Розділ 2.3

Приятелі сиділи удвох в автівці.

– Слухай-но, Сашко, я маю змотатися в одне місце.

– Знову знадобилася тачка?

– Цього разу – ні. Але Єгорич, ти ж знаєш, будь-коли може зателефонувати, а я не у змозі буду відповісти по стільниковому, та не хочу, аби він знав.

– Знову рандеву? – здогадався той. – Довго ти ще марудитимешся з цією своєю кральою? Час до справи братися. Пам'ятай, що ти мені обіцяв! Грошики твого пана Костирко коли лічитимемо?

– Та не забув я. Тільки не все так просто.

– Облиш! Тобі що, потрібна моя допомога в ліжку?

– Не в цьому річ, – спохмурнів Тарас.

Сашко не повірив.

– А в чому ж тоді?

– Я не можу отак відразу. Не трапилося слушної миті.

– Що?!.. Брате, годі мені тут локшину на вуха вішати! Ти підбираєшся до неї вже третій тиждень. Третій тиждень поспіль ти коло неї упадаєш, та жодного пуття! Ех, Тарасе, Тарасе! З такою простою роботою, та й то ради собі не даси.

– Спробував би ти чужі клозети чистити, – образився Тарас.

– Атож, тобі вже напевне, лише цим і займатися! – розреготався приятель. – Саме для тебе праця.

Тарас скривджено змовк.

– Гаразд, не знічуйся. Їдь до неї. Та якщо за тиждень надалі казатимеш, що ти з нею ще не переспав, я тебе перестану поважати... як самця.

*****

Тарас приїхав, вже коли нікого не залишилося в будинку, поза Яною. Діти давно були у школі, і Богдан щойно повіз Павла на роботу. Лише мовчазний вартівник, користаючись з погожого дня, грівся на осонні біля воріт.

Йому, як сторонній людині, вона довіряла більше за будь-кого. Решта пам'ятали Ларису, були ситі нею досхочу, і можна уявити їхню реакцію, якби вони почули чергову розповідь щодо привидів.

Тарас вислухав її, зберігаючи спокій. Не тому, що повірив у духів, котрі блукали тривожними ночами, а лише згадуючи приятеля, що нетерпляче напосідав на нього в очікуванні власної частки.

– Ну, не знаю… – невпевнено знизав він плечима, та запропонував оглянути будинок.

Яна своєю чергою лише на це й чекала, відтак дуже зраділа. Передусім вони обійшли будинок зовні. Згодом пройшли усіма покоями нижнього поверху, підійнялися на другий та оглянули його увесь. Проте нічого підозрілого не виявили. Тарас висловив припущення, що дивні шерехи могли бути наслідком якогось звукового ефекту, тож вони вдалися до наступного експерименту: Яна залишалася у власному покою, а він під цей час ходив по всіх усюдах, здіймаючи грюкіт. Але усе марно. Інколи він так грюкав, що вона чула його крізь двері, а проте – нічого схожого на нічні шерехи, котрі виходили згори.

Тоді Яна вказала на сходи, що провадили до мансарди.

Вона розповіла усе, що чула з цієї таємничої історії від інших. Про те, як Павло влаштував її для своєї дружини, що захоплювалася малюванням. Як згодом витурив її з дому, як дружина померла, а мансарду зачинили, і що відтоді туди ніхто ані ногою. Навіть на Тараса вона справила враження. Він зійшов вузькими сходами та з знанням справи оглянув іржавий замок, що висів на такій же проржавілій клямці. Яна запропонувала йому ліхтарик та лупу.

– Маєте рацію, – підтвердив він, врешті випроставшись. – Ці двері не відчиняли оддавна, щонайменше, рік.

Спустившись донизу, він розгублено почухав потилицю:

– Слово честі, я навіть не знаю, що й казати.

– Все й так зрозуміло! Ви не хочете визнати, що маєте справу з звичайнісінькою психопаткою!.. Та я не психопатка, і те, що я чула, я чула насправді! – обурилася вона.

– Яно, не візьміть це на власний карб, та якщо ви пройдете палатами божевільні, почуєте те ж саме.

– Авжеж! – відвернувшись, з болем вигукнула вона. – Там мені й місце!

Вона швидко пішла коридором у напрямку до виходу, він її наздогнав.

Можливо, зараз саме час? Досі жодного разу не трапилося йому нагоди наблизитися до неї так само, як того дня, коли він допомагав їй нести торбу. Тарас давно мріяв відтворити цю мить. Він сподівався, що коли візьме її долонь у свою, як тоді, це схилить її до близькості. Та він не знав однієї речі: якщо робити це з наміром, пуття не буде.

Яна вихопила руку.

– Даруйте, Тарасе. Але зараз вам краще піти геть. Я волію залишитися сама.

Богдан вдруге примудрився привезти дітей зі школи до відходу Тараса. Якимсь дивом почувши від вартівника (найпевніше це було на мигах), що у них саме гостина, він негайно підшукав привід, аби зазирнути до будинку.

– Ви тут, Яно? – побачивши Тараса, він розсипався у перепросинах. – О, даруйте, я не знав, що у своєму покою ви будете не сама. Сподіваюся, я не став вам на заваді?

Він казав так, немов на цю мить вони щонайменше цілувалися. Яну дратували його натяки.

– Ви прагнули мене бачити? – запитала вона сухо.

Богдана анітрохи не зупинив її тон.

– Втім, я можу зайти й пізніше, – він навіть відступив на крок, на підтвердження цього.

– Чого це раптом?.. А втім, як завгодно! Зрештою, я вас не кликала! – вона запаленіла гнівом.

Яна цілком усвідомлювала, у якому світлі її виставляють, та їй було байдуже. Бувши чоловіком, послала б цього Богдана куди далі.

– Що це ви там усе мимрите?

Як не дивно, а їй вдалося покласти край ревнощам. Богдан ніколи Яну такою не бачив, тож здогадався, що з нею щось негаразд.

– Даруйте, – збентежено повідомив він, – та річ у тім, що на завтра в Іринкиному класі призначені батьківські збори. Але дівчаток попередили, аби з'явилися мами. Я не мав упевненості, що вона вам перекаже, бо не вважає…

Яна все чекала, коли Богдан докаже, та йому немовби язика заціпило. Тоді вона скінчила за нього:

– …Не вважає мене гідною замінити її маму? Ви це мали на увазі?

– Ви вгадали, – видихнув він.

– Від неї ви дізналися?

– Ні. Мене повідомив класний керівник.

– Дякую, що попередили.

Їй би не завадило якось дійти згоди з Богданом, спало їй на думку. Та лише не цієї миті. Зараз він її не зрозуміє. Варто їй утаємничити його у нічні спостереження, і він одразу ж визнає її психопаткою, як Тарас. А іншого клопоту вона не мала.

Тарас добрав миті й попрощався, він був зайвим тут. За порогом він зустрів Дарка.

– Що, знову засмітилася каналізація?

Дарко дивився на нього щирими очима, але Тарас був переконаний, що в них повинні ховатися кпини. У цьому будинку лише кицька та не кривила душею.

*****

Десь над вечір у кабінеті пролунав телефонний дзвінок. Павло зняв слухавку.

– Пане Костирко? – вирішив упевнитися хтось, кого він не впізнав.

– Слухаю вас. З ким я розмовляю?

– Єгоров.

– Перепрошую... Ми з вами знайомі?

– Друзі називають мене Єгоричем. Можливо, так ви швидше пригадаєте.

– Авжеж, справді, начувся.

– Один наш спільний знайомий, якого я вельми поважаю, попросив мене вам зателефонувати.

– Здогадуюся, про кого ви.

– Йдеться про той прикрий випадок на залізничному вокзалі. Вас це дотепер цікавить?

– Навіть дуже.

– У такому разі, не надали б ви мені опис тієї персони, як вона була одягнена на ту мить, та й, зрештою, бажано було б отримати її фото.

– Що-небудь вже знайшли?

– Дещо, – ухильно відповів співбесідник. – Та я б волів не обговорювати це завчасно. У подібній справі слід мати цілковиту впевненість.

– Так, розумію. Гаразд! Я опишу вам її та надам світлину. Пришліть завтра когось.

– Звісно!

– Я буду зранку у себе вдома до одинадцятої.

Павло дав «відбій».

Де зараз Яна? Він зазирнув до її кімнати, але там було темно. Може, вона з дітьми? Він поткнувся до дитячої. Іринка старанно розфарбовувала малюнки. Її взагалі вабило до кольорових олівців, фломастерів, фарб. Павло жодним чином не заохочував ці захоплення, та змагатися з мамою... Мама у неї перебувала десь на п'єдесталі, а позаяк та була художниця, то й у малюванні вбачалося найгідніше заняття.

Дарко, як завжди, готував уроки. Заледве побачивши батька, напружився, та, забувши про домашнє завдання, приготувався вислухати чергову нотацію. Він тремтів перед батьком. Той міг кинути його ниць, міг обернути в ніщо. Батько був володар становища, а володарів остерігаються.

Павло доброзичливо хитнув головою.

– Усе гаразд, вчися.

Він і так надто суворий з сином. Треба буде влаштувати дітям невеличке свято. Незабаром кінець навчального року, вони відзначать це поіздкою кудись неподалік, скажімо, на озера. Нехай у нього ще чимало незавершених справ, та двійко-трійко днів він спроможеться віднайти для своїх дітей. Завтра ж він зателефонує та зарезервує номер у готелі.

Він знайшов Яну у бібліотеці. Абажур настільної лампи залишив поза світлом її обличчя. Схилившись над книжкою, вона не одразу відволіклася від читання.

– Що ви з таким захопленням читаєте?

Їй він жодного разу не закинув бодай якогось шпаркого слова. Поза тим єдиним випадком, коли мова зайшла про його дружину. Вона легко посміхається, і ставиться до нього зовсім не так нашорошено, як діти. Ситуація прямо протилежна: ті дивляться з острахом, вона ж відверто ним захоплюється. Авжеж! Хто-хто, а Яна вміла поліпшувати гумор.

Аби пригадати назву, вона сама поглянула на обкладинку. Павлові очі рогом полізли: Яна захоплено читала книгу про буддизм. Буддизм! Ото вже ці бібліофіли, як далеко вони ще спроможні загнатися?

– Знаєте, я не бачив вашого старого плаща серед ганчір'я. Який він на вигляд?

– Вам знадобився мій старий плащ? – не дійняла віри Яна.

– У жодному разі! Приходили цигани, я віддав їм деяке лахміття. А от вашого плаща у цьому кошику чомусь не знайшов; бува чи не вирішили ви залишити його собі?.. Якого кольору він, зеленого?

– Ні, беж. Я мала намір відвезти його на село, там він ще стане у пригоді, та якщо хочете...

– Боронь мене, Боже!.. Послухайте, Яно. Коли вам щось знадобиться, не соромтеся. Я маю кредит у найкращих крамницях міста.

– Щиро вдячна вам, та це вже надміру. Ви й так забагато для мене зробили.

– Стосовно вас не існує поняття забагато. Знаєте, Яно, ви справжній скарб! Це я вам просто в очі кажу… А головний убір ви мали, перед тим, як потрапити до лікарні?

– Лише хустку. Проте я її там і залишила. Аж надто вона була...

– Старомодною?

Яна зніяковіла.

– Не червонійте, – заспокоїв її Павло. – Вашим туалетам ще позаздрять дружини багатьох місцевих тузів.

*****

Позбуваючись решти друзів, Сашко дав на здогад Тарасові, аби той залишився.

– То як, по пивцю? – запропонував Сашко.

– Згода!

Вони зайшли до пивного бару, узяли по кухлю пива й примостилися за столиком у самісінькому кутку. Місце було одне з кращих, та їм поталанило: воно щойно звільнилося. Людей було стільки, що й не пропхатися, усі з пивом, усі штовхали ліктями сусідів, та усі галасували, один поперед одним. Нахилившись до нього, Сашко запитав на повний голос:

– Цими днями Єгорич ні про що тебе не розпитував?

Тарас знизав плечима.

– Я з ним і не бачився навіть. А в чім річ?

– От скажи: скільки разів ми з тобою їздили на вокзал… наприклад, у березні?

– Атож! – обурено гмикнув він. – Так я і пам'ятатиму всі дні, коли ми бували удвох на вокзалі, до того ж у березні! Ти б іще минулий рік зачепив!

– А ти пригадай, – наполягав Сашко. – Якось зайшли ми з тобою у буфет, а шашлики нам подали сируваті…

– Можливо, й було щось схоже, – наче пригадуючи, Тарас почухав себе у потилиці.

– Якби не коньяк, мене б напевне замутило. Ми тоді ще одну селючку визули, оце було сміху! Досі, як згадаю – за живіт хапаюся.

– Справді! – тепер і він пригадав той день. – А згодом ми поїхали до мене, і через цілу ніч дивилися відео. То й що з того?

– Річ у тім, що цього дня на цьому ж таки вокзалі потрусили якесь велике цабе.

– Е, тоді це не про нас, – недбало махнув Тарас рукою, втрачаючи цікавість.

– І я такої ж думки, – погодився Сашко.

– Ми взагалі нікого не чіпали, не рахуючи цієї колгоспниці, – додав Тарас упевнено.

– Я так і пояснив Єгоричу.

– Він тобі повірив?

– Ще б пак! Я ж нічого не прибрехав. Усе до найменших подробиць розповів, де ми з тобою були та що робили.

– То й не варто собі голову сушити!.. – він торкнув своїм його порожній кухоль. – Ще замовлятимеш?

– Ні, з мене годі.

Вони вийшли з бару. На вулиці, попри потік автівок, та й то було тихіше.

*****

Яна була як не своя. А найгірше те, що нікому звірити власні сумніви. Хоч би що не спадало на гадку, вона переймалася цим на самоті. Наближення ночі очікувалося з неминучим острахом, а на ранок слід було поводитися так, ніби й ніде нічого. Вона здригалася через кожне несподіване рипіння дверей та одразу ж натягувала на обличчя безтурботну посмішку, аби не споводувати жодних підозр. Схоже, вона й тут давала собі ради, а проте хіба хто скаже, чого це їй коштувало? У будь-якому разі, вона сама відчувала, що довго так не витримає.

Відтепер вона дедалі частіше згадувала Ларису. Лариса вже не видавалася їй аж надто божевільною. Застереження щодо зневаженої жінки мало своє підгрунтя. Та наскільки реальна небезпека? Спочатку вона загрожувала самій Ларисі, а нині – їй. Та чи справді загрожувала? Мабуть, шерехи, що долинали зі стелі, саме й спричинилися до божевілля Лариси, внаслідок якого вона мало не отруїлася снодійним. А що, як жодної схиби і в заводі не було, і вона не розчиняла у склянці більше за одну пігулку? Чи то пак, це зробив хтось замість неї.

Яна струсила з себе набіглу дрімоту, а вкупі з нею усілякі неймовірні припущення. Що за маячня! Так вона напевно, вже незабаром вирушить до божевільні услід за Ларисою.

А все через те, що вона майже не спить. Мабуть, Павло має рацію, їй слід лише змінити покій. Втекти… Яка ганьба! Яну охопив сором.

Та зиркнувши на годинника, вона упіймала себе на тому, що мимоволі відліковує час, який залишився до сну.

Сонце не поспішало схилятися на захід. Це були останні дні травня, навзамін йому незабаром надійде червень, місяць найкоротших ночей. Кімнату пожвавили густі фарби заходу. Поки сонячні промені ще сягали вікон, Яні до певної міри вдавалося зберігати впевненість. Але з присмерками до неї водночас узялися підкрадатися й сумніви.

Споночіло. Коли вірити настінному годиннику, щойно звернуло з півночі. Раптом вона почула кроки – лише не згори, а за дверима. Яна визирнула у коридор та побачила зарюмсану Іринку.

– Іринко! – лагідно покликала вона. – Чому ти не спиш? Що скоїлося?

– Мені наснився поганий сон. Я боюся, що як засну, він насниться мені вдруге.

– Дурня! Не хвилюйся, нічого тобі такого не насниться більше.

– Дарко завжди читає мені казку на ніч, а сьогодні не схотів. Казав, щоб я подивилася телевізор. Але ж мультики вже добігли краю. Давніше мені читала казки мама, – додала вона, зітхнувши.

– Хочеш, я тобі почитаю?

Іринка боязко, але ствердно хитнула головою. Тут Яні дещо спливло на думку.

– Тільки я почитаю у моєму покою. Підеш до мене?

Іринка хитнула вдруге.

– То пішли, – Яна взяла її за руку.

Дівчинка з зручністю вмостилася на її ліжку, а Яна розгорнула том Пушкіна на тому місці, де була казка про мертву царівну.

– Хіба це казки? – недовірливо запитала Іринка.

Дійшовши слів: «І встає вона з труни», Яна не зважилася навіть зиркнути на Іринку. Вона встигла забути зміст цієї казки і не збагнула, як сталося, що обрала саме її.

Нагорі панувала німа тиша. Немов той, хто ходив щоночі мансардою, знав, що цієї миті вона не сама, та вирішив відкласти звичне шарудіння.

Ні, вона помилилася! Зі стелі долинув якийсь шерех, а згодом просто над головою пролунали чиїсь важкі кроки. Хтось знову пересувався мансардою. Яна, аби не притлумити звуки рипінням ліжка, не наважувалася поворушитися. Нарешті, принаймні, у неї з'явиться свідок. Так вона гадала.

Проте Іринка саме солодко спала, розкидавши розплетене волосся по великій Яніній подушці.

*****

Потай Тарас сподівався, що угоду поміж ними Сашко вже й викинув з думки. За ідеальний випадок було б, ясна річ, забудь він про неї назавжди. Та на пам'ять приятель не скаржився, а відтак здійняв розмову саме за тиждень, як і обіцяв.

– Тож як там почувається наша золота рибка? Час їй у невід, годі, зачекалася.

– Послухай-но, Сашко, – Тарас занервував, він вже знав, що скоро той зачепив тему, так швидко не відчепиться. – Мені потрібно ще трохи часу. Таку на бруку не знімеш.

– Та невже? Чи може, мені за неї узятися?

Тарас злякався: тут він мав слушність!

– Дарма ти так, – дорікнув він. – Вона особлива.

– Так казатимеш, коли спробуєш, – Сашко не повівся на його примирливий тон, він продовжував з тією ж брутальністю. – Все, годі! Поклався я на тебе, тюхтія. А ти тюхтій, виявляється, і є.

Він дістав коштовну цигарку, запалив від припалювача на панелі. Вони перебували в автівці, Сашко приспустив вікно, налаштувавшись випустити дим.

– Як часто вона їздить у банк? – несподівано запитав він.

– Або я знаю? Навіщо воно мені? Я не питав, – знизав плечима Тарас, пригнічений через його настирливість.

– З'ясуй, коли вона поїде наступного разу.

– Що ти там надумав? – стривожився він.

– Не тямиш? Вуличне пограбування. Найбанальніше вуличне пограбування. Не бажає вона з нами мати справу – і не треба! Без неї перебудемося! Зупиняємо «Мерседес» абиде на шляху, спрямовуємо на них стволи й наказуємо вийти з авта. Та не переймайся, вони нас не впізнають. Ми ж будемо в іншому одязі та в масках.

– А коли вона чинитиме опір?

– Маячня! Такої миті вони геть усі стають піддатливими. Хто ризикуватиме?

– Ти її не знаєш, – похмуро наполягав Тарас.

– Послухай, тебе гроші цікавлять чи вона сама? Чого ти за неї так уболіваєш?

– Це надто ризиковано. Хтозна, якою буде їхня реакція. Авто обладнане радіосигналізацією, – добрав розуму він. – Водієві досить натиснути на кнопку, і сигнал про напад відразу ж надійде на поліційний пульт.

Певна річ, він це вигадав, та Сашкові однаково незмога перевірити. Той похнюпився в одну мить.

– Маю іншу пропозицію, – Тарас зачекав, допоки Сашко зацікавиться. – Уяви, у них в будинку чого тільки немає! Геть як у ломбарді. Поміж тим я чув, вони згадували про поїздку у вихідні кудись на озера. Добравши мить, коли нікого не буде, можна без ніякого клопоту обчистити будинок.

По невдачі з планом нападу Сашко вдруге підбадьорився.

– У них гроші лежать просто на секретері, – Тарас надалі його спокушав. – А скільки столового срібла!

Сашко засовався.

– Жодного сумніву, що вдома нікого не буде?

– Гарантовано! – запевнив Тарас, у тім-то й була вся штука: Яна теж виїде вкупі з дітьми, а отже, їй нічого не загрожуватиме.

– А вартівник? Ти сам казав, що вони тримають вартівника.

– Це лише для вигляду. Насправді він працює тільки вдень. Вночі там нікого не буде.

– Скільки я розумію, ми маємо увійти туди вночі, – здогадався Сашко.

– Тоді й сусідів не варто остерігатися.

– Але ти забув про сигналізацію, – нагадав він з меншим запалом. – Така собі дрібничка.

– Є і на це засіб.

– Так? Цікаво, яким чином ти збираєшся її відключити?

Тарас хитрувато посміхнувся.

– А я і не пропоную її відключати.

Сашко поглянув на нього з подивом.

– Там є одне вікно без сигналізації: мансарда, – пояснив Тарас. – Сигналізацію змінили цього року. Мансарду зачинили давніше. Одного разу господар повісив на двері замок, і відтоді нікого туди не впускав. Навіть тут не зробив винятку.

– Пропхатися у нього принаймні можна?

– А хоч би й удвох.

– Треба скласти докладний план будинку.

– Ось тут, – Тарас постукав себе пальцем по чолу. – Докладніше не буває. Не дарма ж я облазив усі темні кути в пошуках примар.

– Яких ще таких примар?

Тарас вдруге самовдоволено посміхнувся.

– Мати наших двох нащадків померла минулого року. Ми влаштуємо так, що ніхто ні про що не здогадається. Вони справді вважають, нібито будинком блукає привид.

Сашко примружив очі. Аж враз покотився зо сміху.

– Звернути усе на почвару! – він вже лежав на кермі та хапався за живіт. – Ні, доправди?.. Тримайте мене! Такого в нашому краю ще не траплялося!