Розділ 2.5

Над вечір відвідувачів у барі додалося. Позбиралися охочі до преферансу та футбольні уболівальники, котрих звів учорашній матч поміж «Таврією» та львівськими «Карпатами». Дехто з зиском продав на ринку персики й завітав, аби відзначити цю подію. Дим, поповнюючись почергово з різних кутів, сивим туманом кужелився під низькою стелею.

Андрій сперся ліктем на стійку та, ковтнувши гіркувате задимлене повітря, зажадав:

– Бармен, пива! – та згодом розмислив. – Ні, стривайте. Чи не знайдеться чогось міцнішого?

Той виставив перед ним порцію горілки. Андрій вихилив склянку, не заїдаючи. Бармен, напевне, мав вважати, що так чинять лише рибалки. Дочекавшись, коли клієнт зажадає наступну, повідомив:

– Схоже, вас тут розшукувала одна молода особа. Я відповів, що, можливо, ви ще повернетеся.

Андрій не йняв віри власним вухам.

– Нісенітниця! Хто б мене шукав? Налийте краще повну.

Бармен долив так, що трохи не перелляв через вінця, але стосовно дівчини обставав за своїм.

– Вона в деталях змалювала вашу зовнішність. Не забула навіть родимку на підборідді, – він тицьнув пальцем у відповідне місце на власному обличчі.

– Ви що, маєте мене за бовдура?

– Аж ніяк, – незворушно відповів бармен. – Погляньте он туди.

Андрій повернувся й біля входу побачив Ксенію, що видивлялася його навсібіч. Він мало не зомлів. Її очі ще не відзвичаїлися від сонячного світла, тож вона його не відразу помітила.

Раптом її обличчя засяяло радістю, вона підбігла та вчепилася йому на шию при очах у селян. Ті повитріщалися, цього разу не приховуючи зацікавленості.

– Ти не уявляєш, як я за тобою знудилася!

– Як ти мене знайшла? – його, здається, набагато більше, аніж її, бентежив театр, котрий вони влаштували для оточуючих.

– Любий, я тебе шукала повсюди. Я так за тебе хвилювалася!

– А це ще з якої речі?– здивувався він, адже вона не могла знати.

– Я дуже переймалася, аби з тобою не трапилося нічого лихого! – уникаючи відповіді, тим часом правила вона своєї.

– А що мало трапитися?

– Та, Богові дякуючи, ти знайшовся! Яке це щастя!

– Гаразд, може, щонайперше нам краще піти звідси, – він запропонував це через глядачів, почуваючись украй ніяково тому, що за їх присутності вона вимастила його губною помадою. – Розповіси дорогою.

А от дорогою – куди? Поставити собі це питання йому не спало на думку.

Він навіть не знав, як розповісти про те, що сталося. Та вона сама несподівано стала йому на допомозі.

– Де він? – спитала Ксенія занепокоєно, щойно вони опинилися на вулиці.

– Не турбуйся. Він вже нікому не заподіє шкоди, – у відповідь на її запитливий погляд Андрій вимовив здушеним голосом. – Я вбив його!

– Ти… його вбив?

– Так. Бачиш, я став убивцею!

Ксенія подивилася на нього тямущо.

– Тобі не слід себе картати. Він цього не вартий.

– А ти звідки знаєш? – раптом спохопився він. – Та й взагалі, що тобі про це відомо?

Вона впустила очі.

– Це неважливо. Головне, я не хочу, аби ти почувався винним через мене.

– Через тебе? До чого тут взагалі ти? Це був вимушений крок! Я його вбив, захищаючись, бо інакше він міг убити мене! Цьому божевільному я став на шляху лише тому, що знав про його міфічні скарби!

Андрій затнувся. Цієї миті він упіймав себе на тому, що припинив вірити у самогубство Горіна. Те, що його тіло так і не знайшли, схиляло до думки, що Горін не вкоротив собі віку, нехай з якоїсь причини і дозволив усім так вважати, а це він, Андрій, втопив його у гроті, змусивши піти за трагічною долею майора Штаузе. Втім, лише зациклений маніяк міг би вдруге розшукувати ним самим знайдений клад, та ще й дотримуючись колишнього нераціонального шляху. Іншого пояснення цьому не було.

– Тобі ні в чому собі дорікнути. Радше моя провина в тім, що я відпустила тебе.

О, Ксенія! Вона була й залишиться романтичною домогосподаркою.

– Ходімо, – запропонувала вона. – Є одне місце, де ми зможемо переночувати так, аби господар нас звідти не випер.

Єдина вулиця розтинала навпіл селище, з неї вони зійшли на вузьку стежину, що кривуляла поміж дворами, аж поки не дійшли до краю. Нарешті вона сміливо відчинила хвіртку в огорожі занепалого обійстя, яке розташувалося майже на підгір'ї.

Поза сумнівом, тут давно ніхто не жив. У кутку подвір'я стояв почорнілий сарай, з порожніх вікон якого долинала похмура тиша. Будинок вільно заростав бур'яном, той сягав їм колін. Упосліджуючи його на своєму шляху, вони наблизилися ганку. На проржавілій клямці висів замок. На подив упевненою рукою Ксенія понишпорила на піддашку, та зрештою знайшла ключа. Щоправда, замок поступався неохоче, тож Андрій сам узявся до справи й відчинив врешті двері.

Занедбаність позначилася на всьому, Ксенія мала слушність. Пил рівним шаром вкривав поверхню обіднього столу, що займав середину вітальні. Проломлений стілець присунений до нього. На іншого, що розповзався, сідати було небезпечно. У кутку стояв старий, як світ, засмальцьований, обідраний тапчан. Ніби на ньому народилося й померло декілька поколінь. Ані шафи, ані комоду. Мабуть, решту меблів розпродали або роздарували останні господарі перед тим, як залишити житло. Про це свідчили стіни зі слідами притулених до них свого часу шаф, зяючих отворами з-під дюбелів, а сьогодні в кутах затягнутих брудною павутиною. Андрій зачепив порожню портретну раму, що валялася на підлозі, з якої чомусь видерли світлину. Не просто чепурно витягли, а саме видерли, про що свідчили клапті фотопаперу, котрі з неї стирчали. Він здригнувся, уявивши, з якою ж-то зненавистю хтось мав отак брутально зривати чийсь портрет.

– Що усе це означає, може, поясниш, нарешті?

Та Ксенія вкотре відмахнулася.

– Не питай, прошу тебе. Принаймні не зараз. Сьогодні, коли я тебе знайшла, мені не хочеться про це згадувати.

Вона гепнулася на тапчан, той у відповідь затягнув тужливу пісню. Ксенія, немов перепрошуючи, з лагідністю розгладила зморшки, що утворилися на ньому.

– Ходи до мене. Я ледь дочекалася, коли ми знову опинимося удвох. За цей час я багато що зрозуміла. Визнаю, була дурненькою. Та я тебе кохаю і не бажаю втратити.

– Але ж, люба, – побачивши, що вона розстібає на собі суконку, він зніяковів, – я теж багато що встиг усвідомити. Як на мене, у нас нічого не виходило, бо не було можливості краще пізнати одне одного. Нам потрібен час, аби звикнути, що ми разом.

– Ти справді мене не знаєш, – заперечила вона. – А я неабияк прагну зробити тебе щасливим. Просто тут. Просто зараз.

Вона схвильовано схопила його за руку й притиснула її до своїх грудей, під якими ледь тріпотіло серце жайворонка.

*****

На вікнах бракувало фіранок. Місячне світло безперешкодно потрапляло крізь віконний отвір та прямокутником лягало на дощату підлогу. Вони залишили вікно відчиненим навстіж. Зовні долинав монотонний спів цвіркунів. Ксенія мирно сопіла, уві сні прагнучи перетягнути на себе ковдру, на яку перетворився розстебнений спальний мішок. Андрій почувався незатишно на жорстких пружинах – немов на купі металобрухту, й дивувався, як її не зачіпали усі ці незручності.

Та вона засовалася під ковдрою і заспокоїлася щойно тоді, коли встромилася носом у його плече. Не розплющуючи очей та, певно, не розтуляючи губ, промимрила оспалим голосом:

– Хочу пити.

– Хвилинку зачекай, люба, – відповів Андрій, неохоче підводячись з нагрітого ліжка, аби принести їй води.

Вона одразу ж заволоділа його частиною ковдри.

Він пригадав, що на подвір'ї, поза будинком, стоїть колодязь.

– Зараз, зараз.

Він запалив свічку, з її допомогою відшукав під ліжком свої кросівки, вліз у них та поплентався до виходу, зрештою, не кваплячись, аби не загасити тонке полум'я.

Під дверима на підлозі лежала згорнута газета, певне, пропхата крізь щілину листоношею, брудний відбиток його власної підошви вказував на те, що він став на неї, коли заходив. Андрій нахилився й підхопив її з підлоги. Таким чином можна визначити, як оддавна господарі залишили оселю. Він поглянув на дату. Полум'я затремтіло спільно зі свічкою. 29 червня! Надалі його переслідувало це фатальне число! Скрізь одне і те ж – неймовірний збіг!

Газета випала у нього з рук. Він прожогом влетів до імпровізованої спальні й розтермосив Ксенію.

– Ти мені поясниш? Чия це хата?!

Ксенія збагнула, що відмагатися безглуздо, підвелася на тапчані й перелякано затулила обличчя долонями.

– Бориса, – зізналася вона придушеним шепотом та зігнулася навпіл, ніби в очікуванні на удар батогом.

Застогнавши, Андрій узявся за голову. Потім заметушився кімнатою, копаючи ногами усе на своєму шляху.

– Але чому, чому саме тут?

– Це єдине місце, де ми могли переночувати, – нагадала вона на своє виправдання.

– Де ми могли переспати, – поправив він. – Адже ти задля цього затягнула мене сюди? Як тобі спало на гадку займатися цим тут?

– Вибач, – з благанням у голосі відповіла Ксенія. – Я лише прагнула довести, як я тебе кохаю.

Раптом вона схопилася й повисла на ньому, намагаючись утримати в обіймах. Андрій обурено відсторонився.

– Негайно забираймося звідси!

– Вночі?!

– Послухай! Щойно я убив людину, а зараз ти примушуєш мене ночувати у його помешканні, на його ліжку?!

– Та ж нам однаково більше ніде піти! Благаю! Почекаймо принаймні до світу. А вранці одразу ж підемо. Обіцяю, що більше ні про що тебе не проситиму.

Він дещо злагіднів.

– Гаразд. Залишаємося, але тільки до світанку.

– Який ти милий! – вона звелася навшпиньки, аби чмокнути його у підборіддя.

– Та за умови, що ти мені все розповіси, – додав він. – Негайно!

– Згода, – відгукнулася вона вже з дещо меншим запалом.

– Тоді починай. Як ти тут опинилася?

На її обличчя набігла тінь. Приготувавшись розповідати, вона відвернулася, наче дитина, що завинила.

– Я бачила тебе тієї миті, коли ти сідав до авта коло готелю.

– То ти стежила за мною!.. Гаразд, – він вкотре спромігся себе опанувати. – А відтак, ти знала, хто він насправді?

– У мене виникли підозри. Особливо по тому, як віч-на-віч зіштовхнулася з справжнім професором Кондрашевичем.

– Адже ти й раніше знала Тихона... тобто Горіна?

Ксенія спочатку лише безгучно хитнула головою на підтвердження: щось завадило їй відповісти.

– Він мій колишній наречений, – нарешті зізналася вона.

Андрій так і сів.

– Твій… наречений?! Стривай, я, здається, бачив вінок на його надгробку. Там був напис: «Коханому Борису від… Ксенії». Але ж ти знала, що він живий! Ти була з ним у змові?!

– Брехня, я про це й не здогадувалася, принаймні, до появи так званого професора. Повір, я, так само як усі, вважала, що він потонув у морі. При моїх очах він зірвався з двадцятиметрової висоти і вже не виплив. Коли ти мене вперше зустрів, я щойно поверталася з поховання. Так, визнаю, моя провина у тім, що я відразу не все розповіла… тобто збрехала. Та я гадала, що як скажу тобі, ніби він мене попросту кинув, то сподіватимусь на твоє співчуття, а якби ти дізнався, що він загинув, то зглянувся б на нього замість мене. Адже мені було так самотньо, і я так боялася тебе втратити! Коханий… Ти мені пробачиш?

Втім, Андрій її вже не слухав.

– Так, нарешті я збагнув. Вибір, що випав на мене, не випадковий! Не лишається анінайменшого сумніву, що у цій комедії, від оголошення у газеті до пошуку неіснуючого скарбу ролі заздалегідь розподілили. Він напевно розрахував, що як безробітний я неодмінно поведуся на це… Дідько! – він ляснув себе долонею по чолу. – Адже витівка з лікарем – теж його рук справа! Звісно! Він підкупив його, змусивши до прилюдної заяви у пресі, й одразу ж вислав до Африки, знаючи, що так собі я цього не залишу. Авжеж, – продовжував він розмірковувати. – Тепер усе стає на свої місця. Річ проста. Довідавшись, що ми одружилися, цей маніяк – либонь, з помсти – обмірковує, яким чином видурити мене на узбережжя та вбити. Хоч і що кажи, а спосіб таки доволі бузувірський, якщо пригадати, скільки часу й зусиль пішло на те, аби розібрати цей клятий завал. Я ставлю собі запитання: чому він не зробив цього відразу ж, щойно ми приїхали? Сто разів мав він можливість без жодних проблем покінчити зі мною та надійно заховати тіло. Ніхто й ніколи не знайшов би моїх слідів, як ніхто не знайшов останки майора Штаузе. Напрошується відповідь: він був трохи несповна розуму, цей Тихон; маючи на увазі щось більше, аніж просте вбивство, він затіяв зі мною цю гру, немов кішка, що ганяє мишу від однієї пазуристої лапи до іншої. І навряд чи ми знайдемо тут інший мотив.

– Я б не знесла, якби з тобою щось трапилося!

– Безперечно, ти мала рацію. Не слід було мені виїжджати. Від самого початку справа тхнула чимось підозрілим. Дарма я тебе тоді не послухав.

– Богу дякувати, усе вже позаду! Викреслимо ці неприємні дні з нашого життя, неначе їх і зовсім не було!

– А чи вийде?

– Ми докладемо зусиль.

Андрій замислився.

– Які слова ти йому казала?

– Не розумію тебе.

– Ти кохала його?

Ксенія спохмурніла.

– Чому ти про це питаєш? Нас це ніяким боком не стосується.

– Але ж ти його кохала, хіба ні?

Вона зволікала, обмірковуючи відповідь.

– Я розчарувалася у ньому. Він не та людина, яку я сподівалася в ньому побачити. Задоволений?

– Звідки цей тон? Невже я зачепив твої почуття?

– Бо я не маю бажання повертатися до цієї теми. Його так чи сяк немає серед живих. Тож який сенс ворушити минуле?

– А я і не збираюся, – Андрій знизав плечима. – Я лише намагаюся збагнути, що його штовхнуло на самогубство. Типи, на кшталт нашого Тихона, удаються до таких кроків у виняткових випадках. Отож я і намагаюся з'ясувати, що за надзвичайні обставини посприяли цьому чудовому почину.

– Краще б ти залишив його життя у спокої, – з несподіваним роздратуванням (втім, воно одразу ж і минуло) озвалася Ксенія.

– Але воно також і твоє.

Він мало не прохопився відносно кілець: день, коли Тихон намагався заподіяти собі смерть, мав стати днем його одруження з Ксенією, що насправді Андрій розсудливо мав намір оминути. А ще світлину, видерту з несамовитістю садиста. Він встиг здогадатися, хто був на ній.

– Ми вчасно зупинилися, – підозріло зиркнувши у його бік, відповіла Ксенія.

– Ми?

– Ну тобто... я, – та її голосу бракувало впевненості, тоді як Андрій не надав цьому значення.

– Отож-бо й воно. Тоді як наш герой виявився чуттєвим Ромео, та побіг кидатися до моря через нещасливе кохання? Як зворушливо! Непоганий епілог для слізного роману. Було б зовсім добре, якби не продовження.

– Допит ще довго триватиме? – з удаваною втомою поцікавилася вона. – Бо я вмираю, так знемагаю на сон.

*****

Андрій не наважувався заплющити очі: варто було цьому статися всупереч бажанню, як одразу ж наверталося розпухле від води обличчя мертвого Тихона. Закляклими губами той кликав його на допомогу. Одне й те саме страхіття повторювалося безліч разів.

Десь неподалік, мабуть, за огорожею сусіднього обійстя, тишу несподівано порушив собачий гавкіт, проте швидко перейшов у тужливе скавучання, як буває, коли пес упізнає свого.

Минуло декілька хвилин. Тепер вже поза хатиною хруснула суха гілка. Хто б це міг бути? Він чекав, що ось-ось здійметься котячий виск, та нічого схожого не сталося. Панувала тиша, як і до того.

Раптом якась тінь пропливла у світлому відбитку вікна, що лежав на підлозі, неначебто хтось крадькома прослизнув уздовж стіни. Невже хтось блукає довкола будинку?

Подолавши миттєву слабкість, Андрій залишив ліжко й босоніж, прихопивши з собою лише коцюбу з-під печі, вийшов на ганок. Як не дотримувався він обережності, двері зрадницьки зарипіли найостаннішої миті.

Ніч випала місячна. Навкруги – ані живої душі. Лише довгі чорні тіні під кущами. Він закляк, дослухаючись нічних звуків. Несхоже, аби хтось кинувся навтікача. І тим підозрілішою видавалася тиша.

Він змусив себе дійняти віри, ніби це хмаринка заступила місяць. Повернувшись до оселі, позачиняв на всі замки вікна й двері. І тільки серце стривожено калатало у грудях.

Над ранок зрештою сон нечутно підкрався та здолав його. Втім, він прийшов та пішов геть, здавалося, Андрій провалився лише на якусь мить – жодних спогадів.

Його збудив дотик Ксеніної руки, що зісковзнула йому на груди, допоки вона крутилася. Її рука була зимна, неначе крига. Він її спробував відсунути якнайдалі від себе, й тоді вона прокинулася. Ксенія лагідно попестила його тією самою долонею, що його налякала, аж раптом її власне обличчя спотворилося від жаху. Зойк відчаю вихопився у неї з горла з запізненням на декілька секунд.

Андрій рвучко озирнувся назад – туди, куди дивилися її очі. На шибці, пронизаній сонячними променями, був напис, зроблений чимось схожим на кров: «Чекатиму».

У нього у самого мурашки поповзли спиною. Щодо Ксенії, то накопичена нею напруга останніх днів розрядилася самим несподіваним чином: в істериці катаючись поздовж тапчана, вона безупинно ридма ридала, допоки Андрій не привів її до тями двома ляпасами навідліг.

– Це він! Він…

– Хто – він? – не втямив Андрій.

Лякаюча посмішка враз заграла на її губах.

– Борис.

– Який ще у біса Борис? – розлютився він, силкуючись, проте ж, подолати тремтіння, що мимоволі наростало всередині нього.

– Горін. Він був тут, – вона вказала на вікно. – Він залишив це мені.

– Що ти верзеш! – вигукнув він. – Тихон мертвий! Він затонув у тунелі!

Але Ксенія вперто замотала головою.

– Він приходив цієї ночі. Хіба ти не зрозумів? Вчора напису ще не було.

– Це міг бути чийсь невдалий жарт.

– На таке здатний лише він, – наполягала Ксенія. – Більше нікому. Я знаю, він живий, та повернувся за мною.

– Нісенітниця!

Замість відповіді вона спустила ноги на підлогу та взула босоніжок. Згодом підхопила кофтину.

– Куди це ти зібралася? – з пересторогою запитав Андрій, уважно спостерігаючи за її діями.

– Я маю йти.

– Скажеш, куди?

– Він не дасть нам спокою. Мені слід з ним зустрітися.

Він став у неї на шляху.

– Пусти, – наполягала Ксенія. – Він на мене чекає.

– Хто – він?.. Гаразд! Та саму я тебе не пущу. Ми вирушимо удвох.

Ксенія зупинила його порухом руки.

– Прошу тебе! Не йди за мною. Це стосується лише нас двох – його та мене. Зі мною нічого не трапиться, будь певен.

– Послухай-но! Відколи я тебе знаю, ти повсякчас намагаєшся довести, що кохаєш мене! То чому ж ти не дозволяєш мені віддячити тим самим?

Вона завагалася.

– Ну добре! Ти можеш піти услід. Але не підходь занадто близько. Намагайся триматися так, аби він тебе не бачив.

Андрій ствердно хитнув головою.

– Згоден.

Зовні йому вдавалося зберігати спокій, та клопіт краяв серце. Він надалі не йняв віри, що до цього був причетний Тихон. Саме зараз його тіло висіло в невагомості у переповненому водою тунелі. Андрія неабияк дратувала її впевненість. А проте хтось зрештою блукав вночі довкола хати, хтось залишив напис на вікні. Наміри цієї людини були на разі невідомі. Тож він і не наважувався відпускати її саму.

Прихопивши солом'яний капелюшок від сонця, Ксенія вийшла за поріг та попростувала у гори. Вона йшла, випереджаючи його кроків на п'ятдесят, вузькою стежкою, ледве помітною серед випаленої трави. Стежка петляла, часом дивуючи вигадливими кривулями, часом западала у струмок, а згодом вдруге злітала догори, оминала кручу й натрапляла на завал з каміння, та врешті зголошувалася по інший його бік. Важко було відстати від неї більш ніж на ці п'ятдесят кроків – та не спустити з ока.

Андрій не сподівався, що шлях виявиться аж таким довгим. Селище нагадувало макет на столі архітектора. Вище нічого майже не росло. Над головою височіли голі скелясті шпилі.

Вона озирнулася, подаючи знак: «далі не можна!» – та зникла за виступом скелі. Виконуючи обіцянку, він не пішов за нею, а лише наблизився до виступу, й крадькома визирнув.

Ксенія неквапливо йшла рівною площинкою, видивляючись когось навсібіч. Мабуть, це й було саме те місце, мета її походу, проте нікогісінько там не було. Раптом вона різко завернула праворуч та продовжувала рухатися вже у новому напрямку, немов на перепоні стала невидима стіна. Він не одразу добрав розуму, що ж спонукало її змінити напрямок. Підтягшись на руках, видерся на уступ у скелі, де можна було з певним ризиком стояти обініж, але під небезпечним нахилом: заважала кам'яна глиба, що нависала над ним. Натомість тепер він побачив, що зупинило Ксенію: за плато несподівано розпочиналося урвище. Висоти, на яку він звівся, було замало, аби сягнути оком дна, але тим глибша видавалася зяюча прірва. З протилежного боку ущелини у спокусливій близькості стояла гладка й цілковито прямовисна стіна – наче два будинки у вузькому провулку. Саме ущелина, залишаючись почасти невидимою, заздалегідь викликала у ньому побожне тремтіння. Він уявив собі її дно: таке ж холодне й сире, як і дно колодязя.

Зненацька з-за скелі долинув шерех покочених камінців. Ксенія озирнулася на звук, спершу з переляку увібравши голову в плечі, та згодом наче як посмілішавши. Андрій притулився до скелі, щиро сподіваючись на ранкове сонце, що висіло низько за його плечима та засліпило б кожного, хто б наважився поглянути у його бік.

Хтось спускався згори просто на Ксенію водночас з каменепадом, кого Андрій досі бачити не міг. Поткнувся на очі цей хтось не відразу, та й то лише ззаду. Що й казати, квадратовою постаттю він підозріло скидався на Тихона. Андрієві стиснуло під серцем.

Між ними поточилася розмова, та мінливий вітер приносив лише уривки фраз. Декілька разів пролунало знайоме ім'я. Подеколи вдавалося дібрати цілі словосполучення, що мали певний зміст, але цей зміст викликав у нього лише подив, наприклад: «Можеш пишатися, ти гідна своєї бабусі… Чекати залишилося недовго…». Про гарячність суперечки свідчила запальна жестикуляція. Хоча збагнути її зміст на загал було практично неможливо.

Вочевидь, Ксенія спробувала покласти край цьому, зронила якісь слова й мала вже намір піти собі геть. Але той брутально затримав її за лікоть. Вона не могла чинити опір та лише стиха зойкнула. Натомість чоловік тепер стояв до Андрія обличчям.

Тихон!! Він живий, чи це може з'ява якась? Неймовірно, Андрій досвідчений підводник, і напевне знав, що жодна людина живою не вийшла б з тунелю. А проте це був він. Обличчя спотворене від зненависті. Ксенія виглядала на таку крихітну, таку беззахисну поруч з цим велетнем, бризкаючим слиною.

– Я мав тебе на січку посікти й згодувати рибам! – несамовито репетував цей двічі воскреслий мрець, його слова долинули навіть сюди. – Зачекай, все одно я не дам тобі жити!

Він замахнувся на Ксенію, та перелякано затулила обличчя долонями. Андрій не міг надалі залишатися байдужим свідком. Він вийшов з-поза схованки та з першою-ліпшою каменюкою, затиснутою в кулаці, озвіріло кинувся на Тихона. Як той наважився здійняти руку на Ксенію, його дружину, що так зворушливо обожнювала його?

Тихон з несподіванки та його, м'яко кажучи, рішучого вигляду відпустив її руку. Та Андрій далі напосідав, користаючись з нагоди. У замішанні той подався назад, зробив ще крок, незграбно змахнув руками – з-під його ніг до провалля посипалися дрібні камінці. Якусь мить він ще силкувався утримати рівновагу, але, втрачаючи опору, з'їхав укупі з галькою та нагло, перекинувшись навзнак, зник за гострим краєм скелі. Звуку падіння не було чути.

Долаючи огиду, Андрій наблизився до краю плато і, ставши навколішки, визирнув. На одному з валунів, що виступали над потоком гірської річечки, лежало розпростерте тіло Тихона – цього разу мертве, як ніколи. Вируючий потік ворушив його волоссям, уплин відносячи стікаючу кров.

– Та й по всьому, – ствердив Андрій, зводячись з колін. – Цього разу він вже напевно мертвий.

Його проймав мороз. Насилу вдалося розтулити задерев'янілі пальці, з котрих вислизнув камінь.

Ксенія нерухомо сиділа навпочіпках та куталася у кофтину, її тіпало чи то від холоду, чи то від зазнаного хвилювання. Він опустився поряд та обхопив її за худенькі плечі. Тоді вона притиснулася до нього, і він збагнув, що вона боїться набагато більше, аніж прагне показати.

– Усе гаразд, він більше не повернеться, – спробував заспокоїти її Андрій. – Відтепер усе піде на лад. Ми будемо щасливі, і ніхто вже не стане на нашому шляху.