Розділ 1.2

Єдине вікно на сіннику сповнилося ріжучим денним світлом. Розплющивши очі, Андрій якусь мить вивчав навислі над ним товсті балки, об які міг нараз напередодні розтрощити собі лоба. Ковдра ще вночі з'їхала від нього до Ксенії, ця мерзлячка уві сні перетягнула все на себе. Він спробував смикнути за край – хай прокидається. Ковдра не піддалася.

– Агов, час підводитися!.. Ксеніє! – він повернувся до неї та побачив замість дівчини клубок рудої шерсті, геть обтиканий соломою.

Пес, що врешті виявився сучкою, тільки ліниво звів віка, і більше жодним чином не відреагував на його пробудження, почуваючись тут неподільним господарем.

– Розумію! Я зайняв твоє місце. Вибач, приятелю, – перепросив Андрій, встав та спустився додолу, обтрушуючись на ходу.

Череп'яний дах вже палахкотів в уранішніх променях, сонце, добуваючись крізь частокіл кипарисів, стрімко поривалося на небосхил, ніби пустотлива дитина, що позбулася нагляду. Обійстя спорожніло. Андрій крадькома зірвав з абрикосового дерева кілька ніжних плодів, маючи намір пригостити ними Ксенію, щойно він її знайде.

Він оглянув усі закутки, та її ніде не було. Оксамитова абрикосова шкірка зігрілася і зм'якла у його долоні. Він з'їв усе сам та почвалав далі. Мимохідь йому трапився хазяйський хлопчина з велосипедом, який бачив Ксенію, що прямувала до річки. Він подався вгору вказаною йому звивистою стежиною, порослою колючими чагарниками. Їх гострі шпильки кровожерно встромлялися у його незахищені руки, але й тканина штанів теж не була для них за перепону. Увесь подряпаний, він полегшено зітхнув лише тієї миті, коли стежка, несподівано загубившись серед дрібнолісся, допровадила його до розложистого спуску, з-за якого вже виразно долинав гуркіт водоспаду.

Водяний бистрень завширшки всього лише у два метри скидався з кручі втричі вищої, скипав на підводних валунах та, пінячись, вливався до порівняно широкої, а проте мілководої річечки. Дуга, якою з розгону зривалася вода, залишала нестесаним вузький уступ поміж водоспадом та скелею. На цьому уступі він раптом побачив Ксенію. Вона була зовсім гола та в закляклій поставі простягала руки до грізного струменя – чаклунка, що звертається до стихії.

Яка вона все ж тендітна! Шкіра біла-білісінька, ані сліду від купальника. Він пригадав мерзлякуватий дотик її рук. Разом з тим її постать вражала особливою грацією, витонченістю. Беззахисна квітка поряд з нищівною лавиною. Це було так зворушливо! Він обрав собі схованку за валунами, та звідти непомітно продовжував милуватися нею. Декілька камінчиків, поки він перестрибував з місця на місце, викотилося з-під його ніг, але гуркіт водоспаду притлумив усі звуки.

Нарешті вона обережно викарабкалася звідти, притискаючись до скелі з остраху посковзнутися на мокрому карнизі, дісталася берега, підхопила одяг та зникла у затінку найближчих дерев. Андрій трохи зачекав, а тоді вийшов із схованки й наздогнав її вже на стежці. Водоспад залишився далеко позаду, і цього разу вона розчула відлуння його кроків. Раптовий переляк на її обличчі поступився боязкій усмішці.

– Чому не попередила мене? – дорікнув він.

Вона дивилася на нього знизу – вгору. Лише зараз, коли вони стояли поруч і на повний зріст, він зауважив, що вона ледве сягає йому грудей. Її вологе волосся мінилося дзеркальним блиском.

– Ти був там? Ти бачив? Скільки у ньому наснаги! Його вивільнена міць... Вона надихає, – у захваті промовляла маленька, квола Ксенія. Вона помовчала. – Хто твій улюблений поет?

– Улюблений – хто?

– А у мене – Єсенін, – провадила вона далі, немов і не розчувши запитання. – Там, край водоспаду, я читала його вірші. Вони такі чарівні у своєму мрійливому смутку, сповнені нерозважної туги! Доля настільки ж невідворотна, наскільки невтримний цей водоспад!

Він враз присоромився того, що підглядав потай біля річки – а вона саме цієї миті декламувала Єсеніна!

– Бачу, маєшся краще. Не слід надалі обтяжувати господарів. Добрі люди, вони й так чимало для нас зробили. Ми повернемося лише з тим, аби подякувати, й підемо до тролейбуса. Гаразд?

На знак згоди вона понуро хитнула головою.

– Тут нам було так хороше. Ось бачиш. Чому ми повинні звідси виїжджати, хіба ми обидва цього прагнемо? У жодному разі, та однаково вчинимо навпаки. Що за безглуздя: ми згодні плисти за течією, знаючи навіть, що попереду нездоланне урвище! Інстинкт перемагає розум! Ніхто не спроможний керувати власною долею.

– Тобі не слід захоплюватися Єсеніним, – спробував розважити її Андрій. – Вже краще – Блок, там, принаймні, усе зрозуміло: «лівою, лівою!».

*****

Вони мовчки йшли у напрямку шосе. Ксенія замислено пленталася узбіччям.

– На цьому місці згубилася моя босоніжка, пам'ятаєш? – раптом нагадала вона, зупинившись та зачепивши ногою пісок. – Ти підхопив її та запитав: «Чи бува не твоя це босоніжка, Попелюшко?».

Андрій лише хитнув головою та, не відповідаючи, подався уперед. Натомість вона, спустивши очі, так, немовби у чомусь завинила, рушила його слідами.

Нагло він зауважив, що йде сам. Озирнувшись, побачив Ксенію, що присіла долі, на трав'янистому пагорбку край дороги, підібгавши ноги та встромившись носом у коліна. Цього ще йому бракувало! Він зітхнув, повернувся й примостився поруч з нею, в очікуванні, допоки стечуть її сльози.

– Я не маю домівки, – поскаржилася вона крізь плач, – нікуди мені йти.

– Поясни, що сталося.

– У Симферополі я нікому не потрібна. Не хочу туди повертатися, – правила вона своєї, дедалі більше розпускаючи рюмси. – Ані до Симферополя, ані деінде.

– Зрозуміло, – зітхнув він вдруге. – Але так не буває. Не знаю, та як на мене, ти все занадто ускладнюєш. Ні, як собі хочеш, а проте я не йму цьому віри. Ти попросту чимось засмучена, – він обережно торкнувся її плеча. – Послухай, не варто сприймати все у темрявому світлі. Це не пасує такій гарненькій дівчині, як ти.

Він спробував зазирнути у її зарюмсані очі – марно.

– Ну гаразд. А де твої батьки?

– У мене їх немає, – відповіла вона з образою в голосі.

– Ну, а… подруги?

– Вони мене забули.

У несподіваному запалі вона схопила його за руку.

– Ти виніс мене на руках. Ти піклувався про мене. Ти залишився тут через мене. Чому?

– Але ж це ж природно. Хтось же мав... – спантеличений сам, спробував знайти виправдання Андрій.

Та Ксенія навіть і слухати не бажала.

– Ти такий милий, – сказала вона, розмазуючи сльози щоками. – Чому ти боїшся зізнатися в тому, що кохаєш мене? Хіба це так соромно? Скажи, що кохаєш! Скажи це, будь ласка!

– Я?.. Так, звісно, але… – він геть розгубився. Як їй все пояснити, та щоб вона при цьому вдруге не зчинила істерики?

– Ти це визнав! – з полегшенням видихнула вона, пригорнувшись до нього, немов безпритульне кошеня з мрією про ласку. – Бачиш, це зовсім не важко. Я знала! Я не мала сумніву, що ти це скажеш. Я подобаюся тобі. Ні, не лише подобаюся – ти в мені закохався, – торочила вона ніби в екстазі. – Адже ти міг собі поїхати геть, так і не звірившись у своїх почуттях. Я здригаюся від самої думки, що ми могли розлучитися, не з'ясувавши, що кохаємо одне одного. Скажи це, будь ласка, вдруге. Я хочу знову почути. Адже ти закоханий у мене, чи не так?

Андрій витер спітніле чоло. Він ніяковів, ошукуючи її, та вона так запалилася, що, мимохіть заронивши у неї надію, він не наважився б умить її зруйнувати. Зараз він не спромігся б відповісти: «ні».

– Я кохаю тебе. В тобі неможливо не закохатися. Ти дуже гарна. І така лагідна... як пелюстка троянди, – додав він, зронивши погляд на її суконку з трояндами.

Її очі запроменилися майже дитячою втіхою.

– Я також відразу усвідомила, що кохаю тебе – щойно ти схилився наді мною. Моя воля, я б не одужувала ще цілий тиждень. Ні, мало – місяць, рік. Аби ти залишався поруч та нікуди не йшов.

Вона пальцями, ніби пір'їнкою, ковзнула його щокою, обійшла рот, торкнулася щетинки. Та згодом поміж її бровами вдруге пролягла невеличка зморшка.

– Я маю зізнатися тобі ще де в чому. Поза сумнівом, це доля послала мені тебе. Уяви, щойно я ледве не пошлюбила людину, яка мене ошукувала. Два дні тому мало відбутися моє весілля.

Андрій вражено подивився на неї.

– Ми познайомилися навесні, щойно як почали квітнути сади, – продовжувала вона, випередивши його запитання. – Він був медик, так само як і я, лише аспірант. Це сталося у бібліотеці. Він звернув увагу на моє прізвище. Його зацікавило, чи не родичка я тієї самої Ксенії Вержбицької. Між іншим, її портрет дотепер висить на почесному місці в актовому залі університету, і він одразу ж помітив схожість. За декілька днів він запросив мене до театру. На собі мав строгий темний костюм з камізелькою, білу сорочку – уявляєш, хто зараз таке носить? – геть як за часів моєї бабці. Втім, він не тямив себе від неї, а радше, від її наукових досягнень, і, як зрештою вийшло на яв, значно більше, аніж від мене. Але тоді я про це ще навіть не здогадувалася. Я пойняла віри у його щирість. Усю ніч, аж до світанку ми блукали містом, тримаючись за руки та насолоджуючись пахощами квітучих садів. Ні, ні, більше – нічого такого. Він навіть поцілував мене вперше лише за місяць. Він був надзвичайно галантний. Я взагалі не підтримую стосунків з розв'язними парубками. Ми зустрічалися в один і той же час в одному й тому ж місці. Якщо хтось не любить змінювати власні звички, то це свідчить на його користь, адже так? Я не могла навіть уявити, що все це робилося навмисне, лише аби справити на мене враження та за моєї допомоги дістатися результатів бабусиних досліджень, які вона не встигла опублікувати. Від самого початку його приваблювало тільки це! Та ні, він ладен був на більше заради досягнення своєї корисливої мети!.. Згодом були клятви у коханні, обіцянки одружитися. Ми встигли призначити день весілля. Та весілля так і не відбулося. Він утік, щойно переконався, що жаданих записів більше не існує: я їх спалила у нього при очах. Від них залишився сам лише попіл.

Андрій наче заворожений стежив за її виразним жестикулюванням. Ксенія припала до його плеча.

– Я знаю, ти зовсім не такий! Я тобі вірю. Відчуваю, що ти справді мене кохаєш! Ти не зміг би мене обдурити! Адже ти дійсно кохаєш мене? Ти одружишся зі мною, еге ж?

Андрієві не йнялося віри, що це він сам тут сидить з прилиплим до піднебення язиком та нареченою на плечі.

*****

Прокинувся він загнаний до зимного поту. Через усю ніч снилося йому колюче сіно, піщаний путівець – багато піску, аж ноги загрузали по самі кісточки, не пускаючи вперед. На щастя, усе виявилося тільки сном. Андрій був у себе вдома, серед звичного оточення. Жужмом розкиданий одяг. Кошик для брудної білизни вщент переповнений, не закривається – вже давно слід спорожнити. Він здавав її до пральні. Простирадла йому повертали сірими, іноді з плямами іржі. Він не надавав цьому великого значення, так само, як і їжі. Харчувався абичим та нашвидкуруч. Раковина вкотре завалена немитим посудом, натомість холодильник порожній, якщо не брати до уваги останньої пляшки пива. На свята він купував у крамниці бісквіти – домашні, ясна річ, кращі, та він вже призвичаївся до цього смаку. Він остаточно звик і до свого стихійного трибу життя, усе його влаштовувало, він не планував жодних змін.

Андрій дістав пантофлі з-під канапи, ліниво потягнувся, наблизився до вікна, у яке крізь гіллясте сплетіння старого платана добувалися сонячні промені. Розчинив вікно навстіж – одразу ж повіяло ласкавим вітерцем. Знадвору долинало тільки шелестіння у верховітті й віддалений дитячий галас.

Він увімкнув музику, підхопив десятикілограмові гантелі та зробив декілька вправ. Надто швидко впустив їх на підлогу: навіщо тепер викладатися? Не його черга піклуватися збереженням форми. Дістав пиво з холодильника, гепнувся з ним у крісло. Кришку зірвав, зачепивши за бильце – у цьому місці воно оддавна понівечене. Приклався до пляшки, та ледве встиг ковтнути, як пролунав дзвінок у двері.

Кого це принесло? Кількість друзів помітно зменшилася відтоді, як його виперли з команди. Пригадав! Учора в дверях була записка від сусіда, Віктора Гавриловича. Ймовірно, це він.

Сподіваючись побачити сусіда, Андрій подався відчиняти двері. Проте на сходовому майданчику стояла схвильована майбутньою зустріччю Ксенія.

– Ти?! – це все, що він спромігся вимовити.

Він почувся перед нею украй ніяково в самих трусах, її щоки теж узялися блідим рум'янцем, мабуть, вона збагнула, що на неї не чекали.

– Перепрошую, – за мить вибачився він, збентежено відступаючи від дверей.

Ксенія перша подолала незручність поміж ними.

– Немає за віщо! Гадаю, це все пусте, адже ми й так незабаром одружимося!.. Знаєш, я така щаслива! – і вона з мосту почепилася йому на шию.

Допоки вона оглядала помешкання, він натягував штани.

– Хочеш пива? – спитав він, позаяк вона встигла зауважити пляшку, а ще тому, що більше нічого було запропонувати. Він не зізнається, що пив з шийки.

Хоч би вона скривилася та відказала, буцім нізащо не питиме цієї гидоти. Але натомість вона мужньо видудлила усе пиво з склянки, яку довелося саме для неї розшукати й вимити під краном.

– Як ти можеш це пити? – запитав він з неприхованим жахом.

– Ти п'єш, отож, і я полюблю, – рішуче заперечила вона.

Ксенія похитала головою, побачивши довкола себе пануючий безлад, немов мала на думці: «ото робітка на мене чекає!».

Помешканню поза сумнівом бракувало затишку. Стіни обклеєні світлинами зірок естради й футболу. Вимпели, медалі – призи, здобуті у змаганнях. Дверцята єдиної шафи не зачинялися, з полиці з-під купи ганчір'я витикалися ласти. Все, як у людини, що більшість часу перебуває поза домівкою.

– У тебе так мило тут, – запевнила вона, намагаючись на що-небудь не стати ногою. – Таке відчуття, ніби я тут народилася.

Андрій збентежено скубнув себе за вухо.

– Мені до вподоби усе, пов'язане з тобою, – провадила вона далі, походжаючи покоєм та закохано погладжуючи навколишні речі.– Ці стіни, шафа, фіранки, вигляд з вікна, твій одяг, розкиданий абияк і сама твоя звичка залишати безлад. Твій запах… Ним чути звідусіль. Коли ти ніс мене, і коли ми спали під однією ковдрою, я ним насолоджувалася, а тут мені взагалі несила чинити йому опір. Я кохаю тебе. Я страшенно кохаю тебе. Нашому шлюбові заздритимуть усі, бо ніхто так не кохає одне одного, як ми з тобою. Кохання від першого погляду, несвідоме, безкорисливе, схоже на раптове осяяння – лише таке кохання справжнє. Знаєш, я хочу, аби ми розшукали пасажирів того тролейбуса і запросили їх усіх на наше весілля: я їм безмежно вдячна за те, що жоден з них не посів твоє місце… Ні, геть з думки! Нехай краще у нас буде найскромніше весілля: лише ми удвох, ти і я. Скажи, хіба це не було б чудово? Чи конче виставляти наші почуття на огляд? Весільне вбрання я б наділа лише для тебе. Авжеж!.. Яку сукню, на твою думку, я маю одягнути: звичайну чи довгу, аж до п'ят?

Андрій важко зітхнув. Щоб-то навернуло її до здорового глузду?

– Послухай, тобі не здається, що ми надто вже квапимося з весіллям? Так поспішаємо, ніби на пожежу. Адже слід ще добряче все обміркувати, зважити.

– Про що тут міркувати! – нетерпляче заперечила вона. – Звірся на серце! Що воно підказує тобі? Не бійся. Дай волю почуттям. Дозволь їм керувати тобою, а не обачливому, недосконалому розуму. У почуттях виявляється сама природа, в розумі – лише людина. Не ставай заручником самого себе!

– Та якщо природа дозволяє нам мати розум, то це, мабуть, з тим, аби ми не наробили дурниць… О, вибач! Я не те мав на увазі. Ясна річ, ми поберемося. Але чи варто квапити події? Можливо, нам слід дещо зачекати. За цей час ми принаймні звикнемо одне до одного.

– А хіба відстрочка щось змінить? – запитала вона з наївністю, проти якої у нього навряд чи знайшлися б аргументи.

– Ні, звісно, ні! – заспокоїв її Андрій. – Але я ж не можу допустити, щоб ти страждала.

– Поряд з тобою? – не дійняла віри вона.

– Ти всього не знаєш. Я безробітний.

– Минулого разу ти мені збрехав?

– У жодному разі! Я казав щиру правду. Я фаховий спортсмен, та зараз мене не візьмуть до команди навіть запасним гравцем.

– Чому?

– Допінг… Боже мій, тобі хоч відомо, що це таке? Я не пройшов допінговий контроль. За це мене дискваліфікували та на цілий рік відсторонили від змагань. Вже другий місяць я не в змозі знайти собі роботу. Тому і до Ялти їздив. Мене повідомили, що на турбазі потрібний тренер. Але я запізнився, вони вже когось узяли на це місце. Саме тоді поворітьма я і зустрів тебе. Та ти сама зваж, у мене в кишені вітер свище, і що на нас чекає попереду, якщо ми одружимося: удвох – в порожній хаті? До речі, мені навіть комірне нічим сплатити.

Він змовк. Ксенія у новому світлі побачила розвішені спортивні трофеї.

Тим часом пролунав ще один дзвінок у двері. Андрій з полегшенням скинув її руки з своїх плечей. Цього разу дійсно прийшов сусід. Завстаршки близько сорока років, вбраний у «адідасівський» спортивний костюм, що не в'язався з його випираючим животом; портрет доповнювали незабутньо жваве обличчя та вкрадливий голос. Побачивши його з дівчиною, а ліжко незастеленим, він багатозначно підморгнув.

– Справи, бачу, посуваються, еге ж?

Андрій поривався було пояснити, але той відразу ж замахав на нього руками.

– Не хвилюйся, мене це анітрохи не стосується!

Його лише занепокоїло, якою буде реакція Ксенії, та вона своїм ладом розтлумачила натяк, як і належить незіпсованій дитині, не зауваживши вульгарних відтінків.

– Андрійчику, любий, – заворкотав сусід, – мені тут дружина переказала... Я все знаю, все розумію, та на Бога, пробач. Я добре пам'ятаю, скільки я тобі винен. Зачекай ще трішки. Я усе віддам, з відсотками, присягаюся, хрест-і-бо!

– Дарма хреститеся, Вікторе Гавриловичу, я не віруючий. А от повернути борг ви мені обіцяєте вже…

– Поверну, Андрію, бігме, поверну! – перепинив його сусід, прикладаючи руку до серця. – Вторгую увесь крам, та й одразу ж поверну, не май сумніву. Знаєш, у яку суму я влетів?

– А оце вже ваші проблеми!

– Авжеж, звісно!.. А до речі, – він удав, ніби це щойно спало йому на гадку, – у мене ж є для тебе чудова річ! І як це відразу я не зметикував? Собі мав залишити, та вже нехай! Андрію – «Панасонік»! Пал-секам, дистанс! Га? Не пошкодуєш!.. Ну коли бажаєш, візьми курткою. Чудова фінська куртка на пуху.

– Вікторе Гавриловичу, даруйте, але гроші мені зараз потрібніші.

– Так, розумію, – скиснув той, зітхнув. – Гаразд, будуть тобі гроші. От лише трохи розкручуся. Вір! Їй-бо! Андрію, я тебе ще жодного разу не надурив!

Ксенія, якій розмова стала нецікавою, поміж тим заходилася давати лад розкиданим речам.

– Здається, я не вчасно, – спохопився сусід. – Йду геть, не заважатиму.

Біля виходу, зиркнувши на неї скоса, він змовницьки додав, так, аби вона не розчула:

– А вона нівроку. Худенька, щоправда, та гладух я і сам не зношу.

Коли Андрій повернувся, Ксенія стояла посеред покою і згортала його шорти.

– Приємний у тебе сусід, – зауважила вона з наївністю, що не переставала його дивувати.

– Тепер ти переконалася, я ж зовсім не проти того, аби ми побралися й були удвох, та ж слід реально дивитися на світ.

Ксенія вдруге з усією лагідністю пригорнулася щокою до його грудей, не маючи сумніву, що дає йому цим неабияку втіху.

– Безробітний… – протягнула вона з мрійливим смутком. – Як це чарівно! Ми знедолені, змушені поневірятися, а проте щастя у злиднях нам приносить наше кохання.