Розділ 3.2

Яна не знала, де приткнутися. Екман лише зміцнив її підозри. Вона сама блукала будинком наче примара. Ось коридор, уздовж якого вона прокрадалася напомацки цієї ночі, стискаючи в руках злощасну рушницю. Хто ж міг натиснути на курок? Не вистрілила ж вона сама.

За денного світла усе бачиться набагато простішим. Та Яну дотепер не полишало відчуття небезпеки, що охопило її вночі. Вона майже заспокоїлася, та Екман вдруге роз'ятрив душу.

Яна навіть не зауважила, як опинилася біля сходів, що провадили до мансарди. Щось мимоволі вабило її туди. Прагматичний розум радив їй повернутися. Проте спокуса взяла гору.

Нехай будинок був величезний, їй ввижалося, ніби рипіння розсохлих східців чути у найвіддаленіших куточках. Вона сповільнила рух, згадавши про обережність. Скрип перестав дратувати.

Натомість серце калатало дедалі частіше в міру наближення. Не тому, що вона сподівалася там знайти щось, чого не угледіли інші – давалася взнаки колишня сувора заборона.

Замок висів так, як його залишили злодії: у вушку скоби, що теліпалася на дощатих дверях. Екман мав рацію: не торкаючись замка, вони відпустили саму скобу, доклавши для цього чималих зусиль. За такої іржі їм довелося як слід попрацювати! Мабуть, воно було того варте. А відтак, що ж випада? Май Тарас за мету щось поцупити непомітно, він мав змогу це зробити під час будь-якого з своїх відвідин. Якщо виносити потроху, відразу ніхто б і не спохопився. Але ж ні! Отже, була потреба, аби зауважили? Цікаво б вийшло. У будинку ані живої душі, злому теж не було. А цінності зникли за одну ніч самі собою.

Знову ж таки: хто стріляв з рушниці?

Затамувавши подих, Яна увійшла до мансарди.

Крізь єдине вікно в даху струменіло яскраве світло. Виблискуючий стовп живого пилу простягнувся від підлоги до вікна. Натомість кути потопали у напівтемряві. У найнижчому місці висота не сягала й метра, у найвищому… Тарасові лиш трохи забракло зросту. Зістрибнувши на підлогу, він тієї ж миті збудив Яну.

Вона обережно зробила декілька кроків. Та все одно підбори голосно застукали по голій дощатій підлозі.

Покій зберігав сліди погрому. Злодії у темряві перевернули усе догори дригом. Одна коробка геть розчавлена – Тарас став на неї ногою. Під ногами затоптане ганчір'я. Інша, навпаки, розпакована напрочуд зграбно, а частина речей з неї витягнена і дбайливо складена поряд, та не на підлозі, а на сусідньому ящику. Яна зазирнула всередину й побачила косметичний набір, що лежав зверху. Вона взяла до рук флакончик парфумів. Пахощі лаванди, звісно ж! А вона не могла збагнути, що це домішувалося до прілого запаху, котрий напахував нерухоме повітря мансарди. Одного разу Яна вже чула їх у своєму покою. Але хто міг відкрити коробку? Навряд чи злодії у ніч пограбування цікавилися її вмістом. А коробку ж відкривали порівняно нещодавно. Шар пилу всередині був надто тонкий, тоді як зовні хоч малюй пальцем.

Вона озирнулася довкола. Виявляється, тут ще були речі, вкриті тоншим шаром пилу, аніж ця коробка. Як таке могло трапитися? Ані злодії, ані поліція не могли його стерти, тоді шар залишився б нерівномірним, або ж пилу не було б взагалі. Ні, цих речей хтось поза сумнівом торкався, та не зараз, не цієї ночі, а давніше.

У кутку знаходилася картина, притулена до стіни лицем. Якраз її брали до рук щойно: сліди зовсім свіжі.

Яна розвернула картину. З полотна в неї уп'ялася поглядом вродлива жінка з тривожними очима та копицею скуйовдженого волосся. Навмисне вона себе так змалювала, чи ж була такою насправді?

Яну обійняло гостре відчуття, немов цей покій надалі мав власну господиню, а вона, Яна, непроханим гостем вдерлася в чужі володіння. Сенс погляду з портрета відтепер вона трактувала як ображений усіма цими вторгненнями.

Несподівано їй здалося, ніби в покою хтось є. Неначе хтось дивиться їй у спину. Яна рвучко повернулася, та нікого не побачила. Нерви украй розладналися, дійшла висновку.

Раптом вона побачила на власні очі (а може, вдруге здалося?), як ворухнулася перевернута на бік коробка, речі з якої лежали, теж наполовину висипавшись на підлогу. Ні, їй не примарилося. Ось вона знову ожила. Та – хрускіт. Легкий, обережний, а проте виразно впізнаний хрускіт. Яну вкотре пройняли дрижаки.

Вона мужньо зробила крок назустріч небезпеці, що причаїлася за два метри від неї. Цього виявилося досить. Її зустріли нашорошені жовто-зелені очі.

Кицька невідривно стежила за нею з глибини напівпорожньої коробки.

– Мурцю! – покликала Яна.

Та кицька кинулася навтікача у навстіж відчинені двері.

По звіданому хвилюванні Яна ладна була розридатися. Недивно, що Лариса подалася звідси просто до божевільні.

Вона пішла геть з мансарди, залишивши усе, як є. Але й за стіною тривожний погляд господині надалі її переслідував.

Зійшовши зі сходів, Яна наштовхнулася на Іринку. Та зиркнула вгору й побачила відчинені двері мансарди.

– Ви шукаєте маму? – простодушно запитала Іринка.

Яна узяла її за руку.

– Де Дарко? Відведи мене до нього.

Дарко сидів перед телевізором. Кицька прилаштувалася у нього на колінах. Забачивши Яну, він спрямував пульт на екран, той згас. Він, певна річ, здогадався, що вона все одно примусить вимкнути.

Його ноги були на канапі, за присутності Яни постава не зовсім відповідна. Безперечно, він це усвідомлював. Йому довелося спустити ноги на підлогу, він сам, вона навіть не заїкнулася. Потурбована кицька неохоче зістрибнула з насидженого місця.

– Що коїться у цьому будинку? – запитала Яна навпростець.

Він вигнув брови.

– Я вас не розумію.

– Добре розумієш, – несуворо покартала вона. – Та лише хитруєш. Хто стріляв з вікна веранди?

– Ми з Іринкою були саме у її покою, – квапливо нагадав Дарко.

– Це я вже чула. Ні, я не маю на оці вас двох. Але ж хтось натиснув на курок! Як часто рушниця стріляє сама собою, влучаючи комусь просто в живіт?

Яна сподівалася, що він хоч би якось відреагує на таку подробицю, принаймні скривиться, чи що, але Дарко тільки знизав плечима. Він бачив лише технічний бік справи.

– Не сумнівайтеся, потрапити в живіт легше, аніж у голову.

Яна заклякла в очікуванні: що у такому разі він казатиме далі? І почула слова, від яких повіяло холодом.

– Ви потикалися до мансарди, мабуть? Я ж попереджав: мама нас захистить. Та ви не йняли віри.

Яна спохмурніла.

– Будь ласка, не знущайся з мене. Не далі, як минулої ночі в будинку сталося вбивство.

– Звідкіля ви взяли, що я з вас знущаюся? – він здивувався, і до того ж, наче цілком щиро.

– Бо не вважаю тебе за схибленого. Твоя мама померла саме рік тому. Чи ти сподівався, що я не цікавитимусь?

– Ну, померла, це ще як подивитися!

Тепер її кинуло в пал.

– Тобто, що означає, як подивитися?

– Тіло вмирає, та душа залишається жити – у новому тілі. Таке трапляється.

Вона спробувала себе опанувати.

– І в яке ж нове тіло переселилася її душа?

Дарко не відповів.

– Мама… – повторила вона. – Гаразд. Познайом мене з нею... Ну, то чого зволікаєш?

– Не хвилюйтеся. Незабаром вона сама постукає у ваші двері. Тоді вже начувайтеся.

– З якої це речі? Я не заподіяла їй жодного лиха.

– Та невже? – глузливо перепитав Дарко. – Вона усе бачить! Від неї нічого не приховаєш.

– Та що ж вона таке бачить?!

– А це вам краще знати, – він ухилився відповіді, зводячись на ноги. – Даруйте, коли ваша ласка, я піду до тренажерної зали. Тато звелів мені більше тренуватися. Я саме мав туди йти перед вашою появою.

Яна не спромоглася його утримати. Вона б змусила його відповісти на будь-яке запитання, та лише не з приводу нічної примари. Ясна річ, він це знав.

Затримавшись на порозі, Дарко зронив з півоберту:

– Якщо погано спиться, прийміть снодійне. Лариса накупила його на рік згори.

Так зухвало він ще ніколи з нею не розмовляв. Яну це спантеличило. Завжди такий тишко. Яким же чином він здобувся на сміливість?

Мама?!

*****

Новий покій, у якому належало жити Яні, виявився навіть просторішим за попередній, а проте поступався затишком. Якийсь він був зимний, наче номер у дешевому готелі. Ні, усі зручності були на місці: і трюмо, і туалетний столик, і шафа для одягу, і навіть банкетки, аби не сідати на ліжко, переодягаючись. Усього дві з обидвох боків трюмо. Товстий килим на підлозі посередині стишував усі кроки. Та лише призахідні промені зроду не зазирали усередину. Сутінки від ранку до вечора. А в сутінках і оточення видається суворішим. До того ж покій був вікном на гараж замість квітника.

Яна переконувала себе в тому, що пристала на вимогу Павла. Одначе потай була свідома власної ганебної поразки перед марновірством та мордувала себе припущеннями, як подивляться на це діти, а надто Дарко.

Вони стикнулися на розі коридору. Богдан саме виносив матрац, коли з'явився Дарко. Хлопчикові довелося відійти набік. Він уважно простежив очима за переміщенням матраца, та не пустив ані пари з уст.

Підбігла Іринка, захоплена пошуками кішки, що сховалася неподалік.

– Киць, киць!

Яна бачила, як та прошмигнула у прочинені двері спорожнілої кімнати під мансардою.

Іринка, так вже напевне нічогісінько не тямила у цих іграх, отож запитала у живі очі, без жодних потаємних думок:

– Куди ви переїжджаєте?

Яна не наважилася й рота розтулити, її зарятував Богдан.

– Усього лише до іншого покою, дитинко.

– А чому? – допитувалася мала з насправді дитячою простодушністю.

– Нова кімната більша, та й краще умебльована. Яна в ній почуватиметься зручніше.

Цікавість була вдоволена. Дарко припер сестричку до стіни, аби не зачепило громіздкими речима, що пропливали повз них, та вкотре змовчав.

Наступного разу Яна побачила його на порозі свого нового покою. Він увійшов, тягнучи поперед себе журнального столика.

– Якщо не помиляюся, вечорами ви любите читати, сидячи в кріслі, – пояснив він.

Покою дійсно бракувало чогось такого. Та Дарко... Яна не йняла віри власним очам. Що це за поривання душі?

Вона збентежено заклякла з вішаком в руках. Наступною фразою, вимовленою раптом, без будь-якого зв'язку, він, мабуть, вирішив остаточно вибити у неї грунт з-під ніг.

– Ви прагнули знати, у кого вселилася мама.

Від несподіванки Яна впустила вішака. Той безгучно впав на м'який килим. Нахилившись за ним, Яна виграла для себе декілька секунд, аби обміркувати поведінку.

Дарко почекав теж.

– То я вам скажу.

*****

Вечірнє сонце оминало її новий покій стороною, зате нічне небо наверталося на очі в усій красі. Яна задумливо уп'ялася поглядом у зірки, за плечима світила настільна лампа, проте її світло сягало не далі відчиненого вікна. За вікном же все оповила ніч при загадковому сяйві місяця.

Що то за химери юрмляться у дитячій голові! І як таке збігло йому на думку?

Дарко як на свої літа неабиякий відповідальний, поважний. Батько поза сумнівом завищує планку вимог. Решта його однолітків навіть половини тих знань не мають, якими напханий його мозок! Нехай багато непотрібу, на думку Яни, ось наприклад цей буддизм, але ж у кожного свої захоплення. Пусте, ще рік, два – і він сам дасть собі ради серед безладу власних потреб. Сам! Не варто накидати навіть спокуси, якщо він про них нічого не відає, ефект найчастіше буває протилежним. А вже й поготів те, на що серце не пристає.

І ось – на тобі! Як це на нього несхоже! Чи радше, на її колишнє уявлення про нього.

Та й взагалі, як погано вона його знає!

А Іринка? Здавалося б, напрочуд миле створіння! Диво, а не дитина. Сумирна, скромна. Анітрохи не розпещена. Заборониш зривати квіти – послухається, звелиш лягати спати – й слова не скаже проти. Братова слухняність іншим разом, може, навіть і лякає, зате у неї вже напевне щиріша. Іноді любить поплакати. Та хто ж не любить? Тільки от плач та ниття – далеко не одне й те саме. А Іринка ніколи не ниє. Принаймні за її присутності.

Яна ще мирилася, допоки вони згадували маму, як живу, спомин, мабуть, надто свіжий, та щоб брати за правду переселення душ... І в кого?!

Який жах! Треба ж таке вигадати, ніби мама переселилася в кішку! Ні, вони не жартують, вони у це справді вірять!

Мабуть, це вже традиція, у цьому будинку всі за чергою божеволіють.

Не забути їй довіку, з яким самозабуттям згодовували вони кішці її тістечка. І зовсім не через те, що випікала вона, Яна. Річ, виявляється, не в ній, ба навіть не в тістечках. Будь-хто нею бувши мав би не кращий успіх. Певне, у них навіть слинки текли від того, як Мурця вилизувала крем. Хай йому грець!..

Якийсь шерех привернув її увагу. Але ж і втомилася вона від цих звуків! Втім, цього разу щось нове. Раніше вона його не чула. У кожному разі, нічого схожого на кроки. Безумовно, Яна їх більше не почує: мансарда відтепер далеченько. Ні, сьогоднішній радше скидався на боязке котяче пошкрябування.

Вона завмерла посеред покою. Мабуть, підбурник спокою злякався її, Яниних, кроків. Бо ж на певний час шерех зник, але повторення вона зрештою дочекалася. Ніби хтось дряпав двері. Вона зупинилася на займеннику хтось, аби не сказати: кицька.

Шкряб, шкряб. Пауза. Та знову: шкряб, шкряб.

Яні врешті увірвався терпець. Вона рвучко потягнула двері на себе.

На порозі нікого не було. Тоді вона визирнула в коридор: той був порожнім.

Почулося?.. Надто вже забагато чує вона останнім часом.

Хіба що двері ванної у декількох метрах звідси – вони були прочинені.

Яна відчинила їх якнайширше та напомацки пошукала вимикач. Спалахнуло світло, примножене білим кахлем. Блакитні квіточки на білому тлі.

Та все одно нікого. Лише об дно ванни бубоніли часті краплі з нещільно перекритого крана.

Втомленою рукою вона перекрила кран та загасила світло. Спати, спати! Що їй зараз вкрай необхідно, то це справжній, глибокий сон. Бо інакше вона доведе себе до такого ступеня, що чутиме не лише кроки чи шкрябання, але й голос померлої господині будинку.

*****

З такими намірами перебула Яна чергову несплячку. Дарко, та й той зауважив кола у неї під очима. Він навіть брудне начиння цього разу прибрав зі столу після сніданку й сам відніс на кухню, поставивши поряд з мийкою. Сам, ніхто його не просив.

Уранці зазвичай все бачиться простішим, якби тільки не втома. Втім, хатні обов'язки допомогли Яні подолати й цю кризу. Інтелігенція зазвичай більше страждає, позаяк багато розмірковує. У домогосподарок часу на роздуми залишається обмаль.

Вона й незчулася, як знову настав вечір. Уклавши дітей спати, Яна влаштувалася у своєму покою, в кріслі біля журнального столика, що його притягнув Дарко, з книжкою в руках. За світла настільної лампи вона розгорнула книгу на місці, де була закладка, та зрештою так і не перегорнула жодної сторінки.

Шкрябання вона почула відразу. Заледве п'ять хвилин попівночі! Вона не поспішала наближатися до дверей, намагаючись серед тиші дослухатися до обережного пошкрябування. Ніби як миша, що гризе дошку, або ж пес, що звівся на задні лапи, з вимогою, аби його впустили. Пес, а чом не кіт? Попри усе своє наполегливе несприйняття Яна вкотре поверталася до однієї й тієї ж думки. Справді, це могла бути й кицька. От тільки кицька, що проситься у двері, тужливо нявчить, а ця настирливо рветься, та й годі.

До того ж, Яні ще жодного разу не доводилося чути від когось, а надто бачити на власні очі, аби Мурця дряпалася у чиї двері. Ще б пак, у просторих будинках з надміром порожніх покоїв такий інстинкт ні до чого.

Та нарешті, останнє. Вчора вона теж зиркнула на годинника: було одинадцять хвилин попівночі. Звідки у кішки пунктуальність така, з різницею в часі у шість хвилин?

Втім, Яна одразу ж розлютилася на саму себе. Чому всі її підозри врешті-решт повертаються до того, що їй наполегливо накидав Дарко? Дитяча маячня перевтілюється у причепливу ідею, що не дає їй просвітку. Адже він сам нещодавно пообіцяв їй, начебто мама незабаром постукає у її двері. Його обіцянка справдилася.

А може, це він і є? Сидить собі зараз під дверима, та дражнить її? Яна підскочила як обшпарена, розбурхана цією раптовою гадкою. Не вдалося розкрити таємницю мансарди, то принаймні тепер не дозволити б себе ошукати! Вона підбігла до дверей, шарпнула за ручку. Якщо там Дарко, цього разу йому від неї не сховатися! Та ця думка лише у мить збудження спромоглася захопити Яну. Насправді такий вчинок був би примітивний та негідний Дарка. Посидь вона ще трохи, дивись, і сама від неї відмовилася б.

Спазмом перехопило їй горло. Коли б не він, Яна вигукнула б. Ні, вона не побачила ані Дарка, ані грабіжника у масці, взагалі нікого. Жодного хитромудрого пристрою, жодної електронної іграшки, якою цей шибеник міг би керувати на віддалі. Нікого й нічого.

Яна подивилася в один бік, потім в інший. І там ані живої душі! От хіба що круп кішки з піднятим переможно хвостом неквапно звернув за ріг.

Притулившись до одвірка, Яна вмить вибухнула плачем. Це були сльози відчаю.

*****

Екман з'явився близько одинадцятої, коли Павло вже вирушив до себе на роботу, а діти подалися бавитися в сад. Їм обіцяли, що розслідування не затягнеться надовго, а відтак вже за декілька днів вони поновлять перервану поїздку. Неговіркий вартівник мовчки впустив його до будинку, проте сам далі за ганок не наважувався ступити навіть у відсутність господаря та його дітей.

Яна зустріла гостя з квасною міною.

– Не хвилюйтеся. Я не примушуватиму вас повторювати усе вдруге, – негайно заспокоїв її Екман.

Вона запропонувала йому місце на канапі. Екман, звичним рухом підсмикнувши штани, сів, і одразу ж йому на коліна вскочила кицька.

– Маю результати дактилоскопії, – повідомив він, погладжуючи шерсть під задоволене мруження котячих очей. – Наші експерти досліджували рушницю.

Яна байдуже чекала на продовження.

– Повинен вас розчарувати, але крім відбитків ваших пальців, інших, ані на стволі, ані деінде, на жаль, не виявлено.

– Що ви хочете цим сказати? – ще не встигнувши зосередитися, перепитала Яна. Вона невпинно стежила за кішкою, що витягнулася у Екмана на колінах.

Той цілком терпляче сприйняв її неуважність, проте його самого наче обтяжувала власна місія.

– Бачте, ви надалі залишаєтеся єдиним підозрюваним. А відтак, праця геть усієї слідчої групи спрямована на збір доказів, мета яких підтвердити вашу причетність до вбивства, – він зітхнув, помічаючи, що Яна досі слухає його неуважно. – Інакше кажучи, єдине конкретне завдання слідства на цю мить – посадовити вас на лаву підсудних.

Яна здригнулася, нарешті вона усвідомила, що тлумачив їй Екман.

– По щирості, я вам співчуваю, та що мені до снаги? – він відірвав руку від гладкої шерсті кольору морської хвилі, аби підкреслити слова жестом.

Об віконну раму вдарився бумеранг. Кицька нагострила вуха й за мить зіскочила на підлогу.

– Даруйте, це діти, – пояснила Яна.

– Пусте! Навпаки, це я заважаю вам у виконанні ваших обов'язків, тимчасом як ви, мабуть, мали б перебувати поряд з ними.

– Не заперечуватимете, якщо я вас ненадовго залишу самого? – запитала Яна, стурбовано визирнувши у вікно.

– Ви до дітей? Коли ваша ласка, я залюбки складу вам товариство.

Оминувши будинок, вони потрапили в сад. Дарко з почуттям провини зиркнув у їхній бік. Яна лише хитнула головою.

– Як на мене, ви до них встигли прихилитися? – припустився Екман.

– Чому ви так вирішили? – запитала вона радше з цікавості, аніж з наміру спростувати його здогадку.

– А тому, що ви вмить спустили з думки про власну проблему, заледве згадавши про дітей.

Яна замислилася над його словами. Екман не став чекати, поки вона це визнає, натомість змахнув руками, раптово змінюючи тему.

– Як тут у вас чудово! Яке повітря, а пахощі!

Його оточував квітник, рясніючи тюльпанами, їхні розгорнені бутони наполегливо тикалися йому в долоні. За квітником спокусливо зеленів газон, ховаючись від сонця у затінок високих дерев.

– Обожнюю цю пору року, коли літо щойно край порога. Все пізнається у порівнянні. Червень – з лютим. Ваші роки – з моїми. Насолоджуйтеся життям, допоки ще є час.

– Це ваше «допоки» звучить вельми пікантно за умов, що склалися. Чи не так?

– Натякаєте на справу, яка мене сюди привела?

– Ні, це радше ви натякаєте.

– Гаразд, можна і так це потрактувати. Хоча молодощі, вони однаково молодощі.

– Навіть у в'язниці?

– Уявіть собі.

– Уявила. Коли ви мене заарештуєте?

– У будь-якому разі, не сьогодні. А якби це залежало від мене, то – ніколи. Знаєте, враховуючи моє до вас ставлення, можу пообіцяти, що попереджу вас заздалегідь.

– Підозрюю, вас не надто втішає ваша робота.

– Цього разу маєте рацію. Ви, молоді, щасливі принаймні тим, що живете легко, без докорів сумління.

– А ви як же?

– А що я? Мені так чи сяк незабаром на пенсію.

– І що це ви так зібралися?

– Та нічого. Попросту вік. Вік, любо моя.

– Гарний привід, нема чого й казати. Навіщо ж вам пенсія? Ви ще сповнені сил та помрете від нудьги.

Екман недбало відмахнувся.

– Краще померти від нудьги! Ось закінчу цю справу, й подам рапорт. Годі з мене. Я старий єврей. Зараз в органах не залишилося євреїв. Немає євреїв, і немає фахівців. Бо єврея в органах втримає хіба що покликання.

Він стояв та дивився просто у вікно веранди.

– А знаєте, балістика підтвердила: постріл зроблений безпосередньо з підвіконня, як і припускалося на початках. Тому, хто стріляв, не конче було брати рушницю до рук. Лише ця обставина і може бути зважена на вашу користь. Та лихо в тім, що прокурор не захоче взяти її до уваги.

Яна спохмурніла.

– Отож, зрештою вистрілити міг будь-хто, з-поміж них і дитина?

Екмана нашорошило її запитання. Він закректав.

– Дарма я вам це сказав. Останнє неможливе з інших причин. Ви їх знаєте.

– Авжеж, я пам'ятаю, – неуважно підтвердила Яна. – А от... наприклад, кицька?

– А що, кицька? – не второпав Екман.

– Ну, адже кицька могла зрештою також натиснути на спуск? Ясна річ, випадково.

Він хитро примружився. Та його погляд жодним чином не зраджував те, що було у нього на думці. Враз Яна схаменулася й зметикувала, що виглядає на дурепу, яких світ не бачив.

*****

А проте вона не заспокоїлася й наважилася те ж саме запитати Богдана. Перед цим її, щоправда, тривалий час не полишали сумніви. То вона сама відкладала з різних приводів, то Богдан подався кудись за дорученням Павла. Сам Павло залишився на обід. Але запитати його вона й на думці не мала. На це б вона не здобулася нізащо.

– Здається, сьогодні вкотре приходив цей, з прокуратури? – поцікавився він між іншим, сидячи за обіднім столом та кришачи хліб. Павло дотепер не пам'ятав його імені. – Ви з ним розмовляли?

Яна відповіла, що так.

– Що він тут забув?

Їй не надто кортіло зізнаватися в тому, що вона головний чи, радше, єдиний підозрюваний, тож Яна попросту пояснила, ніби він приходив з метою оглянути вдруге місце події. Павло ж дійняв віри чи ні, та в кожному випадку розлютився.

– Гаразд, Яно. Ви вже й так досить приділили йому уваги. Усе, годі. Наступного разу не панькайтеся з ним, женіть сміливо утришия! Ви не зобов'язані задля задоволення чужої цікавості відповідати на усі його безглузді запитання. Хоче – нехай офіційно викликає до прокуратури. Там і розмовляйте з ним досхочу. Та не хвилюйтеся! От побачите, щойно ви його попросите на виступці, він одразу ж дасть вам спокій. Не тягатиме він вас до прокуратури, будьте цього певні. Справа й шага не варта, а він усе марудиться з нею. Ламає з себе важняка, хоча насправді цей ваш слідчий – порожнє місце!

У неї щось там смажилося на плиті, й вона з цього скористалася, аби втекти на кухню. Від його слів зберігся неприємний осад. Аби не продовжувати тему, вона намагалася більше до їдальні не потикатися.

А надто, що на разі дещо інше узяла собі за мету: підлеститися до Богдана.

Почувши, як в'їхало авто, а згодом грюкнули парадні двері, вона визирнула. Справді, це Богдан. Його неважко було спокусити філіжанкою кави з сирним пирогом, випеченим нею власноруч. Богдан розтанув на очах. Як же, вона сама запрошувала! Отепер можна з нього мички микати.

– Ваші випічки неповторні! Оце б моїй дружині у вас повчитися! – додав він, зітхнувши. – Її сирник з вашим не до порівняння.

– Я поділюся з вами секретом. Перекажіть вашій дружині, що сир чудово поєднується з ваніллю, саме їй він зобов'язаний власним смаком. Чомусь геть усі господині додають лимонну цедру, та лише не ваніль.

Він удруге зітхнув.

– Знаєте, якщо людині брак до цього хисту, ніяка ваніль не допоможе.

Вона спробувала посміхнутися.

– Я відріжу вам частину. Захопите з собою.

Йому вона розповіла усе як є.

– Сьогодні вкотре приходив слідчий. Вони вважають, ніби це я стріляла з вікна веранди! Уявляєте собі?

– Та що ви кажете?! – Богдан через обурення навіть відставив горнятко.

– Лише ви знаєте, що це неможливо!

– Невже знайдеться хтось, хто дійме цьому віри?

– А як ви гадаєте, хто б це міг бути? – запитала вона з прихованою надією.

Богдан розгублено змовк.

– Вони стверджують, ніби рушниця вистрілила просто з підвіконня. Її не брали до рук, розумієте?

– Часом трапляється, що рушниця стріляє сама... – нерішуче промимрив Богдан.

– А до того ж куля потрапляє у живіт грабіжникові, котрий саме цієї миті сходить драбиною на другий поверх?

– Ну… – він почухав потилицю.

Яна побачила, що наблизилася головного питання. Та зараз не завадило б їй позичити відваги.

– Хіба лише якби... якби якась тварина, наприклад, кицька… Як на вашу думку? – запитала вона обережно.

– Не збагну, – відверто зізнався Богдан. – Що ви маєте на увазі?

Як і Екману, цьому теж доводилося усе розжовувати. І чому вони наполегливо відмовлялися розуміти її з півслова? Яна почувалася ніяково.

– Я кажу, що... адже кицька, мабуть, теж могла зачепити курок, – щойно вона це видихнула з себе, як їй одразу полегшало.

– Що, що?

Раптом забувши про лояльність до Яни, Богдан уп'явся у неї, немов забачив привида. Їй здалося, що, оговтавшись після шоку, він неодмінно розрегочеться їй в обличчя.

Яна збуряковіла та збентежено впустила очі додолу. Нагло вона почулася неабияк засоромленою. Як же таке трапилося, що вона, Яна, та й повірила у подібну нісенітницю?