Мирон Володін. Троянди кохання

Розділ 3.3

Підкоряючись мертвій тиші бібліотечної зали, він прагнув ступати якомога м'якше, та старий паркет настільки гучно рипів під килимком, що, здавалося, увесь світ мав довідатися про те, що Андрій Лосьєв переступив поріг бібліотеки Кримського медичного університету.

Невпевненою ходою він обійшов довгі ряди стелажів, і лише у дальньому кутку побачив стіл, завалений теками, за яким, втім, нікого не було. Він нетерпляче зазирнув до декількох найближчих проходів, але й там не виявилося нікого. Та й взагалі, читацький зал був порожнім, він не бачив ані лялечки. З-поза дверей, що провадили до сховища, пролунали квапливі кроки, і звідти вийшла сухопара, та зрештою інтелігентна пані в окулярах з товстими скельцями. Запитливо втупилася вона у єдиного відвідувача. Він збагнув, що негайно має щось вигадати, та позаяк вигадувати будь-що хитромудре було вже запізно, довелося запитати навпростець, чи є у бібліотечній картотеці ім'я професора Вержбицької. Бібліотекарка охоче заходилася висувати один по одному довжелезні ящики, у котрих, судячи з усього, і розташувалася картотека. Щось, мабуть, їй врешті пощастило знайти, бо вона запам'ятала номер з картки та пішла з ним до архіву, запропонувавши зачекати з п'ять хвилин.

Насправді ж вона була відсутня набагато довше. За цей час він двічі обійшов стелажі, забиті книгами. Вражаюче, скільки усього, виявляється, видано у сфері медицини, і якби все, що написане, та ще й допомагало лікувати, то, ймовірно, сьогодні не залишилося б жодного хворого.

Нарешті бібліотекарка повернулася. Під пахвою вона тримала декілька товстих підшивок у грубій палітурці та з позначками: 1948, 1949, 1950 р.р.

– Дещо є, – повідомила вона.– Вам ще поталанило, нам бракує площ, отож випуски понад тридцятирічну давність ми знищуємо. Вважається, що вони втратили свою актуальність.

Хоча це не належало до її обов'язків, вона допомогла йому відшукати властиві місця. Пожовклі сторінки віялом вилітали з-під її натренованих пальців.

Професорові Вержбицькій належала серія статей щодо кардіальної астми. З хвилюванням вчитувався він в рядки, виведені бабусею, на яку Ксенія трохи не молилася. Мало що у них він тямив. Одне незаперечно: жодним словом не згадувалося там про біополя. Ксенія казала, що бабця присвятила цьому життя. Принаймні бодай якийсь натяк!

Він згорнув останній альбом.

– Тут усі праці професора Вержбицької?

– Інших у нас немає. А коли що й було, то давно знищено. Лише це і збереглося.

А може, збігло йому на думку, і справді усе її життя було в тому єдиному рукописі, про який згадувала Ксенія?

– Яка у вас тема? – раптом запитала бібліотекарка.

– Що? – не зрозумів Андрій.

– Назва вашої дисертації. Чи що там у вас?

– А, то ось ви про що... Ну, це пов'язано… з біополями.

Вона із спантеличеним виглядом уп'ялася в стелю.

– Ні, знаєте, – нарешті визнала вона зніяковіло, – такі публікації мені досі не наверталися на око. А я працюю тут вже п'ятнадцятий рік. Справді, вам не пощастило з вибором теми. У нашому університеті найчастіше дисертації захищають по серцево-судинних. Це вже традиція.

– Авжеж! Даруйте, що потурбував, – він мав повернути їй останню підшивку, як раптом щось його напоумило.

Він вдруге знайшов сторінку, яка щойно була у нього при очах. Перед заголовком, там, де зазвичай стоїть ім'я автора, поряд з прізвищем Вержбицької було ще одне, цього разу він потурбувався його запам'ятати: Грінберг. А. Грінберг. Подумки Андрій вимовив його декілька разів, аби не забути. Цей Грінберг був співавтором Вержбицької, тож мав би знати, чим вона там займалася насправді. Можливо, він один з її асистентів, що виконували усю чорнову роботу. Так чи сяк, але це єдиний допис, написаний нею у співавторстві будь-з-ким.

– Хто такий Грінберг? – запитав він, сподіваючись, що бібліотекарка, пропрацювавши чотирнадцять років на своєму місці, щось про нього чула.

– Якщо – Анатолій Олександрович, то це – професор нашого університету. Втім, він вже на пенсії. У такому віці час подбати про власне здоров'я.

– Ви знали його?

– Не вельми. Інколи він приходив, аби, як і ви, перегорнути підшивки минулих часів. Та як на мене, це було у нього лише нападом ностальгії. Я не помічала, аби він з ними працював, як молоді аспіранти – з ручкою та зошитом. Стареча хвороба. Що й казати, вчасно пішов на пенсію.

– Де б я міг отримати його адресу?

Вона невпевнено знизала плечима.

– Спробуйте звернутися у відділ кадрів.

*****

Андрій учинив за її порадою, лише цього разу відрекомендувався журналістом. Сивому, з ветеранськими колодками на піджаку чільникові відділу кадрів припало до серця, що їх забуте покоління знов привернуло увагу преси, тож він власноруч дістав особову справу професора Грінберга.

Професор жив у старій частині міста, в районі вулиць Желябова та Жуковського, у будинку дореволюційної побудови. Роками тут не бачили жодних змін, і, мабуть, це відповідало його напряму думок, з тією лише різницею, що він був сучасник Кірова, а не Жуковського. Сонцю, що намагалося зазирнути у вузький, викладений плитами дворик, здається, ще жодного разу не пощастило торкнутися землі, отож затінок, прохолода й вогкість владарювали тут о будь-якій порі дня.

Андрій натиснув кнопку дзвінка та довго дослухався човгаючих кроків. Вщухли вони лиш під самісіньким порогом, а центр очка враз потьмянів, – отже, його роздивлялися. Спливав час. Він занепокоївся: чи відчинить господар незнайомій людині? Злякавшись, що той волітиме вдати з себе глухого, він нахилився до очка й голосно проказав, вдивляючись у його темний отвір:

– Не бійтеся! Я журналіст. Вашу адресу мені дали в університеті. Я про вас напишу.

Почув той чи ні, але вагання вирішилося на користь гостя. Двері обережно прочинилися. Крізь щілину напівбожевільними очима на нього боязко поглянув якийсь старий. Його голова здавалася увігнаною в плечі, а з-поза вух настовбурчилися посивілі залишки шевелюри. Комір фланелевої сорочки був наглухо застебнутий.

– Анатолію Олександровичу, я журналіст. У мене до вас декілька запитань… Ви дозволите увійти? – наполіг Андрій, позаяк той не квапився відчинити двері ширше.

Господар якось неохоче, але таки впустив його до помешкання. У ніс одразу ж тхнув специфічний прілий запах, як буває, коли вікна повсякчас тримати зачиненими. Засунуті фіранки прислужилися довчасному присмеркові, а надто у поєднанні зі старими, майже антикварними меблями чорного кольору. Тишу та спокій підкреслювало мірне цокання настінного годинника.

– Я вас слухаю, – непривітно бовкнув господар, не дозволивши йому як слід оглянути приміщення. Його голос був таким же скрипучим, як і пересохлі сходинки дерев'яних сходів, котрими Андрій підіймався хвилину тому.

Грінберг наполовину висунув один з стільців, що оточували заокруглений стіл. Той хитнувся, щойно Андрій на нього сів. Професор, мабуть, не мав наміру довго терпіти непроханого гостя. І куди він тільки час діває, дивувався Андрій. Він розпочав з дифірамбів університету, сподіваючись перш за все здобути прихильність співбесідника. Марно. Старий байдуже вислухав довідку про досягнення регіональної медицини, отриману ним у стінах бібліотеки. Тоді він зазначив, що прочитав один з його дописів, маючи на оці написаний у співавторстві з Вержбицькою, та водночас дав на здогад, що йому відомо, наскільки вчені вже з певним ім'ям полюбляють пожити чиюсь працю, і що згаданий допис, оприлюднений за участю обох, вигідно відрізняється від решти, написаних нею самою.

Старий негайно пожвавився. Відтепер Андрій знав, на чому слід грати. Очі старого професора, насправді не такі вже й божевільні, заблищали, варто було йому зануритися у спогади.

Добравши слушної миті, Андрій запитав про біополя. Той украй здивувався.

– Біополя? Тобто нетрадиційна медицина? Боже збережи! Хіба ви не знаєте, як під той час до цього ставилися? Хто б узяв на себе таку сміливість?

– Можливо, саме тому Вержбицька і уникала посвячувати будь-кого у свої дослідження? Мабуть, вона працювала сама?

– Нісенітниця, – переконано заперечив професор. – Їй неодмінно знадобилася б лабораторія з усім устаткуванням. Даруйте, вам тяжко збагнути, ви не фахівець. Та повірте, біополе невидиме й нечутне, воно позбавлене запаху, побачити його можна лише за допомогою приладів, тестування, хімічних аналізів тощо. Поодинці жоден геній з цим не впорається. Своєю чергою запевняю, що наш гурт цим не займався. Двадцять років… майже двадцять років я без нарікань працював на неї, аж поки не стало зрозумілим: згаяний час вже не надолужити. Я мав найкращий диплом. Блискуча перспектива. Власне через це вона й запросила мене до себе! Мені заздрили. Подумати лише, не кожному випадала така честь – працювати у самої Вержбицької! Та минуло двадцять років, і вийшло на яв, що я – ніхто.

– Ви мали поважну причину, аби її зненавидіти.

– Ясна річ. Але у певному віці людина відкидає думки про помсту. До того ж, слід віддати їй належне. У неї був рідкісний організаторський хист. Так, вона використовувала всіх, хто з нею працював, вона живилася нашими мізками, вона виймала з них геть усе. Та водночас неможливо було почуватися ураженим. Втішаючись у променях слави, вона не забувала з найчарівнішою посмішкою нагадати кожному про те, що без його допомоги вона б нізащо цього не досягла. Вражаюче: такого визнання цілком вистачало, аби людина пішла задоволеною… – Грінберг щось пригадав. – Стривайте!

Він довго порпався у сусідньому покої, нарешті, човгаючи підлогою, повернувся з світлиною в руці.

– Ось, – простягнув він її Андрієві, – погляньте-но.

Це було чорно-біле, у фігурній рамці – оддавна вже таких не робили, – гуртове фото на тлі головного корпусу. Внизу – позначка, та ж сама, що й на підшивці в архіві університету: 1949 рік. Повоєнний час. Підібрані догори зачіски, щільно облягаючі сукні, широчезні штанини. В очах – захоплюючий ідеалізм.

Посередині – вродлива жінка, що віддалено нагадувала Ксенію. Проте це була схожість лебедя з «бридким каченям». До її сукні пришпилена червона троянда, він не міг знати її колір, та був цього певний. Rosa rubra flos amoris. Червоні троянди – квіти кохання. Так кажуть мовою медиків.

Ніготь професора зупинився на крайній постаті худорлявого юнака в піджачку з комірцем навипуск – наймолодшого та єдиного, хто не був при краватці.

– Це ваш відданий слуга, тоді щойно аспірант, – пояснив він зворушено.

Через одного була професор Вержбицька, жінка з пришпиленою трояндою.

– Тут увесь гурт. Серед живих нікого не залишилося, я сам один.

Широкоплечий чоловік років близько сорока, що стояв поряд, обіймав її за плече.

– Прихильність, здається, розподіляється не однаковою мірою, – зауважив Андрій.

– Маєте рацію, – погодився старий. – Вони одружилися за місяць. Це її другий чоловік.

– Другий, а хто ж був перший?

– Її колишній однокурсник. Ну, знаєте, як це буває. Перше кохання. Палкі почуття зашвидко згасають. Він мав намір з нею розлучитися, вона була проти. Він виїхав, вона – за ним.

– Але зрештою вони ж розлучилися?

Старий зволікав.

– Усе вирішилося само собою. Він помер.

– Розумію, як важко їй було це знести. Поміж тим тут вона красуня, еге ж? Відтак, чом би їй вдруге не піти заміж?.. То кажете, ця людина була їй за другого чоловіка? – перепитав Андрій, вказуючи на фото.

– Але й не останнім. На жаль, вони не прожили спільно і двох років.

– Що ж сталося?

Старий розвів руками.

– Ніхто не знає, скільки йому відведено жити.

Андрій тямущо хитнув головою.

– І за кого ж вона віддалася втретє?

– За певного юриста. Втім, він був не з нашого кола. Я його бачив лише одного разу, на весіллі. Ні до, ні після цього ми більше не зустрічалися.

– І як? Нарешті, знайшла вона своє щастя?

Професор зітхнув.

– Цей шлюб протривав, здається, на рік довше. Дужа, насправді, жінка, поховала трьох. Три заміжжя, і всі... завдали їй стільки страждань!

– Нівроку! І цей – теж?!

– Заспокойтеся, усі вони померли власною смертю.

– Усі троє?

– Це збіг. Як і те, що, на перший погляд, усі відзначалися чудовим здоров'ям, захоплювалися спортом тощо. Попросту якось настає мить, і ми раптом усвідомлюємо, що перетнули межу, за котрою – невпевнене очікування. У того, хто перед вами на фото, виявилося заслабке серце. Цей діагноз ставив я сам, – він розвернув до себе світлину, вдивляючись у живого, здорового чоловіка. – Наскільки ж хвороба змінює людей! Коли я бачив його востаннє, на ньому й кровинки не залишилося! Це було за місяць до його смерті. Та, прослуховуючи його грудну клітку, я дістав таке враження, ніби вже сиджу коло трупа – він був геть задубілий, наче мрець.

Андрій почувся млосно. Він схвильовано засовався, стілець під ним небезпечно хитнувся, ледве що не впав.

– А що, хіба таке трапляється?

– Це міг бути сторонній ефект дії ліків, – невпевнено відповів професор.

Вочевидь, старий розповів усе, що знав.

– Мені час іти, – згадав Андрій, підводячись. – Був радий нашому знайомству. Ви мені дуже допомогли.

– Тепер вам буде про що написати?

Андрій зовсім забув, що відрекомендувався журналістом.

– О так, звісно! – підтвердив він.

*****

Світилося повсюди: у вітальні, у передпокою, на кухні й навіть у ванній. Настінне бра, й те палахкотіло крізь червоний абажур, намагаючись зазирнути до трюмо, що грало віддзеркаленням вогнів. Немов гості, які щойно сповнювали помешкання, з наближенням його кроків поховалися по кутках, аби зробити йому несподіванку.

Він загасив світло у ванній, на кухні, але спершу пересвідчившись, що ні там, ні там ніхто не ховається. Один по одному клацали вимикачі. Сухий тріск самотньо, ніби постріл з спортивної рушниці, лунав у цілковитій тиші.

Ксенія спала за столом, схиливши голову на схрещені руки. Вона не чула, коли він увійшов, та нагадувала малечу, яку сон зморив посеред гри. Так міцно спати міг, мабуть, лише той, хто не спав щонайменше дві ночі поспіль.

Андрій обережно узяв її на руки й переніс на ліжко. Голова закинулася назад, тож, придивившись до рис її обличчя, він спробував вдруге порівняти її з бабцею, котру бачив на світлині у професора Грінберга. Куди вже Ксенії було до неї, та певна схожість зрештою існувала.

– Любий, – ледь чутне, а проте полегшене зітхання зринуло з її губ. – Нарешті… Я так довго залишалася сама…

Решти слів він не розчув. Повіки сіпнулися у марній спробі розплющити очі. Згодом подих сповільнився – вона знову заснула.

Він влаштувався у кріслі, підім'явши під себе подушку. Вибрана ним постава не зазнавала змін, він непокоївся, що крісло може зарипіти й цього разу вже остаточно її збудить. Проте нові враження не дозволяли йому розслабитися, а заснути й поготів. Думка думку побивала, одна по одній, хоча збоку видавалося, ніби він спав.

Сріблясте сяйво місяця залишало на білому простирадлі тремтливу тінь від гілки платану. Ніч сповнювали звуки, як ніколи. У кожному шереху йому ввижалися скрадливі кроки Тихона. Не виключено, що той вже зовсім близько, тут, за дверима, очікує, коли послабиться його увага. Ця думка відігнала геть черговий наступ сонливості.

Сопіння, що долинало з ліжка, несподівано припинилося. Якусь мить тривала тиша, навіть у співі цвіркунів, ніби за змовою, настала довгоочікувана пауза. Раптом він збагнув, що Ксенія вже не спить. Не розплющуючи очі, він на собі відчув її уважний погляд, від якого чомусь стало трішки незатишно.

Вона звелася з ліжка – він наче мав намір щось сказати, аби вона не вважала його за сплячого на чергуванні, але його зупинило те, з якою пересторогою вона це зробила: легенько, навшпиньки, оберігаючи його сон, як він щойно – її. Зглянулася! Вдень-бо він не мав змоги відпочити. Навідувався у бібліотеку, а згодом до професора. Щоправда, їй він так і не наважився зізнатися. Запевнив, ніби подався за допуском до змагань, хоча це була примітивна брехня, позаяк змагання давно добігли краю. Втім, Ксенія знати цього не могла, тож сприймала все за щире золото.

За цю брехню він вже відкупився букетиком троянд, котрий чекав на її захват у скляній вазі на тумбочці. Він вирішив відкласти «пробудження» до тієї миті, коли вона підійде до вази та, попестивши ніжні пелюстки, прошепоче щось на взір: «я знаю, ти мене й досі кохаєш». Крадькома він стежитиме, як її щоками стікають сльози розчулення.

Та вона, здається, не звернула на троянди жодної уваги. Її кроки завмерли у передпокою. Андрій з подивом та неминучим розчаруванням розплющив очі і побачив її зі спини, як вона порпалася біля вхідних дверей. Клацнув замок услід по тому, як провернули ключ. Брязнув повислий ланцюжок. Куди це вона? Але двері вона не рухала. Ксенія так само навшпиньки повернулася назад та лягла до ліжка, навіть не поглянувши туди, де стояли квіти.

Не зважуючись і ворухнутися, Андрій напівлежав у поставі, що враз виявилася напрочуд незручною, та тремтів, охоплений незрозумілим страхом. Ксенія не мала на меті десь йти, це поза сумнівом, вона лише залишила двері незамкненими. Але навіщо? Чи то, радше, для кого?