Розділ 2.2

Він не спав та чув сповільнене дихання Тихона. Скіфське золото позбавило його сну. З думки не йшли обіцяні відсотки, вкотре він гарячково підраховував, скільки ж це буде в карбованцях та доларах. На ці гроші він зможе придбати заміський будиночок, автівку – ні, дві автівки, навіть ще й яхту, було б бажання. Тут він упіймав себе на цьому егоїстичному займеннику «я» замість «ми» – Боже правий, адже він геть забув про Ксенію, все його яскраве майбутнє, що вималювалося у нього при очах на якусь мить, постало без неї! У його мріях їй не знайшлося навіть найскромнішого місця. І на нього напосіли докори сумління так, наче усе перебігало насправді. Він чудовисько у порівнянні з нею.

Годі вже було крутитися, він все одно знав, що не засне. Андрій розстебнув спальник та, намагаючись не збудити Тихона, обережно відгорнув край намету. В обличчя йому дмухнув сирий вітер з моря. Наявність останнього виказували солоні бризки та плескіт прибою. Та – жодної різниці поміж морем і небом. Місяць надійно ховався чи то за гірськими шпилями, чи то за хмарами. Ані обрію, ані обрисів скель. Чорнильна пітьма на всі 360 градусів.

Він остерігався зробити зайвий крок. Немов десь поряд був колодязь. Втім, п'ятдесят років тому дід Тихона на цьому ж місці закопав тіло німецького солдата. Ноги потопали у гальці. Андрієві ввижалося, ніби він ось-ось натрапить на його скелет, як натрапив на череп майора Штаузе.

Важка рука лягла на плече. Серце мало не випало йому від несподіванки. Ззаду постала невиразна тінь. Страх обійняв його, цієї миті на думці у нього були самі мерці. Але з мороку пролунав незворушний голос Тихона.

– Виявляється, у нас у обох потяг до нічних прогулянок.

Андрій звів подих.

– Чимало у нас спільного, еге ж? – провадив далі Тихон.

– Несплячка замордувала, – на своє виправдання пояснив Андрій.

– Оце й мені закортіло трохи пошвендяти, – в голосі Тихона не чулося іронії. – Година мені щось не до вподоби. Вітер дужчає, чи не так?

– Авжеж.

– Небезпечно вночі, та ще й за такої погоди виходити у море на човні.

До чого він хилить? А втім, Андрій вже починав здогадуватися.

– Так, маєш рацію, – погодився він.

– Можна наскочити на скелі або перекинутися на хвилі. Сподіваюся, тобі не спало на гадку податися у плавання? До речі, забув попередити. Я вивів з ладу мотор, і лише я знаю, як його полагодити.

Нарешті Андрій не витримав.

– Якого біса ти за мною стежиш? Не маю я на меті нікуди тікати!

– Радий це чути.

– А з чого б це мені тікати? Захочу – попросту піду, та й годі. Чи ти гадаєш, я тебе злякався?

– На легкодуха ти не схожий.

– Тоді з якої речі?.. Можливо, тебе непокоїть, що мені буде замало твоїх десяти відсотків? Авжеж, я міг би заявити про знахідку владі. І законним шляхом отримав би двадцять п'ять, адже так?

– Від початку я збагнув, що рахувати тебе навчили. Через те і не зайво вжити запобіжних заходів.

– Вважаєш мене на це здатним?

Темрява приховала, чи знизав Тихон плечима.

– Попросту вважаю за краще нікому не вірити на слово.

– Хтозна, може, ти і маєш слушність, та тільки не щодо мене… Та й взагалі, котися зі своїм золотом! Начхати мені на нього! Як захочу, так і вчиню. Вранці ноги моєї тут не буде! Я розриваю нашу угоду, зрозуміло?

Андрій відштовхнув Тихона, але той упіймав його за руку й труснув об землю з такою несподіваною силою, що у нього іскри посипалися з очей.

– Це ти, хлопче, як на мене, дещо спустив з уваги. Вирішуватиму я. Ти підеш звідси лише тоді, коли я тобі дозволю, та ані хвилиною раніше. А сперечатимешся – зроблю приємність посьорбати морської водички. То як, нарешті второпав?

Його важкий кулак, закинувши підборіддя Андрія, заважав йому розтулити рота, тож він не спромігся вичавити ані слова, допоки Тихон не випустив його з власних цупких обіймів.

*****

Андрієві спало на гадку, що він міг би спокутувати свою провину перед Ксенією, започаткувавши щось на взір щоденника, призначеного саме для неї. Думка йому припала до серця, тож він негайно до неї узявся. Щокожну нову сторінку він розпочинав зверненням: «Кохана Ксеніє!». Коли вона прочитає, то не наважиться ні в чому йому дорікнути. У кожному разі, власне сумління відтепер його більше не гризтиме.

Його зусилля викликали у Тихона лише напад сарказму.

– «Вітаю, кохана!» – прочитав той згори. – Що це? Лист молодій дружині? І яким чином ти його відсилатимеш? Вклавши у порожню пляшку та шпурнувши до моря?

Андрій ображено згорнув зошита. Ще чого! Де тобі, селюкові, збагнути? Тоді як Ксенія, з її природною чутливістю, гідно оцінить його зусилля.

«Вітаю, кохана! Пішов шостий день, як я тут, на цьому безлюдному березі. Пробач, що довго не писав: багато роботи, гаруємо від рання до смеркання, аби якнайшвидше дійти краю. Знаю, нудьгуєш. Та ще трохи потерпи, будь розумницею. Щойно дістанемося цих клятих скарбів, подамося удвох абикуди до Африки. Сам дідько не стане нам на перешкоді. Уявляєш: ліани, папороті. Ти була колись у Африці?.. Отож-бо. Май терпіння. Невдовзі ми будемо щасливі, як ніхто».

Щодо роботи, поза сумнівом це було перебільшення. Вони й справді витрачали щодня силу-силенну часу на приготування й дорогу – та й годі. Тихон рішуче уникав поспіху та метушні.

Але Ксенії за втіху буде дізнатися, що він не написав їй через брак вільного часу, а не тому зовсім, що просидів допізна на уламку скелі, безтурботно поціляючи камінцями у надбігаючі хвилі. Захід позолотив поодинокі хмаринки, море ще відзеркалювало його стомлене, неіскристе світло, а берег вже поглинули сутінки та перша прохолода. Тихий дзвін прибою перебігав від одного краю затоки до іншого – та знову колом – невтомний і безперервний, невмирущий, як світ. Прозора до обурення морська вода спокушала бажанням позбавити її цієї невинної чистоти, наче неціловані губи нареченої.

Цієї миті Ксенія, тужливо зітхнувши, мабуть, проставила черговий хрестик у власному календарі.

*****

Андрій прикинув: аквалангів мало вистачити на тиждень, по чому вони потребували перезаправки. Тиждень добіг кінця. Справді, Тихон збирався у поїздку на маяк. Там на нього чекала змінна партія балонів та нові запаси продовольства. Андрій вже знав, що Тихон рушає без нього і був украй здивований тим, що той наважився залишити його самого у таборі. Втім, він помилявся, гадаючи, ніби його спільник нагло пройнявся до нього довірою. Тихон підійшов, волочучи поза собою мотузку.

– Даруй. Мені доведеться тебе зв'язати. Побудеш зв'язаним, допоки я не повернуся.

– Якого біса! – обурився Андрій. – Ліпше візьми мене з собою до маяка!

Але Тихон заперечливо хитнув головою.

– Я поїду сам. Це питання вирішене.

– Ну гаразд, маєш моє слово, що не втечу, – пообіцяв Андрій, з острахом відступаючи назад. – Лише прибери чимдалі цей мотузок!

Одначе Тихон уперто обставав за своїм.

– Я не ризикуватиму. Вибач. Надто багато покладено на карту.

– Розплющ очі, куди я подінуся? Довкруги одні скелі. Сам мене ж і переконував.

– Отож матиму впевненість, що ти не заблукаєш.

Андрієві довелося скоритися. Тихон прив'язав його до шезлонга, змайстрованого з товстого суччя та шматка грубого полотна.

– Відпочивай, – дав він пораду. – Сон – найкращий засіб, аби згубити час.

Він почаклував над двигуном, залив пальне та зіштовхнув човен у воду. У повітрі промайнули м'язисті литки ніг, що витикалися з-під закочених штанин. Опираючись об борт, він легко, незважаючи на вагу, перестрибнув через лаву. У Андрія досі нило садно після незабутньої нічної прогулянки. Півтори кінські сили. З таким хіба посперечаєшся?

Він спробував поворушити руками, заведеними за бильце шезлонга, – мотузка боляче увігналася в шкіру. А зрештою Тихон не умів зв'язувати як слід. Зап'ясток до зап'ястка, і навіть не помітив, що Андрій саме напружував м'язи. Він продовжував, попри біль, послаблювати вузол. Стійкість винагороджується: незабаром йому вдалося пропустити долоню. Скинувши з себе мотузок, Андрій розім'яв закляклі руки.

Ні, вирішив він, безкарно Тихонові це не минеться. Принаймні слід до пуття використати виборену свободу й дізнатися якомога більше про свого компаньйона.

Він розпочав обшук за планом, знаючи, що Тихон повернеться не скоро. Дії вимагали чепурності, аби той нічого не запідозрив.

Найбільшу цікавість викликав один рюкзак, до якого Тихон майже не торкався, хоча решту вже давно витрусили майже вщент. Він ще першого дня звернув на нього увагу. Що у ньому?

На гальку висипалися речі Тихона: рушник, теплий одяг, зміна білизни тощо. На нього чекало розчарування. Він попорпався ще трохи. Але дедалі більше почувався ні в сих ні в тих. Він принизився до обшуку, та обшук геть ні до чого не призвів, окрім як до відчуття незручності.

Ані тобі паспорта, ані водійського посвідчення, жодного документа, вказуючого на особу. І жодного натяку, з якого можна її встановити. Зазвичай буває бодай щось: нотатник, корінець квитанції. А тут геть нічого. Нуль.

На споді рюкзака залишилася якась дещиця. Андрій вивернув її на ковдру. Пластикова коробочка, що випала вкупі з іншими речима, розкрилася, і з неї викотилася пара обручок. Він з жадібністю вхопився за свою знахідку, сподіваючись відшукати вигравійований напис. Невже Тихон має одружитися? Він-бо жодним словом не прохопився щодо цього. Андрій був уражений. Уявити Тихона, з його безмежним цинізмом, у шлюбі? Та нізащо!

З внутрішньої сторони кілець і справді виявився напис, один і той самий на обох: «29.06.94» – лише дата, й годі. Про що вона мала свідчити: число вже минуле, тож з передбачуваним одруженням не склалося, випада, що так?

Наводячи по собі лад, він не забував час від часу позирати у бік моря, аби не прогавити повернення Тихона. Щойно на вигині мису з'явився човен, він одразу ж заходився прив'язувати себе до шезлонга. Найтяжче зав'язати вузол на власних руках, заведених за бильце крісла. Він зробив це зубами, потягнувши ними за довгий кінець та напхавши повнісінький рот ворси.

Тихон привів човен, завантажений аквалангами. Не чекаючи, допоки він витягне його на берег, Андрій нетерпляче заволав, ніби й справді просидів тут мало не півдня зв'язаним:

– Агов! Чи ти маєш намір мене звільнити нарешті?

Здається, той нічого не зауважив. Андрій напружив руки, аби менше впадали в око послаблені вузли. Тихон розв'язав мотузок.

– Допоможи віднести акваланги, – одразу ж звелів він.

– З мосту – допоможи! Та у мене всі м'язи звело! – Андрій визнав за власний обов'язок задля вигляду трохи побурчати.

– Не пхикай! Незабаром сам дякуватимеш.

Балонів виявилося удвічі більше, аніж першого разу. З огляду лиш на це, обіцяний кінець мав настати ще не так скоро.

– До того ж, я тобі дещо привіз.

– Невже? – Андрій зацікавився.

– Ось, тримай, – Тихон дістав з мішка з крупою книгу та кинув її Андрієві. – Невеличка компенсація за заподіяні незручності.

Упіймавши її на льоту, Андрій зиркнув на обкладинку.

– Єсенін?! – він вимовив це з таким жахом, що його реакція не залишилася поза увагою.

– Хіба ти не любиш Єсеніна? – запитав Тихон з неприхованою іронією. Звідки він дізнався?

Це був улюблений поет Ксенії. Та чому ж не спортивний часопис?

– Певна річ, люблю, – погодився Андрій і дбайливо поклав книгу на шезлонг. – Гадаєш, ні? Я з задоволенням її читатиму!

*****

Якось, повертаючись до табору після чергової вилазки, вони зі свого човна помітили димок, що здіймався тоненькою цівкою над однією з оточуючих скель. Кого сюди ще занесло? Тихон спохмурнів та занепокоївся.

Зійшовши на берег, вони передусім заходилися маскувати сліди власного перебування: відтягнули човен під самісіньку скелю, заховали до намету речі, розкидані пляжем (на щастя, намет вони одразу ж розбили під скелею), прибрали треногу, під якою розпалювали вогнище. Натомість склали чотирикутником однакові за розміром камені, а за плиту поклали згори металевий лист. Вночі дим не видно, а тліюче вугілля заступить плита.

Втім, застережні заходи, вочевидь, спізнилися. На смерку гуркіт каміння, що котилося з-під ніг, попередив про появу непроханих гостей.

Тихон випростався на повний зріст та нашорошено придивився до тіснини у скелях. Незабаром Андрій і сам угледів чужинців, що перестрибували з глиби на глибу. Їх було двоє – чоловік та жінка, яку той підтримував рукою. Згодом вони дістали змогу роздивитися гостей краще. Виявилося, що це юнак та дівчина, вбрані принаймні як столичні туристи: у світлі шорти і яскраві, він – сорочку, вона – блузу. На її засмаглій шиї красувалося намисто з дрібних скойок. Андрій лише посміхнувся: уся ця екзотика серед скель призводить до того, що білі шорти відразу ж стають плямистими, благенька тканина рветься, ледь зачепившись за колючки, а мушлі розсипаються та скочуються у прірву. Поза тим вони виглядали на цілком милу пароньку у своїй привабливій наївності.

Юнак запросто привітався, й вона теж чарівно всміхнулася, обидва налаштовані на доброзичливу зустріч.

Тихон майже заспокоївся, певне, ці гості не викликали у нього серйозних застережень. У Андрія склалося враження, ніби його спільник на початку чекав чогось гіршого. У Симферополі він жив ховаючись. Мабуть, хтось знав про його пошуки. За ним могли стежити. А відтак, того, хто влаштував стеження, він і мав би остерігатися. Хоча здавалося неймовірним, щоб такий громило, як Тихон, і когось боявся!

Ці двоє, зрештою, створювали доволі приємне враження, дівчина, та була попросту чарівна, мала блискуче чорне волосся і всміхнені очі. Вони тішаться з кожного твого слова. У подібному товаристві за першої ж зустрічі почуваєшся так, немовби ви знайомі віддавна.

– Ми ваші сусіди, – повідомив парубок. – Ми помітили ваш намет ще вдень, та вас не було видко, тож ми відклали візит до вечора.

– Раді познайомитися, – поквапно відповів Андрій, не маючи другий тиждень іншого співбесідника поза Тихоном.

– Сідайте, – Тихон підкинув ще дровину у вогонь: тепер вже ні до чого обережність. – Ми пригостимо вас чаєм за місцевим рецептом.

– Цікаво, що можна шукати у такій глушині? – запитав хлопець, оком оцінивши їх поважне спорядження. – Адже ви щось шукаєте?

– Ми – океанологи, – затягнув Тихон стару пісню. – У цій місцині можна зустріти унікальні екземпляри підводного світу.

– І як, вдалося віднайти щось цікаве? – підхопив той.

– Тут попросту навали морських лілей, ми вивчаємо їх поведінку. Ви, мабуть, гадаєте, що морські лілеї – рослини?

Ті одностайно знизали плечима, демонструючи, що нічого в цьому не тямлять.

– Не бентежтеся, зазвичай усі так вважають.

– Ми, загалом, лише мали на меті побути удвох, якнайдалі від метушні, тож нам, щиро кажучи, байдуже до…

Він на мить затнувся, Тихон підштовхнув його:

– То чого ж ви, домовляйте! Ви мали на увазі, що вам начхати на двох схиблених океанологів? Гаразд, маєте рацію! Не ви перші, не ви останні. Ні про що не турбуйтеся. Почувайтеся як вдома.

– Ви також не турбуйтеся. Ми вам не заважатимемо. Спинились-бо лише на одну ніч. Завтра вдосвіта рушаємо далі.

– А де ваш човен? – запитав Андрій.

– Човен? – здивувалася дівчина. – Жодного човна, ми прийшли сюди пішки.

Тихон враз спохмурнів, та ніхто цього не зауважив.

– А ви хіба не знали? Тут є стежка. Онде за тією скелею. Слід зійти вгору наступним схилом, а далі вона виведе на шосе.

Тихон – чи не навмисне – виплеснув чай на розпечену плиту. Бризки з лютим сичанням полетіли навсібіч. Гості відсахнулися.

– О, перепрошую, – удавано спохопився він, звертаючись насамперед до гостей. – Я трохи замислився.

Вітер вихопив жмут полум'я з тліючого багаття, що завдяки плиті нагадувало сонце у мить затемнення. У його мерехтливому блиску засмагла шкіра дівчини сама була кольору вогню. Її блуза з тонкої та м'якої тканини щільно облягала груди. Враз йому стало спекотно й дихання почастішало. Наче загіпнотизований, він не на силі був відволікти спраглий погляд від її принад, був цього свідомий, але неспроможний собі протидіяти. Його очі роздягали її з украй неможливою хіттю. Його долоні гречно лежали у нього на колінах, а він тим часом виразно відчував, як вони ковзають уздовж її круглястих стегон. На пересохлих губах залишався гіркий присмак губної помади.

Дихання вітру, що повіяв просто з моря, охолодило палаючі щоки. Скільки часу це з ним тривало? Спокуслива й недосяжна.

Власне тоді на гадку йому спала Ксенія. Він спробував уявити її замість цієї дівчини. Та вже саме це порівняння видалося йому огидним. Ксенія, і секс – де там! Ні, вона залишалася для нього ідеалом непогрішності, з нею було б так само недоречно пов'язувати хтивий потяг, як, скажімо, водночас декламувати Єсеніна.

Вони відпровадили гостей до краю майданчика. Далі ті рушили самі, підсвічуючи собі палаючою головешкою з їхнього вогнища.

Вони постояли для певності, допоки світло не поглинула розпадина. Тоді Тихон промовив:

– Закладуся, ти б залюбки запропонував їй місце у наметі, якби лише її приятель погодився скупатися в морі.

– Звідки ця впевненість, що вони не подружжя?

Обручок не було, та море диктує власні правила; Андрій зрештою також не мав.

– Тримаються інакше.

– А з чого ти взяв, що вона мене зацікавила? – запитав він з удаваною байдужістю.

– Коли ти на неї дивився, я збагнув, що комусь із вас, тобі або йому, поза сумнівом слід викупатися.

– Але ти забуваєш, що принаймні я одружений.

– Та й годі? Скажи, ти і справді щасливий з дружиною?

Андрій забув, що мав здивуватися цьому питанню.

– Я їй потрібен.

– Це ще не все.

– А на що ти очікуєш?

– Шкода, що ти не бачив себе з боку. Ти мав вигляд, як хтось, хто мріяв про жінку щонайменше рік. Цікаво дізнатися, чим ви там займаєтеся у ліжку?

Він зашарівся – на щастя, цього Тихон бачити вже не міг.

– Щастя бути з жінкою полягає не лише у сексі, – відповів він надто вже запально для такого випадку.

– А-а… – той узяв його на кпини. – Авжеж, звісно. У вас справжнє кохання. Адже ти її кохаєш, еге ж?

– Що ти у цьому тямиш!

– Що я у цьому тямлю? – перепитав Тихон, підтримуючи той самий тон. – А от що. Хочеш, розповім, яка вона? Любить мріяти, захоплена поезією, незграбна у ході, не голить ноги та вбирається у дешеву білизну.

– Як ти довідався? – вражено прохопився Андрій.

– Усі вони занадто схожі одна на одну.

– Хто – вони? У тебе що, хтось був?

– Можна й так вважати… Втім, це пусте.

Щербатий місяць завис у невагомості десь поміж небом та землею. Сріблясте світло змалювало суцільний обрис довколишньої чорної громади. У мороці ночі вона здавалася ще крутішою та вищою, аніж вдень.

Протилежні почуття краяли Андрієві серце. Певний він був лише одного: що сьогодні вкотре промине сторінку у власному щоденнику.

Тихон ніби чудово усвідомлював природу його неспокою.

– Ходімо краще спати, – запропонував він. – Та спробуй викинути це все з думки.