Розділ 3.3

За вечерею Павло поглянув на неї, та й не витримав.

– Яно, що з вами коїться? Ви якась загальмована. Та щодень усе марнієте й марнієте. Я вас геть не впізнаю. Сюди прийшла така собі провінціалка, що відстала від моди, навіть схудла по хворобі, але в кожному разі очі її блищали та на щоках мінився рум'янець, а тепер? Зблідле, змізерніле обличчя, згаслий погляд – небіжчик, навіть той краще виглядає. Коли так піде й далі, залишиться тільки вас поховати.

Діти оцінюючє придивилися до неї услід за батьком.

Цікаво, чи казав він те ж саме Ларисі?

– Нездужаєте?

– Ні, ні! Попросту останнім часом замордували нічниці, – вирішила вона зізнатися. Мабуть, це зрештою краще, аніж якщо укладуть її до ліжка.

– Он воно як! У такому разі спробуйте поприймати снодійне. Засіб безвідмовний, по собі знаю.

– Дякую. Я так і вчиню.

Яна відповіла так радше, аби його заспокоїти. Насправді їй і на думку не збігало, та коли надійшов час, вона згадала його пораду.

А може, й справді, їй це лише ввижається? Й усі ці опівнічні шерехи, що Ларису довели до божевілля, до спроби самогубства, чинять тепер те ж саме з нею?

Якщо тільки це була спроба самогубства.

Отакої! Усе тієї ж! Сумніви, саме вони не дають їй спокою, позбавляють сну.

Яна запалила світло, аби поглянути на годинника. Береться до півночі. Вчорашнє шкряботіння розпочалося саме о такій порі.

Ні, сьогодні вона на це не поведеться! Спатиме наперекір усьому. Павло має слушність. Ігноруючи всілякі там шерехи, вона поставить себе над ними, лише таким чином і вдасться здолати усю цю містифікацію – ані гадки про неї!

Яна наблизилася до туалетного столика. Біля наготованої склянки з водою лежав відірваний клаптик пластинки з пігулкою снодійного. Яна розірвала фольгу й витрусила її до склянки. Пігулка з шипінням при очах розчинилася у воді. Вона вже піднесла склянку до губ, як її наче струмом вдарило.

Ще напередодні в аптечці вона сама налічила декілька таких пластинок, а саме – три. Щонайменше три пластинки вчора перебували в одній з скриньок аптечної шафки. Сьогодні увечері вона виявила лише одну.

Яна спробувала навернути себе до здорового глузду: найпевніше, хтось щось шукав, та й вніс безлад. Зрештою, це неважко перевірити. Інша річ, що це було так обтяжливо для неї: напинати на себе халат та сходити на перший поверх, де знаходилася аптечка. Ще чого, стане вона перевіряти, аякже, підтверджуючи таким чином слабкість вдачі! Вона вже пообіцяла собі зберігати холодну голову, тобто віра в догми матеріалізму має бути непохитна.

Та віри забракло. Спокуса взяла гору. Яна опашки нап'яла халат та зійшла донизу, аби розвіяти сумніви.

Де там! Вона висувала одну по одній скриньки у пошуках зниклих пігулок. Їй довелося до решти висипати вміст аптечки на стіл, та й це не допомогло. Радше навпаки, вона отримала можливість переконатися у зворотному. Двох пластинок немов і не було!

*****

Яну затрусило. Якби ще одна пластинка, але дві! Кому знадобилися відразу дві пластинки?

Хто б міг узяти? Павло не носиться з пігулками. Якщо потрібно, завжди приймає на кухні, на щастя, кухня за два кроки. Діти, так ті й зовсім до рук не беруть. Може, Богдан? Але знову ж таки: чому дві?

Тремтіння посилилося, щойно вона удруге перевірила всю аптечку. Пігулки якимсь чином зникли.

Яна повернулася до себе. Спочатку повільним кроком, згодом пришвидшеним, та нарешті увірвалася, гнана страхом, у свій покій.

Склянка, на третину наповнена водою, неторкана стояла на туалетному столику. Яна невпевнено взяла її в руку, подивилася крізь неї на світло. Нічого такого, звичайна прозора вода. На дні, хіба що, лежало декілька крупиць осаду. Якщо взяти до уваги, що одну пігулку вона вже укинула – тоді все гаразд. Та тільки Яна не пам'ятала, з'явився осад по тому, як вона розчинила пігулку, чи ж був до цього.

Вона рвучко поставила склянку назад, так, ніби рука враз послабшала. Вода сколихнулася й перелилася через вінця, розхлюпавшись по столику. Яна з огидою обтрусила долоню, куди теж потрапили бризки, й ретельно, з тим же самим відчуттям витерла об пелену халата.

Дотепер її тіпало. Увібравши голову в плечі, вона сіла на ліжко та уп'ялася безтямними очима у простір поперед себе.

Нагло схопившись, підбігла до дверей та замкнула їх на ключ. Цього їй видалося замало, тож вона схопила стільця та, просунувши ніжкою за дверну ручку, заблокувала таким чином двері, що відчинялися назовні. Та вкотре повернулася на своє місце, до тієї ж постави.

Проте відчуття небезпеки не залишало її. Ще й надто неприємне, бо надійшло нізвідки, хоча задум з пігулками вона вже розкрила, тож з цього боку їй нічого не загрожуватиме.

Рука сама собою ковзнула до щілини, під подушку, туди, де колись знайшовся встромлений кухонний ніж. Яна повернула його на місце, на кухню. Ніж був надто вигострений і залишався таким дотепер, позаяк вона його відтоді не торкалася.

Яна вдруге схопилася й прикипіла до дверей. Зовні панувала мертва тиша. Тоді вона обережно відпустила замок. Короткий глухий скрегіт, та знову – моторошна тиша.

Серце нестримно калатало у грудях, коли вона залишила кімнату. Світло з покою ринуло услід, у його віддзеркаленні вона побачила порожній коридор, та й це її не переконало.

З усім тим Яна зійшла на кухню. Будинок спав. Вона зняла ніж зі стіни. Удруге, як і колись, ряд ножів налічував недокомплект.

Залишаючи позаду темний простір, Яна поверталася до свого покою. Проте з ножем, міцно стиснутим у долоні, вона почувалася куди як упевненіше. Тримаючись стіни, кицька в паніці прошмигнула повз неї сходами донизу.

Яна вкотре зачинилася на ключ. Можна було ще й стілець насадити на дверну ручку, але тепер у неї був ніж. Вона лягла до ліжка й заховала його під ковдрою.

Незабаром повіки поважчали. Мимоволі Яна стулила очі. Лише нічник надалі світився, попереджаючи, що вона досі не спить.

Яна прокинулася, збуджена метушнею коло дверей. Хтось з іншого боку намагався потрапити ключем у замкову щілину. Її одразу ж кинуло в пал. Вона зірвала з себе ковдру. Отож, почалося!

Ніж, як на те, кудись запропастився. З нетерплячки вона нервово скинула ковдру на підлогу. Ніж полетів поперед ковдри на килим.

Розлючено вона схопила ножа та навшпиньки підкралася до дверей. Тамуючи подих, Яна дослухалася, вона сподівалася вгадати, хто був за дверима: доросла людина, дитина, чи... тварина. Килим порогу не сягав. Босоніж вона анітрохи не відчувала зимну підлогу. Зате чула сопіння того, хто перебував по той бік дверей.

Стискаючи правицею ніж, лівою рукою вона відпустила замок та, натиснувши на ручку ліктем, рвучко штовхнула двері. Хтось, не встигнувши навіть зойкнути, незграбно гепнувся на підлогу. У смузі світла промайнули голі литки ніг.

Яна відчинила двері навстіж.

На мить Павло відхилив долоню, що нею затулився від сліпучого світла. Побачивши над собою Яну з ножем, перелякано вигукнув:

– Яно, зупиніться, на Бога, це ж я! Я, Павло Костирко! Ви мене не впізнали?

Яна заціпеніла. Він назвав навіть прізвище, мабуть, вирішивши, що вона не при своєму розумі. А й справді, чи не відбилася вона глузду?

Раптом знесилівши, вона впустила ножа, і той впав поряд з Павлом. З її очей покотилися сльози, мов роса з листя.

Павло переконався, що йому більше нічого не загрожує, та звівся на ноги, притримуючись за стіну.

– Не уявляєте, Яно, як ви мене налякали!

Яна продовжувала ридма ридати. Він заспокійливо поклав руки їй на плечі, тож тепер одні й другі здригалися разом.

– Гаразд, годі вам. Усе вже позаду. Не плачте.

Та вона позбулася його обіймів, з жахом уявивши, якої він про неї думки, і врятувалася втечею до свого покою.

*****

Вранці її кімната мала невпізнаний вигляд. Подушка мокра від сліз, ковдра з'їхала на підлогу, одяг розкиданий жужмом, уламки квіткової вази потонули в калюжі вкупі з тюльпанами.

І лише склянка з питною водою дотепер стояла непочатою на столику. Це все через неї! Яна у нападі люті схопила її з наміром виплеснути воду у вікно, а саму склянку зашпурнути якнайдалі за огорожу, та вчасно схаменулася. Ні, це на добре, що вона вчора забула про склянку. Сьогодні і скалок було б не зібрати. А так…

Вона пошукала очима, дістала з полиці напівпорожній флакон з-під парфумів та безжально виплеснула вміст у вікно, як щойно мала намір спорожнити склянку. Обережно, намагаючись не втратити жодної краплі, злила воду у флакон, а флакон повернула на місце. Ніхто й не здогадається.

Люстро опинилося просто перед нею. Заледве вона побачила там себе, її охопив такий жах, що нічним страхіттям довелося потіснитися. Очі почервонілі, під очима мішки, нечесане волосся стирчить жмутами, а погляд вкрай здичавілий. Цього разу її вже безперечно матимуть за божевільну.

Занехаявши геть усе, Яна метушливо взялася до опоряджання. Не пошкодувала ані часу, ані косметики, та зате тепер її було не впізнати. А радше, вона стала більше нагадувати колишню Яну. Навіть сукню змінила. Не те щоб на кращу, а просто на іншу. Ларисин урок не минув даремно.

Зараз слід виправити те, що вона накоїла вночі, скрасити неприємне враження, яке вона справила на Павла. Ще одна така ж безглузда витівка – і божевільні не уникнути.

Востаннє поглянувши на себе у люстро, вона розгладила руками зморшки. Отак, чимпривітніше. Ніби нічого й не було, настановляла вона себе. Хай краще він засумнівається, що бачив, як вона замірялася на нього з ножем у руці.

Силкуючись втримати на обличчі посмішку, Яна вийшла з покою. Вони усі чекали внизу, збентежені запізненням сніданку, а може, й не лише цим.

– Даруйте! Але, здається, я сьогодні заспала, – зізналася вона, скрушно зітхаючи.

Дарко з Іринкою, роззявивши роти, оглянули її від низу до верху. Зміна макіяжу справила належне враження. Визнавши це за добру ознаку, Павло прихильно захитав головою.

– Не турбуйтеся. Це пусте. Головне, що з вами усе гаразд. Я ж-бо непокоївся. Побачивши світло в кімнаті, вирішив зазирнути. Взагалі-то я стукав, та ви не чули, – повагавшись, він додав. – Після тієї історії з Ларисою я б не пройшов повз... Ви, певна річ, здогадуєтеся, про що я.

Яна мимоволі кивнула у відповідь. Він навіть не підозрював, наскільки в дійсності наблизилася вона до такого ж фіналу.

– Отож, уявіть, варто мені побачити, як глупої ночі світиться щілина у дверях, і вже голови хапається казна-що. Повсякчас ввижається, ніби хтось вдруге наковтався снодійного. А відтак, не бентежтеся, мені самому придався б гарний відпочинок. Нерви, усе нерви…

*****

Яна зателефонувала Екману, вже коли Павло поїхав на роботу. Вона не хотіла також, аби його бачили діти, тож призначила йому зустріч у найближчому кафе, тому самому, куди безуспішно запрошував її Богдан протягом перших двох тижнів. Згодом він залишив ці спроби, задовольняючись нетривалими чаюваннями на кухні в очікуванні на господаря.

Дітей вона залишила самих під Даркове слово честі, що він догляне за Іринкою, та подалася на зустріч з Екманом.

Той анітрохи не здивувався її дзвінку. Може, звичка така прокурорська, нічому не дивуватися, а може, він попросту знав, що рано чи пізно вона зателефонує. У кафе він з'явився раніше за неї. Втім, так сталося знову ж таки радше через те, що вона спізнилася. Та він не виявляв нетерпіння. Сидів собі, попиваючи захоловшу каву, так, немов для того лише і зайшов, аби відпочити від метушні. Крізь вікно давалося на очі, як дітлахи грають у класики, просто на проїжджій частині. У цьому кварталі рух на дорогах рідкість. Автівки надовго паркують просто під бордюрами, не переймаючись тим, чи залишиться вільним проїзд.

Яна інстинктивно оминула розкреслений асфальт, хоча дуже поспішала, та стрімкою ходою увійшла до кафе. Вона непокоїлася, що Екман може піти, не дочекавшись її.

Побачивши його за столиком, вона попрямувала у його бік, незграбно зачіпаючи ніжки стільців. Енергійно, ледве встигнувши загальмувати, кинула торбинку на стіл та присунула стілець. Згодом прибрала її із столу, узявши собі на коліна. Потім перевісила на бильце стільця. Вона нервувала.

Передусім Яна вибачилася за спізнення. Екман безпристрасно привітався у відповідь. Незважаючи на протест, він замовив для неї (і для себе теж) каву з пампушками.

– Вже вашій статурі воно жодним чином не зашкодить.

І він помітив! Яна прип'яла язика. Екман дозволив їй з'їсти пампушок, і лише тоді запитав:

– То що там у вас скоїлося?

Яна не відповіла та узялася за наступного пампушка. Екман не наполягав на негайній відповіді, хоча її голос телефоном видався йому доволі схвильованим, а надто коли він спробував перенести зустріч на дещо пізніший час. Аби поступитися їй, йому довелося просити у керівництва дозволу не піти на нараду, а керівництво завжди погоджується на це вкрай неохоче. Тож тепер він сидів навпроти неї у кафе та попри наслідки для здоров'я допивав чергову, понад міру, філіжанку чорної кави.

У торбинці, що висіла на бильці стільця, знаходився флакончик з водою, тою самою, у котрій вона розчинила пігулку. Але останньої миті Яна злякалася. Довіритися слідчому, хіба чувана це річ? Екман здавався їй людиною порядною, та вона не була у ньому аж так впевнена.

Не дочекавшись, поки вона збереться на відвагу, він провадив далі сам.

– Ваша попередниця вельми цікава людина. Мушу визнати, ви теж.

Порівняння з Ларисою Яну вбивало. Та вона не піддалася на провокацію, не дозволяв малесенький флакончик з-під парфумів.

– Сподіваюся, ви атеїстка?

– Я давала привід так вважати? – здивувалася вона.

– Ну, ви бібліотекар, а бібліотекареві доводиться стикатися з літературою всебічного спрямування. Його вабить цікавість, ненажерлива пристрасть до непізнаного. Релігія таких оминає. Як на мене, переважна більшість бібліофілів – атеїсти.

– А що, це мало б значення?

– Ну, якщо ви атеїст, то і в містику, мабуть, не вірите? Чи я помиляюся?

– А чому ви про це згадали? – запитала вона, здригнувшись.

– Мене штовхає на це ваша таємничість.

Яна впустила очі.

– Пам'ятаєте нашу розмову з приводу болтів, що були у зломщиків? – продовжував Екман. – Вам так нічого і не спадає на думку? Ні, справжнє зло слід шукати не в містиці, а в наших з вами думках, у наших вчинках, у наших серцях. Сприйміть лишень біблейського героя як художній образ, і ви побачите, як усе стає на свої місця. От якщо, скажімо, ви розумна людина, обдарована, але застосування своїм здібностям не знаходите, хтось, мабуть, у цьому винен: наприклад, ваш екзаменатор надто квапився додому, а відтак це коштувало йому помилки. Поставився хтось недбало до власних обов'язків, от вам і наслідок. Ви можете скільки завгодно звинувачувати тирана, але тиран спирається на ваші ж недоліки: на легкодухість, марнославство, егоїзм тощо. А разом це величезний негативний потенціал, релігія дає йому цілком конкретну назву – гадаю, ви пам'ятаєте, яку, – у будь-якому випадку це те сумарне зло, носієм якого різною мірою є всі ми. У моєму прикладі воно завадило доброму, якщо хочете, Божому прояву, тобто вашим здібностям, прислужитися задля спільного добра. Усе решта – містика. Є такі, що натомість полюбляють водити руками вгору-вниз, вправо-вліво, ця процедура їм зрозуміліша та ближча за надання безкорисливої допомоги. Один краде прямо, нишпорячи кишенями, інший ні за що не вважатиме себе за злодія, та продасть вам гнилий товар, третій вкраде ваш час, обминувши у черзі. Згодом усі ці злодії підуть до церкви молитися. Припустімо, помолилися. Скажіть, а що, після цього вони перестали бути злодіями? От ви, погляньте на себе: а чи завжди ви маєте рацію?.. Ось де воно, зло, шукайте його не десь там, а у власних же спонуках. Та не намагайтеся надати тілесної форми. Щойно ви забажаєте його матеріалізувати, видати за конкретне чудовисько – це однаково, якби ви потрапили до віртуального простору. Зло ховається і у вашому будинку. Але не шукайте, повторюю, зло у плоті. Залиште це проповідникам.

Екман зазирнув на дно своєї філіжанки та вихилив зхолоднілу каву. Яна не знала, що й гадати. З усієї безлічі натяків вона зрозуміла тільки одне.

– Ви бачилися з Ларисою, – здогадалася вона. – Що вона вам розповіла?

Екман хитро примружився.

– Ви намагаєтеся щось випитати у мене, але самі уникаєте щирості.

– Гаразд, – діватися ніде, Яна полізла до торбинки.

На столі з'явився злощасний флакончик. Екман уп'явся в нього очима. Вона підштовхнула флакончик до нього.

– Візьміть.

Та Екман зволікав.

– Що це?

– Вода.

Він навіть не посміхнувся.

– Одне лише прохання, – додала Яна. – Відразу ж дайте звістку, щойно буде готовий аналіз. Але більше нікому, жодній душі. Це приватна справа, тільки поміж мною та вами.

– Це вже два прохання.

– Я дуже вас прошу, – наполягала вона.

Екман ще розмірковував.

– Що слід шукати у цьому флакончику?

– Снодійне, тобто потрібно знати його концентрацію.

Він опустив флакончик до кишені піджака.

– Гаразд, я нікому не казатиму.

Яна полегшено зітхнула.

*****

Віддавши особисто, як і обіцяв Яні, флакончик на експертизу, Екман поїхав до лікарні. Божевільню оточував парк; безтурботне шелестіння в густих кронах дерев та зламані долі. Багатьом з пацієнтів призначено було залишатися тут довіку.

Екман не пред'явив посвідчення, він взагалі украй рідко користався з привілеїв служби. Як і всі інші громадяни, скромно сів на лаву у вестибюлі, часу не бракувало. Коли б він ще поспішав, тоді інша річ. А так… На нараду однаково спізнився.

Як і слід було сподіватися, лікар з'явився не одразу та мав заклопотаний вигляд, проте, упізнавши Екмана, пожвавився.

– Ви?! Чого ж ви не відрекомендувалися?.. Перепрошую, що змусив вас чекати.

Він був низький на зріст, через що його зіниці неодмінно закочувалися вгору, коли він розмовляв з кимось, як-то у диякона, що співає псалми. Зате співбесідник навпаки, відчував перевагу.

– Байдуже, – заспокоїв його Екман. – Часу вдосталь.

– Час вам знадобиться, бо ваш пацієнт на разі не готовий, – випереджаючи його, повідомив лікар. – Підлікуємо, тоді – будь ласка.

– А що, хіба він геть неосудний?

– Не надто, – ухильно відповів лікар, – та візити передчасні. Скажіть, ви бажаєте отримати повноцінного свідка, але дещо пізніше, чи вас влаштують свідчення, які ви не зможете нікуди підшити, позаяк будь-який адвокат вистриже вас на дурня. Вас, не його! – він вказав відкопиленим великим пальцем на двері за своїми плечима.

– Я все збагнув, – посміхнувся Екман. – Даруйте, що засумнівався. Не наполягатиму.

– А, пусте! – відмахнувся той.

Екман фамільярно узяв його попідруч та відвів набік.

– Можливо, вам він зрештою щось розповідав, як лікареві?

– А що б ви сподівалися почути? – нашорошився лікар.

Екман змовницьки поворушив бровами. Його єврейське обличчя від цього стало ще більш єврейське.

– Та щось не зовсім звичне.

Лікар скоса зиркнув на сестру, що саме проходила повз них.

– Тобто незвичне для нас, простих смертних, – додав Екман. – Вашій установі воно, може, якраз навпаки, дуже навіть знайоме.

– Справді, – погодився лікар, коли сестра відійшла вже далеченько, – у нас власні уявлення про екстравагантність.

– Отож, ви мене чимось потішите?

Той закректав та витер лоб носовичком, витягши його з нагрудної кишені. Шапочка з'їхала на потилицю, оголивши край лисини. Вона саме впадала в око Екману згори.

– Ми з вами люди, які достатньо бачили життя, – ризикнув нагадати він. – Навіщо ж нам ходити коло та навколо?

Лікар відповів голосним зітханням, чи то сумуючи, чи то погоджуючись.

– Та гаразд вже! З ним щось коїться. Коли б він лише не мовчав... Але ми випадково зауважили: він бурхливо реагує на згадку щодо якоїсь мами. Зроніть слово: «мама», як він від вас одразу сахається. Хоча поза тим поводиться доволі врівноважено.

– Мама? – Екман удав, ніби не тямить, про що йдеться. – Мама, та й годі?

– Та от чия це мама, й чим вона йому так добряче допекла, ми не знаємо.

– Припустімо, та що ж у цьому дивного?

Лікар помулявся.

– Як людина, я переконаний, що ми маємо справу з поважним порушенням психіки. Проте як лікар, я схильний вважати, що він радше здоровий, аніж хворий. Щодо решти здогадуйтеся самі.

Він розвів руками й востаннє завів очі під лоба.

– Та більше я вам не зараджу нічим. А зараз, якщо не заперечуєте, я волів би повернутися до хворих.

– Певна річ. Вдячний і на цьому.

Пройшовшись алеєю, Екман обрав тінисту лавку та, розлігшись на ній, з задоволенням дослухався шелестіння листя.

Хто ж їх коли зрозуміє, отих психіатрів?

*****

Пополудні Павло замовив квитки й запропонував Яні поїхати з дітьми до цирку. Поверталися вони над вечір, до того ж сонце ховалося десь за хмарами, отож сутеніло швидше, аніж завжди. Ще в автівці Яна обмірковувала, що б їй таке нашвидкуруч приготувати. Може, оладки? Вони у неї виходили крихкі, тендітні, діти їх обожнювали. Усі необхідні продукти були в холодильнику. Та й які там продукти? Хіба що сметани замало буде, мабуть, для такого випадку. Не завадило б зупинитися біля якої крамниці. Вона сказала про це Богданові. Але той її приголомшив. Він відповів, що господар щойно зателефонував на стільниковий та звелів йому не затримуватися, а повертатися якнайскорше додому. Навіщо такий поспіх? Адже все одно відповідальність на ній. Яна навіть розгнівалася та вирішила висловити Павлові своє обурення, якщо тільки він не мав наміру підвищити їй платню. На лихий кінець його міг врятувати землетрус.

А Богдан, певне, щось таки знав. Лише не схотів зізнаватися, загадково відвертаючись та знизуючи плечима. Які ще таємниці?

Переступивши поріг, Яна так і заклякла на місці. Павло при параді стояв посеред вітальні, усі вази наповнені свіжими орхідеями, палали самі свічки.

Яна зойкнула. Та це був ще не край. У їдальні на них чекав накритий стіл, який не щодня побачиш і в ресторані.

Вона геть забула заздалегідь складену гнівну промову.

– Знаєте, Яно, – голос у нього був такий лагідний, – після тієї трагічної ночі ми стали якісь відчужені, майже не спілкуємося, а тим часом усі ми – одна родина, й ви теж, тому я хочу, аби ви почувалися, як у справжній сім'ї. Адже ви замінили дітям матір, і як на мене, вони це збагнули. Авжеж, діти?.. Даруйте, що вас не попередили з приводу сьогоднішнього вечора. Та я дуже хотів, аби це стало приємною несподіванкою. Занехайте свої обов'язки. Сьогодні ваш вихідний.

Вони розсілися довкола столу. Павло відкоркував шампанське – лише французьке, лише витримане. Яна з недовірою встромила ніж навмання.

– Що це?

– О, це особлива страва. Приготована за спеціальним рецептом на замовлення. Скуштуйте!.. Не бійтеся, – розсміявся він. – Воно цілком їстівне, можете мені вірити. Здогадуюся, що ви зроду-віку ні про що таке й не чули. Але я переконаний: вам буде до смаку. Ну ж-бо, сміливіше!

Вона ризикнула відрізати скибочку чогось та покласти собі до тарілки.

Павло виголосив тост.

– За нашу родину, що виросла завдяки вам, Яно! За вас!

Яна збентежено підвела келих. Цієї миті з коридору долинув телефонний дзвінок. Павло схопився.

– Не турбуйтеся! Цього разу я сам підійду.

Чути було, як він узяв слухавку. Проте далі ані пари з уст. Майже одразу він постав у дверях.

– Яно, це вас! – повідомив він втішено: пощастило прислужитися.

Яна взяла слухавку з думкою про батька. Як же вона здивувалася, упізнавши голос Екмана! Вона вже й гадки не мала про нього, визнавши власні підозри за прикру помилку. Вона налаштувалася на перепросини.

– Скажіть, що спонукало вас віддати це на експертизу?

Яна вирішила, що це і є вступ перед тим, як з неї покпити.

– Нічого не знайшли? – мляво поцікавилася вона. Слова пролунали як здогадка.

– Навпаки, ви мали слушність. Там надто висока концентрація снодійного. Варто було вихилити усе – і ви б не прокинулися.

– Яно, без вас ми продовжувати не в змозі! – крізь прочинені двері долинув заклик Павла. – Переказуйте вітання вашим родичам та повертайтеся до нас.

– Авжеж, я зараз! – затуливши слухавку долонею, гукнула вона.

Та Екман все одно почув.

– Він поряд?

– Ви вгадали.

– Я дотримався обіцянки. Нікому анічичирк. Втім, можливо, тепер ви захочете...

– Ні! – перелякано відрубала Яна. – Нізащо, у жодному випадку!

– Яно! Ви йдете? – наполегливо кликав Павло.

– Перепрошую, – вибачилась вона у слухавку. – У нас невеличке родинне свято. Мене кличуть до столу. Я гадаю, ваша справа не така вже й термінова.

Вона поклала слухавку.

– Хто це був – ваш батько? – запитав Павло, побачивши її вдруге, лише дещо сполотнілу, на порозі.

– Ні, – неуважно відгукнулася Яна. Та за мить виправилась. – Мій брат.

– От і добре! Відтак, Яно, наступний тост – за ваше здоров'я!

Вона узяла наповнений за її відсутності келих та піднесла до рота.