Розділ 4.2

Яна вдалася у розпач. Вона ніби сковзала нахилом униз, до невидимої прірви. Поверхня зразково гладка, не зачепитися.

Божевільна, що натиснула на курок рушниці – саме це їм і треба! Одна істеричка вчинила самогубство, інша – вбивство. Усе закономірно.

Власне тоді вона й зважилася. Дарко сам підійшов до неї за дозволом прогулятися з приятелями, які очікували на нього під брамою. Вперше визирнуло сонце після низки дощів, тож цілком природно, що йому набридло сидіти вдома, розважаючи Іринку. Та прогули поклали край свободі, батько якнайсуворіше заборонив йому залишати дім інакше, як у супроводі будь-кого з дорослих, тобто Яни чи Богдана. Яна усвідомлювала, наскільки така міра може бути принизлива для чотирнадцятирічного підлітка, та гризлася докорами сумління: адже це вона виявила його прогули й повідомила про них Павла.

А зараз мала на меті звернутися до нього з несподіваним проханням.

Очима вона змусила його сісти.

– Мені з думки не йдуть твої слова… – щось їй заважало, та Дарко вкотре виявив терпіння. – Ти казав, – зрештою вона подолала нерішучість, – що ніхто не йме тобі віри. Отож, припустімо, я вірю. Нас, дорослих, сповнює невиправдана зарозумілість. Тобі не здається, кіт, мабуть, теж вважає себе надзвичайно розумним, ба навіть розумнішим за людину, скоро змусив її на себе працювати. Ні, мушу визнати, попервах я сприймала усе це як вигадку. Сподіваюся, ти мені пробачиш?.. – поміркувавши, вона додала. – Сподіваюся, твоя мама також мені пробачить?

Погляд Дарка враз пройнявся якоюсь небувалою дотепер теплою тугою. Його було не впізнати. Таким вона його ще не пам'ятала, здебільшого це був тишко, стриманий, замкнений у собі.

По тому, як вона змирилася й вирішила заховати якнайдалі свою пиху, на Яну неочікувано найшло натхнення.

– Твоя мама – розумна, мужня людина, навіщо їй чаїти зло на когось, хто поступається їй за багатьма якостями, – на заздрість усім провадила вона далі з нечуваним самоприниженням. – А надто, що коли я і образила її чим, Бог за свідка, це трапилося ненавмисне.

– Гаразд, обіцяю вступитися, – відповів Дарко, зворушений. – Сподіваюся, вона відійде від серця, забуде, що гнівалася на вас. Не турбуйтеся. Я вже докладу зусиль, аби переконати її у вашій щирості.

– Дуже тобі вдячна!

– Немає за що, – він знизав плечима. – Мама лише захищає нас з Іринкою, та жодній людині перша не заподіє шкоди.

– У такому разі, я маю зауважити, що мені доведеться постраждати через неї.

Він широко розплющив очі.

– Пам'ятаєш того слідчого, що приходив до нас кілька разів по вламанню?

Дарко ствердно хитнув головою.

– Знаєш, чого він приходив? Я у них єдина підозрювана. Вони підозрюють мене у вбивстві Тараса, збагнув?

Дарко хитнув вдруге.

– Замість твоєї мами, – додала Яна. – Адже… це вона стріляла в Тараса, чи не так?

– Авжеж, – холоднокровно підтвердив він. – Вона стріляла у грабіжника, що проникнув до нашого будинку під покриттям ночі, вона захищала нас з Іринкою.

– А як ти про це дізнався? – занепокоєно спитала Яна.

– Вона сама розповіла, – він здивовано знизав плечима. – А як інакше?

– Насправді?.. А… яким чином?

– Вона з'явилася уві сні Іринці.

Яна спохмурніла.

– Цього разу я дозволю собі засумніватися. Як на мене, ти щось приховуєш.

Дарко часто закліпав віями.

– Я вас не розумію.

– Чим ти пояснив батькові прогули занять?

Дарко прип'яв язика.

– Я бачила тебе у певному заміському будинку в товаристві доволі, на мій погляд, дивних людей. Здогадуюся, що там відбувалося.

– Ви стежили за мною?! – жахнувся він.

– То коли ти про це довідався? – не відповідаючи, правила вона своєї.

– Я не збрехав. Іринка бачила маму уві сні.

Яна відвернулася, аби він не зауважив розчарування, що промайнуло в її очах.

– Взагалі-то давніше була змога поспілкуватися з її духом, – додав він нерішуче, – та після того випадку…

Вона знову повернулася до нього. У відчаї він змахнув руками.

– Тепер це неможливо. Батько ні за що мене не відпустить.

– А як часто траплялося тобі відвідувати такі збори?

– Зрідка. Та ви ж самі усе знаєте.

– Тобі щастило з нею порозмовляти?

Він ствердно захитав головою, дивлячись їй просто у вічі. Якщо він і бреше, то надто майстерно, відзначила Яна.

– А якби твоя мама погодилася надати доказ, що не я стріляла у Тараса? Як ти вважаєш, адже вона не дозволить, аби постраждала невинна особа?

Його обличчя набрало непевного виразу. Яна наполягала.

– Лише вона й спроможна зняти з мене звинувачення.

– Добре, я спробую, – відповів Дарко, насупивши брови. – Та для цього…

– Авжеж, я знаю, – зупинила його Яна. – Та чи не поїхати мені замість тебе?

Проте Дарко заперечливо похитав головою.

– Гайнування часу, – запевнив він.

– А це чому ж?

– Мама не спілкуватиметься з вами.

– Он як! Але я можу і не вдаватися у розмову, а доручити це медіумові.

– Марна справа! Річ не тільки у вас. Вона визнає лише нас двох, мене та Іринку, й нікого поза тим.

Яна засопіла.

– Ну гаразд. Я спробую знайти слушний привід, аби твій батько ні про що не здогадався. А зараз можеш іти, та ж гляди, довго не затримуйся. Коли вже я маю витягнути тебе на сеанс спіритизму, то не слід випробовувати його довіру.

Дарко звівся на ноги й зробив декілька невпевнених кроків, та зрештою озирнувся. Цього разу вже Яна дивилася на нього вичікувально.

– Гадаю, передусім не завадило б вам самій довести мамі, що ви прагнете здобути її прихильність.

– Як це? – не збагнула Яна.

– Скажімо, зробіть їй тістечка з кремом.

– Їй?! – тепер вона геть отетеріла.

– Кішці, – дивлячись на неї чистими дитячими очима, нагадав Дарко. – Вона їх обожнює.

*****

Саме тієї миті, коли Яна роздивлялася дитячий малюнок, дещо спало їй на гадку.

Твердою ходою увійшла вона до дитячої. Дарко відчув, що Яна знайшла рішення й вичікував, що ж-то вона скаже. Тут він цілком покладався на неї.

– У тебе знайдеться червона фарба?

Сеанс розпочинався о восьмій. Якщо Павло затримається на роботі як завжди, її план безумовно спрацює.

Дарко дістав гуаш, якою вони з Іринкою почергово розфарбовували свої малюнки.

– Чудово, – зреагувала Яна. – А тепер давай-но сюди руку.

Вона рясно змочила марлю у фарбі, поклала йому на зворотний бік долоні й щільно забинтувала. Крізь бинт проступила яскраво-червона пляма. І не скажеш, що бутафорія, навіть Дарко безперервно милувався власною рукою.

Яна передбачливо знищила сліди приготувань.

– Отепер можемо йти.

Вони вже спускалися з ганку, коли за воротами, понад гурчання мотора, двічі пролунав короткий гудок. Втім, вартівник вже й сам квапився до воріт.

У Яни неприємно стиснуло під серцем: з роботи повернувся Павло. Сам Дарко поставився до цього байдуже, знову ж-таки цілковито покладаючись на Яну. Вона відчула цю відповідальність, і переляк одразу ж минув.

Павло вийшов з авта їм назустріч. Схвильоване обличчя Яни справило на нього враження.

– Дарко поранив руку, – з мосту пояснила вона. – Ми поспішаємо до поліклініки, хочу, аби там оглянули рану. Можливо, доведеться накладати шви.

– Рана глибока? – спохмурнів Павло.

– Не знаю на разі. Але вважаю…

– Маєте рацію, – перервав він її, не дослухавши. – Та пішки йти я вам не дозволю.

Він нахилився до віконця автівки з боку водія. Богдан вже приспустив скло.

– Отож, Богдане, розвертайтеся.

Яна занепокоїлася вдруге: так недовго усю справу занапастити.

– Та навіщо ж? Тут лише якихось два кроки!

– Жодних заперечень! Цих два кроки ви проїдете з Богданом. Може, й мені поїхати з вами? – сказавши це, він замислився.

– Ото вже ні! – Яна відчинила дверцята й мало не силоміць заштовхнула туди Дарка. – Ми вже якось самі, без вас упораємося!

Вона сама всілася на переднє сидіння, на місце Павла.

– Поїхали, Богдане! А то ви тут зовсім роздмухаєте…

Павло залишився стовбичити на алеї. Яна перемогла. Вона полегшено зітхнула, щойно вони опинилися за воротами.

До поліклініки й справді було два кроки, та Богдан прокатав їх на «шестисотому» за дві хвилини, пригальмувавши лише біля головного входу. Проте найгірше виявилося те, що він не мав наміру від'їжджати.

– Виходьте! Я припаркую авто.

– Вас тут ще бракувало! – обурилася Яна. – Та навіщо чекати, поясніть? Додому-то ми вже абияк дійдемо і без вашої допомоги!

– Нічого не трапиться, якщо я на вас тут почекаю, – затявся Богдан. – Велика річ, постою трішки на паркінгу!

– Хтозна, за певних обставин ми можемо простирчати тут понад годину.

Вона досі сподівалася його вмовити. Богдан знизав плечима.

– То й що з того? Я не поспішаю. Удома господар дорікне, чому не здогадався зачекати, а тут я поруч з вами, хіба це покарання?

Яна усвідомила, що Богдана їй не переконати. У вестибюлі вони з Дарком ззирнулися поміж собою. Яна – нервово кусаючи губу, він – з цікавістю, як вона виходитиме з скруту. Врешті-решт вона дійшла висновку, що комусь з них слід залишитися. Іншого варіанту немає.

– А відтак, – підсумувала вона, – удвох нам не ушитися. Цей Богдан караулитиме, як то кажуть, до краю. Я його знаю добре, він усі вічі попроїдає, а не дозволить пошити себе в дурні. Їдь туди сам. Гроші на таксі маєш?.. Гаразд, стій тут та носа не витикай, допоки я не відверну його увагу.

Яна мала рацію, Богдан зауважив її одразу, щойно вона з'явилася у дверях. Яна наблизилася.

– Як на мене, це триватиме надто довго. Лікар скерував його на рентген. Повертайтеся ліпше додому!

– Пуста розмова!

– Ваша річ… Адже ж зимно зрештою, – вона мерзлякувато шморгнула плечима, навмисне затягуючи бесіду, аби Дарко міг прослизнути позаду нього.

Та Богдан, як на те, не стояв до неї обличчям, а лише, притулившись до капота, крутив навсібіч грубою шиєю. Ні, так справа не піде.

– Я можу і в автівці посидіти, у разі чого, – відмахнувся він.

– То й залишайтеся, – Яна остаточно здалася, а надто, що їй на гадку спав інший спосіб змусити його відірвати сідницю від капота. – Або знаєте, що? Чи не придалась би зараз нам обом філіжанка гарячої чорної кави?

– А оце вже по-нашому! – підхопив зраділий Богдан. Яна знала, чим його спокусити.

Він поставив авто на сигналізацію.

– Тут неподалік непогана забігайлівка. Каву, в будь-якому разі, готують сумлінно.

– Тож ходімо!

– А Дарко? – враз пригадав Богдан і стурбовано озирнувся на вікна поліклініки.

– Дарком не переймайтеся. Про нього подбають лікарі.

*****

Це було й справді крихітне кафе на двійко-трійко місць, де завжди можна навстоячки випити філіжанку кави та з'їсти канапку. Зазвичай у таких місцях подають ще й спиртні напої, але тут їх не було, що увільняло заклад від некерованої публіки. Загалом, тут панував затишок. Яні припало до душі. Вона пошкодувала, що досі відкидала його запрошення десь податися удвох, бідолашний Богдан, либонь, вважав її за викінченого сноба.

Мав рацію він також і в тому, що як на забігайлівку кава була пречудова.

– А що я казав! – нагадав Богдан з сяючим виразом обличчя.

Мабуть, успіх його надихнув. Він спробував розпалити її цікавість розповідями про своїх коханок. Кажуть, що жінок це часто під'юджує, щось на кшталт реклами для товару на продаж. Враховуючи обставини, Яна дивилася на це все цілком тверезо, а отже, геть з іншого боку. Та вона змовчала, було б неввічливо вкотре нагадати йому про дружину.

Невідомо, на чому усе це скінчилося б, та несподівано загальну увагу привернув несамовитий виск гальм. Усі, наче за командою, повернулися до вікна, хоча побачили, зрештою, знайому картину: оскаженілий водій погрожував кулаком підліткові, що перебігав вулицю на червоне світло.

– Діти, хто ж іще! Відшмагати б як слід ременем! – злостиво побажав хтось з-за плечей. – Ото б батьків сюди, нехай би помилувалися!

Одне лиш завдало Яні страху: у порушникові вона упізнала Дарка. Серце її тривожно закалатало. Бачив Богдан чи ні?

Він схопив її за руку. А відтак, бачив! Дарко квапився перехопити таксі, що його саме звільняли пасажири. На додаток мало не збивши з ніг старшу пані, він заскочив у відчинені дверцята.

– Бачили це? – підтвердив Богдан її найгірші сподівання. – Ото поганець!

Нагло він теж полишив недопиту каву: Яна відчула, як він тягне її за собою.

– Та ходімо ж! – спіткавши опір, нетерпляче зажадав Богдан.

Яна не розуміла його намірів, та до суперечок була неохоча, сама геть розгубилася. Усе вийшло супроти неї!

Таксі рушило, коли вони не добігли кількох кроків. Дарко нічого не зауважив та спокійнісінько сидів собі позаду водія.

– Хай йому грець!

Богдан потягнув Яну через вулицю, незважаючи на потік автівок, як щойно Дарко. Вона зорієнтувалася, що він поспішає до парковки біля поліклініки, де стояло їхнє авто, й цього разу вже збагнула, що він замислив. Та на це не було ради.

– Хутчіш! – він усадовив її до автівки й завів мотор.

Таксі не могло задалеко втекти: попереду був виїзд на шосе, а там корок відчутно гальмував рух. Вони побачили його на розі вулиці. Завдяки високо піднесеному «гребінцю» на взір телефонної слухавки таксі впадало в очі здалеку.

Втім, Богданові теж доводилося рухатися з осторогою, якщо він хотів залишатися непоміченим. Навряд чи «шестисотий Мерседес» хтось би вважав за автівку, вельми зручну для стеження. Тож він зберігав значну віддаль, а вже як вони опинилися на околиці, то й геть втратив таксі з-перед очей у лабіринті коротких вуличок.

Нарешті він спересердя щось промимрив та зупинив авто. Яна полегшено відітхнула: наступний поворот був би останнім. Варто було йому не так швидко натиснути на гальма, і він побачив би шуканий об'єкт припаркованим навпроти певного обійстя.

Та втіха її виявилася передчасною. Знайоме таксі виповзло їм назустріч з тієї самої вулиці. Пасажирів у ньому, ясна річ, вже не було.

Скоро так, Богдан вийшов з автівки та став посеред шосе. Вузькі вулички мають також і свої переваги. Таксі довелося зупинитися. Втім, водій про всяк випадок не надто квапився обсипати його лайками.

Богдан пояснив, що розшукує підлітка чотирнадцяти років, котрий щойно їхав цим авто. Водій знову не наважився сперечатися. Тоді Богдан запитав навпростець, де він висадив пасажира. Отут водій виявив значно меншу поступливість.

– Йдеться про те, аби повернути сина його батькові, – пояснив Богдан. – Ви ж не заважатимете цьому?

– У вас на чолі не написано, хто ви і що вам насправді треба. Звідкіля я знаю, батько хлопчика вас послав чи не батько?.. Перепрошую, та я не зобов'язаний звітувати щодо пасажирів першому стрічному.

Водій налаштувався спустити скло. Богдан скипів.

– Послухайте, я можу зараз викликати поліцію, і ви проведете декілька годин у дільниці, допоки не дасте усіх потрібних свідчень. Принагідно дізнаєтеся, хто мене послав. Отож? Дійдемо згоди, чи...

Зрештою, мабуть, повага до марки авта зіграла певну роль. Водій мав би знати, що людині, яка вийшла з такої автівки, нічого не вартувало дотримати обіцянки. Відтак він, знизивши тон, врешті назвав адресу, під якою висадив Дарка.

*****

Таємничий будинок, занурений у тінь старих дерев, як і минулого разу, світився вікнами в сад. За цей час живопліт ще більше розрісся.

Богдан зопалу поткнувся до хвіртки, але, почувши стишене гарчання, закляк на місці.

– О! – вигукнув він, придивившись. – І що це за вовкодав такий?

– Пустіть мене вперед, – звеліла Яна, втім, вона опанувала себе лише тоді, коли стало зрозумілим, що втрачати вже нічого.

Богдан поступився дорогою, мимоволі скорившись перед владним тоном. Упізнавши Яну, собака припинив гарчати й замахав хвостом.

– Мій любчику! – солодко проспівала Яна, пошарпавши його за вуха. У того аж очі осовіли від задоволення.

Зате у Богдана щелепа відвиснула.

– Ходімо, – покликала Яна. – Не бійтеся, він вас не чіпатиме.

Пес наче загрозливо вишкірився на Богдана, та Яна миттю його втихомирила.

– Ходіть за мною, – вдруге наказала вона.

Супроводжувані закоханим у неї дворнягою, вони попрямували до будинку. Вікно цього разу було відчинене навстіж, як-не-як, середина червня. Звідти долинали голоси. Озирнувшись на Богдана, Яна застережливо приклала палець до губ.

– Гаразд, усі зібралися. Сідайте до столу, – почула вона знайомий голос господині.

У покою засували стільцями.

– Вимкніть хтось верхнє світло. Вистачить настільної лампи.

Згасла люстра.

– Усі зосередьтеся. Сконцентруйте думки на тому, кого ми воліємо бачити серед нас.

На мить запанувала тиша. Згодом її розітнув однотонний голос медіума.

– Закликаю дух мами Дарка та Іринки! Прошу тебе також, ангеле-хранителе, відігнати від нас злих духів!.. Духу мами Дарка та Іринки! Чи ти з нами зараз?.. Чи бажаєш відповісти мені?.. Відповідай!.. Подавайте папір, хутчіш! Не спіть! – останнє, вочевидь, стосувалося когось з тих, хто сидів поряд за столом.

– Почерк нерозбірливий, – зауважив хтось. – Несила будь-що зрозуміти.

– Хто тут? – провадила далі господиня-медіум.

Пауза.

– Папір! Не затримуйте! – нервово підстебнув хтось третій.

Яна здогадалася: допоки жінка хвацько водила сюди-туди олівцем, їй безперервно підкладали чисті аркуші.

– Незмога прочитати, – знову поскаржився другий.

– Це мій домашній дух, – заспокоїла усіх господиня-медіум. – Упізнаю його почерк. Як завжди, вкрай незграбний. Чи не можеш писати чепурніше, Орцю? Навіть я заледве розрізняю твої карлючки.

– Отепер вже краще! – зрадів другий.

– Чи згоден ти відповісти на наші запитання, Орчику?

– «Так», – вголос прочитав другий.

– Чи намагався ти знайти того, кого я викликала? Чи знав ти завчасно, що серед нас буде хтось, хто прагнутиме з ним поспілкуватися?

«Так. Так», – двічі відповів дух.

– Тоді чому ж він не з'явився?

Тривала пауза, заповнена шелестінням паперу.

«Цієї миті він не спить, а відтак неспроможний покинути тіло».

– Він втілений у когось іншого?

«Я ж казав!».

– Де він перебуває?

«У родинному колі».

– Це далеко від нас?

«Ні».

– Близько?

«Так».

– Як близько?

«Дуже близько».

– У кому він втілений?

– Пряма лінія, – схвильовано прокоментував другий. – Про що це свідчить?

– Це знак. Орко відмовляється відповідати на останнє питання. Чи то не хоче, чи то йому заборонили… У чому річ, Орцю?

«Дух, на котрий ви чекаєте, відповість на нього сам, якщо побажає».

– Ти приведеш його наступного разу?

– Знову лінія, – оголосив другий.

– Як на мене, ми переступили межу. Вибач, Орчику.

Яні закортіло побачити Богданове обличчя. Вона озирнулася, але його не виявилося поруч.

Яна пішла доріжкою, намагаючись попри сутінки відшукати зниклого водія. Опинившись за хвірткою, вона нерішуче зупинилася. Куди ж він подівся? Їй у відповідь блимнули фари «Мерседеса».

Пришвидшеною ходою вона попрямувала до автівки. Богдан зсередини прочинив дверцята.

– А я вас там шукаю, – поскаржилася Яна.

– Дарма! У саду мені довелося вимкнути стільниковий. Уявляєте, що за галас у них там зчинився б, задзвони просто під вікном телефон?

– Маєте слушність, – погодилася вона, зітхаючи. Ще б пак! Минулого разу бігла звідти наче заєць.

– Але й тримати повсякчас вимкненим я теж не міг, адже як згодом пояснити господареві, чому я не відповідав на його дзвінки? Він скаженіє, коли не в змозі зв'язатися.

– До речі, – пригадала Яна. – Будь ласка, не кажіть йому нічого. Якщо він довідається, де ми були, перепаде на горіхи як Даркові, так і мені.

Богдан збентежено почухав себе у потилиці.

– Даруйте, Яно. Та я вже повідомив.

– Що?! – вона мало не задихнулася.

– Тим часом як ви були відсутні, він подзвонив, дізнатися, чому так довго. Отож, я йому все і виклав. А з якої речі я мав покривати цього шибеника? Ні, звісно, попередь ви раніше... Заради вас, Яно, я й збрехати ладен.

– Вдячна вам, Богдане. Та тепер вже запізно.