Розділ 4.1

Протягом ночі Яна не стулила ока, напружено дослухаючись усього, що діялося в будинку. Вона чула, коли Іринка грюкнула дверима, та як прочовгала до вбиральні й назад. Пролунали голоси її та брата. Згодом усе вщухло. Звернуло з півночі.

І вкотре долинув шкрябаючий звук, ніби з вимогою впустити. Та цього разу вона вирішила не наближатися, навіть не встала з ліжка. Загорнувшись у ковдру, нашорошено дослухалася, чекаючи з острахом, що ж буде далі. Вона спітніла, одначе так і не вибралася з-під ковдри. Шкрябання припинилося само собою, немов там, зовні, переконавшись, що двері замкнені, терпляче відклали спробу до завтра.

Хтось вистрілив у живіт Тарасові. Хтось з наполегливою регулярністю з настанням ночі шкребеться у її двері. Хтось підсипав їй смертельну дозу снодійного.

Хтось з-поміж них? А можливо, жоден з них? – Нісенітниця! Це зрештою котрийсь з них.

Та нехай будинком і не блукала покійна господиня, Яні не ставало від цього легше.

Вранці, побачивши себе у люстрі, вона жахнулася. Жоден макіяж не приховає наслідків нічниці.

Зробивши, що на силі, з власним обличчям, Яна зійшла на кухню. Допоки усі сплять, вона мала приготувати сніданок. Та звільнитися від думки, що хтось з-посеред них намагався її отруїти, однаково не могла. Своєму отруйникові вона старанно перебирала гречану крупу. Боронь Боже проминути нелущене зернятко!

Музика, що долинула з кімнати Дарка, спонукала її поквапитися.

– Доброго ранку, Яно! – Павло, пропаханий милом, розтираючи на щоках крем після гоління, зазирнув на кухню виключно з метою привітатися.

Незабаром усі зійдуться в їдальні. Яна заварила чай для дітей та змолола каву Павлові. Собі, як завжди, налила молока. Чи не прокисло? Зробила ковток – та одразу ж виплюнула у раковину.

Молоко лише вона й пила, усі це знали. Нещодавно Іринка мала розлад шлунку, лікар порадив певний час утриматися від молочних продуктів, тож каші Яна варила тепер лише на воді. Їй спало на гадку: якби хтось мав намір отруїти її цими днями, йому б нічого не вартувало підсипати отрути до молока, у переконанні, що та знайде адресата. Яна з огидою відсунула склянку на інший край.

Надійшла Іринка, перша зайняла своє місце та, допоки нікого немає, з цікавості зазирнула під кришку каструлі, що вже стояла посередині. Яна удала, ніби нічого не бачила. У неї вже сили не лишилося на зауваження.

– Як тут у нас смачно пахне! – зреагував Павло, сідаючи і собі до столу. – Ніхто не зрівняється з нашою Яною щодо кулінарії, як, діти, ви згодні зі мною?

Дарко стримано погодився (батько того вимагав!), Іринка щось промугикала крізь повний рот.

– Так, непросто було на це зважитися, та все ж я маю намір запросити на роботу куховарку. Авжеж! Ви усе добре дочули. І не дивіться на мене так. Яна готує чудово, як тут заперечиш! Але ж для неї це непомірне навантаження, погляньте, вона ж незабаром геть змарніє за домашньою працею. Ні, так далі не піде. Яно, щиро каюся, що навісив на вас стільки обов'язків та обіцяю виправитись. Сьогодні ж дам оголошення до газети.

Від несподіванки Яна трохи не вдавилася шматком хліба. Вона одразу ж збагнула, до чого це може призвести, і злякалася. Доти, доки кухня залишалася у її руках, не варто боятися отруйника. Той, звісно ж, діяв вибірково: отрута мала потрапити в суп до Яни, а більше ні до кого. Тільки це й слугувало їй захистом.

– Дарма! – запротестувала вона, ще й не відкашлявшись як слід. – Мені зовсім неважко. Я з чималим задоволенням.

– Яно, не вмовляйте мене. Справа вирішена, та й годі, – суворо зупинив її Павло.

Яна вмить забула про обережність. Ужила все красномовство, на яке тільки була здатна, та врешті досягла свого. Павло поступився. Головним аргументом стала запланована поїздка на озера. Безглуздо наймати когось на час, що залишився, краще зачекати, коли вони повернуться, і вже тоді... Їй довелося пообіцяти, що після повернення вона сама займеться пошуками куховарки. Щоправда, це лише відстрочка. Та хай би як. За той час ситуація могла якось виправитися. У будь-якому разі, вона не втрачала надії.

Зупинив її телефонний дзвінок. Цього разу Яна сама підійшла до телефону. Це був знову Екман.

– Яно, я мушу терміново з вами зустрітися. Будь ласка, самі призначте час.

Він був поважний та схвильований.

– Гаразд, – погодилася вона. – О дванадцятій там само.

– Я приїду, – підтвердив він та поклав слухавку.

Яна повернулася в їдальню за брудним начинням. Сніданок з'їдений, усі розійшлися. Вона склала посуд на візок та покотила на кухню. Там заскочила Іринку, що пасла очі на буфет.

– Іринко, люба дитинко, ти що тут робиш?

– Я хочу пити.

– То чому ж ти не випила свій чай?

– Тоді мені ще не кортіло, – простодушно пояснила вона.

– А тепер закортіло?.. Гаразд, але доведеться зачекати, поки розігріється чайник.

Яна відвернулася, аби поставити чайник на вогонь. Та ледве вона повернулася назад, як волосся встало дибки: Іринка вже тягнулася до її молока. Що вона робить?!

– Не важся! – прохрипіла Яна, та голос кудись зник, тож Іринка її не почула.

Тоді Яна подалася у її бік. Вона вибила склянку у неї з рук тієї миті, коли Іринка вже піднесла її до рота.

Скло перетворилося на дрібні скалки, що потонули у молочній калюжі біля Іринкиних ніг. Сама Іринка стояла збоку та сторопіло роздивлялася забризкану суконку. Молоко лишилося у неї тільки на губах.

*****

Від самого ранку безперервно мжичило, було не по-червневому прохолодно й волого. Екман сидів у мокрому плащі та щохвилини хапався за носовичка. Яна зглянулася на нього. Що змушувало цю літню застуджену людину в отаку негоду мчати на протилежний край міста? Не собі ж на користь – стосовно тієї ночі вона розповіла усе, що знала, або, в кожному разі, що вважала за потрібне, і більше йому немає на що сподіватися.

Екман зробив знак офіціантові. Той миттю поставив на стіл дві філіжанки димлячої чорної кави. Яна, відкинувши капюшон дощовика, сама з задоволенням ковтнула палючий напій. Рукави, які вона не встигла закачати, залишили на столі мокрий слід.

– Ви мені не йшли з думки, – зізнався Екман, щойно заховавши носовичка. – Без жартів. Вам краще поїхати звідси, допоки ще не пізно.

– А діти?

Брови його підскочили вгору.

– Ви впевнені, що це їх батько?

– Я не знаю, – спохмурнівши, відповіла вона. – Отож-бо й воно, що не знаю.

Він похитав головою.

– Боюся, що це лише початок. До гарної ж сімейки ви потрапили.

– А що вам про них відомо? – своєю чергою, поцікавилася вона.

– Сімейка, хоч куди, – повторив Екман. – Один одного вартий.

– А що ви маєте проти? – Яна несподівано кинулася на їхній захист, немов ніхто й не намагався її отруїти.

Зі свого боку, Екман був настільки коректний, що не став їй про це нагадувати.

– Та от дивлюся я на вашого господаря, і чогось не добираю. Гроші, як на мене, лише за однієї умови можуть вийти на перший план: коли їсти нічого. А у нього вони завжди на першому місці. У нього гроші – ознака чи то розуму, чи то ще чого. Сам заробив купу грошей, тож тепер оцінює решту світу з цієї ж позиції. Будь він спортсмен, певне, тоді мірилом була б мускулатура, як ви гадаєте?.. Він і сина оцінює лише по його самостійності. Дарко здібний хлопець, а з нього дурня ліплять. Здається, він ненавидить батька ще більше, аніж вас.

Яна витріщила очі.

– А мене за віщо?

– О-о! І ви ще питаєте? – він вдруге хитнув головою. – Перепрошую, Яно, та ж ви зайняли місце його матері. Чого, чого, а цього він вам не подарує.

Вона розлютилася.

– Дурня! Я ніколи про це навіть не мріяла!

– Справді? – перепитав Екман, кепкуючи з неї.

– Гаразд, можете не йняти віри, але стосовно Дарка… Отут ви поза сумнівом перебільшуєте. Це дуже спокійний хлопчик. А ви його виставили таким собі циніком.

– Обережніше! Адже я досі нічого не казав про цинізм! Та ви чекали цього від мене, еге ж? А може, ви й самі потай такої ж думки, та не наважуєтеся це визнати? Не варто! Насправді цинізм властивий дітям, як нікому: їм не встигли розтлумачити різницю, що є добре, а що зле. І щоменший вік, тим... Кажете, спокійний хлопчик?.. Зізнаюся, Дарка я б давно поставив на перше місце серед підозрюваних. Одне заважає: він надто заляканий. Що ви хочете? Коли день у днем комусь утовкмачувати в голову, що він тюхтій, він тюхтієм і буде.

– Дякувати Богові! Як часом корисно виявитися тюхтієм! Принаймні, його більше не підозрюватимуть!

Вона й не помітила, як це злетіло у неї з язика. Екман пильно подивився їй в обличчя.

– А решту? Теж?.. То може, ви підозрюєте когось поза Дарком – кого не хотіли мені назвати?

Яна почулася загнаною в кут і не відповіла.

– Отже, таки цю трійцю?.. Я зауважив, що коли йдеться про усіх гуртом, ви зі мною погоджуєтеся, та підозрювати будь-кого особно – не доведи Господи!

Яна зашарілася та впустила очі. Їй видалося, ніби Екман бачить її наскрізь. У потаємних закутках її душі він читає краще за неї саму!

– Ви хоча б не тримайте це у таємниці. Нехай знають, що ви знаєте. Пригрозіть, начебто убезпечилися на крайній випадок, виклали все в листі, а лист передали до надійних рук тощо. Можливо, принаймні у такий спосіб ви знеохотите когось підсипати вам миш'ячку до борщу.

– Гадаєте, вони це сприймуть поважно? – тепер Яна з сумнівом похитала головою. – Лариса вже намагалася розповісти, а на чому це скінчилося: її узяли за схиблену.

– Лариса багато чого розповідала. Наприклад, щодо кроків у порожньому покою нагорі та опівнічному шкрябанні у двері. Ви ж нічого цього не чули?

– Звісно, що ні! – обурилася вона.

– Бачите! Вам зарано перейматися. Не так вже й легко спровадити когось до божевільні.

Яна погодилася:

– Авжеж.

Вона полізла за господарською торбою, що стояла під столом.

– Даруйте, але я маю ще забігти до крамниці.

Екман ствердно хитнув головою, втім, зауваживши, що не надто вже вона йому й повірила.

– Поміркуйте над тим, що я вам казав.

*****

Яна сиділа перед люстром, розглядаючи виснажене обличчя та розгладжуючи руками перші зморшки. Волосся, й те неначе втратило блиск. Втім, можливо, тому, що вона почала мити абичим. Нікчема! Ще трохи, й вона сама матиме за втіху накласти на себе руки. Якщо не від нервового перенапруження, то від зморшок напевне.

Вона дістала губну помаду й піднесла до рота.

А з думки не йшли уривки розмови з Екманом. Щодо одного той безумовно мав рацію: вона б нізащо не погодилася повірити у причетність когось із членів родини, когось конкретно. Дійти логічного висновку – ще може бути. Але щоб повірити? Там має бути хтось іще. Несвідомо вона цілком могла повісити на нього усю провину. Та погодитися з його правом на існування – ніколи!

Спроба отруєння, а надто смерть Тараса геть випадали з логіки взаємин. От якби викреслити їх зовсім, тоді все поставало б на свої місця. Щойно Яна силкувалася розплутати цей вузол, як починав докучати головний біль.

Замислившись, вона й забула, навіщо відкрила помаду. Враз її очі зійшлися на кінчику стрижня, що витикався з тюбика. А чому, власне, стрижень незмога отруїти так само, як їжу? Дуже навіть просто! І ніхто не доторкнеться до нього поза Яною. Адже вона мало не вимастила ним губи!

Яна з невиправданою зненавистю шпурнула помаду в кут.

Облизавши пересохлі губи, вона відволіклася від дзеркала та подалася шукати дітей.

*****

Згодом її підозри розповсюдилися також на решту предметів туалету: зубну пасту, жувальну гуму. Тепер її мозок безперервно працював в одному напрямку: у який ще спосіб хтось міг би її отруїти? Ні, так можна перейти усі межі! Й без того вона вже сахається власної тіні.

Яна вирішила скористатися з поради Екмана та лише дочекалася нагоди, коли уся родина зібралася гуртом. Розпочала з високих нот, та поступово знизила тон, побачивши, що ніхто не суперечить. Дарко крадькома позіхнув. Вона чогось не добирала: як їм вдається зберігати спокій?

Втім, як розсудлива людина й порядний батько, Павло цим байкам попросту не йняв віри.

– Боюся, Яно, що вас удруге пошили в дурні, – вочевидь, він мав на увазі жарт, до котрого удалася з нею свого часу Лариса. – Та якби насправді усе сталося так, як ви оповідаєте, зараз тут просвітку не було б від поліції.

Ймовірно, він не забув поза тим, як вона замірялася на нього з ножем. Мене мають за викінчену істеричку, здогадалася Яна й зашарілася, бо сама була тієї ж думки про себе. Хіба що, на відміну від Павла, мала спільника: Екмана.

– Бо в поліції про це не здогадуються, – пояснила вона. – Експертиза проводилася неофіційно, на моє прохання. Це я наполягла, аби все залишилося в таємниці.

– Знову цей Фукман, чи як його там! – з презирливим невдоволенням гмикнув Павло. – Ви зверталися до нього…

– Даруйте, але я не мала іншого вибору.

– Я йому не довіряю. Він щось затіває супроти нашої родини, і ладен на будь-яку мерзоту, аби лише досягти мети. Я його виставив за двері, тож він вирішив діяти через вас. Ви мене не послухалися, і оце наслідок. За вашої допомоги, Яно, він має на меті проникнути до мого будинку та посіяти поміж нами ворожнечу.

– Навіщо йому це?

– Навіщо? Аби прибрати вас до рук. Повторюю, не знаю, що у нього на думці, та тільки у мене щодо цього непотребу давно склалося певне враження. Тож настійно раджу вам триматися від нього на відстані.

Яні раптом видалося, що, не знаходячи відповіді, він намагається усе звернути на Екмана.

– Я знаю, хто це зробив.

Усі повернули голови до Іринки.

– Іринко, сонечко, що ти знаєш? – ласкаво запитала Яна.

– Це все мама, – пояснила Іринка. – Мама намагалася вас приспати.

Яна сполотніла.

– Що ти таке кажеш?!

– Ви її образили, – наполягала Іринка.

– Чому ти так вважаєш?

– Вона так казала.

– Негайно припини! – ледве оговтавшись, звелів Павло.

– Чим же я її образила? – злегковаживши Павлом, допитувалася Яна.

Іринка сторопіла, спіткавшись очима з батьком.

– А я вам що казав! – нагадав Дарко. – Та ви не йняли віри!

Суворий погляд батька і йому зав'язав язика.

– Чим це я її образила? – повторила Яна запитання, звернене тепер уже до порожнечі.

– Не зважайте на вигадки дітей, – відповів натомість Павло. – Та щоб я цього більше не чув! – він владно підвищив голос, розгнівано зиркнувши за чергою на обох.

*****

Екман зателефонував о порі, вже коли Яна дійшла висновку, що попередження відіграло свою роль, тож принаймні з цього боку їй нічого не загрожує. Про всяк випадок вона харчувалася лише з загальної каструлі, та лише спільно з усіма. Втім, вона не була така наївна, аби сподіватися, ніби час підводити риску.

Екман знову попросив про зустріч, і Яна одразу ж погодилася, здогадавшись, що на неї чекають новини.

Офіціант, ймовірно, мав би припустити, що вони призначають тут любовні побачення. І лише зовнішність Екмана, занадто скромна як на коханця, дозволяла в цьому засумніватися.

– Кава з пампушками, як завжди? – запитав він з посмішкою, та, прочитавши відповідь на Екмановому обличчі, подався виконувати замовлення.

Екман дістав носовичка (мабуть, досі не позбувся нежиті) та розпочав перший, не давши їй і рота розтулити. Довчасно Яна зовсім не боялася того, що могла почути. За будь-яких обставин вона однаково почувалася привільніше, коли навпроти сидів він, Екман.

– До прокуратури надійшов анонімний лист, віддрукований на друкарській машинці, – повідомив він, дістаючи з внутрішньої кишені складений вчетверо аркуш. – Погляньте-но, – він розгорнув його та показав Яні, – чи не ваша це машинка?

Не встигаючи прочитати увесь текст, натомість вона упізнала шрифт та ствердно хитнула головою.

– Я мав рацію, – зреагував він та поклав листа поперед себе.

Невідомий «доброзичливець» повідомляв про нещодавню подію, яку Яна, загалом, вважала б за краще приховати, тобто про той випадок, коли її намагалися отруїти снодійним. Усе це з безсумнівним та нехитрим облудництвом підносилося автором як щира турбота за її життя. Це головне, що вона встигла збагнути з прочитаних рядків. Далі було не менш хвилююче та не менш бридко, проте Екман вже забрав листа.

– Стиль односкладовий, – вдивляючись у текст, провадив він далі. – Це могла писати й дитина семи-восьми років.

Яна не втрималася.

– Знову дитина!

Екман вивчаюче зиркнув у її бік, та, перш ніж відповісти, вкотре уп'явся в листа.

– Я намагаюся розглядати усі можливі варіанти. Втім, аби ви марно не переймалися: могла бути й доросла людина, хтось, хто заощаджує на словах, аби себе не зрадити.

– Інакше кажучи, яка видає себе за дитину?

– Саме так. Ви мене вірно зрозуміли.

– Боже, яка ницість!

– Зрештою, не більша за спробу отруєння, кому б вона не належала, дорослій людині чи дитині.

Непочата кава вистигала на протязі. Філіжанки були зрушені убік, середину столу займав лист.

Екман щойно заховав носовичка.

– А що це за нічне шкрябання, котре ви нібито чуєте? Схожі звуки, якщо не помиляюся, переслідували також і вашу попередницю. Дивовижний збіг, чи не так?

Яна не йняла віри власним вухам.

– Я нікому про це не казала!

– Отже, й справді чули? – він упіймав її на слові.

– Я нікому не розповідала, жодній живій душі! – наполягала вона.

– А коли так, то звідки ж він про це дізнався?

– Може, він сам і влаштував усе це, – розгублено припустила Яна.

– А ви когось бачили хоч би раз… за дверима?

Яна понуро відвела очі.

– Зрозуміло, – підсумував він, не дочекавшись відповіді. – То може, комусь таки розповіли, та встигли забути? У вас раніше траплялися провали у пам'яті?.. Маю знайомого лікаря з цього фаху, я б настійно радив вам піти до нього на прийом.

– Ви маєте мене за божевільну?!

– Я – ні, – заспокоїв він її. – Але ж я не лікар. А у вашому випадку не уникнути направлення на обстеження, – додав він обережно.

Вона насупила брови.

– Це у якому ж такому випадку?

Екман вкотре дістав носовичка. Можливо, насправді йому не стільки клопоту завдавала нежить, як неприємна розмова, та носовичок вельми до речі ставав у пригоді, щойно виникала потреба в невеличкій перерві.

– Скажіть, чи доводилося вам замірятися з ножем на вашого господаря, чи такого випадку ви теж не пригадуєте?

Яна похолола. І про це йому відомо!

– А відтак, мене вважають божевільною, – відгукнулася вона приреченим тоном.

– Ну, на разі ще ні, – відповів він розтягуючи слова, наче в роздумах: може, ні, а може, й так.

Він шморгнув носом.

– Що ж до справи, якою я, як ви знаєте, займаюся, то маю попередити: у світлі згаданих подій ваші шанси зайняти перше місце у списку підозрюваних стрімко зростають.

Вона презирливо випнула губи й похитала головою.

– Отож, я не помилилася. Анонімка виникла не з метою захистити мене від убивці, а для того, аби остаточно знищити мене.

– Не знаю, – Екман знизав плечима, – наприклад, дитина ще якось могла б з недоумства надати вам ведмежу послугу. А інакше без підказки дорослих вона сама не вигадала б подібну комбінацію. Або випадкова підказка дорослих, або трагічна помилка. Хотілось, як краще, а вийшло з точністю, та навпаки.

– Дитина! І чого це вас щоразу вабить до дітей?

– Гаразд, вважайте, що хтось копає під вас добрячу яму, коли так вам більше до вподоби.