Розділ 3.1

Перший автобус, що прямував з Севастополя, доправив їх до Ялти, а звідти вони тролейбусом безперешкодно дісталися Симферополя. Віктор Гаврилович зустрів їх біля свого авта, напханого пачками печива та фруктовою водою, – як завжди, весело підмигнувши.

– То як весільна подорож? Непогано провели час, еге ж?

Андрій пообіцяв собі менше засмучувати Ксенію та більше приділяти їй уваги. За цей час вона помітно схудла, хоча, здавалося, куди вже далі? Перед сном, побачивши її роздягненою, він злякався: ребра просвічували крізь шкіру. Те ж саме, ймовірно, спало і їй на гадку, тож вона зніяковіла та попрохала згасити світло.

Торкнувшись зранку її оголеного плеча, він відсмикував руку: воно зимне було, наче у небіжчика. Ксенія не чула дотику. Її обличчя зблідло, як тоді, на дорозі, коли він побачив її вперше. Він спробував розтермосити її. Після багатократних спроб йому вдалося досягти того, що вона ледь поворушила губами: Ксенія кликала його на ім'я. Тоді він горілкою виповнив склянку й змусив її зробити декілька ковтків, решту розтер на щоках та навколо шиї. Вона закашлялася й розплющила безтямні очі.

Андрій зателефонував до «швидкої допомоги», наказавши сім мішків гречаної вовни, аби якнайшвидше приїхали. Ксенія геть нічого не усвідомлювала, порожніми очима дивилися крізь стелю та мляво ворушила губами, немов спілкуючись з кимось у власній відчуженій уяві.

З появою людей у білих халатах її спершу відсутній погляд помалу почав набирати ознаки виразного неспокою.

Промовисто вимахуючи руками, Андрій пояснював симптоми. Лікар слухав з неприхованою недовірою, користаючись з нагоди, аби зміряти пульс.

– Ні! – враз вигукнула Ксенія. – Я не згодна! Геть усі! Вижени їх! – наполегливо зажадала вона, звернувшись до Андрія.

Вона опам'яталася, важко було цього не помітити.

– Люба, будь ласка, не хвилюйся. Ніхто не заподіє тобі прикрощів. Ці люди оглянуть тебе й підуть собі геть.

– Байдуже, вижени їх чимскоріш звідси! – обставала вона за своїм. – Благаю тебе! Аби я їх тут не бачила!

Лікар нерішуче подивився на Андрія, той ледь помітно знизав плечима.

– Гаразд, – погодився він сухо. – Наступного разу, коли ваша дружина знепритомніє, рекомендую зачекати, поки вона прийде до тями й спочатку порадьтеся, викликати «швидку» чи ні... Повідомте на пульт: помилковий виклик, – звернувся він до молодого помічника. – Бувайте здорові!

– Даруйте, – збентежено пробурмотів Андрій, випроводжаючи їх з хати. – Їй довелося стільки винести.

Щойно вони пішли, він повернувся до лежачої Ксенії.

– У чім річ? Вони мали намір тобі допомогти.

– Я не потребую їхньої допомоги! – палко запротестувала вона, проте за мить злагідніла, узявши його за руку. – Лише ти, ти один і потрібний мені. Твоє кохання – ось що додасть мені снаги, що мене вилікує.

– Так, але…

– Нічого не кажи, – вона приклала палець до його губ. – Краще поцілуй мене. Про одне я мрію: аби ти був завжди поруч.

*****

А проте дивна хвороба, з приводу якої Ксенія здебільшого воліла мовчати, довго не минала. Водночас навідріз відмовлялася вона звертатися до лікарів, порекомендованих Андрієм, посилаючись на власного лікуючого лікаря, котрого він і в очі не бачив. Сили то відновлювалися, то вкотре полишали її. Вона могла втратити свідомість просто посеред покою, пульс намацувався ледь-ледь, та, врешті опритомнівши, з вимученою посмішкою на змарнілому обличчі просила нічим не перейматися. Потай він радився з кращими фахівцями у місті, та всі вони висловлювали геть різні припущення. Він сам прав білизну, впевнено захопив її місце на кухні, нікуди не виходив з дому, перетворившись на доглядальника – хіба що по закупи. Знесиленим голосом Ксенія намагалася протестувати. Ясна річ, пуття з цього не було жодного. Він її лише замотував якомога тепліше, хоча саме була середина літа й гаряче повітря сонячної вулиці заповзало до вікна.

Так тривало дві доби. Вночі на третю криза минула. Вона була ще надто квола, та принаймні з ліжка вже могла підвестися самотужки.

Доторкнувшись до неї ще за день, він визнав її шкіру не такою зимною, як досі.

– Сьогодні у тебе теплі щоки, – поквапився він її потішити. – Ще вчора вони були як з льоху. Хіба що інею бракувало.

Та Ксенія не поділяла його оптимізму.

– Ні, це твої руки стали зимними, наче крига. Через це тобі ввижається, ніби моя шкіра потеплішала.

Андрій недовірливо спробував розтерти долоні.

– Нісенітниця! – відмахнувся він та став ногами на підлогу.

Раптом далася взнаки незнайома йому дотепер млість в усьому тілі. Насилу давався найпростіший рух. По декількох кроках він змушений був вхопитися за шафу, так його взяла замороч.

– Що за чортівня! Зі мною коїться те ж саме, що і з тобою.

Він бовкнув це без будь-якого заміру. Та Ксенія сторожко зиркнула у його бік. Її пальці стиснулися у маленькі кулачки.

– Це він… – схвильовано прошепотіла вона. – Лише цього разу він дістався тебе.

– Хто – він?

Андрій зрозумів одне: зараз вона має чимось його приголомшити.

– Борис.

– Борис? – повторив він за нею, відчуваючи всередині наростаючий протест: це ім'я діяло на нього як зубний бур.

– Борис Горін, – вичавила з себе Ксенія, у неї було таке обличчя, ніби вона ось-ось благатиме пощади.

– Послухай-но, годі з мене твого Горіна, чи Тихона, чи як його там, – вибухнув він. – Мені зовсім не до жартів. У мене таке відчуття, ніби мені на плечі звалили кілограм двісті вантажу. Я хочу знову впевнено триматися на ногах. Я повинен знати, як з цього вичухатися.

– Я маю тобі дещо розповісти, – у ней часто затріпотіли вії.

– Якщо тільки це допоможе.

– Обіцяй не іронізувати й поставитися поважно до того, що ти зараз почуєш.

– Гадаєш, я саме охочий поглузувати? Та я почуваюся настільки бридко, що ладен завити!

– Поза тим я тебе попередила.

– Гаразд. А зараз давай ближче до суті. То що у тебе там?

Пальці її тремтіли. Вона заховала їх під фартух, аби він цього не бачив. Вона довго змірковувалася. Андрій більше не підганяв її, він терпляче очікував, відкинувшись на подушку.

– Вся річ у біологічній енергії. Сподіваюся, для тебе цей термін – не пустий звук. Є люди, які володіють мистецтвом її перетворення майже бездоганно, і є такі, що воліють нічого не знати, а проте у змозі оцінити її вплив за вторинними ознаками, і, між іншим, роблять це з успіхом щодня, навіть гадки не маючи про те. Та зрештою правда полягає у тім, що твій стан спричинений її різким відтоком, а це, своєю чергою, свідчить, що у твоє поле вдерся хтось чужий.

Андрій розчаровано відвернувся.

– Мабуть, мені б саме стало в нагоді випити сто грамів чогось міцного – для знищення мікробів.

– Здається, я просила тебе відкинути жарти, – ображено нагадала Ксенія.

– А як на мене, я ще нічого не казав.

– Чому люди настільки вперті, що не погоджуються визнавати безсумнівні речі? Хіба екстрасенс не заряджає воду своїм полем, а шви, що зникають за лічені дні? Існує чимало переконливих прикладів впливу людини власним біологічним полем на організм іншої людини. В усіх відомих випадках екстрасенс є випромінювачем. Поміж тим, я підкреслюю, ті, кому це випромінювання призначене, – вони зовсім не є його справжніми споживачами, бо ж корисний імпульс лише спонукає до відповідного коливання їхнє власне енергополе, на кшталт того, як перебігає, до прикладу, процес модуляції радіосигналу. Відбирана у поля потужність нікчемна. Тепер уявімо цю ж картину інакше. Одержувач, налаштувавшись на частоту випромінюваного поля, працюватиме вже як поглинач самої енергії цього поля. Гадаю, тобі відомо, як працює звичайне електричне коло. Якщо в електромережу увімкнути відразу багато приладів, вони спільно потягнуть збільшений струм та спроможні навіть «посадити» джерело, залежно від його ресурсу. Отак і тут: якщо інтенсивно відбирати енергію поля, донорові попросту може забракнути сил на його відновлення, водночас він зазнає елементарний брак фізичних сил на функціонування власного організму, інакше кажучи, він «сідає», як електростанція, яку експлуатували з надмірним навантаженням.

– Добре. Але ж я ж не екстрасенс.

– Пусте! Кожна людина створює довкола себе власне біополе, лише не всі в однаковій мірі здатні уловлювати поля інших. Моя бабуся присвятила вивченню цих явищ усе своє життя. Але на той час... Ти ж знаєш, як раніше на це дивилися. Їй так і не вдалося оприлюднити результати досліджень.

Андрій знизав плечима.

– Коли й так, не надто віриться, щоб до мене це мало стосунок.

– На жаль, має, і якнайтісніший.

– Тобто?

– У цьому циклі задіяні особи, кожна з яких виконує окрему функцію. Їх лише дві: донора та акцептора. А відтак, і учасників двоє. Коли між ними встановлюється безпосередній зв'язок на спільній для них частоті, акцептор беззастережно викачує біоенергію з донора.

– Може, мені примарилося, та, як на мене, це скидається на розповідь про вампірів.

Вона сквасила губи.

– Це брутальне слово. Мені воно не до вподоби.

– Отже, я вгадав? Але тоді випада, що я...

– Ти – донор.

Настало замішання.

– Хто ж тоді вам… акцептор?

– Борис, мій колишній наречений.

– Що?! Ні, з мене годі! Не бажаю більше про нього чути!

Але Ксенія наполегливо замотала головою.

– Він не помер.

Андрій мало не застогнав.

– Твій Борис зірвався у провалля при моїх очах! Звідти не повертаються до життя!

Раптом він затнувся.

29 червня – самогубство Тихона, усі як один переконані у його смерті, навіть Ксенія. Проте згодом Андрій марнує з ним декілька тижнів на узбережжі та залишає у підводному тунелі з порожніми аквалангами. Та вже незабаром утопленик з'являється у Гончарному й погрожує розправою. Нарешті зривається зі скелі, впавши з якої, не розбитися на смерть неможливо. Так само неможливо, як і видостатися з тунелю. Тричі Тихон гинув при очах у свідків, і двічі воскресав з мертвих.

Слова Ксенії огорнули його холодом, наче з могильного склепу.

– Він живий, – правила вона своєї, – та був тут цієї ночі.

Андрій здригнувся. Усі факти свідчили радше на користь, аніж супроти її слів. Поза одним: це було неможливо.

– Ти повинен ще дещо знати, – продовжувала Ксенія, дедалі більше надихаючись. – Ці люди надзвичайно живучі. Вони майже невразливі. Мистецтво володіння своїм полем дає їм безмежну владу передусім над власною природою. У буквальному значенні їх навіть куля не бере. Тобі, мабуть, доводилося чути про те, як за допомогою біополя за лічені дні долаються важковиліковні хвороби, як скальпель безкровно ріже тіло, і як людина, не обпалившись, проходить крізь вогонь. Та це лише незначна частина правди. У кожному з нас приховані величезні можливості реабілітації. Людина ще не встигла усвідомити, наскільки вона могутня.

– Отже, він не розбився на камінні? – намагаючись не виявити недовіри, обережно перепитав Андрій.

– Ні, – вона переконано труснула локонами. – І те, що він почав тягти з тебе калорії – найкращий цьому доказ.

– Припустімо. Але тоді чому ж він не вдавався до цього раніше, на узбережжі?

– Не настільки воно просто. Перш за все він має добрати до тебе ключ. У кожного власна частота, власний індивідуальний код. Не так легко під нього підлаштуватися. Та коли вже йому вдалося тебе розкрити, вважай, що він спроможний витягти з тебе все… До речі, саме прагнення удосконалити знання привело його до бабціних робіт, вона багато чого відкрила у цій області. Як донор я його мало цікавила, у мене занадто скромний ресурс, інша річ – ти. Тепер розумієш, навіщо ти був йому потрібний?

Андрій з сумнівом похитав головою.

– Все одно, щось тут не йде в лад. Якщо він хотів перетворити мене на свого донора, тоді навіщо намагався вбити?

– Мабуть, відчув, що ти його підозрюєш?

– Маєш рацію, – вимушений був погодитися Андрій. – Він поводився доволі підозріло, тож я силкувався щось про нього випитати, ймовірно, не завжди як слід приспавши його пильність.

– Ось бачиш. А його в дурні пошити дуже важко.

– А твоя бабця не порадила б, яким чином його позбутися?

– Це складно, – відповіла вона з тією ж поважністю, – бо він, хоч і смертний, як будь-хто з нас, але, як я вже казала, майже невразливий. Його не допасти звичайним шляхом. Існує лише один спосіб: не підпускати його до себе. Щільність твого поля вища у центрі та знижується на віддалі. Отож, чим він ближче до тебе, тим більше у змозі викачати. Май на увазі, твоя енергія для нього – однаково, що їжа. Щомиті вона спалюється у його ненажерливій топці, підтримуючи енерговитратний організм. Він споживає у п'ять – десять разів більше калорій за будь-яку іншу людину. Та його шлунок не більший за твій чи мій, стільки їжі він крізь себе не пропустить. Тож єдиний для нього вихід – енергія у чистому вигляді, яку йому вдається витягнути з оточуючих. Варто позбавити його цього джерела, і він поволі згасатиме.

– Тоді його попросту слід ізолювати?

– Лише від тих, до кого він встиг добрати ключа. Аби розробити наступного донора, потрібний час, багато часу, а саме цього й не залишилося у нього. Відтак він намагатиметься будь-що оволодіти тобою чи мною.

– Не бійся, я не дозволю тебе скривдити! – квапливо запевнив Андрій, притуляючи її до себе.

– Ми маємо триматися купи, любий.

– Авжеж, безумовно, – погодився він.

*****

Проте, щойно він одужав настільки, що міг виходити з дому, потайки від Ксенії Андрій подався на прийом до лікаря. Для неї приводом став пошук праці, насправді ж він стратив півтори години у кабінетах поліклініки, пройшовши обстеження наче перед відкриттям сезону, допоки власний лікар клубу, один з найкращих терапевтів міста, посміхаючись, не потиснув йому долоню та не порадив спустити усе з думки.

– Радше, це було наслідком якогось інфекційного захворювання, – пояснив він. – У кожному разі, змін у складі крові або внутрішніх органах ми не виявили. Тут я виписав загальнозміцнююче, – він простягнув рецепт. – Поприймай до повного відновлення сил. А ще – порада: повертайся додому й насолоджуйся життям з молодою дружиною.

Вдома Ксенія запитала його щодо роботи. Йому довелося брехати, розповідаючи байки, як він чекав прийому однією високопоставленою персоною, і як ту неочікувано викликали до міністерства. Вона наївно продовжувала вірити кожному його слову, і через це він почувався ще огидніше.

Оптимістичний прогноз визнаного лікаря та власне одужання спонукали його з іншого боку поглянути на бабусину теорію про біополя. Тепер він сам дивувався, як можна було навіть протягом хвилини поважно ставитися до подібної маячні. Чому тільки не пойме віри людина у розпалі відчаю! Та Ксенія надалі не має ні про що здогадуватися. Надто вже вона шанує пам'ять бабці, справді, це може боляче її зачепити.

Ксенія душі не чула за ним. Її наївна прихильність водночас і зворушувала, і лякала його. Лякала тим, що він боявся ненавмисно не справдити її надій. Тож він щосили намагався підтримати в її очах той образ гідного любові чоловіка, що ніс її на руках путівцем місяць тому.

Вона неохоче відпускала його від себе та не приховувала втіхи за його повернення. Своєю чергою, він повсякчас дорікав собі в тому, що не був відданий їй так само, як вона йому. Він ловив себе на ставленні до неї радше прагматичному, аніж чуттєвому, і сам через те змушував себе страждати. Аби збудити в собі ніжні почуття, на які вона, звісно ж, заслуговувала, він силкувався зосередити увагу на її чеснотах, а найперше, на її безкорисливій, безумовній відданості – така рідкісна вдача! Втім, з цього шляхетного наміру пуття небагато було.

За декілька днів, всупереч очікуванням, напад поновився. Він прокинувся прикутим до ліжка, не чуючи ані рук, ані ніг, незмога ворухнутися, як іноді буває уві сні, коли тіло стає некерованим. Ксенія злякалася, торкнувшись його щоки.

– Який ти холодний! – вона перевела погляд на відчинене вікно. – Знову воно відчинене! Як це тобі вдається бути таким безтурботним!

Нівроку, здогадався він, вона мала на увазі Тихона!

Ксенія заборонила йому вставати з ліжка, напоїла гарячим молоком, приклала грілку до ніг та вкрила декількома ковдрами. Хоч би там що, а схоже, вона зналася на цьому.

Віктор Гаврилович, зазирнувши наостанок перед від'їздом на Кавказ, порадив сорокаградусні ліки як універсальний засіб при будь-яких нездужаннях, поза виразкою шлунку.

– Саме їду підлікуватися, ванни поприймати, попити водиці, бо вже так приперло, що далі терпіти несила. Авжеж, любі мої, із шлунком жартувати не раджу.

Згодом страждальний вираз з його обличчя зник, він нахилився до Андрія.

– Андрію, впевнений, ти незабаром одужаєш... Отож буде невеличке прохання. Моя половина від мене з'їхала. Я на два тижні залишаю помешкання, знаєш, у мене там добра всілякого поназбиралося (він знав), то ти вже там приглядай, гаразд?

– Ключі де? – замість відповіді коротко поцікавився Андрій.

– Ключі? – розгубився той. – Які ключі? Авжеж… Ні… На це немає потреби. Я крізь шпарину в рамі витягну на балкон виносний вимикач, ти лише клацни – світло одразу ж запалає. Нехай вважають, ніби у кватирі хтось є. Гаразд?

Про себе Андрій всміхнувся: нещодавно вони з Ксенією бачили монтерів, що встановлювали у нього охоронну сигналізацію. У відповідь же тільки ствердно хитнув головою.

– А відтак, домовилися. А я тобі щось з Кавказу привезу, неодмінно. Що тобі привезти?

– Папаху, – бовкнув він, не замислюючись.

Сусід з якнайповажнішим виглядом почухав себе у потилиці, та враз рішуче махнув рукою.

– Ех, згода, слово по слову. Буде тобі папаха!

– Вікторе Гавриловичу, – з кухні визирнула Ксенія, – я вже заварюю вам каву, вашу улюблену, по-турецькому.

– Ксенія, золотко! – він ляснув Андрія по плечу. – Оце б мені таку дружину!