Розділ 1.4

З жовтавим полиском світилися вуличні ліхтарі, вишикувавшись уздовж тротуару. Їхнє тління поглинало яскраве світло, що струменіло з вікон багатоповерхового готелю на майданчик для паркінгу. Безперервно розгойдувалися двостулкові скляні двері, пропускаючи сюди-туди вишукану публіку.

Андрій пропхався крізь ряд автівок, що скупчилися щільно одна коло одної, та увійшов до холлу, заставленого м'якими меблями й пальмами. Портьє поглянув на нього з випереджувальною ввічливістю:

– До ваших послуг, – ладний повторити те ж саме на англійській, французькій, і, хто-зна, можливо навіть, на івриті, якби від нього зажадали.

– На мене чекають. Андрій Лосьєв.

Портьє тямущо хитнув головою та, вказавши на ліфт, відповів без жодної запинки:

– Підійміться на шостий поверх. Номер 621.

Андрій постукав у двері покою під вказаним номером. Почувши дозвіл увійти, він переступив поріг та опинився у номері «люкс» перед людиною, вік якої не надавався визначенню, а обличчя взагалі неможливо було розпізнати за бородою, що переходила у бакенбарди, й темними окулярами. На ньому був смокінг, а смокінг приховує статуру. Господар жестом запропонував йому сісти. Сам розташувався навпроти, різким рухом відкинувши фалди смокінга й закинувши ногу на ногу. Андрій не зміг би почуватися розкутим до такої ж міри, він знав, що його уважно крізь темні окуляри вивчали очі незнайомця.

– Я вже про вас десь чув, – першим озвався той.

– Це недивно, – відгукнувся Андрій, червоніючи та переймаючись лише тим, що співбесідник міг прочитати про нього в останньому випуску «Спортекспресу». – Протягом трьох років я брав участь у змаганнях за кубок Європи. Призові місця в особистому заліку.

– Поза сумнівом, у вас чималий досвід у підводному плаванні.

– Я майстер спорту міжнародного класу.

– Непогано, непогано.

Проте він не запитав, чому Андрій кинув спорт. Та він, схоже, і спортом насправді не цікавився. Андрієві дещо відлягло від серця.

– Чим займаєтеся зараз?

Він не знав, що відповісти. Певне, ліпше казати правду.

– Нічим, – відповів він. – Користуюся випадковим заробітком, та й край.

– Зрозуміло, – хитнув головою незнайомець. – А ваше останнє місце роботи?.. Авжеж, – він і сам визнав питання зайвим. – Вас, мабуть, не налякає можливість тривалого занурення?

– Анітрохи.

– Здоров'я?

– Не турбуйтеся. Я цілком здоровий. З дитинства ні на що не хворів, – він дещо прикрасив своє минуле: насправді ж був хворобливою дитиною, та захоплення спортом перемогло хвороби. Він забув навіть, що таке нежить.

Скидалося на те, що працедавець йому повірив.

– Розкажіть про себе.

Андрій здивовано знизав плечима: що у його життєпису визначного? – та коли вже той наполягає…

– Будь ласка! Середня школа, згодом інститут фізкультури, спорт – я віддав йому півжиття.

– Шлюб не змусить вас відмовитися від мрії повернутися у великий спорт?

Як він дізнався? Втім... Андрій сховав руку, на якій була обручка.

– Хто ваші батьки? – провадив далі незнайомець, неначе й не було попереднього запитання.

– Моя родина з скромним достатком. У кожному разі, мене привчили задовольнятися тим, що є.

– Хто казав про гроші? Чому ви вирішили, що мене передусім цікавить ваш добробут?

Андрій озирнув розкішні апартаменти. Той перехопив його погляд, звівся, відчинив бар та наповнив два келихи темно-червоним вином.

– Справжній кримський мускат. Спробуйте.

Здається, господареві номера він припав до серця.

– Ми порозуміємося, – підтвердив той його здогадку. – Ви матимете можливість непогано заробити.

– На чому? – Андрій тут же вхопився за цей натяк, він вирішив, що настала його черга ставити запитання, час дізнатися, за віщо йому пропонували такі шалені гроші.

Незнайомець відповів стриманіше, аніж можна було чекати.

– Це вказано в оголошенні: підводні дослідження. Я – океанолог, у тій частині узбережжя, де ми з вами зупинимося, буде над чим попрацювати. Море приховує чимало таємниць.

– Дуже цікаво, – погодився Андрій, удаючи, ніби не помітив його бажання уникнути прямої відповіді. – А чи можна докладніше?

– На початок цілком досить і того, що я вже сказав, – відрубав той, його голос вперше набрав жорсткого відтінку. – Щодо решти, ви неодмінно дізнаєтеся, але свого часу.

– Принаймні місце… тієї самої роботи, та над чим мені доведеться працювати. Погодьтеся, що я маю право задати це питання, – наполягав Андрій.

Господар спохмурнів, навіть темні окуляри не сховали незадоволену складку, що з'явилася над переніссям.

– Вас не влаштовує заробіток? Маєте кращу пропозицію?

Андрій знітився.

– Йдеться не про це…

– Саме про це, – перепинив його незнайомець. Мабуть, він тепер дивився Андрієві просто в очі. – Я прагну, аби ви мене добре зрозуміли. Ми з вами на певний час виїдемо на узбережжя, куди – незабаром самі побачите. Та прикро буде у разі, якщо наше місцеперебування стане відоме третій особі. Те, що я роблю – робиться без афішування. Тому дозвольте мені не відповідати на подальші запитання. Ви попросту зберете найнеобхідніші речі й завтра саме о дев'ятій ранку чекатимете біля пам'ятника Суворову. Гадаю, цілком достатньо одного вечора на збори? Коли ж мої умови вас не влаштовують, маєте змогу відмовитися. Я візьму когось іншого.

– Ні, ні, я згоден, – поквапно відповів Андрій. – От лише… – він замулився.

– Кажіть, – дозволив незнайомець.

– Бачте, моя дружина – людина, так би мовити… надміру чутлива й не цілком пристосована до реального життя. Зараз я їй конче потрібен. Їй буде важко примиритися з моїм несподіваним від'їздом. У нас медовий місяць, розумієте? Я був би вам неабияк вдячний, якби ви знайшли можливість... тобто якби ви дозволили нам поїхати удвох. Обіцяю, вона не завдасть вам жодних думок, а всі турботи про неї і додаткові витрати я візьму на себе.

Він почувся геть ні в сих ні в тих: співбесідник ніби скам'янів.

– Виключено, – раптом відповів незнайомець таким беззаперечним тоном, що Андрій мимоволі навіть зіщулився. – Ви поїдете зі мною, а ваша дружина залишиться у Симферополі.

– Але хіба кому вона зашкодить? – йому не хотілося отак, відразу здаватися. – Вона спатиме зі мною, їстиме зі мною з одного посуду, я сам потурбуюся про все. Вона на диво невибаглива. Запевняю вас, через неї ви не матимете жодного клопоту.

– Ви чули мою відповідь? Обговоренню вона не підлягає, – відказав той вже роздратованим тоном, змусивши Андрія взагалі пошкодувати про те, що здійняв цю розмову. – І поза тим. Зважте: ми пробудемо в експедиції стільки часу, скільки буде потрібно. Ви мовчки робитимете те, що я наказуватиму, не ставлячи жодних запитань. Майте також на увазі: я плачу не за кожен день роботи, а за кожну добу перебування. Ви – мій, що вдень, що вночі. Ви підраховуватимете, скільки принесе вам щокожна година, щокожна хвилина, допоки ви спите, і ця думка додасть вам наснаги, аби витримати можливі незручності.

Запхавши руку до внутрішньої кишені, він витяг звідти товстий гаманець та кинув на стіл складену навпіл купюру в тисячу карбованців.

– Ось вам завдаток. Сподіваюся, цього буде досить.

Андрій з осторогою пом'яв у руках недбало кинуту піврічну платню пересічного службовця. Незнайомець мав рацію: проти останнього аргументу було важко встояти.

Він підвівся, даючи на здогад, що розмова добігла краю.

– Отож, завтра саме о дев'ятій, – нагадав господар та, провівши гостя до виходу, простягнув на подив грубу долоню. Невже серед океанологів теж трапляються трударі?

Позаду грюкнули двері, й тут Андрій усвідомив, що не довідався навіть його імені.

*****

Досліджуючи кишені у пошуках ключа, він гарячково метикував, як повідомити Ксенії про свій від'їзд, аби не споводувати у неї нападу істерики. Вона, ніби зачекавшийся песик, прибігла на скрегіт у замковій щілині. З виразу його обличчя вона здогадалася, що йому є про що розповісти.

Насамперед він помахав у неї перед очима щойно отриманою купюрою. Вона ледве зійшла з дива.

– Звідки у тебе стільки грошей? Чи ти може касу пограбував?

Тоді він набрав повні легені повітря й на видиху зізнався щодо отриманої пропозиції. Реакція надійшла саме у такому вигляді, як він і передбачав. Вії жалісно затремтіли. Очі сповнилися гірким докором.

– Не встигли одружитися, а ти вже квапишся мене покинути!

– Люба, та ж це ненадовго! Я незабаром повернуся, обіцяю!

– Ти ж знаєш, як я тебе кохаю, як мені тебе бракуватиме! Не їдь, благаю тебе! Ми підшукаємо роботу й тут, у Симферополі.

– Після цієї публікації? Ти, здається, жартуєш. Хто мене візьме? Адже я тільки і вмію, що плавати під водою. Не так легко знайти роботу за моєю спеціальністю, а вже надто нікому не потрібний спортсмен-підводник з підмоченою репутацією.

Вона торкнулася його м'язів.

– Ти дужий. Тобі до снаги працювати вантажником. Вантажники потрібні завжди. Ось, поглянь, – вона схопила газету. – Почитай інші оголошення. Оно їх скільки.

– А чи багато запрацюєш, тягаючи ящики з цвяхами? Зрозумій, щойно ми отримали шанс загребти купу грошей. П'ятсот карбованців на день, лише уяви! У будь-якому іншому місці стільки мені заплатять за місяць. Цей вчений, як на мене, доволі міцно стоїть на ногах. Ти б бачила, у яких апартаментах він зупинився. Він не лічить гроші. Наш академік такого б собі не дозволив. Може, він іноземець? Хоча, для іноземця надто вже вільно розмовляє російською. А може, іммігрант? Хто його розбере, він навіть не вважав за потрібне відрекомендуватися. Знаєш, мені здалося, він когось остерігається… Авжеж! Він на щось таке натякав. Навіть у власному номері не знімає темних окулярів. Дивний тип.

Ксенія здивовано звела брови.

– То ти не розгледів його обличчя?

– Я бачив лише його бакенбарди. Вони сягали йому ось сюди, – він провів розчепіреними пальцями по щоках, стуливши їх знову на підборідді.

Вона враз перелякано вчепилася до нього на шию.

– Я боюся.

– Ти чого це, дурненька! Невдовзі я повернуся, у нас буде повно-повнісінько грошей, ми підемо з тобою на базар та й накупимо в'язаних рукавиць тобі на зиму.

– Ні! Я відчуваю, щось тут негаразд. Відмовся від цього заміру.

– Відмовитися? Відмовитися від трьох з половиною тисяч на тиждень? А на що ми житимемо, допоки я не знайду собі постійної роботи? Любонько, тобі брак тверезого погляду на життя. Хтозна, скільки мине часу, перш ніж мені пощастить видостатися з лайна, у котрому я зав'язнув по вуха завдяки цьому мерзотникові Астахову, та й це ще надвоє баба ворожила, наш нарід такий, що вірить у підлоту вдесятеро швидше, аніж у порядність!

– Все одно, відмовся. Благаю тебе! Я завжди відчуваю, коли щось жахливе має статися.

Її очі палали божевільним вогнем. Андрій насилу відірвав від себе її руки. Вона уся тремтіла. Раптом він злякався за неї. Його заполонило таке ж відчуття, що й тоді, на придорожньому камені, на узбіччі путівця.

– Гаразд, – поступився він, як і того разу, маючи на думці одне-єдине: аби чимскоріш вона заспокоїлася, – усе буде, як ти захочеш. Не хвилюйся. Нікуди я не їду.

– Це… дійсно так? – перепитала вона, не зводячи з нього зневірених очей.

– Авжеж. Я залишаюся.

– І ти мене не покинеш?

– Та що ти! Довіку.

Враз він зауважив, що вона слабшає, та усадовив на ліжко, потішивши себе думкою, як вчасно зглянувся на її благання.

– Зле почуваєшся? – запитав він стривожено.

– Дарма, вже минає.

Та ледве він зібрався йти, як у неї знову витягнулося обличчя.

– Я ненадовго, – заспокоїв він її. – Навідаю цього океанолога вдруге. Попереджу, що розмислив. Поверну аванс та пораджу найняти когось з нашого клубу. Маю декількох відповідних хлоп'ят на прикметі.

З таким рішенням він вийшов з дому й сів у тролейбус. Проїхавши повз пам'ятник Суворову, біля підніжжя якого зранку мав його підібрати новий працедавець, він зійшов біля готелю «Україна» та рішуче попрямував через спорожнілий хол до широких сходів, застелених килимовим хідником.

Портьє цього разу був інший. Розгадавши намір Андрія, він вийшов з-за стійки і заступив йому шлях, втім, доволі ввічливо.

– Перепрошую?..

Андрієві довелося поступитися назад. Портьє терпляче очікував на пояснення.

– Я мушу негайно побачити людину з 621-го номеру.

– Хвилинку, – з півоберту той поглянув на вішак для ключів. – Мені прикро, та зараз у номері нікого немає. Отож не варто було поспішати. Коли бажаєте щось переказати…

– Мабуть, так. Перекажіть, що Андрій Лосьєв просить вибачення, позаяк не зможе пристати на його пропозицію. Сподіваюся, ви не забудете, це дуже важливо.

– Не хвилюйтеся, – відповів портьє, щось помітивши у себе в нотатнику. – Щойно пан професор повернеться, я одразу ж його повідомлю.

– Кажете, професор? – Андрій закляк на місці.

– Авжеж, – здивувався портьє. – Професор Кондрашевич з Англії. А ви хіба не до нього?

– Так, звісно, – розгублено підтвердив Андрій. – Адже він… океанолог, чи не так?

– Наскільки мені відомо.

Портьє вичікувально стежив за обличчям юнака, що відображало болісне вагання.

– Щось поза тим?

– Ні, дякую.

Андрій вийшов на вулицю під гнітом сумнівів, чи на добре він вчинив. Кількість згаслих вікон нагадувала про пізній час. Потупцювавши під ліхтарем, він повернувся до готелю. Портьє зустрів його так, немов тільки й чекав, що на його повернення.

– Знаєте, мабуть, не варто нічого йому казати, – справдив його очікування Андрій. – Завтра я все скажу йому сам. Щиро вдячний вам. На добраніч!

– На добраніч, – відгукнувся той, випроваджуючи його очима.

*****

Ксенія сама вклала його рюкзак, дбайливо набгавши туди, окрім звичних туалетного приладдя та зміни білизни, двійко светрів, спортивний костюм та навіть пляжні капці, неначе він мав намір там засмагати. Усе це вона притиснула м'ясними консервами. Таким заповненим, важким рюкзак ще зроду не був. Підкинувши його на плечі, Андрій почувся прип'ятим цвяхами до землі.

З бідою вдалося вмовити Ксенію не випроводжати його далі за поріг.

Саме о дев'ятій він вже стояв під пам'ятником Суворову, озираючись на щокожен шерех автомобільних шин. Та намагався вгадати, на чому приїде професор.

З усім тим Кондрашевич з'явився неочікувано. Андрій незчувся, як з-поза кузова вантажівки зринув мікроавтобус «Нісса» та шпарко загальмував біля самісінких його ніг. Перед ним відчинилися овальні дверцята, мовчки запрошуючи увійти до напівтемного салону. Він на разі ще нікого не бачив усередині: чи був там професор? – та щось змусило його підкоритися. І одразу ж його відкинуло на сидіння: авто так само рвучко рушило з місця.

Кондрашевич сидів за кермом. Він був сам.

– Я радий, що ти розмислив.

Розмислив? Отже, він знав, що вчора Андрій вдруге приходив до готелю.

А ще він звернувся до нього на «ти» так, ніби вони встигли випити на брудершафт.

Обганяючи автівки одну по одній, на великій швидкості мчали вони автострадою, прямуючи до виїзду з міста. На світлофорі професор зняв окуляри й потягнув рукою за бакенбарди, ті відпали.

– Запобіжний засіб. Мене могли впізнати, а мені це ні до чого.

– Кого ви боїтеся?

– Кажи мені «ти». Найближчим часом іншого співбесідника ти не матимеш… Є хтось, хто залюбки став би на заваді моїм намірам, і гадаю, що йому б це вдалося, знай він, що я тут.

– Хто ж цей хтось?

– Прагнеш усе знати? На все свій час.

– Тоді – що це за план?

Професор подивився на нього так, немов хотів сказати: «Почуття гумору тобі не бракує, приятелю».

– Це несправедливо. Ви знаєте стосовно мене все…

– Я ж казав: звертайся до мене на «ти», – перепинив його професор. – До речі, я маю також ім'я: Тихон. А відтак, клич мене, будь ласка, на ймення.

Андрій поглянув на нього скоса. Без бакенбардів той виглядав на значно молодшого, аніж здалося йому вчора у готельному номері. Різниця у віці поміж ними становила років п'ять щонайбільше. Андрій мав двадцять чотири, отже, Тихон – менше тридцяти. Цього разу на ньому була тільки легка спортивна куртка, крізь рукави якої випиналися обриси тренованих біцепсів. Очі дивилися сміливо та впевнено. Його брови уперто сходилися біля перенісся, коли він стежив за дорогою. Ця людина напевно знала, до чого прагнула. Тихон! – пирхнув Андрій, трохи не вголос. Такий бурмило, і таке богобоязливе ім'я!

*****

Прослідкувавши за від'їжджаючою «Ніссою», Ксенія вийшла з-поза кущів палісадника та, забувши перекинути торбинку через плече, схвильовано попрямувала до готелю.

Портьє саме щось намагався втлумачити арабові, а той марно силкувався його зрозуміти. Ксенія не наважувалася звернутися, допоки портьє розмовляв з арабом. Врешті-решт він її помітив, і тоді вона наблизилася, нервово мнучи торбинку в руках.

– Даруйте, але з вашого готелю щойно виїхав професор Кондрашевич, номер 621. Я маю повернути йому певну цінну річ. Мені так шкода, що ми розминулися. Він не залишив своєї адреси? Благаю вас, я мушу його знайти.

– Професор Кондрашевич? – здивовано перепитав портьє. – З чого ви взяли, що він виїхав? – він зняв слухавку й натиснув декілька клавіш. – Пане професоре? До вас тут якась пані. Вона не встигла себе назвати, але стверджує, що знайома з вами… Гаразд, – він поклав слухавку. – Я скажу вам напевно, де він зараз перебуває: у своєму номері. Ви можете зійти. Це на шостому поверсі.

Жахливе передчуття наростало у міру того, як вона підіймалася ліфтом, йшла довгим коридором, стояла в очікуванні під дверима. Коли ті відчинилися, на порозі постав висохлий старий із зморшкуватим обличчям та запалими щоками.

– Ви… професор Кондрашевич? – запитала Ксенія, вже не маючи й крихти сумніву, що її пошили в дурні.

Замість відповіді старий покликав когось з глибини покою.

– Марфушо, а ну-бо, глянь, чи мали ми будь-коли за честь знатися з цією панянкою?