Розділ 1.3

У звичний для кримського літа сонячний полудень пара молодят у супроводі родичів та друзів зійшла сходинками ЗАГСу на розплавлений асфальт невеличкого дворика з квітником посередині. Наречена була вбрана у скромну білу сукню звичайної довжини, букетик троянд вона сором'язливо підносила до підборіддя, наче намагалася ним затулитися від зацікавлених поглядів випадкових перехожих. Її блідість не так впадала в око, коли вона посміхалася. Маленька долоня, така витончена у білій рукавичці, стискала руку нареченого трохи вище ліктя. Сам наречений мав вигляд олімпійського чемпіона поряд з тендітною нареченою. Їхній шлюб обіцяв стати зразком гармонії.

Майже всі гості, що встигли з'їхатися до весілля, були з його боку. Здається, їх до певної міри шокувала така поспішність. Пояснення, на їхній погляд, могло бути лиш одне.

Андріїв батько потрапив на церемонію просто з літака, щойно домчавши з Тюмені. Він був нафтовик та працював за довгостроковим контрактом. Там у нього залишилася жінка. Андрій був шести років віку, як померла мати, тож її він майже не пам'ятав. Завдяки жорсткій вдачі батька він отримав виховання, яке цілком стало у нагоді, коли той, припинивши літати на бурову вахтовим методом, оселився там надовго. Синові саме виповнилося вісімнадцять, і він перестав потребувати опіки. Подальші стосунки між ними, засновані на взаєморозумінні, підтримувалися залежно від обставин.

Його тітка крутилася навколо нього удвох з донькою, марно силкуючись збагнути, що ж тут діється. Друзі тишком-нишком перемигувалися, та й годі. Андрій, не звертаючи на них жодної уваги, спустошував чарку за чаркою, чого як фаховий спортсмен раніше нізащо б собі не дозволив. Проте Ксенія терпляче спостерігала, як він жлуктить горілку, та вмирала від щастя.

Чи то вирішила вона не запрошувати батьків, чи то, може, ті відмовилися приїхати, цього Андрій не знав. Ксенія уникала цієї теми. Аби її не уразити, він попереджав всіх та прохав не обтяжувати розпитуваннями. З її боку з'явилося лише двійко однокурсниць. Вони були нижче від трави, тихше від води, та й взагалі трималися осібно. Змусити їх розв'язати язика виявилося справою згубною. Не помітно навіть, щоб до нареченої вони ставилися як подруги.

Пояс тамади навісив на себе сусід Віктор Гаврилович, що подарував молодятам велику пачку жувальної гумки з нереалізованого краму. Ця роль пасувала йому, як нікому іншому, і він прагнув бути веселим, як ніколи зроду.

Гості розійшлися глупої півночі. Андрій зачіпав меблі. Ксенія витягнула його з балкону, аби він з ними попрощався. Він зголосився провести її подруг до гуртожитку, мимохідь розважаючи їх, як спромога, прикрашеними розповідями про власні спортивні пригоди. Повітря сповнили пахощі кипарисів та обійняла прохолода ночі. Дорогою він протверезішав, а відтак упіймав себе на думці, як не тішить його повернення додому, де на нього чекала Ксенія. Постоявши на мосту через річку, сів відпочити у затінку на парковій лаві, але, зустрівши поліційний патруль, що глянув на нього з підозрою, визнав за слушне піти собі геть.

Ксенія господарювала сама. Начиння блищало, підлога заметена, стільці розставлені, кожен на своє місце. Квіти у вазах по всій хаті. Вона сама – у фартусі та весільній сукні з рукавами, засученими аж до ліктів. Щосили прагнула йому догодити.

Чим не ідеал? Його сповнило почуття вдячності, спричинене її намаганням дати йому якнайбільше. Але водночас він почав усвідомлювати, що його так непокоїло. Він не бачив у ній жінки, не наважувався на близькість із нею, і тим дужчий був цей острах, щобільше захоплення вона у ньому будила. Це так само, як не можна прагнути власної секретарки – можна прагнути лише жінки, що її втілює. Натомість же Ксенія в його очах ніяк не виходила з образу тієї самої секретарки. Відтак кожна наступна хвилина ставала нестерпнішою: з наближенням миті, коли він мав нарешті піти з нею до ліжка, це викликало у нього чимраз дужчий протест.

Наскільки можливо, він намагався відтягнути цю мить. Цілих півгодини плескала вода у ванній. Він навіть зуби почистив, чого на ніч зроду не робив. Він вийшов звідти, пахтіючи зубною пастою та дезодорантом, проте досі з краваткою. Ксенія почула пахощі й вирішила, що це задля неї.

Вона розібрала ліжко. Неквапливим рухом Андрій скинув з плечей піджак. Ксенія впустила очі.

– Чи не краще нам загасити світло? – спитала вона.

На якусь мить йому полегшало, бо пропозиція надійшла від неї.

На двох була тільки одна ковдра. Він увесь напружився, наче перед зануренням у зимне червневе море – й одразу ж відчув поряд її, не менш зимний, дотик. Обоє скотилися до ями посередині та мимоволі пригорнулися одне до одного. Але цей дотик не накликав йому нічого поза відчуттям певної незручності. Хоча їх тіла сплелися, перешкода й надалі не зникла. Вона була всередині нього. Ксенія дотепер залишалася для нього безпорадною дівчиною з тролейбуса, котру він ніс на руках до самого селища, з якою йому довелося ночувати на сіннику, тою, котру він бачив у цнотливій наготі біля водоспаду, – та водночас соромився будь-якої думки про неї як про жінку. Образ опікуваної ним довірливої та беззахисної дівчини глибоко увігнався до його свідомості, тож тепер, попри усі зусилля, він марно змушував себе поглянути на неї в іншому світлі. Він спробував поцілувати її в губи – та усвідомив, що вчиняє над собою наругу. При цьому вона навіть не поворухнулася, й лише очі нашорошено блищали, наче у звіра, що забився в нору.

– Знаєш, – зізналася вона, – я ще ні з ким не…

– Я здогадувався про це, – відповів він, позбавивши її необхідності домовляти.

Він підвівся, наблизився до відчиненого вікна. За ним була місячна, безвітра ніч. Легкі фіранки жодного разу не ворухнулися. Ксенія нап'яла халата, підійшла ззаду й оповилася руками довкола його талії.

– Я все розумію, – заспокоїла вона. – Але це пусте! Головне, аби ти мене кохав.

*****

Минув тиждень, що власне став молодятам за медовий місяць. Вичерпалися запаси, залишки з весільного столу. Поштова скринька наповнилася рахунками з вимогою негайної оплати. Борги надалі росли, а готівка танула при очах. Ще один такий тиждень – і нічого буде їсти. Вони й так намагалися заощаджувати. Майбутньої Ксеніної стипендії мало б вистачити, за вельми помірних запитів, ще принаймні днів на десять. Сусід винен був йому п'ятсот карбованців, хоча при зустрічі сипав повсякчасними вибаченнями. Ксенія зналася на в'язанні. Андрій випорожнив єдину шафу, вони розпускали старі змоджені светри, і вона в'язала з них теплі шкарпетки, дитячі рукавички й шапочки. Він виносив їх на базар, проте шерстяні речі літньої пори йшли украй мляво, доводилося віддавати майже за безцінь. Так вони могли протягнути ще певний час. Згодом йому таки слід було підшукати хоч якусь роботу. Але, поза спортом, він нічого робити не вмів.

Третього понеділка липня Андрій не подався, як завше, зі світом на ринок, а, ретельно випрасувавши чисту сорочку та діставши нові мешти, поїхав до себе у спортклуб. Він завжди з'являвся у своїй almamater як чепурун. Врешті-решт, це стало йому за імідж. Нехай молоде покоління поважає ветеранів.

Знайомими коридорами пересувалися тепер головним чином незнайомі обличчя. Тільки двічі він змахнув рукою, відповідаючи на вітальний вигук, на кшталт: «О, Андрію, здоров був! Оддавна тебе не бачив!». Секретарка теж була нова, дуже навіть гарненька (шеф приділяв цьому незмінну увагу), весело щебетала з якимсь хлопцем у спортивному костюмі. Побачивши Андрія, вона вмить набрала поважний вигляд та встромила носа у папери, що лежали перед нею. Він почувся ніяково. Колишній секретарці він завжди посміхався. Навіть якщо бридко на серці – не така вже й незмога змусити себе вчасно розтягнути рота до вух. Вона звикла та зустрічала його сяючими очима. Приємно бачити, що ти спроможний покращити комусь настрій. А якось він сам увійшов похмурий – і раптом вона перша, вже за звичкою, обдарувала його посмішкою. Це також стало частиною його іміджу. Успішний спортсмен зобов'язаний посміхатися.

Він спробував випробуваний підхід на новенькій – пропаща річ. Андрій важко зітхнув: яких же треба докласти зусиль, аби довести цю Попелюшку до досконалості?

– У себе? – запитливо вказав він на двері.

Секретарка здивовано простежила за його очима, після чого звернула увагу на його руки, що їх він з навмисною недбалістю притримував у кишенях.

– Ігор Сергійович зараз не приймає, – відрубала вона доволі сухо.

– Хай тільки спробує, – зухвало пригрозив Андрій, начхавши на її крижаний тон.

Вона не дійняла віри, що він це поважно, та про всяк випадок вирішила уточнити.

– А що за справа у вас?

У нього щелепа відвисла: це що за новина? Він не пригадував, щоб у цій приймальні будь-коли ставили підхожі запитання.

– Яка б не була, – бовкнув він. – Я маю бачити Науменко, та й годі.

– А я маю знати, у якій справі, – з несподіваною завзятістю вперлася секретарка; ці його руки в кишенях лише підсилювали її роздратування.

Хлопець під лад їй скептично зміряв його очима: ото нахаба!

– Повідомте, що тут Лосьєв. Гадаю, цього буде досить.

– Не пригадую, щоб Ігор Сергійович попереджав про ваш візит, – відповіла вона, щоправда, не надто впевнено. – Як ви кажете, ваше прізвище: Лосєв?

– Лосьєв, через м'який знак, – він був здивований, що у такому місці існує хтось, кому незнайоме його ім'я.

– У списку вас немає, – проте, вочевидь, своєю наполегливістю він таки справив на неї враження. Вона помулялася. – Гаразд, я запитаю щодо вас. Та вам доведеться зачекати. Зараз Ігор Сергійович однаково зайнятий. Його не можна турбувати.

– Тобто як – зайнятий? – Андрій втратив самовладу. – Якщо ви не можете про мене повідомити, тоді я сам це зроблю, без вашої допомоги.

Він вже наче й крок зробив у напрямку до дверей кабінету – йому не встигли б перешкодити, – як раптом вони рвучко відчинилися зсередини, і сам Науменко, середніх років, кремезний, з вольовим обличчям, поткнувся до приймальні. На ньому були елегантний світлий костюм і темна сорочка з краваткою. Андрія вразила ця зміна: раніше він не вирізнявся зпосеред спортсменів, ходив, як усі, у теннісці – хіба що не в майці.

Услід вийшли два іноземці. Навіть не зиркнувши у бік Андрія, він одразу ж повз нього пройшов до столу секретарки.

– Лєночко, авто викликане?

– Так, Ігоре Сергійовичу, вже біля парадного.

– Чудово! А ще замовте два квитки на сьогоднішній рейс до Гамбурга. Наші гості залишають нас. Герр Кюфельмайер, – розвернувся він до німця, – авто чекає внизу. Отже, до зустрічі на чемпіонаті!

Лише згодом, не здивувавшись присутності Андрія, хитнув головою:

– Заходь!

Він послабив туго затягнутий вузол краватки та самим лише порухом брів вказав на ряд стільців за довгим столом:

– Сідай… То що у тебе там? – щойно він сам розвалився в поворотному кріслі, стіл виявився для нього затісним. – Кажуть, ти одружився. Так нагло, зізнаюся, не чекав. Вітаю!

– Я і сам не чекав, – відповів не замислюючись Андрій.

– Що ти кажеш?

– Нічого… Дякую! До речі, власне через це я тут. Існує одна проблема.

– Маєш проблеми? А ти не помилився адресою? Звернися до сексопатолога.

– Мені не до жартів.

– Гаразд, катай. Що там у тебе скоїлося?

– Конче мушу знайти роботу. Все просто: вона вчиться, а я досі безробітний. Раніше я був сам, та зараз доводиться утримувати родину. Пам'ятаєте, ви обіцяли мені щось підшукати, якусь там пристойну місцинку. Ви самі запропонували зазирнути посеред липня. Оце я власне і прийшов.

– То он ти про що, – якусь мить Науменко впритул роздивлявся Андрія, що сидів навпроти, немовби вперше його побачив, а тоді спитав так, наче кпив собі з нього. – Тож яка робота тебе влаштує?

Андрія обійняло лихе передчуття. Тон надто підозрілий. Гаразд, саме час дати на здогад, що перед ним далеко не хлопчик.

– Послухайте, ви теж до цього були причетні! Як куратор Держкомітету, ви чудово були обізнані з усім, що діялося в команді. Не без вашого благословення команда сиділа на допінгу, та ще й тренер стежив, аби кожен приймав повну дозу. Обіцяв, що все буде гаразд, що він не залишає по собі жодних слідів. Ви були свідомі цього й покривали облуду.

– Агов, тихіше на поворотах! – застеріг Науменко.

– Е ні! З вашої ласки я опинився за бортом! Тепер ваш обов'язок мені допомогти!

– Обов'язок?! – він раптом схопив Андрія за сорочку, від чого та затріщала по швах, притяг до себе й процідив крізь зуби. – А ходи-но сюди, ти, жертво облуди, хочеш, зроблю так, що мати рідна... – втім, він ще й доказати не встиг, а наплив люті вже минув. – Ні, ви лише на нього помилуйтеся: безневинне дитя! Та за кого ти мене маєш?

Він нахилився, рвучко висунув край верхнього ящика та кинув на стіл свіжий номер «Спортекспресу».

– Що це? – не второпав Андрій.

– Я маю у тебе запитати: що це? – Науменко розвернув газету на 180 градусів, текст був узятий в коло фломастером, а побіч стояв величезний знак питання.

Андрій проглянув газетну шпальту. Якийсь лікар Астахов у своєму інтерв'ю газеті розповідав, що Андрій Лосьєв по тому, як з'явилися позитивні тести на застосування допінгових засобів, пропонував йому особисто чималий хабар, а у разі відмови навіть погрожував розправою. За мить шрифт поплив у нього перед очима.

– Як, втішений?

– Та це ж суцільна брехня! Він усе вигадав! Мерзенний інтриган!

– Якщо він це вигадав, то в ім'я чого? Який йому з цього пожиток?

– А й справді, який?

Науменко холоднокровно відштовхнув від себе номер, що його Андрій з люттю шпурнув йому назад на стіл.

– Не знаю. Мене це не стосується.

– Він же обмовив мене! Хіба не зрозуміло?

Але той лише байдуже знизав плечима.

– Не має значення, повірю я тобі чи ні. Головне, що тепер навколо твого імені зчиниться скандал. Поміркуй сам: хто погодиться узяти на роботу людину з підмоченою репутацією? А коли – слідство? Ні, любчику мій. З такою рекламою, – він вказав на газету, – навчися краще прибирати вулиці.

– Так чи сяк, а я доведу, що усе це брехня! – Андрій схопився на ноги, загримівши стільцем.

– У будь-якому разі це ще не привід ламати мені меблі, – Науменко надалі зберігав спокій, на противагу своєму гостеві. – І до того ж, я не маю анінайменшого уявлення про те, що за чорний кіт перебіг тобі дорогу. Пробач, мені власного клопоту вистачає.

Він натиснув на кнопку перемовного пристрою.

– Лєночко, коли у мене зустріч з угорцями?

– Саме о дванадцятій.

– Ого! – він подивився на годинника. – Часу обмаль. Авто вже повернулося?

– Так, Ігоре Сергійовичу.

– Чудово. За мить їду… І перекажіть юристові, аби приніс мені проект угоди.

Він повернувся до Андрія. Той усе второпав без слів.

– Можна нічого не пояснювати. Вже мене тут немає!

Науменко теж звівся на ноги й застебнув піджак. Лише коли Андрій дістався дверей, кинув навздогін:

– Гаразд! Хай там як, а ти завжди залишався моїм улюбленцем. Можливо, коли увесь цей гамір вщухне, місяців десь за два-три, я і зможу для тебе щось зробити. Спробуй мені зателефонувати.

*****

Андрій увірвався в корпункт «Спортекспресу», штовхнувши двері ногою. Відшукати його було неважко: газета орендувала скромну кімнатку на першому поверсі будівлі колишнього міськкому партії. Над факсом схилився юнак в окулярах і, вдивляючись у роздруківку, водночас жував канапку з ковбасою та запивав її паруючою кавою. Побачивши розлюченого клієнта, він так і закляк з набитим ротом та канапкою у повітрі.

Андрій тицьнув йому під носа газету й поклав палець на філіжанку з кавою.

– Хто змайстрував оцю гидоту? Кажи, або твоя чорна кава цієї ж миті проллється на твої білі штани. І ти їх вже ніколи не відпереш.

Хлопець із застряглим у горлі шматком промукав щось украй нерозбірливе. По декількох судомних спробах проковтнути врешті закашлявся. Андрій послужливо поплескав його по спині.

– То як, відповідатимеш?

Той ствердно хитнув головою та вдруге закашлявся. Нарешті, не зводячи переляканих очей з Андрія, він запитав:

– Чого вам від мене треба?

– Ваша газета оприлюднила інтерв'ю з цим жалюгідним ветеринаром, з цим пройдисвітом! Ви негайно надрукуєте спростування, або я подам на вас до суду за наклеп!

– Слухайте, – поступово повертаючись до тями, відповів юнак, – по-перше, я не знаю цього вашого лікаря і жодного стосунку до публікації не маю. Тому уклінно прошу відпустити мою каву. А по-друге, часопис не несе відповідальності за вислови, надані в інтерв'ю. Отож претензії раджу скерувати іншому адресатові.

Андрій насилу утримався від спокуси таки вилити йому цю каву. Останньої миті він розтулив пальці, що приготувалися виконати погрозу.

Його шляхетний вчинок сповнив юнака почуттям вдячності.

– Стривайте, – сказав він. – Ми спробуємо зараз щось довідатися.

Декілька разів поспіль набирав він міжміський номер. Нарешті йому вдалося додзвонитися. Щоправда, розмова вийшла надто коротка. Він мав украй збентежений вигляд, коли поклав слухавку.

– Від редакції вже намагалися з ним зв'язатися, позаяк було чимало дзвінків, та їм відповіли, що він виїхав за контрактом до якоїсь з африканських країн, коротше кажучи, якнайближче до екватора, і повернеться не скоро, – юнакові нічого не залишилося, як розвести руками.

*****

Андрій усвідомлював, що все це недарма. Його прагнули упослідити, поза жодним сумнівом. Астахов нахабно та відверто брехав. Навряд чи він спромігся б зрештою сфабрикувати необхідні докази, зважаючи на його поквапну втечу. Радше за все, комусь попросту знадобилося скомпрометувати Андрія. З самим Астаховим вони ледве були знайомі. Тоді – хто? Кому так на цьому залежало? У нього не залишилося суперників – адже його вже й без того зняли з змагань. Навіть близько – нікого, хто б міг бажати йому подібних неприємностей. Та саме це лякало чи не найбільше. Яким чином викрити Астахова, якщо у того не виявиться жодного мотиву, аби звести на нього наклеп, якщо не знайдеться бодай одна зацікавлена в цьому особа!

Прийшовши додому, біля парадного він зіткнувся з Віктором Гавриловичем, що завантажував пакунками багажник власної автівки.

– Андрію, тобі неймовірно пощастило, твоя дружина – справжнісіньке диво.

– Що вона такого вчинила? – запитав Андрій підозріло.

– Вимила сходи від низу до верху! – повідомив той урочистим тоном. – Такого ще не траплялося у нашому будинку!

Андрій переступив поріг та не дійняв віри власним очам: Ксенія пересунула меблі, відразу стало просторіше, на підлозі килимки (як вона їх знайшла?), навіть ходити моторошно. На плиті апетитно шкварчало. Ксенія, підперезана фартухом, зустріла його занепокоєно: може, щось не так.

– Гніватимешся? – стурбовано запитала вона, спонукавши його озирнути усе довкола.

– Ти таке кажеш! – він нахилився й поцілував її у куточок рота. – Але я зовсім не хочу, аби ти перенапружувала себе працею.

– Дурниці! Аби тобі подобалося те, що я роблю.

Ксенія раз у раз вражала новими чеснотами. Йому здавалося нестерпним споглядати подібну досконалість, її чесноти врешті стали йому за докір. Іноді йому навіть кортіло, аби вона припустилася якоїсь негідної її хиби, наприклад, пересолила бульйон чи переплутала улюбленого Єсеніна з Фетом. У спільному з нею ліжку він охоче замислювався над суттю буття. Від першої ночі у них нічого не змінилося. Він був розлючений на самого себе, та не наважувався це визнати, виправдовуючись труднощами з пошуком роботи. Ксенія удавала, ніби вірить йому. Це загрожувало перетворитися на ману. Була вражена його самолюбність, він став роздратованим, і водночас дедалі більшу стерпність виявляла вона.

Він гепнувся у крісло та уп'явся в екран телевізора, передивляючись кадри гелікоптерної атаки. Звідкіля ця хроніка? А втім, байдуже! Головне, він пристрасно бажав, аби там, внизу, серед юрби втікачів – он той, що схилився аж до землі у нездійсненній мрії, аби шквал вогню оминув його – був Астахов. Тільки поткнися він йому на очі! З яким задоволенням він би подивився, як слинить та благає пощади скорчений навпіл цей жалюгідний чоловічок!

Андрій здригнувся від дотику Ксенії, що присіла на бильце його крісла.

– Я приготувала обід. З твоїх улюблених страв.

– Вибач, але маю нехіть до їжі.

– Ти навіть не поцікавишся, що у нас сьогодні на обід?

– Якось може згодом.

– Ти був з приводу роботи, – здогадалася вона. – І – дарма?

– Гірше, ніж дарма, – зізнався він. – Мене обмовили. Уявляєш, мене привселюдно звинуватили у спробі підкупу! Цікаво, чим? Бачити б мені ці гроші!.. Тепер ніхто не візьме мене на роботу!

– Не переймайся. Я піду працювати, – вона сіла перед ним навпочіпки, встромившись підборіддям у його коліна. – Я вже вирішила. Адже я скінчила курси стенографісток. Працюватиму секретарем-друкаркою.

– Ти з глузду з'їхала! А твоє навчання?

– Переведуся на вечірнє. Пусте! На долю моєї бабці припали випробування куди важчі.

– Ото вже ні! – рішуче відказав Андрій. – Аби мене, такого здорованя, утримувала дружина? Цього ще бракувало!

Ксенія помітила, що він стурбовано озирається довкола.

– Ти щось шукаєш?

– Я приніс з собою газету. Куди ж вона поділася?

– Ти на ній сидиш, – підказала вона.

– А й справді, – підтвердив він, дістаючи зіжмаканий рекламний тижневик.

– Чи це не та, яка наважилася надрукувати наклеп на тебе?

– Де там! Хіба я став би зачитуватися підхожою бульварщиною! Гаразд, поглянемо, що нам тут пропонують.

Він нашвидку продивився грубу рекламу, затримуючись лише на пропозиціях роботи – знову нічого, заслуговуючого на увагу, так, наче поза слюсарями та штукатурами, цій країні не потрібні робочі руки. Далі пішли колонки приватних оголошень. «Власник сенбернара... зможе забрати пса за гідну винагороду». «За гідну винагороду», – процитував він смакуючи, який витончений, обтічний склад! «Зникла...». Боже, та цих котів він їй наловить цілий мішок!.. «Пропоную послуги з зачаття…». Оце так сучасний підхід! Ксенія зазирнула йому через плече. Швидше – на наступну сторінку!.. Ні, досі не те. Ось, нарешті. «Шукаю високооплачувану роботу…». Цікаво, хто шукає низькооплачувану й кому ти потрібний з такими запитами?

Його розпорошений погляд на якусь мить вислизнув у вікно, думка вийшла з покори та вкотре повернула його до Астахова.

– Не збагну, навіщо він це зробив.

Ксенія, не поділяючи його тривоги та мовби намагаючись привернути до себе увагу, обережно попестила його волосся. Цей рух повернув його до свідомості. Знову побачивши щось, цього разу важливе, у газетній шпальті, Андрій відхилив її руку й подався вперед усім тілом.

«Потрібний фахівець-підводник для дослідницьких робіт. П'ятсот карбованців на день».

Оголошення, вкрай коротке за формою та неабияк захоплююче за змістом. Він перечитав його тричі. Цифра оглушлива. Невже яка друкарська помилка?

– Послухай-но! – він прочитав уголос для Ксенії.

Навіть на неї це справило враження.

– Принадно, – погодилася вона.

– Занадто принадно, – у меншому захваті, ніж спочатку, уточнив він.

– Що ти маєш на оці?

– А те, що воно зацікавить багатьох. П'ятсот карбованців на день – це ж п'ятнадцять тисяч на місяць! У мене замало шансів отримати цю роботу.

– Вір у власні сили.

– Гадаєш, мені поталанить?

– Тут є номер телефону. Спробуй! Я триматиму за тебе пальці.

На його знак вона присунула до нього телефонний апарат. Він набрав номер та зачекав. Збігло довгих п'ять чи шість гудків, аж поки з протилежного краю долинуло клацання.

– Слухаю вас.

Андрія помітно розчарував надтріснутий старечий голос. І це майже маразматичне «слухаю вас».

– Я з приводу оголошення, – почав він невпевнено, надалі запитуючи себе, чи не криється тут якась помилка.

– Хвилиночку, – проскрипів той же голос та продовжив після перерви. – Я маю вас записати. Будьте ласкаві, назвіть ваше ім'я та номер контактного телефону.

– А як же… Я хотів дещо спитати...

– Не турбуйтеся. Вам зателефонують.

Намагання щось випитати ні до чого не призвели. Ксенія подивилася на нього запитливим поглядом. Та він лише знизав плечима.

Довгоочікуваний дзвінок пролунав щойно о восьмій вечора.

– Андрій Андрійович? – перепитав той самий рипучий голос. – Чи відомо вам, де знаходиться готель «Україна»?

– Певна річ.

– На вас чекатимуть сьогодні о дев'ятій тридцять. Зверніться до портьє.

– Даруйте...

– Щодо решти дізнаєтеся на місці. На все добре!

Судячи з прощавальних слів, знайомство з непоступливим старим добігло кінця. Принаймні це одне тішило. О пів на десяту вечора, тобто за півтори години на нього чекала особиста зустріч з працедавцем.