Розділ 2.2

У кімнаті Дарка світилося; світло добувалося крізь щілину у дверях. Час був пізній, тож Яна увійшла, аби укласти його спати.

Дарко лежав у ліжку, на боці, та, підперши голову напівзігнутою рукою, читав за світла від нічника.

Яна мала на меті зробити йому зауваження, та не спромоглася, вражена живим, зосередженим поглядом, спрямованим у книгу. Дарко відволікся від читання та звів на неї вдумливі очі. Скуйовджене волосся падало йому на чоло. Ні, цієї миті несила їй бути суворою.

Вона сіла на ліжко.

– Що ти читаєш?

Він показав обкладинку. Яна була шокована: буддійська філософія! Чи не занадто умоглядна література для чотирнадцятирічного підлітка?

– Ти все розумієш у ній?

Дарко ствердно хитнув головою.

– Чи не заскладно це для тебе?

Він хитнув заперечливо.

– А чому ти обрав саме буддизм? Чому, наприклад, не Новий Заповіт?

– Там нудно читати, – відповів він, сквасивши губи.

– Буддизм віддалений від нашого побуту.

– Оце й добре.

Яна встала, усвідомивши, яка поміж ними прірва.

– Це правда, що індійським йогам до снаги переселятися з одного тіла в інше? – зненацька почула вона.

Ймовірно, його надто цікавило це питання, якщо він наважився задати його їй. Яна замулялася.

– Бачиш, мені важко відповісти, у моєму селі сповідають іншу релігію. Хоча, можливо, серед індусів щось підхоже і трапляється, – додала вона якомога ухильніше.

Дарко, певне, збагнув, що від неї йому нічого не домогтися, та вкотре уп'явся в книгу. Вона з обережністю нагадала йому, котра година. Він слухняно (як завжди!) відклав книгу й навернув на себе ковдру. Яна лише сама згасила світло.

– На добраніч, – побажала вона.

– На добраніч, – відповів він незворушним голосом. Жодної образи, ані тобі навіть натяку, немов тільки й мріяв, аби його уклали спати.

Опинившись у себе, Яна приготувала ліжко й переодягнулася у нічну сорочку. Та усвідомила, що не засне. Щойно вона уклала Дарка, а от самої сон не брався. Крізь відчинене вікно потрапляло тепле травневе повітря, напахане бузком. Обійстя добре освітлювалося – чи то повним місяцем, чи то віддзеркаленням вуличних ліхтарів. Ні, вирішила вона, радше таки місяцем. Місяць романтичніше.

При вимкненому світлі вона постояла біля вікна, насолоджуючись пахощами бузку. Єдиний звук, що сповнював нічну тишу, це був шелест у верхівках дерев.

Рипіння петель, що долетіло, як їй видалося, звідкілясь згори, ні з чим не сплутаєш. Вона наставила вуха. Знову шерехи. Так, тепер Яна не мала сумніву, що чула рип, але звідки? Лариса чула кроки згори. Цілком можливо, що й сьогоднішнє рипіння долинало звідти ж. Мурашки поповзли спиною.

Яна покартала себе: от і вона потроху божеволіє. Де ж там двері? Поза однією, звісно. Та кожен, хто побачить на власні очі той іржавий замок, зрозуміє, що його вже рік ніхто не торкався.

А все через те, що ночує вона у тому самому покою. Мабуть, ця кімната якась заворожена. Немов сліди минулих жахіть поховалися й тепер вилазять зі шпар, аби катувати наступну жертву.

Щось їй підказало визирнути за двері, і вона відчула неймовірне полегшення: Іринка, заспана, навмання дибала коридором, намагаючись продерти очі.

– Іринка, дитинко, ти заблукала?.. Ходімо, я відведу тебе до твого ліжечка.

Яна узяла її за руку, та коли відірвала руку від очей, її очі так і залишилися заплющеними.

Вона повернулася назад до себе, і хоча страх минув, досі була схвильована. Ні, так їй не заснути. А варто б: завтра раненько вставати, готувати сніданок, дітей випроводжати до школи. Вона зійшла поверхом нижче, знайшла в аптечці снодійне. Мабуть, те саме, що його приймала Лариса. За згадки про неї Яна повсякчас щулилася. Як воно зрештою чужий острах передається від людини до людини! Вона уявила, як би-то їй запропонували податися до божевільні.

*****

Вранці, одразу ж по сніданку Павло запропонував Яні зайти до нього в кабінет.

– З вашою появою Дарко почав робити успіхи.

– Боюся, що тут немає моєї заслуги. Хлопчик докладає зусиль, та й годі.

– Не скромничайте. Ви справляєте на нього добрий вплив. Він став краще вчитися. Лише погляньте на його оцінки! З трьох предметів вони виросли на два бали, та ще з трьох – на один бал. Повний успіх, що й казати! Зізнаюсь, Яно, за той час, який ви у нас, я ще жодного разу не пошкодував, що узяв вас на службу. А сьогодні змушений підвищити вам платню. Саме так! Але я це роблю з великим задоволенням, – додав він, посміхнувшись.

Яна збентежено подякувала. Павло розгорнув теку, що лежала на столі.

– А зараз, ось у якій справі я вас запросив, – він показав документ. – Чи знаєте ви, що це таке?.. Це банківське повідомлення. Репетитор мого сина з англійської повернула гроші, які я щойно переказав на її рахунок. Щомісяця я переказую одну й ту ж суму, і досі заперечень не було. До того ж, коли вимагають більше, це ще дається збагнути. Та коли відмовляються... Прохання до вас, Яно, з'їздити до неї та з'ясувати, що сталося.

– Неодмінно, пане Павле.

– Ось вам її адреса. Втім, Богдан знає, як її знайти, він вас і відвезе.

– Не завдавайте собі думки, – зауважила вона, поглянувши на адресу. – Це поруч.

– Пусте, який там клопіт!.. Отож, я на вас розраховую.

– Авжеж, – вона дійшла висновку, що це край, та з адресою в руках зібралася йти геть.

– До речі!

Яна зупинилася.

– Пригадую, я обіцяв знайти того, хто стягнув з вас мешти тоді на вокзалі. А відтак, дещо вже відомо. Найпевніше, це людина Єгорича. На загал, прізвище його насправді Єгоров, хоча кличуть Єгоричем. Місцевий авторитет. Вокзал – його територія. Решті туди й не поткнутися, – він додав. – Теоретично міг ще бути, звісно, хтось з пасажирів, як-не-як, вокзал. Та тільки це малоймовірно. Щоб при очах у всіх? Та й поліції там завжди до лиха. Ні, для чужинця це вже нахабство понад міру. Радше, то були свої. Стягнули жартома.

Яна запротестувала. Їй видалося обурливим, аби така поважна людина, і гаяла через неї час. А поза тим, вона не мала нікому за зле.

– Пане Павле, дарма ви! Адже все перемеженилося.

Та Павло був непохитний.

– Ні, ні! Ви майже як член нашої родини. Через якогось негідника ви потрапили до лікарні, а він ані гадки про це. Годі! Навіть не намагайтеся умовляти! Хай там як, а я довідаюся, хто це зробив, та покараю його.

*****

Яна не схотіла їхати з Богданом, тож зателефонувала Тарасові. Богдан вкотре їй дорікатиме, навіть у його мовчанні вона відчувала докір.

Натомість перед Тарасом вона залишалася у боргу за каналізацію. Для нього це було неможливою самопожертвою. Насправді він нічим особливо не вирізнявся. Посередність з кожного погляду. Єдине, що в ньому приваблювало, то це залишок юнацької наївності, яка дозволяє споглядати на світ з незникаючою посмішкою та без одвічних сумнівів у власній правоті. Ось чого бракувало самій Яні, тож, мабуть, це й вплинуло визначально на вибір поміж претендентами.

Заради неї він позичив старенький «Опель» у приятеля та під'їхав до брами саме об одинадцятій, як вона й вимагала.

О цій порі дня репетиторша була на роботі, тож вони поїхали відразу до коледжу, де вона викладала. У викладацькій їм відповіли, у якому класі та мала уроки; залишилося дочекатися перерви.

В очікуванні дзвінка на перерву Тарас заатакував її пустопорожніми запитаннями. Хто вона за фахом, за віщо ув'язнили її брата, на що саме хворий батько тощо. Яна втомилася відповідати. І чому це так когось цікавить? Неначе йому до снаги скоротити термін покарання чи вилікувати батька. А він вже охочий до нових подробиць.

– Як ви стали гувернанткою?

Яна зайшла у глухий кут. Бракувало їй тут історії щодо принца, ворожки та пророцтва!

– Пан Костирко побачив мене в лікарні. Він там був … з добродійною місією. Подарував мені… домашні капці. Це було дуже зворушливо.

– А ви що робили в лікарні?

– Я мала запалення легенів, у важкій формі.

– Справді? Неабищо!

– Пусте, вже все позаду.

– Та яким чином це вам надало?

Отакої, тепер доведеться розповісти, як її визули на вокзалі холодної березневої ночі. Чи може, вечора? Ні, радше, це був пізній вечір.

Та на щастя, пролунав дзвінок, позбавивши її необхідності відповідати. Учні повисипали з класів. До них наблизилася сухорлява жінка з прямими сивими пасмами, скромно підтятими у кільце.

– Ви, мабуть, з приводу Дарка? – запитала вона. – Я його репетитор.

– Дуже приємно, – відгукнулася Яна. – А я – його гувернантка, – слово це пролунало якось принизливо у стінах коледжу, тож вона одразу виправилася. – Вихователь.

Та суворо хитнула головою.

– Зрозуміло. Тож я вас слухаю.

– Радше ми до вас матимемо запитання, – Яна витягла з торбинки банківську виписку. – Пан Костирко очікує, що ви поясните йому ось це.

Репетиторша, поквапно надівши окуляри, які тримала в руках, мигцем зиркнула на роздрук.

– Чому я не взяла у нього гроші? – запитала вона, ховаючи окуляри до футляру. – Та власне через те, що я беру платню лише за виконану роботу. Цього, як і минулого місяця, Дарко пропустив чимало занять. Ваш пан Костирко виявляє зайву щедрість, надалі платячи, як і раніше, та я не в змозі прийняти такий подарунок.

– Перепрошую, але я чогось не добираю, – визнала Яна. – Наскільки мені відомо, Дарко ретельно відвідував усі уроки. Протягом останнього місяця, принаймні, відколи я почала працювати.

– Хвилиночку! – репетиторша увійшла до вчительської і повернулася з записником та окулярами напоготів. – Зараз я вам скажу напевне… – вона погортала сторінками. – Ось! Останній місяць. Замість належних восьми занять Дарко відвідав лише чотири. Половину він пропустив! – вона з тріском згорнула нотатник.

Яна розгубилася.

– Але щоразу його підвозив наш водій, просто під двері. Як же це можливо?

Репетиторша зметикувала скорше за неї.

– Дарко пояснив, що отримав травму під час тренування з дзю-до, і йому призначили фізіотерапію. Відтак іноді він пропускатиме уроки. Але водночас аби я не турбувалася: платитимуть мені як і давніше. Тож я і не зважала на його відсутність.

– То ось у чім річ...

– Але ж ви розумієте, пропуски – пропусками, а гроші я брати, звісно, не могла. Як подивляться на це мої учні?

Яну немов струмом уразило. На пам'ять навернулися усі згадки дітей про маму, і їй зробилося млосно. Куди це Даркові знадобилося так таємничо зникати над вечір? Тьху, яка нісенітниця! – покартала вона себе. Але думка настирливо кружляла десь поряд, ладна будь-якої миті повернутися та посісти домінуюче місце у голові.

– Ви слухаєте мене? – здається, репетиторша помітила її неуважність.

– Даруйте! – проказала Яна. – Чи не важко вам поглянути, у які дні Дарко був відсутній.

– Немає потреби дивитися! Це було щосереди. Легко запам'ятати: завжди в середу, – впевнено відповіла репетиторша.

Подякувавши, Яна збуджено схопила Тараса за рукав та потягнула на вулицю. Не маючи й гадки ні про що, Тарас поміж тим дозволяв виробляти з собою усе, що їй заманеться.

– Це вона! Безперечно, вона! – повторювала Яна гарячково.

– Хто – вона?

Запитання дорівнювало зимному душу. Яна схаменулася. У черговий раз вона засоромилася: хто б на здоровий глузд дійняв цьому віри?

– Маємо сьогодні вівторок, – пригадала вона. – Завтра спробуємо це з'ясувати. Тарасе, ви мені потрібні завтра вдруге, з вашою автівкою.

– О котрій? – запитав він, навіть не поцікавившись, навіщо.

– О пів на восьму. Лише не під'їжджайте надто близько до будинку, аби вас не зауважили… А ліпше чекайте на мене за рогом.

*****

Яна жодним словом не обмовилася у розмові з Павлом про відвідини репетитора. На той випадок, якби він запитав сам, відповідь була напоготові. Вона збрехала б, що не застала її, та що поїде вдруге. Проте Павло не запитав, а отже, не надавав цьому великого значення. Хоч би він якнайдовше не згадував про своє завдання.

У призначений час Тарас чекав на неї за рогом. Яна удала, начебто забула купити щось там на сніданок, та побігла з господарською торбою до крамниці. Минувши крамницю, вона завернула за ріг, де й побачила автівку Тараса.

Торба полетіла на заднє сидіння.

– Будьте уважні, – наказала вона. – Не прогавте, за мить Богдан виїжджатиме з Дарком.

За декілька хвилин і справді «Мерседес» виткнувся на шосе. Тарас дав йому від'їхати, а тоді поїхав назирці.

Богдан завжди дотримувався правил. Це дозволяло їм без зайвих зусиль тримати «Мерседес» на оці. Зупинився він, як і слід було сподіватися, під будинком репетиторши. Дарко вийшов з авта й зник за парадними дверима. «Мерседес» від'їхав, та згодом мав повернутися, аби забрати Дарка після уроку.

Яна звеліла Тарасові стежити за парадним. Так і є: Дарко вийшов, ледве встиг поїхати Богдан.

– От, шибеник! – не втрималася вона.

Дарко зупинив таксі.

– Їдьте обережно назирці, – наказала вона Тарасові.

Таксі привело їх на околицю міста, у район одноповерхових будиночків з городами та садами. Ці не так вражали, як вулиця Павла, та сади квітнули не гірше, затуляючи затишні обійстя молодою зеленню.

Втім, тут будь-яке авто відразу впадало в око, тож вони зупинилися здалеку від того місця, де вийшов Дарко.

– Ходімо, – звеліла Яна, і перша вийшла з автівки.

Вони наблизилися до хвіртки, за якою той щез, зустрінутий господарями. Живопліт з дикого винограду був за непоганий заслін, старий сад потонув у сутінках, але те, що в будинку світилися два вікна обабіч рогу, на очі давалося й звідси. Втім, нараз не підійти: подвір'ям вільно сновигав чималих розмірів пес, і навіть без своїх іклів він здійме такий гавкіт, що з господарів душу витрусить, а змусить визирнути.

– У вас не знайдеться нічого їстивного? – поцікавилася Яна.

– Тільки шоколад, – пригадав Тарас.

– Давайте-но його сюди, – зажадала вона незворушно.

Він пішов до автівки й повернувся з початою плиткою шоколаду.

Яна поволі прочинила хвіртку. Собака загрозливо загарчав, шерсть звелася дибки. Та Яна, виросши на селі, чудово знала, як з таким поводитися. Вона сіла навпочіпки й надломила шматочок плитки. Приваблений шелестінням фольги, пес уп'яв очиці у шоколад. Яна кинула першу принаду. Той обнюхав, лизнув язиком раз, вдруге. Прийшлося до смаку: зжер усе та ще й облизнувся.

– Ага, бачиш, я знала, що тобі засмакує, – примовляла Яна, відламуючи наступну порцію.

Останній, найбільший шматок пішов просто з долоней. Вона встигла почути делікатний дотик зубів.

– Гаразд, ось ми і заприятелювали, – констатувала вона, пригладжуючи собачі вуха, допоки той був заклопотаний шоколадом.

По тому Яна звелася на ноги та вимощеною доріжкою неквапливо наблизилася до будинку. Пес завинившим поглядом простежив за нею, неначе усвідомлював, що отримав хабаря, та тепер вже нічого не вдієш. Виляючи хвостом, поплентався услід.

Яна знайшла порожнє відерко, перевернула й стала на нього, тримаючись за підвіконня.

Посеред великого покою стояв овальний стіл, якісь люди снували туди й сюди, про щось сперечалися, а згодом узялися розсаджуватися довкола столу. Серед них був і Дарко.

Поміж тим Яна зауважила, що вікно на іншому боці відчинене, тож перейшла туди, прихопивши з собою відерко. Можливо, брязкання відром привернуло увагу, бо усередині запропонували вікно зачинити. Вона швидко пошукала очима навкруги. Нахилилася, підхопила з землі сучок, і саме вчасно пропхала його у щілину. Вікно до краю не зачинилося. Звідти долинув голос, що належав, мабуть, господині дому:

– Гаразд вже, нехай так і залишається. Аби зашторити.

На обох вікнах позасували щільні штори. Навіть люстра, підвішена до стелі, ледь туманіла у світлому прямокутнику вікна.

– Зберіться з думками, – почула вона. – Згадуйте його.

Крізь щілину добувався голос медіума, що наполегливо викликав духа.

– Він відмовляється з нами спілкуватися, – раптом сповістила господиня-медіум. – Його щось турбує. Чи є серед нас хтось, хто не налаштований виявити належну йому повагу?

Знову дзвякнуло відерко, нестійке на кострубатій цементній поверхні. Яна злякалася: вона уявила, як цієї миті усі повертають голови до вікна.

Більше не дбаючи про збереження тиші, вона зіскочила на землю й побігла до хвіртки.

– Хутчіш! – гукнула вона Тарасові. – Їдьмо, допоки нас не побачили!

*****

Далі відкладати було нікуди, і того ж таки вечора Яна повідомила Павла про свій візит до репетитора. Що вона, природно, замовчала, то це заміський будиночок та, відповідно, захоплення Дарка спіритизмом. Даркові доведеться шукати власне виправдання прогулам, та це максимум того, що вона спромоглася для нього зробити.

Як і слід було сподіватися, Павло знавіснів. Очі йому набігли кров'ю.

– Покличте мені його, – вочевидь притримуючи гнів до зустрічі з сином, звелів він.

Дарко готував уроки у своєму покою. Дивлячись на цього тихого, скромного хлопчика, вона віри не йняла, що лише кілька годин тому цей скромний тишко таємно відвідував сеанси спіритизму.

– Продовжиш пізніше, – сказала вона. – Батько тебе хоче бачити.

Він сприйняв це як щось буденне. Яна спробувала якось попередити його, підготувати до розмови з батьком.

– Чому ти не був сьогодні на занятті у репетитора? – вона упіймала його нашорошений, ворожий погляд. – Тобі доведеться пояснити це батькові.

Вона ще не доказала, а вже збагнула, що цей погляд приховував. Авжеж, він вважає її головним винуватцем: певне, вона рознишпорила, що він прогулює уроки, й розповіла таткові. Поза сумнівом!

І спробуй тепер поясни, наскільки він помиляється!

Дарко вибіг з кабінету з тремтячими губами. Яна пішла слідом за ним. Нехай ще не добрала слів, аби його заспокоїти. Сподівалася, що слова надійдуть самі.

Ще за дверима вона почула здушене волання:

– Мамо, мамо!

Яна нечутно увійшла до покою. Та попри стишену ходу він однаково її почув.

– Навіщо ви прийшли? – запитав він, розмазуючи сльози по щокам.

– Попросту потеревенити.

Їй здалося, ніби він презирливо усміхнувся – крізь сльози, що дотепер викочувалися з очей.

– Дякую! Не потрібна мені ваша розрада.

– Куди ти так квапишся?

– Від вас мені нічого не потрібно, – правив він своєї.

– Ти помиляєшся, гадаючи, ніби я зичу тобі зла.

– Ніхто не бажає мені зла: ані ви, ані батько. Звідки вам прийшло, ніби я так гадаю? Ви лише відповідаєте за моє виховання, та й годі. Це ваш обов'язок. Хіба ні? Тоді з якої речі мені на вас гніватися?

З кожним наступним словом сльози висихали. Яна помітила, що його мова ставала чимраз спокійнішою, зваженішою, відчуженішою.

– Зараз твій батько донезмоги оскаженілий. Та завтра вранці я спробую з ним побалакати.

– Та невже? І що ви йому скажете завтра? Що ви його обдурили? Що ви усе це вигадали, задля сміху?.. От бачите! Ви вже зробили свій вибір, а зворотного шляху немає!

Яна прип'яла язика.

– І не турбуйтеся, за мене буде кому заступитися. А от вам… Краще б вам подбати про себе.

– Що ти маєш на увазі?

– Повертайтеся у своє село. Вона не дозволить вам посісти її місце.

– Хто – вона?

*****

Яна вже й не сподівалася заснути. То вона сиділа перед люстром, розчісуючи волосся, то обточувала нігті. Спробувала читати книгу, залишену Ларисою. Та як книга не йшла до голови, так і сон не брався.

Нарешті вона згасила світло й спробувала заплющити очі. Але вкотре усе пішло на марне. Допоки вона переверталася з боку на бік, зробилося спекотно. Яна звелася з ліжка, підійшла до вікна. Відчинила обидві стулки. Лагідний вітерець роздмухав нічну сорочку. Вона озирнулася. Місяць залишив дивовижну, живу тінь на підлозі.

Вона зачинила вікно й повернулася до ліжка. Можливо, втома колись своє візьме.

Лежачи в ліжку, вона уп'ялася в стелю.

Аж раптом згори долинув стугін. Яна здригнулася. Втім, вона була упевнена, що це їй лише примарилося.

Наступний звук нагадав скрегіт пересовуваних меблів.

Згодом вона почула даленіючі кроки.

Вона не спала, їй не наснилося, походження звуків не залишало жодних сумнівів. У зачиненій мансарді, яку протягом року не відвідували, хтось перебував.

*****

Вранці, з'явившись до сніданку, Павло побачив Яну та скрушно похитав головою.

– Еге, та ви на себе не схожі! Що з вами таке?

– Насіли нічниці.

Дарко і оком не зморгнув. Іринка теж схилилася над своєю тарілкою.

– Я знаю, чому ви зле спите. Це все маячня божевільної так на вас вплинула! Я вас розумію. Сам ледь не відбився глузду. А до того ж на додаток цей ніж! Навіть коли вона далеко, все одно вдається їй нагнати страху! Ні, доведеться таки підготувати для вас інший покій, аби нічого не нагадувало про неї.

Яна змовчала. Щойно він покінчив зі сніданком та, пославшись на термінові справи, квапливо пішов, вона поглянула на дітей.

– Ми з вами проминули поминальне воскресіння, еге ж? Хоч як, а нам попри це слід з'їздити на цвинтар, покласти квіти на могилу вашої матері.

Вона мала на меті побачити їхню реакцію.

Іринка перша накопилила губу.

– Це брехня! Мами немає на цвинтарі.

Яна вигнула брови.

– А де ж вона тоді?

– Хіба ви не знаєте: коли тіло заривають у землю, душа відділяється й літає довкола. А згодом вона повертається в іншому тілі.

– Авжеж, та для цього їй треба народитися вдруге, – Яна пригадала запитання Дарка щодо переселення душ, і подивилася йому у вічі, в очікуванні, що він скаже.

– Мама не любить, коли ріжуть квіти, – озвався він.

Це «не любить» у теперішньому часі шмагнуло по ній дужче за Іринкину інтерпретацію вічного життя.

По сніданку вона зателефонувала Тарасові з проханням негайно приїхати.