Розділ 1.2

По виписці просто з лікарні Яна подалася в автоінспекцію. Вона могла їхати додому, та перш за все мусила відшукати принца. Вона звернулася до чергового, черговий відіслав її до молоденького лейтенанта, а вже той спітнів, вислуховуючи її плутані пояснення. Насамперед він зажадав від неї назвати цифри номера, які їй вдалося запам'ятати. Потім змалювати авто. Вона зробила це, як змогла.

– Та ж я вас не про колір питаю, – засіпався він. – На разі мене цікавить марка автівки.

Незабаром він вже сам пропонував варіанти, а вона відповідала або ствердно, або заперечливо. Більш-менш визначившись, він виклав перед нею пачку світлин. Скінчилося на тому, що у лейтенанта очі рогом полізли.

– Щось сталося? – ззаду підійшов вусатий службіст у формі майора.

– Авжеж, ця пані загубила «шестисотий Мерседес».

Майор придивився до оригінальної клієнтки.

– Цікаво. Як же їй пощастило?

– Вона стверджує, ніби зупинила подорожнє авто, а коли вийшла, то виявила, що забула торбинку. Вона впевнена, що та залишилася в авті.

– Я поклала її на сидіння, – додала Яна. – А там гроші.

– І багато? – запитав майор.

– Не розумію, – зізналася Яна.

– Я запитав, чи багато грошей. Назвіть суму.

– Ну… сто гривень.

– Отже, сто?

– Ні, сто двадцять!

– Отож, у вашій торбинці було сто двадцять гривень, коли ви зупинили подорожнє авто, «шестисотий Мерседес»? – майор ворухнув вусами та повабив її пальцем. – А ходіть-но сюди. Знаєте, що? Ці люди знімають дівчат по сто доларів за годину, і зазвичай телефоном, або посилають за ними своїх водіїв. Якщо ви сподіваєтеся мене переконати, ніби ви з їх числа, то я радше подамся у балетну студію. Може, вам і не до смаку, що я відмовляюся вважати вас за супермодель, та я також не люблю, коли до мене спозарана з'являються навіжені панночки й починають вішати локшину на вуха. То ви наполягатимете, аби ми узялися за пошуки вашого авта?

Яна і слова зайвого не додала до того, чому її навчили водії. Вони лише не здогадувалися, що йтиме про «шестисотий Мерседес», вона не встигла їм його описати. Втім, відступати не було куди.

– Гаразд, – погодився майор. – Таких авто у нас всього три, – він зиркнув на лейтенанта, той на підтвердження хитнув головою. Тоді до Яни. – Я не викликатиму власників сюди, – далі лейтенантові. – Їдь з нею за цими адресами, й перевір. А коли те, що вона тут нарозповідала, не підтвердиться, привези назад, і ми запроторимо її на п'ятнадцять діб за навмисне введення в оману органів правопорядку. Отак-пак! – він пригладив вуса на знак остаточного затвердження вердикту.

*****

Першим виявився багатий підприємець з-поміж «нових». Про себе Яна заздалегідь викреслила його з списку. Не розумом – серцем. Її був принц, чимось іншим вона його не уявляла. Принаймні, в одному вона мала змогу переконатися. Він знав, що йому пасує, а що ні, та блискуче це використовував. Тоді, в лікарні, вона встигла це відчути. Тут же був розжирілий крамар. Мішок грошей за цілковитого несмаку: величезний будинок, та повна відсутність свіжого повітря, щокожен метр використаний з практичною вигодою. Ось вона де, жадоба.

Наступного Яна виключила теж завчасно, тільки методом простішим, по шоферові. Автівка стояла коло парадного. Той водій був інакший.

Останню, третю адресу вони відвідали вже по ранковій порі, тобто в такий час, коли господарів можна й не застати, тож Яна непокоїлася. Це був двоповерховий будинок за гратчастим парканом на околиці, край тихої вулиці, споруджений нещодавно, проте за оригінальним проектом, що трапляється вряди-годи. Клумби, травники, жива загорода з підстрижених туй. Доглянутий сад на задвірках обійстя. Нічого кричущого, та в цілому вельми приємний вигляд.

Браму відчинив вартівник – кремезний, бородань, наче диякон з сільської церкви. Марно сподівалися вони почути бодай слово з його вуст. Він скромно стояв перед ними й вичікував, ховаючи погляд, ніби у чомусь завинив.

– Е-е... – протягнув лейтенант. – Ми, власне, до господаря, пана Павла Костирко.

Вартівник щось пробелькотів та незграбно розвернувся, мабуть, пропонуючи йти за ним. Першим зійшовши на ганок, він штовхнув двері, але сам не увійшов, зробив крок убік, поступаючись дорогою.

Яна була вражена: такої пишної краси зроду вона ще не бачила. Та був і зворотний ефект. У люстрі, що коштувало розшукуваної автівки, Яна побачила себе й пригадала, хто вона та де їй місце. Втім, її захоплення ще не свідчило про посягання на усю цю розкіш. Та й господарям воно б радше вже полестило, аніж видалося образливим.

– Вітаю! Чим зобов'язаний? – пролунав позаду вже знайомий голос.

Павло вийшов у домашньому халаті. Судячи з усього, він лише нещодавно прокинувся. Та навіть у халаті він змушував її почуватися селянкою.

– Перепрошую за ранній візит, – бовкнув лейтенант дурницю, по чому зняв кашкета й відрекомендувався.

– Пусте, – порухом руки Павло вказав на м'яку канапу, що стояла півколом, сам влаштувався навпроти, закинувши нога на ногу. Попри голі ноги у пантофлях, усе було настільки природно, що не зіпсувало першого враження. Радше це вони почувалися ніяково.

– Бачте, – лейтенант давав на здогад усім своїм виглядом, наскільки його бентежить власна місія, – ця пані стверджує, ніби ви підвозили її у своєму авто. Не сприйміть хибно... Я зобов'язаний вас запитати: чи це дійсно так?

Павло обурився.

– Що за нісенітниця!

– Власне я тієї ж думки, – миттю погодився лейтенант, не соромлячись присутності Яни. – А ще вона каже, нібито забула на сидінні торбинку, а в ній гроші, разом сто двадцять гривень.

– Ага, то ось у чім річ! Ні вже, даруйте, зі мною такі штуки не проходять!

– Не ображайтеся, я лише виконую свій обов'язок. Повірте, мені неабияк прикро, що ми вас потурбували.

– Стривайте! – Яна раптом втрутилася й поглянула Павлові у вічі. – Ви мене не пам'ятаєте?

Озирнувши її від потилиці до п'ят, той спитав лейтенанта:

– Хто ця божевільна?

Лейтенант торкнув Яну за лікоть.

– Ходімо. У нас з вами ще справа у поліції.

– Яка справа? – поцікавився Павло.

– Мій шеф обіцяв прилаштувати її на п'ятнадцять діб у разі, коли підтвердиться, що вона памороки нам забивала.

– Ніби залишила гроші у моєму авто, еге ж? – Павло з глузливою посмішкою хитнув головою.

Лейтенант і собі всміхнувся.

– Та я й сам бачу, як це все…

– Ви забули! – з гірким докором обізвалася Яна, не давши лейтенантові доказати. – Ви мене зовсім забули! – наголосила вона розчаровано. – Гаразд, я нагадаю. Лікарня, орхідеї. Ви подарували мені цілий букет орхідей.

Павло уважніше придивився до Яни.

– Ах, то ось воно що! Так, тепер я вас упізнаю. Зрештою, в цьому одязі… Тоді на вас була, якщо не помиляюся, лікарняна сорочка.

Яна впустила очі додолу.

– Авжеж, як усе це дивно, – провадив він далі. – А… до чого ж тут моє авто? І ваша торбинка?..

Яна звела на нього благальний погляд.

– Ну гаразд, – Павло повернувся до інспектора. – Лейтенанте, справді, я впізнаю цю жінку. Я пригадав, що якось підвозив її, та навіть... – він озирнувся в пошуках гаманця. – Ось він!.. Та навіть знайшов на сидінні забуту нею торбинку. Ви, здається, казали, сто двадцять гривень? Маєте рацію, ось вони, – він дістав з гаманця гроші й простягнув Яні. – Беріть, чого ж ви!

Лейтенант вирячив очі.

– Я радий, – нарешті промимрив він, остаточно збитий з пантелику, ковтаючи слину. – Радий, що усе з'ясувалося!

– Авжеж, усе з'ясувалося, – підтвердив Павло.

– У такому разі, не затримуватиму вас більше. Перепрошую за клопіт. На все добре!

Він обрав не ті двері, зауважив помилку, вдруге вибачився, нарешті з кашкетом у руці й текою під пахвою якось видостався назовні.

*****

Яна поклала гроші на столик.

– Нічогеньку ж історію вигадали ви з вашою торбинкою, – похитав головою Павло.

– Це не я. А втім, байдуже.

– Ви обдурили автоінспекцію. Ваше щастя, що у вас немає прав.

– А проте, коли б не вона, яким би чином я вас знайшла?

– Ви мене шукали? – він вкотре здивувався.

– Щойно ви пішли.

Павло підвівся, наблизився до вікна, відгорнув краєчок фіранки. Крізь гратчасту огорожу спадало на очі, як вирулювало авто з «блималкою».

– Наскільки я розумію, у вас на це були свої причини.

– Поважні причини, – зітхнула вона. – Навіть не знаю, як почати, бігме, не знаю.

– Ви вже стільки накоїли. Гадаю, сміливісті вам не позичати.

– Та це лише тому, що річ не в мені, справа стосується вас.

– Мене? Он як! – Павло знову сів навпроти. – Гаразд, продовжуйте.

– Вам загрожує небезпека.

Яна змовкла: вона хотіла побачити, як він відреагує. Павло підбадьорююче хитнув головою.

– Кажіть. Я вас слухаю.

– Вам загрожує серйозна небезпека, – повторила вона упевненіше. – З боку жінки. Знехтуваної жінки… – та враз запитала істерично. – Чи вірите ви в долю?.. А у пророцтва?

Він байдуже знизав плечима.

– Але якщо долі однаково не уникнути, до чого тоді пророцтва?

– Можливо, саме для того, аби обрати відпущену вам долю. Можливо, пророцтво, це і є одна з ланок долі.

– Цікаво! Де ви цього набралися?

– Я бібліотекар.

– Чимала у вас бібліотека... Гаразд, а ваше попередження, чим воно споводоване? Також віщуванням?

Яна замулялася. Вона ще не знала, як змусити Павла дійняти віри, водночас приховавши від нього, що ворожка дослівно передбачила їхню зустріч у лікарні.

Допоки її брав сумнів, в очах Павла проблиснула несподівана цікавість.

– Якщо не помиляюсь, вони погрожували запроторити вас на п'ятнадцять діб? І ви ризикували задля того лише, аби мене попередити?

Яна збентежено відвела погляд. Павло, вкотре схопившись на ноги, схвильовано пройшовся туди й сюди.

– Ви дарма повернули мені гроші, – він вказав на столик, де вони досі лежали. – Візьміть, адже це я вам їх дав… Чому ви не берете? Не хвилюйтеся, усе було законно, при свідках.

– Не потрібні мені ваші гроші! – обурилася Яна. – Гроші, гроші… Ви, багатії, усе вимірюєте грошима.

– Не ображайтеся. Мені доводилося мати справу з різними людьми. А про вас я майже нічого не знаю.

Погладжуючи підборіддя, він зупинився побіч від Яни. Аби його побачити, вона мала вивернути шию. Зате тепер він стояв значно ближче до неї.

– Це бува чи не вас визули на вокзалі?

Прочитавши здивування на її обличчі, він посміхнувся.

– Та вже цю історію геть уся лікарня знає. Тут карти не потрібні. До речі, я можу знайти вашого злодія. Не бажаєте?

– Дякую, ні.

– А то чого ж? Я з задоволенням зробив би для вас щось приємне.

– А що в цьому приємного?

– Ну, залежить, з якого боку подивитися. А зрештою, як собі знаєте. Поза тим ще дещо відомо мені про вас. Ваш батько зараз лежить у шпиталі, тут, у місті, ваш брат перебуває не набагато далі – у виправній колонії. Хіба ні?

Яна стрельнула в нього очима та прип'яла язика.

– Самі ви живете на селі та, певна річ, доводиться вам несолодко, розриваючись поміж домівкою, шпиталем та колонією. Я вгадав?.. Як бачите, мені також дещо до снаги. І знаєте, що мені збігає на думку? Я саме підшуковую домогосподарку чи то, радше, гувернантку. Та як на мене, ви надаєтеся якнайкраще. Ви сільська дівчина, нерозпещена, працелюбна. Гадаю, без потреби питати, чи знаєтеся ви на готувані, пранні, та й загалом, на домашньому господарстві. Я не тримаю прислуги. Не бажаю, аби мій син ріс випещеним неробою. Якщо поряд покоївка, ладна будь-якої миті повісити на вішак твої штани, це неминуче. Вартівник, що вас сюди впустив, потрібний мені лише задля того, аби ману напускати моїм гостям. Коли двері відчиняє вартівник, вони проймаються до мене пошаною. Взагалі-то ми віддаємо білизну до пральні, а обіди привозимо з ресторану. Але дітям потрібна увага. Ви мене розумієте?.. А з іншого боку, ви житимете у моєму будинку, отримуватимете пристойну платню та матимете змогу будь-коли відвідувати ваших родичів. Чи влаштовує вас моя пропозиція?

– Вибачте за нескромне питання. А де ж ваша дружина?

Яна відразу пошкодувала, що запитала про це. Павло неначе з ланцюга зірвався.

– Послухайте, як вас, Яно! Якщо ви хочете залишитися у моєму будинку, вам слід засвоїти перше правило, обов'язкове для всіх, хто живе зі мною під одним дахом: ніколи, жодним словом не згадувати про мою колишню дружину. Ви цього не знали, тож я вас не звинувачую. Та надалі – будь ласка… ви мене зрозуміли?

Яна ледь хитнула головою. Він її так налякав, що відтепер вона й сама волітиме нічого не знати.

– От і добре, – Павло вже заспокоївся. – А зараз, якщо ви не проти, я познайомлю вас з дітьми. Ходіть зі мною.

Вони зійшли на другий поверх сходами, що провадили безпосередньо з вітальні. Павло прочинив двері дитячої. Першої миті просторий покій видався Яні порожнім. Та, придивившись, вона помітила, як оживає лялька на бильці канапи у дальньому кутку. З-поза канапи нерішуче визирнула голова з коротким чубком на лобику. Упізнавши батька, вона звелася на повний зріст – мила дівчинка років, мабуть, шести з розумними очима, котрі дивилися, ніби в очікуванні на докір.

– Це Іринка. А де ж Дарко?

Малеча вказала головою на двері, що сполучали суміжні покої.

– Він вчиться.

– Поклич його.

Дівчинка побігла, й повернулася удвох з братом. Він був старший за неї, на око мав близько чотирнадцяти років. З першого ж погляду хлопець здався Яні надто вже сором'язливим. У такому віці! Їй доводилося мати справу з самими розбишаками. Гаразд, дійшла вона висновку, у багатій родині все інакше.

– Діти, я маю вас познайомити з Яною, – оголосив Павло. – Яна вестиме господарство у будинку. Вона також буде вам за гувернантку. А відтак ви зобов'язані у всьому її слухатися, – поміркувавши, він додав. – Я наполягаю, аби ви мені це обіцяли.

– Обіцяємо, тату, – гречно відповів за обидвох Дарко.

Яна зауважила, що по тому, як Павло відрекомендував її як гувернантку, цікавість до неї помітно зросла. Та якщо Іринці бракувало декількох років, аби второпати, що діється, то Дарко власну зацікавленість ретельно приховував за примітивними кривляннями, притаманними його віку.

– Дарко навчається у спеціальній школі, для обдарованих дітей. Насправді це не так його доробок, як наслідок моєї власної спонсорської діяльності на користь цієї школи. Я змушений наймати репетиторів, аби натаскували його з математики та англійської. Не завдати ж собі ганьби.

Яна зауважила, як Дарко поспіхом впустив очі додолу. Що було в цих очах?

– Даруйте, пане Павле. Я б воліла з ними ближче познайомитися. Але ваша присутність…

Здається, Павло пробачив їй: відразу спохмурнів, та згодом поступився.

– Звісно! Та спочатку я покажу вам будинок.

*****

Екскурсія тривала близько чверті години. Без жартів! Самих лише дверей Яна налічила понад двадцять. На третьому десятку вона врешті збилася з лічби. Величезний порожній будинок. Більярдна, бібліотека, тренажерна зала, їдальня, кухня, та ще безліч житлових і господарських приміщень. Вона ніяк не могла збагнути, навіщо їх стільки. Невеличкий басейн, обсаджений екзотичними рослинами, дивовижної краси ванна та дві діючих душові. Ванною на разі не користувався ніхто, а душові розподілялися так: одна – Павла, інша – дитяча.

– Я віддам розпорядження, аби вам підготували окрему душову. А тим часом можете користуватися з будь-якої, – дозволив він.

Це було, ясна річ, демократично, та не вагаючись вона одразу ж вирішила обрати дитячу. Може, за інерцією, а може, й ні, та Павло залишався для неї чимось на зразок ідола, вона вже й не могла інакше, окрім як захоплюватися й тріпотіти перед ним.

– Оце власне і всі ваші володіння, – підсумував він, припинивши тягати Яну будинком.

– А ці двері? – стрімкі й надто вузькі висхідні сходинки сягали краю під дверима, на яких висіла колодка. Двері були з товстих дощок, а верх мав форму овалу, як у давнину.

– Ні, ні! – квапливо зупинив її Павло, у прямому розумінні стягнувши зі сходів. – Там горище. Туди вам ходити немає потреби.

Яні видалося, що це пролунало, наче заборона. Він же міг попросту зневажливо відмахнутися: «Там горище!». А що на клямці все одно висів замок, то й поготів. І Яна втратила б до цих дверей будь-яку цікавість. Але ж ні, він так розхвилювався! А запитати безпосередньо по тому, як він трохи з розуму не зхитнувся через власну дружину, вона б ні за що не наважилася. Вона з острахом зиркнула на замкнені двері на самому вершечку сходів та пішла услід за Павлом.

*****

Зовні долинуло гурчання автівки.

– Ну, а з моїм водієм познайомитеся самі, – запропонував Павло. – До речі, ось вам ключі, відтепер ви триматимете їх у себе. Відчиніть йому гараж.

Це був круглощокий чоловік з товстою шиєю, що аж пашів здоров'ям. Шкіряна куртка підсилювала враження вгодованості. Зійшовши з ганку та завернувши за ріг, Яна мало не зіткнулася з ним лоб до лоба. Вона збентежено перепросилася, він теж, лише без тіні збентеження. На протилежність вартівникові, водій виявився балакучим за двох.

– Ви Яна? – запитав він густим басом. – А мене на ім'я Богдан. Як розважно було з боку господаря взяти покоївку. Бачили? Стільки покоїв, а лише раз на тиждень приходить прибиральниця.

– Я гувернантка, – з посмішкою поправила його Яна.

– Тим краще! – підхопив той анітрохи не розгубившись. – На вас тільки поглянути, як відразу видно: ви любите дітей. І питати нічого. Діти радітимуть. Вони лише те й знають, що живуть відлюдно, – додав він з легким смутком.

– Так! У дитячій якось похмуро.

– Справді? Отже, ви теж звернули увагу?

Водія з вікна гукнув Павло.

– Даруйте! – промовив Богдан, сідаючи за кермо. – Відчиніть мені гараж. Господар не любить, коли базікають на роботі. Он той, щонайдовший ключ, – підказав він, зауваживши, як Яна безпорадно перебирає зв'язку. – Скільки разів я йому казав: купіть електронний замок. А він – навпаки: мов, що простіше, те надійніше.

Богдан зачинив дверцята й приспустив шибку.

– Знаєте, а ви приємна жінка. Не те, що колишня його пасія, Лариса. Та й взагалі, віддавна тут не було такої приємної персони, як ви, я це відразу збагнув. Може, сходимо абикуди удвох? Певна річ, я не в змозі запропонувати вам шикарний ресторан, але на ярмарку від ранку до вечора торгують шашликами, а чого нам ще треба, еге ж? Ми люди прості.

Йому було під сорок, і на підмізинному пальці він носив обручку. Але перш ніж відповісти, Яна замислилася над словами, які вона щойно почула: її заінтригувала згадка про якусь Ларису.

– Мабуть. Щойно з'явиться вільний час.

– У такому разі, я за вами принагідно зайду, – втішений, пообіцяв він.

Темне, як ніч, з глянсовим відливом авто найбагатших тихо прослизнуло повз неї вглиб гаражу.

*****

Яна повернулася на другий поверх. Їй надто кортіло побалакати з дітьми. Першим вона побачила Дарка. Напівлежачи на канапі, він студіював підручника.

– Читати слід сидячи за столом. А у такій поставі лише страждає хребет.

Яна і не сподівалася, що її слова одразу та вплинуть на хлопчика. А проте він слухняно звівся з канапи й сів за стіл. Вона зважилася на ще один крок.

– І сидиш ти знову ж таки зле. Бачиш, світло падає з правого боку, а мало би падати з лівого. Щойно ти спробуєш щось написати, як твоя рука кине тінь на папір. Гайда розвернімо стіл!

І Дарко вдруге підкорився, не виявляючи жодних ознак незадоволення. Яна була вражена. З такою зразковою слухняністю (у чотирнадцать років!) вона стикалася вперше.

– Можемо трохи потеревенити?

Він відсунув підручника й закляк вичікувально. Цього разу Яну насправді полонив страх. Він був цілком у її владі! Її лякала відповідальність.

– Яке у тебе улюблене захоплення?

Він подивився на неї не розуміючи.

– Можливо, футбол, або, скажімо, роликові ковзани? Що тобі більше до вподоби?

Дарко був збентежений.

– Гаразд, – провадила вона далі, не дочекавшись відповіді. – Припустімо, для футболу тобі бракує гідної компанії. Для роликових ковзанів замало місця. Тоді чим ти полюбляєш займатися? Може, комп'ютерними іграми? – пригадала вона. – Такі усидливі хлопчики, як ти, часто цим захоплюються.

Але він заперечливо хитнув головою.

– Я вчуся, тож не маю часу на розваги.

– То ти навіть телевізор не дивишся? – у неї очі полізли рогом.

– Телевізор іноді дивлюся (упродовж миті їй полегшало на серці). Та здебільшого пізнавальні програми. Тато вважає, що я маю підвищувати освітній рівень.

– Он воно що, – видихнула вона. – Принаймні ніхто не скаже, ніби твій батько про тебе не піклується.

Час змінити тему, промайнула думка. До того ж, можливо, від Дарка їй пощастить більше довідатися. Діти не такі прагматичні, як дорослі.

– Кортить знати, що мене сюди привело? Річ у тім, що я б не дозволила, аби твого батька спіткало якесь лихо. Та мені знадобиться, можливо, і твоя допомога.

– Ви щодо цієї ворожки?

Яна вражено подивилася на нього.

– Звідки ти дізнався? Невже батько…

– Ні! Тато ні за що б мені не розповів! Я все чув сам. Стояв за дверима та все чув, щокожне слово.

– Ти підслуховуєш розмови дорослих?!

Він не відповів, ба навіть не змінив виразу обличчя.

– Гаразд, – вона скорилася. – Тоді ти мені не поясниш, хто така Лариса?

– Ну, Лариса, це татова коханка.

– Що?

– Чи то пак, колишня коханка.

Він наче зловтішався. Яні видалося, ніби у приміщенні бракує повітря.

– А де вона тепер?

– Уявлення не маю. Вони розлучилися тиждень тому. Через те батько як навіжений. Ви ж його бачили.

Дарко зиркнув на настільного годинника.

– Даруйте, але я ще й половини домашнього завдання не зробив. Тато мене лаятиме, якщо я не впораюся вчасно. Можна, я продовжу готувати уроки?

– Авжеж, звісно! Я відволікла тебе, пробач.

Яна зібралася йти геть. Коло самісіньких дверей під впливом спокуси вона зупинилася.

– Хіба… ще одне питання.

Дарко звів на неї очі.

– Що знаходиться на горищі – за дверима край сходів?

Нагло вона упіймала в них те, що давно зневірилася побачити: в очах упокореного, заляканого, нехай і тямущого підлітка промайнула переможна посмішка. Хоча відповідь була геть таки сіра.

– Нічого особливого. Старий непотріб.

Усе! Дарко щось знав, але теж уникав про це казати. Яна більше не мала жодного сумніву: від неї щось приховують.