Розділ 2.4

До світанку він не змружив ока, остерігаючись заснути і остерігаючись поворушитися. Він вже не йняв віри сповільненому диханню сусіда. Йому здавалося, варто було на мить заплющити очі – і той вже крадеться до його ліжка з лезом у руці.

Удосвіта сон зрештою здолав його опір. Ніби удар струму, відчув він дотик Тихона, що намагався його розтермосити. Андрій прокинувся з переляканим на смерть обличчям, усвідомив, що час його ще не настав та полегшено звів дух, вдруге упускаючи голову на подушку.

Цього разу він таки подбав про відлік часу – навик ще зі спорту: на дистанції ніколи стежити за стрілкою годинника, а контролювати ж себе треба, надто, коли суперник поза очима.

Про себе він відзначав щокожне занурення, а згодом підсумовував час. Віддаючи йому акваланги, Тихон підбив підсумок.

– Повітря залишилося на півгодини. Працюємо по вісім хвилин. Зараз твоя черга, потім – моя, і знову – твоя. Разом три занурення. Решти шести хвилин саме вистачить, аби видостатися з гроту.

Андрій похолов. Згідно з його власними підрахунками, аквалангів мало стати лише на вісімнадцять хвилин, а далі – на берег, за новою парою. Ні мало ні багато, добрих дванадцять хвилин різниці! Він у це відмовлявся вірити, хоча готував себе саме до такого висновку. Помилка виключена, ще жодного разу його метод не зрадив. Ну, набігла б похибка, у крайньому разі, близько хвилини. Але щоб дванадцять? Ні, це неможливо.

Занурення – вісім хвилин. Непогано! Шістнадцята хвилина належатиме вже йому, Андрієві, і вісімнадцята, остання – теж йому! Отже, Тихон справді вирішив його позбутися, до того ж сьогодні. Ясна річ, адже тепер він упорається сам, без помічника. Андрій більше йому не потрібний. І знає забагато.

Як же діяти – втікати? Але від Тихона не сховатися. Місцевість він знає, як старі свої чоботи. А вже тоді – жодних шансів: рука у нього – наче у горили, типовий вбивця. Є лише один вихід: помінятися ролями.

Андрій протримався під водою належний час. Потім, відпустивши загубник, заходився швидко випускати повітря. Бульбашки струменем подалися догори, застряючи під стелею. Він, досвідчений підводник, добре знав, скільки повітря виходить щосекунди, та мав вивільнити шістнадцятихвилинний запас, не більше й не менше. Вісімнадцять мінус шістнадцять. Він згоден залишити Тихонові саме стільки, скільки той подбав залишити йому.

«Отепер я гратиму з тобою у цю гру. Кажеш, моя черга – після твоєї? У жодному разі, на твоїй і покладемо край», – узяв він собі мстиву думку.

Тихон прийняв зміну, не запідозривши, що його намір викритий. Дивлячись йому в потилицю, Андрій враз пригадав собі череп майора Штаузе та з огидою усвідомив, що довіку, мабуть, не спроможеться увійти до цього тунелю й переступити через другий, котрий належав Тихонові.

Ледве той зник у тунелі, як ним опанувало прагнення чимскоріш залишити це зловісне місце. Він насунув на обличчя маску, набрав повні легені повітря та пірнув під стіну. Тунель вивів його на поверхню. Андрій підплив до мотузяної драбини та видряпався нею на край розпадини. Врешті скинув донизу драбину, знищуючи сліди. Перестрибуючи з одного валуна на іншій, спустився зі скелі.

Гідрокостюм ще не встиг висохнути, як він вже був поряд з наметом. Схопив тільки власний рюкзак, решту речей закинув до намету й підпалив. Полум'я з жадібністю напалося на розіп'ятий брезент, облитий залишками бензину. Непомітне у сонячних променях, воно виказувало свій наступальний рух тим, як швидко згорталася та обвуглювалася тканина. Пал торкнувся обличчя Андрія, спонукавши його відступити.

Без жалю поглянув він востаннє на пломеніюче вогнище, підкинув на плечі рюкзак та подався у гори. Жодної зайвої хвилини він би не затримався на цьому березі, з яким нещодавно поєднувалося стільки божевільних надій.

*****

Туристи не збрехали. За півтори години ходи гірськими стежками Андрій врешті-решт дістався шосе. На узбіччі стояв дороговказ з написом: «Гончарне. 15 км».

Сонце нещадно палило над головою, перетворюючи висохлу землю на величезну розпечену пательню. У знемозі присів він на розм'яклий асфальт. Ковток прогрітої води з фляги дещо зволожив горло. Андрій насилу утримався від спокуси вихилити її одразу всю.

До Гончарного його підкинув моторолер з вантажним причепом. Звичайне собі кримське село, у якому селяни віддають перевагу випасу худоби перед землеробством. Уподовж дороги – глинобитні хатинки, розсохлі під сонцем. Фруктові сади: персики, абрикоси. Їхні пахощі наситили повітря, приваблюючи п'янким ароматом та обіцянкою тінистої прохолоди.

– Де вас висадити? – чимголосніше запитав чуйний водій крізь гурчання мотору.

– Біля автостанції, коли ваша ласка, – так само голосно відповів Андрій.

– Якщо вам на рейсовий, то ви спізнилися. Наступний буде лише завтра.

– Як же мені дістатися, у такому разі, Симферополя?

Той співчутливо похитав головою.

– Маю великий сумнів, аби о цій порі пощастило впіймати подорожнє авто, – він зупинив моторолер. – То що ви вирішили?

Андрій знизав плечима.

– Тоді якнайближче місця, де можна прийняти холодний душ чи щось на кшталт цього.

– Тут є непоганий льох, – пригадав водій. – Можу вас підкинути. Подеколи там зупиняються заїжджі туристи. Можливо, вам зрештою поталанить, і хтось з них та погодиться доправити вас до Ялти чи Севастополя.

– Слушна думка! – охоче відгукнувся Андрій.

Вхід до бару під морською назвою «Якір» охоронявся двома стрункими, наче факели, кипарисами, а ще навертався на очі завдяки напівкруглому піддашку та дверям із струганих дощок з мідними кільцями замість ручок. Андрій збагнув, чому той назвав його «льохом». Донизу провадили вузькі й стрімкі гвинтові сходи, що добігали кінця у напівтемній залі. Інтер'єр копіював старовинну корчму: склепінчаста стеля, низько звисаючі жовті ліхтарі, довгі дерев'яні столи для п'яної гульні, на одному з яких майстерно був видряпаний ножем якір, оповитий змією, на спомин, звісно ж, про художника. Вуличну спеку раптово змінив шпаркий холод підземелля. Відвідувачів він налічив небагато, мабуть, усі вони були місцеві жителі, позаяк жваво перемовлялися поміж собою, коли він увійшов. Та лише на мить перервали розмову, аби зміряти оцінюючим оком стороннього.

Справді, Андрій відразу ж почувся чужинцем, а таки сміливо наблизився до стійки і замовив кухоль пива. Він зауважив, що пили ті, свої, та вирішив не відставати, нехай на полицях, здається, і був вибір інших напоїв. Бармен повернув кран невеличкого барила, з якого полився пінявий струмінь.

– За комуністів ладу було більше, – почув він продовження перерваної розмови. – За три години прогулу звільняли з роботи, а нині – що? Допомогу платять, аби не працювали. Люд геть обледащів. Онде, половина стоїть на базарі, торгує.

– Так на що жити? Хіба на допомогу проживеш?

– Де там! Чули, незабаром вкотре ціни підскочуть!

– Очманіли вони там нагорі, чи що?

– Авжеж, усі вони мафією пов'язані. Нема їм діла до простих людей. Аби собі відітнути шматок. Вір їм, аякже! Лише обіцяють.

Схоже, про нього забули.

– Чув, сюди мимоїздом завертають туристи, – зронив Андрій, звертаючись до бармена, який рідше за інших приймав участь у розмові, час від часу хіба що вставляв слівце. – Я шукаю подорожнє авто. До Ялти, Севастополя – байдуже, куди. Аби якомога швидше поїхати звідси.

Але той з сумнівом похитав головою.

– Боюся, доведеться довго чекати. Останнім часом автівки їздять зрідка.

– З усім тим буду вдячний, якщо ви мене попередите.

Андрій мигцем озирнувся у бік компанії, що нарікала на життя, та в колі якої раптом вдруге запанувала тиша. Вочевидь, вони дослухалися. Впавши очима на його погляд, селяни якось ніяково заворушилися та знову повернулися до політики.

Він відсьорбнув з кухля. Пиво видалося непоганим. У шлунку розходилася приємна прохолода.

– Миле у вас селище.

Бармен не поспішав підтримати намір незнайомця зайти у розмову, продовжуючи протирати начиння вафельним рушником, перекинутим через плече. З нього безперервно котився піт, попри пивничний холодок, тож він раз у раз витирав тим самим рушником розпашіле обличчя.

Тоді Андрій ризикнув безпосередньо торкнутися теми, що його цікавила. Він мав на меті поставити барменові декілька запитань, можливо, тут щось відомо про справу, яка принадила сюди Тихона.

– У вас тут ходять якісь чутки щодо німецького судна, затонулого за часів війни край тутешніх берегів. Кажуть, гітлерівці намагалися вивезти на ньому цінні експонати, зібрані з кримських музеїв. «Св. Мартін» – здається, так воно називалося.

– «Св. Мартін»? – несподівано підхопив той. – Справді! Воно затонуло у сорок четвертому в Ласпінськой бухті.

– Його підняли?

– Ясна річ! Одразу ж по війні.

– Але щось таки зникло. Скіфські коштовності, еге ж?.. Ви щось чули про це?

– Ще б пак! Та в нашому селі ви не зустрінете такого, хто б не чув! Цілих півстоліття минуло – і ніхто не міг добрати розуму, куди вони поділися. Тоді ще обшукали все дно, увесь берег. А вони мов крізь землю пішли. Тільки нещодавно вийшло наяв. Знайшовся один настирливий. Виявляється, німці примудрилися заховати скарби в одному з підводних гротів. Розумієте, кому спало б на гадку?..

Андрій захлинувся ковтком пива.

– Що… що ви кажете? Їх знайшли, я добре вас зрозумів?

– Певна річ, знайшли! Минулого року.

– І що… всі?

– Звісно! – уражений його недовір'ям, підтвердив бармен. – Вони тепер знаходяться у Симферополі, у краєзнавчому музеї.

Було від чого сторопіти.

– І вам відомо, хто їх знайшов? – досі не наважуючись пойняти віри, допитувався Андрій.

– А хто ж не знає? Хлопець-бо вихідець з нашого села, Борис Горін.

– А де він зараз?

Йому вдалося помітно злякати співбесідника, очі того забігали, та й голоси за плечима Андрія неначе знов повтихали. Чисто інтуїтивно він відчув, що поставив дражливе запитання. Уникаючи його погляду, бармен відповів притлумленим голосом, так, немов чекав, що односельці не пробачать йому цього одкровення.

– На цвинтарі.

– Перепрошую?..

– На жаль, він помер.

– Невже?.. – поміркувавши, Андрій обережно додав. – Проте, судячи з ваших слів, це сталося нещодавно. Я маю на оці... його смерть.

– Зовсім нещодавно, – поправив бармен і додав, присунувшись до нього впритул та дихаючи спиртним. – На кінець червня, 29-го. Ще не буде й сорока днів. Вам може збігти на думку, ніби у мене бездоганна пам'ять. На жаль. Того дня з цього приводу тут зібралося півселища. Найбільша виручка за місяць. Щоразу, коли я розгортаю касову книгу, в око мені впадає це число. Через це я і запам'ятав його. А зовсім не тому, що це сталося на Тихона, – він крадькома перехрестився, чи то за упокій душі, чи то благаючи Бога пробачити йому цей гріх.

– На Тихона? – нашорошився Андрій.

Бармен лише знизав плечима.

Та й сама дата – 29 червня – немов нагадувала про щось. І, як на його думку, він вже знав, про що: вона була вигравійована на Тихонових обручках! День ап. Тихона! Скільки дивовижних збігів…

Андрій поскаржився, що йому забракло повітря, підхопив рюкзак та вийшов на осоння.

Уся ця історія посіяла у ньому марновірний страх, нехай і доволі невизначений. Але потреба знати правду вабила його до неї, хай там що. Запитавши шлях на цвинтар, він перетнув село, та зі шпилю каплиці, що тьмяно полискував золотавою фарбою, випираючи з густого листя, здалеку зорієнтувався, що це саме те місце, яке він шукав.

Затінок кладовищенських алей оберігав тишу. Йому не пощастило знайти вартівника, проте жінка, закутана у чорну хустку попри спеку, без вияву цікавості чи подиву вказала надгробок, який він розшукував.

Власне, це був старий родинний склеп, що встиг потемніти від часу та де-не-де пішов тріщинами. І лише свіжа табличка вказувала на те, що його відчиняли зовсім недавно. Сонячний промінь, добуваючись крізь сплетені гілки дерев, напіввідзеркалювався у гладенькій чорній плиті, що на ній під хрестиком стояв напис:

«Горін Борис Львович. 10.02.65 – 29.06.94»

Все так. Але те, що побачив він далі, прикувало його до землі.

З овального портрету на нього дивилося обличчя Тихона.

*****

Андрій продовжував стояти наче прикипілий. Щойно він убив людину, померлу місяць тому. Ця людина-примара була у пошуках кладу, котрий нещодавно сама ж і знайшла. Його мало не знудило.

– «Пам'ятай про смерть»… На жаль, ніхто не знає, коли надійде його час.

Цей незворушний голос пролунав ззаду так неочікувано, що вдруге змусив його здригнутися й водночас привів до пам'яті. Він озирнувся й побачив священика, з-під клобука якого вибивалися пасма сивого волосся. На носі були окуляри в старомодній оправі. Складені на поясі руки тримали молитовник. Неподалік Андрій зауважив гурт, що прямував до виходу, у траурному вбранні. Найближчі родичі намагалися затриматися над щойно присипаною могилою.

– Чому він помер? – запитав Андрій, вказуючи на табличку.

– Маєте рацію, – відповів той, гадаючи, що співбесідник міркує так само, як і він. – Коли людина помирає у тридцять років, це здебільшого викликає підозру, що вона не померла природною смертю.

– Поясніть, панотче. Я маю знати правду.

– Лише Богові відома правда, – зітхнув священик. – Люди ж подейкують, ніби цей нещасний наклав на себе руки. Колись самовбивць ховали осторонь, без відспівування. Та нині Церква дивиться на це поблажливіше. Тут лежать вкупі праведні віруючі та запеклі атеїсти. Усі вони діти Пана нашого. Пером земля їм!

Після перерви він уважно подивився на Андрія крізь окуляри, ймовірно, аби пересвідчитись, що зроду його не бачив.

– Ви були знайомі з покійним?

– Ні, ні, у жодному разі! – з перебільшеним запалом заперечив Андрій. – Хоча, мушу визнати, обличчя видається мені знайомим. Немов я його вже десь бачив. Скажіть, він не мав часом братів?

– Він був сам у родині. Бог не дозволив його матері народити більше дітей.

– Гаразд, а бічні родичі – як ви гадаєте, адже й кузени часом бувають дуже схожими?

– Змушений вас засмутити, – священик заперечливо похитав головою.

– Ви цього певні?

– Авжеж. Увесь їхній рід, від діда до прадіда – тут, на цьому цвинтарі, – він виразно рухав вільною рукою, тоді як інша досі притискала до грудей молитовник. – Я вінчав його батьків та хрестив його самого. Можете мені повірити. Іноді таке трапляється: бачиш когось вперше, а здається, немов ви знайомі вже оддавна.

– Звісно, так буває.

– Сину мій, нехай марні сумніви не крають вашу душу.

– Дякую на доброму слові, панотче. Та, якщо ваша ласка, я б хотів вас ще дещо запитати.

– Не бентежтеся, питайте.

– Адже ви щось знаєте про те, як він загинув?

Священик на мить замислився. Здавалося, що і в нього на серці був неспокій, хоча невдовзі йому самому належало перейти до кращого світу.

– Його душа була охоплена сум'яттям. Я силкувався йому допомогти, але... він вважав за краще вчинити на власний розсуд. Шкода!

– Ви щось знали?

– Сину мій, люди приходять до церкви, аби довіритися Господу, а не мені.

– Даруйте!

– Розповідали, що він зірвався зі скелі при очах у всіх, та більше не виплив. Море відмовилося повернути його.

– Як! Тіла не знайшли?

– Шукали довго, усім селом. Та його, мабуть, течією понесло. Є там одна потужна течія.

– Дозвольте, але ж ви самі його відспівували!

– Я дійсно відправив панахиду. Одначе тіла тут немає. По християнському звичаю, захоронена порожня труна, а над нею викарбувано ім'я покійного. Тепер це місце, куди приходить його стражденна душа. Тож хай змилується над нею Господь!

Андрій перевів із співбесідника на склеп здивований погляд. Тіла тут немає! – стукало у нього в скронях.

Вітер загорнув край траурної стрічки, заплетеної у вінок. Він прочитав напис, зроблений нерівними сріблястими буквами: «Коханому Борису від скорботної Ксенії».