Розділ 3.1

Діти поставилися до того, що трапилося вночі, з вражаючою байдужістю. Яна дуже непокоїлася, чи це не відіб'ється на їхній і без того порушеній психіці. Але, на її безмірний подив, вони сіли за стіл вчасно та гуртом вичікуюче подивилися на каструлю, що стояла на плиті. Павло теж не міг поскаржитися на нехіть до їжі. Мабуть, поза Яною ніхто більше не страждав з цього приводу.

Адже хтось з-поміж них не далі як останньої ночі натиснув на спуск мисливської рушниці. Невже з такою ж холоднокровністю, як оце зараз снідав з нею за одним столом? Скривавлений Тарас не йшов у неї з думки. Їй закортіло схопитися на ноги та утнути щось надзвичайне. Аби не піддатися спокусі, вона завчасно вийшла на кухню за чаєм. Цього вистачило, аби запобігти емоційному вибуху, та чи надовго? Вона побоювалася, що це не кінець, і що наступний напад божевілля зрештою застане її зненацька.

– Не чавкай! – зауваження призначалося Даркові. – А ти, – додав батько, вельми суворо поглянувши на Іринку, – прибери лікті зі столу та не дригай ногами.

Яна не давала ради навіть з тією символічною порцією рису, що поклала собі в тарілку, та все чекала, коли він запитає: «Що з вами таке, Яно? Ви нездужаєте?» Аби цьому покласти край, вона вже вирішила відповісти, у такому разі, ніби її морозить.

Втім, це радше відповідало дійсності. Сонячний червневий ранок зазирав у всі вікна, а вона ніяк не бажала розлучитися з шерстяною кофтиною.

Наприкінці сніданку двері прочинив бородань вартівник та сповістив, насилу повертаючи язиком:

– Даруйте! Там… поліція.

Яна так рідко чула його голос, що встигала забути тембр. Він мав проблеми з вимовою, а інакше служити б йому дияконом у сільській парафії.

– Знову? – зітхнув Павло. – Гаразд, проведіть їх до вітальні.

Яна скористалася з того, що він відволікся, та переставила свою тарілку на візок з немитим начинням.

Павло скинув оком на порожнє місце.

– Ви вже поснідали, Яно? Відтак, може, розважите наших гостей абичим?

Гість був один: полисілий, у дешевому костюмі, придбаному у найближчій одежній крамниці. Обличчя видалося їй знайомим.

– Добридень, Яно! – звернувся він привітно.

Тепер і вона пригадала: це був той самий слідчий з прокуратури. Його прізвище…

– Екман, – з посмішкою нагадав він. – Авжеж, бачите, які настали часи. Вдруге я вам набридаю.

– Пан Костирко зійде за мить. Він опоряджається.

– Мабуть, мені вартувало прийти дещо пізніше, у адже ви перебули нічницю.

– Вже все позаду.

Екман не відповів, лише недовірливо затопив у неї очі. Яна злякалася цього погляду, надто він був красномовний.

– Подейкують, ви зналися з убитим, – натомість сказав він.

– Справді.

– Хтось вас познайомив?

– Ні. Це сталося випадково.

– І ви не питали, хто він, звідки?

– Навіщо мені це було потрібно?

Екман несхвально похитав головою.

– Чи ви принаймні свідомі того, що він вас попросту використовував?

Всупереч очікуванню Екмана, вона не чулася засоромленою. Тарасова смерть врешті зрівноважила усе. Це Екман, котрий не знав ані її, ані тим паче Тараса, міг припускати що завгодно. Насправді ж їй залежало, аби ніхто не дізнався про її дошкульне місце. А саме, що вона досі відчувала жаль до Тараса. Та не через те, що він помер, смерть сама по собі річ природна. А через те, що помер жалюгідним злодюжкою, так і не спромігшись подолати цей бар'єр.

– Здається, вам довелося чекати.

Слова пролунали з уст Павла. Той зробив крок до люстра та, стоячи до гостя плечима, щіткою підчепурив волосся.

– Пусте, – відповів Екман у спину Павлові, не ставлячи йому за провину таку надмірну розкутість.

Павло залишив люстро у спокої.

– Гаразд. Тепер я згоден приділити вам декілька хвилин. Прошу за мною.

– Дещо пізніше ми повернемося до нашої розмови, – пообіцяв Яні Екман, зводячись з канапи.

*****

Вони пройшли до кабінету. У дверцях скляної шафи, в якій колись висіла рушниця, дотепер стирчали скалки з розбитого скла. Екман з прикрістю пригадав собі, як захоплювався нею минулого разу.

– Адже я попереджав: ми ще зустрінемося.

Павло знизав плечима (нічого не вдієш!), та запропонував крісло в кутку кабінету.

– Особисто я не бачу зв'язку поміж злодіями та моєю колишньою економкою.

– Гаразд, із злодіями усе більш-менш зрозуміло. Двоє аматорів вперше зважилися на самостійну справу, та, як ведеться, перша чарка колом. Хоча змушений визнати, вони непогано підготувалися – як на новачків, певна річ. Цей ваш компаньйон нагодився вельми вчасно.

– Який ще компаньйон?

– Тобто як це? – здивувався Екман. – А ваша майбутня угода?

– Он як, то вам і про це відомо!

– Ви згадали про неї у власних свідченнях.

– Авжеж, маєте рацію. Геть зійшло з думки.

– От бачите… – слідчий загадково помовчав. – Та зрештою Бог з ним. Мене зараз інше цікавить.

Позаяк він вдруге замовк, Павло продовжив замість нього.

– Хто стріляв з рушниці?

– Ви самі про це згадали, – підкреслив Екман.

*****

Слідчий залишив розмову з Яною насамкінець.

– Сподіваюся, що принаймні ви, Яно, кинете світло на цю темну справу, – висловив він скромне побажання.

– Питайте, але… Адже я вже надавала свідчення.

– Дарма, свідчення, що – бланк, заповнений з дотриманням формальностей. Документ, що має юридичну силу. Ні, я прагну іншого. Дозвольте мені поглянути на минулу ніч вашими очима. Мене цікавить, світив чи ні місяць, та як пахтять тюльпани в нічному саду.

– Дозвольте, я на вас подивлюся! І звідкіля поліціянт такий вишукався, романтик? – Яна з посмішкою похитала головою.

Екман лукаво примружив очі.

– Ні, – заперечив він, – жодний з мене романтик, це поза сумнівом. Натомість ви – бібліотекар. У вас чудовий фах. Саме ви повинні бачити глибше за решту.

– То ось у чім річ! Ви знаєте, хто я! Коли ж ви встигли?

– Помиляєтеся, я знайомий з цією родиною вже давно. І з вашою історією зокрема.

– Чи це не у зв'язку з Ларисою?

– А отепер ви вгадали.

– Це було неважко. По вашому візиті господар усе розповів водієві, а той – мені.

– Розмовляти з вами сама втіха. Виявляється, ви знаєтеся на всіх родинних таємницях.

Яна знову отримала привід посміхнутися: цей слідчий надто вправно натякав, ніби вона знає більше, аніж каже. І напевне щодо останньої ночі теж.

– Гаразд. Я спробую відтворити ніч з усіма подробицями. Єдине прохання: не змушувати мене це робити втретє.

– Уважнішого слухача ви не знайдете.

Екман слухав, слухав, нарешті не втримався й обережно запитав:

– Як на вашу думку, чому лишень ви одна почули, що в будинку чужі?

Яна вигнула брови.

– А вам хіба не відомо, що мій покій саме під мансардою?

Екман замислився.

– Ймовірно, давніше це була кімната Лариси?

– Авжеж, – мимохіть погодилася Яна. Вона зрозуміла натяк, та вирішила удати, ніби не зауважила.

Екман і собі не квапився розвинути цю думку.

– Насамперед ви поткнулися до господаря?

– Так.

– І він спав міцним сном?

Яна підтвердила.

– Вам не пощастило його збудити, а відтак ви забігли до кабінету, схопили рушницю та вийшли їм назустріч. А вони, щойно забачивши вас, не на жарт перелякалися. Ніби зіткнулися з примарою.

Голос його пролунав вкрадливо, наче обізнаність сягала далі, аніж мало виглядати.

– Ви мужня людина.

– Не надто. Щиро кажучи, мною також радше керував ляк.

– Перед грабіжниками?

Уточнення дивне, та Яна якось не зауважила. Втім, Екман не став чекати на відповідь.

– Та попри це ви їх повернули навтікача, а згодом удалися до переслідування.

– Допоки вони не схаменулися.

– Чудово. А зараз скажіть: як вам поталанило натрапити на драбину?

– Я залишала відчиненими двері покоїв, аби пустити дещицю світла до коридору. Як ви, мабуть, звернули увагу, він позбавлений вікон, поза вузьким віконцем у затінку дерева.

– Припустімо. Отож, ви побачили драбину та злодія, що спускається нею. Чого ж ви не вистрілили одразу?

Яна уп'яла в нього очі.

– А я мала вистрілити?!

– Ну гаразд, – він звів руки догори. – Визнаю, це було провокаційне запитання.

– Ви вважаєте, що це я вбила Тараса! – здогадалася вона.

– Та навіщо ж отак відразу! Ні, що ви. Я і гадки не маю звинувачувати будь-кого.

– Але ж мене ви теж зарахували до кола підозрюваних?

Екман пожвавився.

– А що, можуть бути ще підозрювані? Як на вашу думку?

Яна знизала плечима.

– Я не уявляю, хто б міг вистрілити.

– Так у будинку ж перебувало лише четверо. Щоправда, ваш господар…

– А що господар?

– Та ж ви самі щойно стверджували, ніби не спромоглися його добудитися.

– А коли він... – вона прип'яла язика, визнавши саме припущення занадто зухвалим. Казати таке про господаря!

– То що ж ви! Доказуйте, скоро вже почали!

Проте Яна заперечливо хитнула головою.

– Гаразд. Тоді я дозволю собі пофантазувати за вас. Ви мали на думці: можливо, він тільки удає? Хіба ні?

Яна замулялася.

– Лише теоретично.

– Теоретично? Гм... Він у вашій присутності випив снодійне?

– Так, – підтвердила вона, вже здогадуючись, до чого він хилить.

– Подвійну дозу?.. От бачите. А вам доводилося приймати це снодійне?

– Доводилося.

– І як наслідок?

– Спала без задніх ніг.

– Від двох пігулок?

– Від однієї, – зізналася вона, зітхаючи.

Екман міг не продовжувати.

– Так, звісно, – погодилася вона збентежено. – Я не взяла це до уваги.

– А до Дарка ви не потикалися часом?

– До Дарка? – Яна судомно ковтнула слину. Вочевидь, він мав на меті її добити. – Але ж він ще дитина!

– У чотирнадцять років? Не скажіть!

Вона розгубилася.

– Дарко? Ні! Я не знаю, але…

– А Іринка? – цей Екман, певне, вирішив над нею познущатися.

Вона так і сприйняла його, маючи за незграбного жартівника. Але той прибрав якнайповажніший вигляд.

– Ви не уявляєте навіть, наскільки діти легше зважуються на злочин за дорослих.

Яна затремтіла.

– Та ви при своєму розумі? Нівроку! Семирічна дитина! Вона й рушниці не зведе!

– Ну, цілком можливо, що вбивця не потребував зводити рушницю. За попереднім висновком, постріл зроблений саме з стану, у якому рушницю й було знайдено, тобто просто з підвіконня. У будь-якому випадку, хто б з них не натиснув на курок, інший його покриває, бо ж у цей час вони з Дарком були удвох. Так, принаймні, вони обоє стверджують… Ви не знали?

Яна часто закліпала віями.

– Так от, – Екман провадив далі. – Іринці вночі знадобилося вийти, а проте світла, як вам відомо, не було, вона злякалася темряви й через те збудила брата. Дарко зводив її куди слід, але по тому, як вдруге уклав до ліжка, вона стала запевняти, буцім їй лячно, та зажадала, аби він не йшов.

– Тож він залишився?

– Аж доти, доки не прогримів постріл. Він встиг розповісти їй казку про Аладдіна, так принаймні обидвоє запевняють.

– Я навіть не підозрювала, що Дарко пам'ятає бодай якусь казку, – подумала вона вголос, та одразу ж відмахнулася. – Даруйте, але мені навіть слухати вас несила. Аби припустити щось таке, слід володіти нестримною уявою за цілковитої відсутності співчуття до ваших жертв. Авжеж, отепер я розумію, звідки у вас, поліціянтів, така нікчемна слава.

Екман анітрохи не образився.

– А хіба у мене великий вибір підозрюваних? Якщо не ваш господар та не його діти, то хто ж тоді – ви?.. Чому ви з таким обуренням на мене дивитеся? Ви згодні з тим, що це не міг бути господар, бо самі дали йому снодійне. Ви відмовляєтеся запідозрити дітей – гаразд… До речі, я поділяю ваше переконання, що діти не у змозі були цього зробити. От тільки я керуюся не самими емоціями. Але спочатку ще таке запитання. Адже ви лягали останньою. Наважуся припустити, що ви ніде не залишили увімкненим світло перед тим, як лягти спати.

– Звісно, у жодному разі!

– Чудово! Розумієте, світло з'явилося відразу ж після пострілу, так би мовити, в лічені секунди. Діти негайно про це довідалися, позаяк Іринка залишила увімкненим нічник. Але хто ще в будинку міг знати? Сусіди, що визирнули на гук пострілу, також зауважили, як в одному з вікон зажевріло світло від нічника. Це була кімната Іринки. Проте з заднього боку будинку ви не могли цього бачити. І, власне, там геть усі вікна залишалися темними. Світилося лише в Іринкиній спальні. Першим на постріл примчався Дарко, не минуло й хвилини. Іринка ще більше боялася залишатися сама, уся в сльозах, вона прибігла услід. Тепер уявіть собі, ніби хтось з-поміж них натиснув на спуск рушниці. Хто б це не був, у нього не залишається часу, аби зійти нагору, побачити єдину засвічену в будинку лампочку, а тоді так само швидко спуститися донизу й вибігти на подвір'я. За всієї нелогічності такого вчинку боюся, що він попросту не встигає пройти такий довгий шлях. Який же напрошується висновок? А такий, що тієї миті, коли пролунав постріл, діти перебували нагорі, в Іринкиному покою.

Яна й надалі сиділа затамувавши подих: раптом Екман ще щось додасть.

– Не маю сумніву, що ви з величезним полегшенням сприйняли цю новину. Вам би дуже не хотілося, щоб діти виявилися у цьому замішані, еге ж? Власне, ми з вами зараз довели їх непричетність. Щоправда, відтепер єдиний підозрюваний, котрий нам залишився, це – ви.

– Я?!

– А ви зі мною не згодні? Щойно ми з вами спільно відвели три можливі кандидатури. Ваша остання.

– Але ж я... я ж знаю, що цього не робила! – у відчаї вигукнула Яна.

– Справді? Вельми переконливо.

Вона застогнала, та згодом їй вдалося себе опанувати. Екман не відчепиться, аж поки не отримає неспростовний доказ! Доказ, проте який?

– Яким чином, поясніть, я мала стріляти, якщо знаходилася в той час у нього за плечима?

– Хтось це бачив?

– Та ж я була там, саме коли він впав. Тарас помер у мене на руках. Я була там раніше за всіх. Як би я встигла? Ні, це неможливо!

– Дуже навіть можливо, якщо виплигнути з вікна веранди. На це вистачає і декількох секунд, – незворушно заперечив Екман.

– Та невже ви й справді ладні повірити, наче я стрибнула б з такої висоти? За кого ви мене маєте? Врешті-решт, я ж не чоловік!

– О, ви не уявляєте, на що здатні подеколи жінки, аби лише уникнути покарання!

– То он як ви вирішили усе повернути!

– Не я. Звичайна логіка. Досі ви зі мною у всьому погоджувалися, – зауважив Екман начебто з докором.

– Вас послухати, так я маю взяти на себе провину за чужий злочин лише через те, що у вас немає вбивці!

– Знову за рибу гроші! – Екман ляснув себе по колінах. – Ви щойно сказали, чужий. А можна конкретніше? Лише одне ім'я. У вигляді найпростішого припущення.

Яна насупила брови.

Екман враз повів розмову в інший бік, немов і не було жодного звинувачення у вбивстві.

– А так, між іншим, цікава деталь. Ці хлоп'ята старанно підготувалися до пограбування. І знаєте, що? У мене склалося враження, ніби вони мали на меті приховати сліди проникнення ззовні. На що, цікаво, вони сподівалися?

– Не втямлю, про що це ви, – скидаючи з себе павутиння пригнічення, зізналася Яна.

– Двері мансарди вони відчинили напрочуд обережно, відгвинтивши гайки з двох болтів, що утримували скобу. Вони лише відпустили клямку, не рухаючи замка. Зовні це неможливо, інша річ зсередини. Але там геть усе заіржавіло. Я собі уявляю, як їм довелося попріти. Втім, для цього вони мали з собою все необхідне. Вони добре знали, з чим їм доведеться стикнутися. Та ще, – Екман дістав з кишені два болти з насадженими гайками. – Це було у них вилучено серед іншого «господарського набору». Хоча кого зацікавить двійко найзвичайнісіньких болтів з як там не є найзвичайнісінькими гайками! Їх навіть не внесли до опису. Я й сам, щиро кажучи, збирався викинути, а знаєте, що мене зупинило? Розмір той самий, що і знятих з дверей мансарди, от тільки довжина значно більша. Бачите, які вони довгі?.. Переконалися? – показавши, він підкинув болти на долоні. Метал коротко дзвякнув та змовк, затиснений у його кулаці.

А проте Яна однаково не добирала розуму, навіщо йому ці болти.

– Знаю, знаю! Хочете запитати: що ж тут такого? А от що. У який спосіб вони відчинили двері мансарди, я щойно пояснив. Та аби повернутися тим самим шляхом, через дах, та водночас зачинити за собою двері так само зграбно, потрібна куди більша вправність. Зграбно, означає за даних обставин зачинити двері зсередини, але так, аби зовні надалі висів неторканий замок. Отут і мали би прислужитися болти більшої довжини. Ви повертаєтеся до мансарди, збираючись залишити будинок з мішком награбованого майна. Причиняєте за собою двері, залишаючи лише невелику щілину – саме настільки, аби пропхати руку. Нагадую: сам замок ви не чіпали, він висів та продовжує висіти, наче прикипівши у вас до клямки, ви лишень відпустили скобу, притиснуту двома болтами до одвірка. Тепер зворотною чергою: ви вдруге пропускаєте болти крізь скобу, крізь отвори в одвірку, та завдяки довжині проштовхуєте так, що краї вже випинаються з отворів, а ваша рука, досі пропхана крізь щілину, штовхає болти, аж поки її не затисне дверима. Цієї миті ви висмикуєте руку та підтягуєте болти вже за випнуті краї. Ви собі це уявляєте?.. Нарешті, двері замкнені, гайки нагвинчуються на болти, а випнуті довгі краї зрізаються. Вам і на гадку не спаде, що вночі ці двері відчиняли, – він вкинув болти назад до кишені. – Ви усе зрозуміли?.. А я ні! Злодії були переконані, що будинок порожній. Вони могли вибити її двома ударами ноги. Навіщо ж усе це знадобилося? Як ви гадаєте?

– А що на це другий? – не розгубилася вона.

Екман знизав плечима.

– Анічичирк. Трясеться, й годі. Можливо, чимось настрашений. Цікаво, що б це могло бути? – він пильно поглянув Яні у вічі перед тим, як звестися на ноги. – За нагальної потреби телефонуйте мені у будь-який час. Сподіваюся, номер мого телефону ви ще не згубили.

Мурашки у неї поповзли спиною.

Що він цим дав на здогад? Щось іще поза тим, що їй загрожує звинувачення у вбивстві?

*****

Після відходу Екмана Яна повернулася до вітальні, де були вони усією родиною, куди зійшов також і Павло, вбраний, аби їхати до праці.

– Яно, ви так виглядаєте, неначе вас щойно витягли з-під завалу, – зауважив він стурбовано. – Що він вам такого натеревенив, цей, як його... Даремно турбуєтеся, насправді в руках у нього проти вас нічого немає. Цю справу швидко закриють. Злодія посадять, та й край. От побачите!

Він зробив крок до виходу, але розмислив.

– Послухайте, не сприймайте його серйозно. Усе це розслідування – лузга, пустий звук. Зарубайте на носі: що менший пес, то більший гавкіт. Хто він такий, цей ваш Фукман, чи як його там? Шістка! Звичайнісінька шістка, що потрапила до пристойного будинку та від такого щастя вирішила похизуватися владою. Пшик з цього вийде, запевняю вас! А знаєте, чому? Кожен займає місце в ієрархії суспільства в міру власних здібностей. Протріть очі! Я заробляю за хвилину стільки, скільки цей базікало не заробить і за годину. Я непогано утримую власну родину та створюю робочі місця для інших, де вони всі опиняться без мене? А цей Фукман – кого вони лише прислали? – неспроможний навіть купити собі порядного костюма! До чого він придатний – складати протоколи, це вся його тяжка праця? – Павло несподівано хитнув головою у бік Дарка. – Он ще один підростає... така ж нездара!

Дарко здригнувся й прикусив губу. Іринка, принишкнувши, за чергою споглядала то на брата, то на батька.

– А мене ви до якого гурту зараховуєте? – мабуть, Яна таким чином стала поміж батьком та Дарком.

Павло знітився.

– Ви жінка, ви – інша річ.

– Ми іншого складу?

– Щось на кшталт цього, – неохоче погодився він та квапливо додав, закриваючи тему. – До речі, як на мене, після останніх подій вам таки слід змінити кімнату. Я обіцяв вам це давніше, та вже час перейти до справи. Ми визначимося, коли я повернуся. А зараз я маю їхати. Даруйте!