підписати протокол. Не читаючи, Андрій поставив розмашистий підпис у тому місці, куди встромився ніготь слідчого.

Тоді Троян вийшов з-за столу й прочинив двері у коридор.

– Відведіть затриманого. Сьогодні він мені більше не потрібний.

На самому порозі він зупинив Андрія.

– Лосьєв! Я маю право тримати вас три доби. Та по їх спливі вам вже ні на що буде сподіватися. На разі ж ви ще маєте час змінити рішення, це пом'якшило б вирок. Поміркуйте над цим.

*****

У загратованій камері перебувало троє. Двоє юнаків захоплено різались у карти на брудному матраці, та не зважали на третього, що походжав з кутка в куток і подумки був далеко звідси. Один гравець напівлежав, притулившись до стіни, інший сидів на схрещених ногах, упираючись руками в коліна та відриваючи їх лише тоді, коли наставала черга взяти або кинути карту. Вікон не було. Тьмяне електричне світло від єдиної лампочки розсівалося на чималу площу. Вечір зливався з ніччю, а ніч – з ранком. День вирізнявся хіба що деяким пожвавленням: когось відводили на допит, та й черговий не ловив окунів сидячи за столом, а натомість загравав з заарештованими.

Той, що сидів схрестивши ноги, затягнувся цигаркою. Поліціянт скривився, але змовчав, не бажаючи псувати з ними стосунки. Квасний дим отруїв затхле повітря.

Гра йшла на гроші. Кишені їх, щоправда, були порожні. Та вони поблажливо пояснили, скільки коштує кожне набране очко, і у поліціянта очі на лоба полізли.

Здаля долинули кроки коридором, поліціянт визирнув, та, негайно підскочивши до грат, засичав на хлопця:

– Агов, ховай-но цигарку! Ну ж-бо, мерщій, керівництво йде!

– Гаразд, не переймайся, – той неквапно загасив недопалок об стіну, залишивши на ній точковий відбиток.

– Та злізь з ліжка. Не належить.

Проте цього разу юнак не почув.

З'явився чільник караулу з двома підлеглими. Черговий метушливо відчинив двері камери. Не соромлячись присутності вищого керівництва, заарештований шпурнув карти на матрац.

– Перебір!

Втім, той не звернув увагу ані на карти, ані на гравців.

– Лосьєв! – голосно покликав він. – На вихід!

За мить Андрій опинився у кімнаті для побачень. Та він губився у здогадках. Навіть припустив, що Ксенія домоглася дозволу. А може, тут його знову допитуватимуть?

Слідом увійшов такий собі огрядний молодик, хоча і додавали йому віку гладке обличчя та окуляри у масивній оправі, крізь які він цілком доброзичливо поглянув на Андрія.

– Круглов Генадій Олександрович, – відрекомендувався він та запросто простягнув правицю для рукостискання.

Вона була у нього пітна й липка. Піт очі заливав. Андрієві нестерпно закортіло запропонувати йому носовичок. Непомітно він витер долоню ззаду об сорочку.

– Я ваш адвокат, – Круглов одразу ж виправився. – Тобто сподіваюсь ним стати, якщо, звісно, ви не матимете нічого проти. Річ у тім, що ваша дружина просила мене вас захищати.

Краплі поту досі виступали у нього на чолі. А він навіть не намагався їх витерти. Вони дратували Андрія. І як ця людина витримує їх присутність?

– Отож, до вас звернулася моя дружина? – І чому вона обрала саме його? Він такий гладкий та пітний.

– Вони з моєю дружиною навчаються разом. Ви мали б її пам'ятати. Білявка така. Вона була на вашому весіллі. Ми теж нещодавно побралися. Ксенія довго вмовляла мене. Вона вас дуже кохає. Та й взагалі, вона така мила. Проте якщо відверто, то дещо відлюдькувата, як на вашу думку? Останнім часом уникає навіть подруг. Вона казала вам, що моя дружина декілька разів запрошувала вас обох до нас у гостину?

– Ні, – зізнався Андрій.

– Бачите! Коли б не ці сумні обставини, можливо, ми з вами довіку не зустрілися б.

– Маєте слушність, – погодився Андрій. – Вдача у неї справді надто замкнена.

Зволікаючи, Круглов забубонів пальцями по столу.

– Гаразд, тоді перейдемо до справи, – він розкрив свій кейс. – Ви повинні підписати клопотання щодо призначення мене вашим захисником. Після чого наші взаємини набувають, так би мовити, цілком узаконеної форми.

Перед Андрієм лягла заздалегідь складена від його імені заява.

– Ось тут… А також сьогоднішнє число… Чудово! Формальності позаду. А зараз пропоную трішки потеревенити... ну, скажімо, як люди, у котрих є спільні інтереси і які мають шанс у майбутньому стати друзями. Насамперед мене цікавить те, що сталося у Гончарному – я маю на увазі, що сталося насправді. На мене можете звіритися, – він скоса зиркнув на двері, за якими стояв конвоїр. – Не турбуйтеся, усе залишиться поміж нами.

– А хіба Ксенія не розповіла вам, як все було?

– Ні... ні. Вона вважає, що вирішувати, казати правду чи ні, належить вам, – та одразу ж квапливо додав. – Та я попередив її, що допомогти зможу лише у випадку, якщо знатиму геть усе. Повірте, задля досягнення успіху це необхідно.

– Гадаю, ви ознайомилися з справою, перш ніж узяти на себе мій захист.

– Безумовно.

– І яка ваша думка, чи важко буде довести, що Горіна я не вбивав?

Очі Круглова забігали.

– Ну…

– От бачите. Ви й самі не надто вірите у мою невинність.

– Невинність – поняття не зовсім визначене навіть у юридичній практиці, – ухильно відповів адвокат. – Те ж саме вбивство можна класифікувати по-різному: скажімо, було воно спланованим чи стало наслідком самозахисту. На мій погляд, єдиний, у вашому випадку, реальний вихід – покласти на неумисне вбивство під впливом афекту. Я міг би домовитися з прокурором, і тоді на вас чекав би рік-два позбавлення волі, не більш… Гаразд, подивимося на речі тверезо. У нас з вами аж надто хистка позиція. Суд не дійме віри у те, що Горін сам зістрибнув зі скелі. А коли до того ж ви заперечуватимете безсумнівні речі, то налаштуєте проти себе не лише прокурора, але також і суддю, а тоді начувайтеся, бо на вас спробують почепити вбивство цього разу навмисне. Дослухайтеся моєї ради. Я прагну вберегти вас від помилки, яка вам задорого коштуватиме.

Андрій насупив брови.

– Скажіть, а моя дружина… вона обізнана з вашою позицією?

– Певна річ.

– І вона тієї ж думки, що й ви?

– Вона цілком на моєму боці. Інакше їй довелося б відмовитися від моїх послуг.

Розпрямляючи плечі, Андрій відкинувся на бильце стільця та глузливо подивився на Круглова.

– У такому разі, останнє запитання.

Круглов неначе відчув, що щось негаразд, та лише нашорошено хитнув головою.

– Хто ви і що вам від мене потрібно?

Адвокат змінився на обличчі.

– Перепрошую?..

– Запам'ятайте: Ксенія нізащо не пішла б на це. Нізащо, – підкреслив Андрій. – Ані на рік, ані на півроку. Вона не дозволила б засадити мене навіть на місяць. Ви прорахувалися, Круглов. Хто вас до мене підіслав? Якщо не моя дружина, то хто?

Троян, котрий чув через навушники усю розмову від початку й до краю, люто саднув кулаком по столу.

– Ти, виродку! Як я маю з тобою вчинити, аби розв'язати тобі язика?

Від цього струсу приймальна бобіна в котушковому магнітофоні на мить застопорилася, і стрічка утворила петлю.