Розділ 2.3

Ранок приніс сумніви іншого гатунку, що геть потіснили вчорашні. Андрій інстинктивно відчув, що Тихон від нього досі щось приховує. Він поза сумнівом був не при собі, коли вчора на гребені скелі вигулькнули ці двоє. До того ж, не від нього Андрій дізнався про існування стежки. Отже, він надалі йому не довіряє. А відтак, чи дає це Андрієві підставу не довіряти йому? Не завадило б з'ясувати, що це за стежка, вона може стати у пригоді, якщо раптом доведеться взяти ноги на плечі. Про всяк випадок варто приготуватися і до такого перебігу подій.

Раптом ще дещо збігло йому на думку. Він запитав себе, а чи не остерігається його компаньйон, що Андрій спробує одного чудового дня позбутися його, і таким чином стати єдиним володарем скіфських скарбів. Це куди більше за двадцять п'ять відсотків, отриманих від держави. Зрештою, золото спричинилося до багатьох злочинів. Проте той, хто підозрює іншого, часто-густо й сам заслуговує на те, аби його запідозрили. А надто, не виключено, що помічник потрібний йому лише до певного часу – доти, доки не знайдений клад. Та опісля... Чи вкрай необхідно з кимось ділитися, а, головне – де гарантія, що той, несподівано порозумнішавши, не вимагатиме більшої частки? Перед ним був приклад майора Штаузе і того єфрейтора.

Ці скарби вже забрали чимало життів. Одним більше, одним менше. Адже ніхто не знає, куди Тихон подався та з ким. Він і сам до від'їзду нічого не знав. Андрія раптом кинуло в пал. А чи не задля того все оповила таємничість, аби замести сліди злочину? Поліція не матиме навіть приблизного портрету вбивці. Між іншим, ті двоє могли стати свідками, які бачили їх удвох, – чи не це занепокоїло Тихона, щойно він виявив присутність сторонніх поблизу табору? Справді, така версія могла пояснити геть усе.

«Ні, ні! – квапливо заперечив Андрій сам собі. – Це радше я заблукав у власних підозрах. Що зі мною коїться? Раніше такого не було. Я геть здичавів на цьому березі».

А проте до пошуків стежки він вирішив удатися негайно. План був готовий. Все мало статися по закінченню роботи, зворотною дорогою у табір. Перед другим тунелем, на майданчику, він забарився, удаючи, ніби поправляє ласти, – насправді ж, аби пустити Тихона поперед себе. Тепер він плив позаду. Посеред тунеля Андрій випустив з рук ліхтар, і той, описавши петлю, поволі опустився на дно. Залишився останній проліт. Щойно посвітлішало завдяки денному світлу, розсіяному у воді, як він спровокував судому. Це було зовсім не важко. Колись він неодноразово через недосвідченість наражався на щось таке, згодом знав, як цього уникнути, але за необхідності, як, наприклад, сьогодні, міг вчинити з точністю, та навпаки. Визирнувши над поверхнею моря, він вихопив загубник з рота. Тихон щойно відв'язав човен і тримався за його борт, ладний встрибнути усередину. Андрій гукнув та замахав рукою, привертаючи його увагу.

Тихон залишив човен і опинився поряд по декількох ривках. Його пальці намацали постраждалий м'яз. Знаючи діло він потягнув однією рукою за пальці ноги, та водночас іншою натиснув йому на коліно. Андрій полегшено зітхнув. Його діймав страх, що Тихону невідомий цей простий та безвідмовний прийом, і він тут зараз мудруватиме з усілякими там розтираннями, голками та іншою підхожою нісенітницею, до якої удаються лише початківці, аж поки його нога не затерпне остаточно. Отоді вже напевне він не зробить нею ані кроку. На щастя, Тихон таки мав досвід.

Він допоміг Андрієві залізти до човна. Той щосили намагався виказати, як у нього болить нога, докладаючи зусиль, мабуть, навіть аж занадто.

Човен увігнався носом у берег.

– То що, даш собі ради? – з сумнівом поглянув Тихон на його ногу.

Андрій удав, ніби силкується встати й утриматися на ногах самостійно, та, похитнувшись, розрахованим рухом (не розбивати ж собі ще й лікті до крові) вхопився за його плече. Тихон сквасив губи: відтак, погані справи.

За його допомоги Андрій зробив декілька кроків, і лише тоді спохопився.

– Трясця його матері, ліхтар! Здається, я його впустив, коли це трапилося. Він залишився там, на дні.

– У якому місці, де це? – Тихон не виявляв незадоволення.

– В останньому тунелі. Де саме, не пам'ятаю.

– Він був вимкнений?

Андрій збентежено відвів очі.

– Здається, так.

Йому і справді було від чого зніяковіти: він навмисне вимкнув ліхтар перед тим, як впустити з рук, бо ж тоді Тихонові доведеться витратити більше часу на пошуки. А от знати йому про це не слід. Натомість Андрій знав, що цієї миті завдавало думки Тихонові: якщо ліхтар залишився увімкненим, то вже над вечір потече акумулятор, і завтра йому доведеться вкотре плисти до маяка.

– Ходімо, – промовив Тихон. – Я відведу тебе до намету.

– А як же ліхтар? – щиро стурбований долею ліхтаря, запитав Андрій.

– Не переймайся. Я дістану.

– Зараз? Ти підеш сам? Шкода, що мені несила податися удвох з тобою, – додав він, красномовно зиркнувши на постраждалу ногу.

– Бачу, – ствердно хитнув головою Тихон. – Пусте, я знайду його. Щоправда, мені доведеться вдруге тебе зв'язати.

Отож, він йому досі не довіряв. «В'яжи, в'яжи, – подумки кпив собі з нього Андрій. – В'яжи досхочу». Він навіть руки не напружував, аби полегшити собі завдання. Він і так не мав сумніву, що за п'ять хвилин витиратиме об мотузок ноги.

Втім, він прорахувався на цілих дві хвилини. Тихон доклав зусиль, аби затягнути вузли якомога тугіше, мабуть, минулого разу він зауважив, що вони були надто послаблені, коли він його розв'язував.

Тихон залишив його всередині намету, а відтак Андрій не бачив, що діялося поза ним. Та був неабияк здивований, коли, звільнившись від мотузки й опинившись назовні, на власні очі побачив неторканого човна. Отож, Тихон вирушив уплав. Він вправний плавець, у цьому Андрій встиг переконатися. Хоча, ясна річ, який би з нього не був плавець, а без човна на все про все часу піде значно більше. Що спонукало його так вчинити?

Андрій надалі сушив голову, а сам поміж тим не сидів склавши руки. Він запам'ятав, через яку ущелину пішли вчора гості, тож з неї і розпочав. Тіснина вивела його на гребінь найвищої скелі. Звідти затока була як на долоні. У спину світило призахідне сонце, там, внизу, він вже встиг про нього забути. Вітер роздував сорочку.

З протилежного боку йшов порівняно не такий стрімкий спуск до зеленіючої улоговини. Йому вже доводилося бувати на тому боці: там вони діставали суху деревину для багаття.

Він попрямував уздовж гребеня скелі. На разі в око не впадало нічого, поза горами, що півколом оперізували Ласпінську бухту. Раптом на схилі дальньої гряди він помітив рухомий предмет. Той був далеченько, здавалося, ледве повз. Але не впізнати його було неможливо. Автобус! Щойно тепер Андрій розгледів сіру стрічку шосе з нескінченною низкою смугастих стовпчиків-обмежувачів. Ось вона, дорога, про яку згадували вчорашні туристи. П'ятнадцять кілометрів шосе до найближчого населеного пункту. На жаль, він забув його назву.

А так все наче й непогано. Коли є спуск, то знайдеться і стежка з протилежного боку, якою можна видертися нагору. За орієнтир міг би стати он той пік, що нагадує криву на кардіограмі. До однієї він з цікавості зазирнув, проходячи медкомісію перед чемпіонатом. «З таким здоров'ям – хоч би й до космосу летіти», – запевнив лікар. Зрештою, в космос, не в космос, а такий дріб'язковий схід не важко подолати тренованій людині.

Гаразд, він дізнався про все, що його цікавило, можна повертатися назад. Часу залишилося вдосталь, Андрій не поспішав.

Він аж ніяк не чекав побачити Тихона о цій порі, на його думку це було попросту неможливо. Разом з тим він побачив його з висоти гребеня, коли той виходив з-поза величезних глиб, нагромаджених попід скелею, це була скеля, у котрій вони розчищали тунель. До того ж там, звідки прямував Тихон, взагалі не було виходу до моря. З несподіванки Андрій присів одразу ж навпочіпки, але наступної миті поглумився з себе: адже як би той помітив його знизу? Інша річ, встигнути дістатися намету раніше за Тихона.

Чимдуж він побіг донизу. Врятувало Андрія те, що його шлях був значно коротший. Слушної миті він у два стрибки перетнув відкритий простір. Переплигуючи з каменя на камінь, Тихон повсякчас змушений був дивитися під ноги, тож навіть не поглянув у бік пляжу. Коли він зазирнув до намету, підсвічуючи знайденим ліхтарем, Андрій лежав на боці, обличчям до нього, заклавши руки за спину та вдаючи сплячого. Тихон нахилився над ним, та зрештою розмислив будити. Кроки здаленіли. Тоді Андрій сів та, вхопивши зубами край мотузка, заходився неквапно затягувати вузол.

*****

Дотепер вони не мали нарікань на погоду. Шторм розгулявся лише на завершення другого тижня. Від самого ранку море затягнулося брижами, на берег надбігали височенькі брунатні хвилі упереміш з мулом та водоростями, а проте, як завжди, вони залишили берег, сподіваючись, що найближчим часом хвилювання не посилиться. Та вже під час перепочинку в печері крізь товсті стіни долинув віддалений гуркіт прибою. Тихон занепокоївся. Перейнявшись його тривогою, Андрій запропонував повернутися.

Вони увійшли до тунеля та пропливли його увесь, відзначаючи наближення гуркоту. Коло самого виходу щось несподівано потягнуло їх назад. Вони здогадалися, що це була штормова хвиля, і полишили грот з її відкотом. Та, чіпляючись за водорості, одразу ж пішли на глибину, аби наступна не шпурнула їх просто на вертикаль скелі. З десяток метрів вони пропливли, тримаючись відносно спокійного дна. Тільки у вухах стояв нестерпний скрегіт від тертя гальки. Човен, проте, кудись зник. У помутнілій воді вони втрачали орієнтири.

Враз Андрій зауважив трос, що вільно лежав на самому дні. Він поплив уздовж. Авжеж, ось і якір. Лише човна не було.

Андрій підхопив вільний кінець та показав Тихонові.

Вони виплили на поверхню. Крізь мокре скло маски добулося сонячне світло. Першої миті Андрій побачив лише небо у себе над головою та шпилі скель – берег заступали велетенські хвилі, що котилися у напрямку до нього. Повна картина далася у вічі, лише коли висока хвиля підхопила його на свій гребінь. Розбурхане море люто вирувало біля підніжжя скелі, коливаючись з неймовірною амплітудою. Небачені провали, напівоголивши вхід до гроту, чергувалися з захльостуючими наскоками. Бризки фонтаном розліталися навсібіч. Підхопивши водяний пил, вітер стьобав ним по обличчю. Надривно лементували чайки, їх схвильовані вигуки успішно змагалися з ревінням стихії.

Недивно, що човен зірвало з якоря. Тепер доведеться добиратися уплав.

– Забирай праворуч, – підказав Тихон. – Тут нас попросту викине на каміння.

Вони проскочили на берег спільно з хвилею та одразу ж, насилу долаючи могутній зворотний потік, побігли уперед, рятуючись від жорстокого удару наступної хвилі. Берег був не до впізнання. Вода струмочками добувалася назад від самого підніжжя кручі. Шезлонг, казанки, усе, що залишалося на гальці, певне, змило до моря. Намет тримався на слові честі: кілочки розхиталися й ладні були от-от впасти. Брезент та решта речей змокли наскрізь. Куди б не стала нога – поглиблення у цьому місці негайно наповнювалося водою. На щастя, частину продуктів вони передбачливо першого ж дня затягли нагору.

Тепер довелося підняти туди ж намет з усім майном. Розпечений під сонцем камінь виявився нестерпно гарячим для босих ніг, а з іншого боку, воно й на краще, якщо вони тільки хотіли, аби одяг висох поки світ. Доведеться, щоправда, заночувати просто неба: надто тісно, щоб розбити намет, навіть коли з нього не крапатиме. Втім, це ще не найгірше, до чого призвів шторм.

– Відтепер доведеться економити повітря, – дійшов висновку Тихон, підрахувавши невикористані акваланги. – Наше місцезнаходження нікому не відоме, отож і допомоги чекати годі. Продуктів стане надовго, до того ж, тут можна вудити рибу, а прісної води не бракує у струмку. Залишається догледіти, аби вистачило повітря в аквалангах, допоки не відшукаємо клад. Тоді підемо через гори. Але без нього я звідси ані руш. Працюватимемо поодинці. Поки один розгрібає завал, другий тим часом відпочиває у печері. Так чи сяк удвох там зараз робити нічого. Ми лише заважаємо один одному й перевитрачаємо запаси повітря. Та аби я був у тобі на сто відсотків упевнений, братимемо з собою лише пару аквалангів на двох.

*****

Море заспокоїлося щойно на п'ятий день. Хвилі втомлено гепалися об берег, пригладжений неначе під лінієчку та геть усипаний водоростями. Коли б не вони – хто б дійняв віри, що донедавна тут кипіли пристрасті.

Нічого не заважало повернутися до перерваної роботи. Лише відтепер, втративши човна, вони змушені діставатися вплав. Та водночас Андрія більш ніж здивувало замовчування Тихоном іншого, значно коротшого шляху, в існуванні якого майже не залишилося сумнівів. Наступна загадка у його поведінці. Втім, Андрієві лише наруч, якщо вони працюватимуть почергово. Принаймні, всередині гроту він отримає свободу пересування, можливо, тоді й пощастить довідатися щось.

Насамперед він спробував дослідити бічні відгалуження, що, немов судини кровоносної системи, відходили від тунеля, як від основної артерії. Він пам'ятав, що їх там було декілька, та досі ними не заглиблювався. Настав час це наздолужити. Цілком можливо, що вони провадили далі, аніж він припустив на початках, у кожному разі, він узявся за справу та незабаром знатиме, де саме черево скелі мало другий вихід.

Щойно настала його черга, він пірнув з одним єдиним бажанням – розпатрати цей підводний мурашник. Але зусилля виявилися марними. Куди б він не запливав, неодмінно натрапляв на глухий кут чи нові відведення, що по колу врешті повертали його у той же таки тунель. Цей лабіринт, він немовби глузував з нього. Ходи були нерівномірні завширшки та змінні за формою. Неможливо й запідозрити у їх утворенні чийсь свідомий замір. Коридор не лише петляв вліво-вправо, але також міг опускатися й підійматися вгору, подеколи вище за рівень води. У таких місцях під своєрідним куполом скупчувалося повітря. Траплялося, стеля була така заввишки, що не сягав і промінь ліхтаря. А якось денне світло зигзагоподібною смугою позначило тріщину. Свідчення повітрообміну. Цим повітрям можна було дихати.

Але де ж зрештою вихід? Адже десь він має бути! Проте, обшукавши всі ходи двічі, Андрій занепав духом: другого виходу тут не було. Одначе тоді яким же чином за такий нетривалий час Тихон повернувся з ліхтарем?

Андрій змушений був вислухати нотацію за те, що пробув під водою понад визначений час.

– Ні до чого мені тут гераклове звитяжництво. Ти втомлюєшся, дихання частішає, а продуктивність поміж тим падає. Збільшується витрата повітря на одиницю виконаної роботи. А має бути навпаки. Затям: якщо повітря закінчиться раніше, аніж ми знайдемо скарб, я тебе відряджу за ним із шлангом у зубах.

Вони змінялися ролями: тепер Тихон пішов під воду, а Андрій залишився у печері чекати на його повернення. Єдина пара аквалангів перейшла до Тихона. Як один, так і другий коридор без аквалангів не проскочити. А відтак, Андрієві не видостатися на поверхню без Тихона, а Тихонові – без Андрія, бо ж доведеться пройти повз. Обидва залежали один від одного та могли покинути це місце лише удвох... у тому разі, звісно, якщо не було другого виходу.

Сидячи на зимному кам'яному підвищенні, Андрій не міг заборонити собі сушити голову над тим, як Тихону вдалося принести ліхтар у такий рекордно короткий термін. Він спробував подумки намалювати масштабний план, на якому б розташовувалися обидва тунелі, й сумістити його з обрисом скелі, такої, як вона виглядала зовні. Вийшла цікава картина: судячи з цих розрахунків, печера мала знаходитися саме навпроти місця, у котрому він зауважив тоді Тихона. Збіг? Це було неважко перевірити.

Ліхтар забрав з собою Тихон, але в його розпорядженні залишався факел. Андрій ляснув себе долонею по чолу. Певна річ, факел! І як це йому не спало на гадку раніше? Адже вогонь з'їдає кисень. Тим часом вони тут вже третій тиждень, а його наче не стало менше! Отож, печера не була цілком ізольованою, як могло видатися з першого погляду. Досі він не помітив у ній анінайменшої тріщини. Проте повітря звідкись надходило.

Підхопивши факел, він зніс його високо над головою. Та стіни вперто зберігали таємницю.

Крок за кроком він обійшов усю печеру, сантиметр за сантиметром обмацуючи стіни, перевіряючи факелом: можливо, полум'я, сколихнувшись, викаже якусь дотепер не зауважену шпаринку. Марно.

Вода була йому іноді по коліна, а іноді по пояс. Наступний крок – і Андрій несподівано запався, втративши опору. Мабуть, тут була глибока яма. Занурившись з головою, він однаково не діставав ногами дна. Невдоволено засичало полум'я.

Насунувши на очі маску, Андрій вдруге обережно пішов під воду. Факел, закріплений над тим місцем, де він пірнув, розсіював темряву. Поглиблення виявилося тісним та продовгувастим. З трьох боків його оточувала мілина, і лише з одного він на разі не бачив перешкоди. Хоча в декількох метрах звідси у тому ж напрямку знаходилася стіна. Він випірнув та поволі поплив їй назустріч. Останній ривок, і він уперся долонями в стіну. Проте – що це? Його колінам ніщо не заважало рухатися далі. Хоча його руки вже впиралися в стіну, нижня частина тулуба за інерцією продовжувала рух, перекидаючи його на спину. Отакої! Ще один тунель, всього лише на два пальці нижчий за рівень води!

Він набрав у легені якомога більше повітря та вкотре пірнув. Тунель був такий же, як і обидва попередніх, з тією лише різницею, що про нього Тихон анічичирк.

Втім, перебування під водою ставало дедалі важчим. Час було повертатися, страх давно вже вабив його назад, до повітря, але цієї миті попереду наче замаячило невиразне світло. Він ризикнув проплисти ще трохи вперед. Раптом його коліна боляче вдарилися об кам'янисте дно. Змахнувши ластами, він підстрибнув, і – неймовірно: відчув, як вода зринула з його обличчя. Він дихав!

Андрій збагнув, що опинився усередині природного колодязя. Промінь світла йшов згори, це був отвір! Отвір у стіні. Поза ним яснів добрий шмат небесної блакиті. Щойно зараз він усвідомив: у воді він бачив лише його слабкий відблиск, що його давало дно тунеля, круто злетівши вгору.

Нижній край розпадини знаходився на висоті близько чотирьох метрів над поверхнею води. Звідти звисала мотузяна драбина. Видряпавшись нею, Андрій відкрив для себе принадний вигляд на узбережжя, залите опівденним сонцем, і якщо висунутися, то в око навіть потрапляв їхній намет у двохстах метрах звідсіль. Купа глиб, що утворилася, ймовірно, внаслідок якогось обвалу, забезпечувала своєрідний східчастий спуск. Саме тут він бачив Тихона.

Отепер зрозуміло, яким чином атмосферне повітря надходило до печери. Коли рівень води спадав, вона вивільняла щілину у тунелі, а коли рівень підіймався – щілина знову затулялася; такий собі природний клапан.

Та схвилювало його не це. Вкотре охопили колишні сумніви. Навіщо Тихонові знадобилося тягати його околяса, чому він приховував від нього другий шлях, у декілька разів коротший? Що за безглуздя, адже вони могли б давно дістатися цих скарбів! Втім, він боявся почути відповідь на власне запитання.

А все одно час був повертатися, аби Тихон ні про що не здогадався.

Андрій сидів на кам'яному узвишші, коли той, тьопаючи ластами по воді, підійшов до нього спиною та вмостився поруч. Вже сидячи Тихон звільнився від аквалангів.

– Сьогодні ми посунулися ще на метр, – повідомив він. – Непоганий результат, еге ж? Якщо так піде й далі, твоя дружина не встигне скучити до того, як ти принесеш їй у подарунок кулончик з діамантом.

Та зараз Андрій не йняв віри жодному його слову.

– Повітря в запасі на двадцять хвилин, – додав Тихон. – Візьми акваланги. Це останнє занурення на сьогодні, воно твоє. Гляди тільки, не затримуйся, нам ще має стати повітря на зовнішній тунель.

Підводний годинник був лише у Тихона, до його обов'язку належало слідкувати за часом. Залишалося сподіватися, що принаймні цього разу він не збрехав. А ще покладатися на те, нібито вийти вони могли лише удвох. Фальшиві запевнення! Той, хто залишиться у печері, видостанеться з неї і без допомоги аквалангів! Тоді як другий... Він спробував уявити собі жахливий кінець майора Штаузе, що захлинувся у цьому ж тунелі. Справді – двадцять хвилин? Він пошкодував, що не провадив власний відлік часу. Звідки йому знати, чи не зважився Тихон відновити історію?

Андрій провів у напруженому очікуванні близько п'яти хвилин. Будь-якої миті повітря могло вичерпатися. Наприклад, зараз…

Нерви не витримали, він заплив до одного з відгалужень, у якому було повітря, та, перекривши кран, залишок часу дихав цим повітрям. Просто звідти попрямував до виходу.

Тихон чекав на тому ж місці. Він незворушно прийняв акваланги, навіть не перевіривши залишок повітря, і першим увійшов до води, звелівши Андрієві не відставати. «Я починаю сахатися власної тіні, – збігло на думку Андрію. – Проте, з іншого боку, другий вихід зрештою існує...».