Розділ 4.3

Павло геть позеленів, вислухавши звіт Богдана, що визнав за власний обов'язок розповісти батькові правду про його сина. Та він ще більше позеленів, коли по цьому зателефонував до поліклініки, і там йому відповіли, що Дарко навіть не записувався на прийом.

Почувши гурчання мотора, він зачекав на Богдана та звелів йому сходити за Дарком.

– Отже, що у тебе з рукою? – поцікавився батько.

Дарко відповів, як вони з Яною і вмовилися.

– Пробував встромляти ніж поміж пальців, та схибив.

– Доправди? Зле, що схибив.

Даркові почулися кпини. Він опустив очі додолу й мимохідь зиркнув на перев'язану руку.

– Дуже боляче? – провадив далі батько.

– Не дуже.

– Зачеплена кістка?

– Здається, ні, – відповів Дарко, не наважуючись і ока звести.

– А відтак, не надто боляче?

Дарко знизав плечима.

– Дай мені руку, – раптом зажадав Павло.

Здивований, Дарко одначе скорився й простягнув долоню. Павло узяв її до власної та несподівано заходився стискати. Дарко спробував висмикнути, але батько не відпустив.

– Так не болить?.. А так?. А може, й зовсім не болить?

Даркові нестерпно закортіло, аби пішла кров, та дива не сталося, кров не пішла. Тож він увібгав голову в плечі, немовби в очікуванні стусана.

– Чия кров на марлі? Яни? Або чим ви її, може, фарбою просякли?.. Відповідай! Я тебе питаю!

Павло бризкав слиною. Дарко тремтів перед ним, не сміючи втекти знову ж таки з остраху, бо інакше це буде непослух. Що моторошніше: не послухатися і втекти, чи стояти у безпосередній близькості поряд з падаючою стіною?

Павло себе не стримував. Його розгніваний голос сягав найвіддаленіших куточків. На лемент прибігла Яна.

– А ось і ви, Яно! Саме вчасно, – зауважив він, заздалегідь зловтішаючись.

У її присутності йому вдалося приборкати свій гнів, та тільки не знати, що гірше.

– Може, ви мені поясните, з якою метою знадобилося вам влаштовувати цю виставу?.. А втім, немає потреби. І без ваших слів усе зрозуміло. Мене лише дивує, як доросла людина здатна пойняти віри у духів та решту нісенітниць, бігати за дітьми на спіритичні сеанси. Кури по смітниках сміятимуться! Як не казочки про живих принців, то неодмінно жахи про мертвих принцес!

Яна збуряковіла, на превелику втіху Павла.

– Допоки ви ще бавитиметеся у ляльки? Треба ж повестися на таке... Ці медіуми, багато вони грошей з вас витягнули?

Він ганив її, не звертаючи уваги на Дарка, повчати за присутності вихованця неабияк принизливо, та Павло ніби робив це навмисне. Аби завдати ще більшого жалю, він дорікнув їй у чорній невдячності.

– Мушу визнати, ви мене розчарували, – додав він. – Наважилися мене дурити? І це попри те, що я для вас зробив, з якої убогості витягнув! Та коли б не я, де б ви зараз були?

*****

Від Павла Яна пішла як не своя. Вперше, відколи оселилася у цьому будинку, вона почувалася такою приниженою та упослідженою. Вона не вибухнула плачем, лише посоромившись Дарка. Він наступав їй на п'яти.

– Дісталося ж вам через мене! – зауважив він співчутливо.

– Не через тебе! – заперечила вона. – Та й тобі на горіхи не менше, здається, перепало.

– Авжеж! – погодився він з гіркою посмішкою на губах.

Не замислюючись, Яна поклала руку йому на плече, а тоді притулила до себе. Бодай щонайменший опір спіткала б вона з його боку! Цього разу ані крихти ворожості, тільки вона цього не помітила, тобто інстинктивно відчула, проте ще не усвідомила; була б ладна усвідомити, мабуть, взагалі не поклала б руку йому на плече. Свідомість завжди плентається позаду інстинкту і часто-густо лише заважає. Ймовірно, вона пригадає про це згодом: завтра, можливо, післязавтра, коли менше займатиметься собою.

– А що це за історія з принцем? – неочікувано згадав Дарко.

Вона вдруге зашарілася, а він відвернувся, ховаючи посмішку. Напевне щось знав або здогадувався. Яна мало не згоріла від сорому.

Та у власній долоні вона раптом відчула довірливе тепло його руки.

*****

Абияк Яна перебула цю ніч, перевертаючись з боку на бік, а вранці пообіцяла собі панувати над собою, хай там що. Та її зусилля не знадобилося. Під час сніданку увага Павла зосередилася на іншому боці столу. Суворо озирнувши дітей, він запитав:

– Хто з вас двох узяв собі за звичку о тій самій порі попівночі стовбичити коло моїх дверей?.. Хто щоночі дряпає мені двері? Та не згадуйте кішку, вона на разі ще не має годинника!

Дарко витріщив очі й заперечливо замотав головою.

– Тільки не ми!

– А якщо не ви, тоді хто ж?

Яна збагнула, що їй слід втрутитися.

– Даруйте, пане Павле, та діти навіть не наближалися до вашої спальні. Я цьому свідком.

– То можливо, це були ви?!

– Борони мене Боже! Але діти також не підходили. Я за ніч і ока не заплющила, а слух у мене такий, що скаржитися нічого. Діти не наближалися. Ніхто не наближався. Вам примарилося.

Насправді вона не дивилася на годинника, а була мить, коли сон її зморив. Хтозна, може, саме опівночі. Та все одно Яна без вагань стала на бік дітей. Вона так чи сяк знала, що їх там не було.

Павло розлютився не на жарт.

– Ви мене що, за йолопа маєте? Чули ви чи ні, а я чув, та й годі!

Він схопився з-за столу, шпурнувши на стіл серветку.

Чудово, подумки підсумувала Яна. Як швидко посувається черга! Лариса, потім вона, а тепер оце Павло. Втім, провина Павла, мабуть, чи не найбільша у цьому списку. Її саму вже яку ніч поспіль ніщо не турбує. Ані шкрябання у двері, ані будь-які інші нічні шерехи. Страхіття припинилися, щойно вона випекла кішці її улюблені тістечка. Перемеженилося, дійшла вона висновку. Інтуїція підказувала, що й пігулки теж залишилися позаду.

Тепер Павло. Яна схвильовано заснувала з кутка в куток. Вона була у своєму покою, за вікном споночіло, й годинник нагадував, що незабаром надійде час сну. Вдень вона ще могла мимоволі позловтішатися. Так йому й треба, нехай зазнає мук у відплату за її приниження. Якби на цьому все й скінчилося. Та Яна добре знала, чим врешті закінчуються дивні візити о нічній порі. Завжди однаково. Гаразд, припустімо, Лариса врятувалася втечею, Яна – ціною приниження, котрому піддав її Павло. Та він не погодиться ані на те, ані на інше. Він для цього надто гоноровий.

Вона вийшла з покою та зійшла вниз, до аптечки. Зупинилася, дослухалася. Усі звуки долинали лише згори. У покою Дарка грала музика, подеколи домішувався голос Іринки. У Павла в кабінеті панувала тиша, він продовжував працювати, як завжди.

Яна відчинила аптечку й витрусила вміст на стіл. Геть усе снодійне вона відібрала й заховала до себе в кишеню, а решту медикаментів знову розсипала по скриньках.

Повернувшись до себе, вона одразу ж роздяглася, лягла в ліжко, загасила світло й міцно заснула, незважаючи на музику.

Вранці Павло, протираючи почервонілі від несплячки очі, ледве встигнувши привітатися: «Доброго ранку, Яно!» – насамперед запитав:

– Не знаєте, куди поділося снодійне з аптечки? Я геть усе перешукав, але не знайшов жодної пігулки.

На що Яна лише знизала плечима.

– Мабуть, використали. У цьому будинку нічниці стали за звиклу річ. Доведеться докуповувати.

*****

Напередодні Дарко поткнувся до Яни побажати їй надобраніч. Нечувана річ! Побачивши його в піжамі на порозі своєї кімнати, вона очам не дійняла віри. Навіть злякалася, чи не трапилося чого, цього разу з Павлом. Та й про що гадати їй, котра жила у повсякденному неспокої? Будь-яка підозра збігає на думку надто легко. Вона саме мала зійти донизу, аби вибрати з аптечки снодійне.

Мабуть, зауваживши, що справив на неї враження, він пояснив:

– Перед сном я щоразу заходив до мами побажати на добраніч. Вам це теж приємно?

– Ясна річ, – погодилася Яна, зітхнувши з полегшенням.

Нагадавши собі, він додав:

– Відповідь від неї ми однаково отримаємо, лише згодом. Можливо, наступного разу.

Вона зацікавилася.

– А коли черговий сеанс?

– У середу. Ви маєте знати, – відповів Дарко, натякаючи на пропуски занять у репетитора. Вона ж-бо мала запам'ятати, що сеанси бувають виключно по середах, жодного іншого дня.

– Ти ба!

– Та яким чином тепер вийти з будинку? Батько не дозволить і кроку зробити.

Яна ледь хитнула головою.

– Знаю, як… Богдан! Відтепер якщо кому твій батько і довірятиме, то це йому.

*****

Вона перехопила Богдана ще в передпокою, заледве він відчинив двері. Вони пройшли удвох до вітальні, та далі за вітальню вона його не пустила. Богдан раз у раз кидав занепокоєні погляди вгору, де на нього чекав господар, а Яна вдавала, ніби не помічає їх, і він розривався поміж нею та Павлом.

Втім, це йому не завадило вислухати її від початку й до краю. До того ж Яна зауважила, що він не здивувався, коли вона визнала свою участь у спіритичному сеансі. Мабуть, він вже і так знав. Певна річ, від господаря. Але також не стало для нього несподіванкою, коли вона звернулася з проханням про допомогу.

– У середу Даркові слід бути в тому обійсті, де ми його з вами бачили. Та нікому, окрім вас, господар відтепер не довіряє. Вам, безперечно, він повірить, бо...

Вона замулялася, добираючи м'якший вираз, аніж той, що крутився у неї на язиці. Богдан їй допоміг.

– ...Бо це я вас заклав? Маєте рацію.

Замість слів Яна лише знизала плечима.

– Тож ви хочете, аби я його прикрив?

– Тоді ви прохопилися, що збрехали б заради мене.

– Пригадую.

– Отож час братися за справу. Якщо, звісно, мені принаймні ви не збрехали.

Богдан спохмурнів, а проте ствердно хитнув головою.

– Гаразд, згоден. Коли, ви кажете, це має статися?

– Ввечері у середу, о пів на восьму.

– Господар нечасто приїжджає так рано.

– Мені ви можете не нагадувати.

– Тоді про що йдеться?

– Він може зателефонувати. Якщо запитає, де Дарко, я йому відповім, що Дарко у ванній. Але що б я не казала, він захоче це перевірити.

– Не второпаю, в чому ж тоді сила?

– Перевірятиме він лише у тому випадку, якщо це скажу я. Та якщо ви…

– Отакої! Вам кортить ушитися разом з Дарком та залишити мене самого біля телефону? Гаразд, з Дарком усе зрозуміло, тільки от як бути, коли він раптом зажадає вас? Що ви там вигадали на цей випадок?

– Скажете, ніби я вибігла до крамниці.

– А коли вона зачиняється?

– Ну гаразд. Поїхала до батька у шпиталь, та ще не повернулася. Вас же попрохала доглянути за Дарком.

– Оце тобі маєш! Батька хоча б не вплутуйте! І не соромно вам? Коли там приймальні дні?

Яна сплеснула руками.

– Та чого ви від мене хочете? Аби я залишилася тут, удвох з вами?

– Послухайте, Яно. Один, ще б нічого. Але двоє… Відсутність вас обох одразу впаде у вічі, – він стишив голос, бо на другому поверсі грюкнули двері, це міг бути й Павло. – Господар став такий підозріливий. Боїтеся ви мене, чи що?

Під впливом докору Яна подолала вагання. Вона вважала б за краще сама брати участь у перемовинах, та обставини раз у раз складалися супроти неї.

– Гаразд, ваше зверху, – погодилася вона, важко зітхнувши. – Та вже Дарко, принаймні, має там бути не пізніше восьмої.

– Я сам викличу таксі, – пообіцяв Богдан, – не переймайтеся.

*****

Кому снодійне, а Яна вихилила на ніч добре горнятко міцної чорної кави, розраховуючи пильнувати ще принаймні з двійко годин. Пахощі розійшлися кухнею, дражнячи нюх у невластивий для цього час доби.

Усі вже полягали спати. Яна піднялася до себе, мимохідь гасячи світло та залишаючи за плечима чорний простір.

Останню лампочку вимкнула вже у своєму покою. По цьому все разом занурилося у пітьму, і меблі, і люстро, і навіть вікно. Місяця й близько не було, невидимі хмари геть заволокли нічне небо.

Проте ліжко Яна і гадки не мала стелити, у його бік вона й не зиркнула. Натомість, намагаючись не гримати, навшпиньки вислизнула у коридор. У її кімнаті було темно, та за дверима темрява була ще щільніша. Єдине вузьке віконце, і те затінювалося високим деревом. З осторогою вона посувалася коридором у напрямку до ванни. Віддаль у якихось там п'ятнадцять метрів вона долала ні мало ні багато цілих три хвилини.

Ванна тим і вирізнялася, що не мала вікон, самі глухі стіни. Зараз це була перевага. Нещільно причинивши за собою двері, вона могла мати впевненість, що жодна, навіть тисячна частка світла не викаже залишену щілину.

Напомацки відшукавши табурета, Яна сіла на нього й притулилася до кахляної стіни. Очі вже звикли до темряви, і тоді виявилося, що темрява не така вже й повна. Помітний обрис вікна у кінці коридору та невиразні обриси предметів навкруги принаймні дозволяли сподіватися, що коли хто і з'явиться, вона його поза сумнівом побачить. І сон не брав, але ж недарма каву пила. Щоправда, це лише попервах, тут вона себе переоцінила. Чи то, радше, неодооцінила підступну силу монотонного очікування. Коли нічого довкола не зазнає змін – ані зорові образи, ані звуки, ані запахи, усе завмерло на певному рівні, як вода у критому басейні. Немає морських брижів, немає джерельного дзюрчання, немає навіть крижаного холоду раптового душу. Жодних сплесків, жодних емоцій. Лише зрадницькі повіки невідомо якої миті норовлять стулитися.

Враз яскраве світло різнуло очі. Смугою приснуло з Іринкиного покою. Аби нічого не прогавити, Яна припала до щілини.

Іринка вступила у смугу світла незграбно, з порогу протираючи оспале личко. Взагалі ходою вона нагадувала сновиду. Рухи її були плавні й малозрозумілі. Вона йшла, тримаючись за стіну, а щойно досягла дверей, то й за двері. Тут Яні видалося, ніби вона уповільнила хід. Від напруги у неї навіть коліна затремтіли. Та Іринка пройшла повз. «Киць, киць!» – почула Яна, але побачила, як засвітилося врешті у вбиральні, та й на тому заспокоїлася.

Вона удруге вмостилася на табуреті. Очі вже не злипалися, на певний час вона отримала запас бадьорості. А далі знов усе пішло, як по колу: стуляються очі, голова безпорадно звисає, і Яна мало не падає з табурета. Прокидається, і все починається спочатку.

Раптом щось сталося, неначе пітьма ворухнулася. Сон як вітром звіяло. Втім, скільки не вдивлялася вона у морок, нічого не бачила. Той самий вузький прямокутник вікна та порожній коридор. А таки там щось було.

Справді, Яна мала рацію, темрява несподівано заворушилася, наче її до життя покликали. Хтось рухався коридором з боку вікна, крадькома наближаючись до Яни, що причаїлася за дверима. І це не було грою уяви, не угледівши нікого, вона попри все знала напевне, що за цим згустком темряви хтось та ховається.

Ось він закляк біля її спальні. Знову ж таки не бачила – лише відчула: чи то з коливання повітря, чи то з руху якихось тіней, накладених на темряву.

У неї мурашки поповзли спиною. Ні, рушив далі.

Вдруге зупинився, цього разу під дверима Павла. Серце закалатало у прискореному ритмі. Так, жодних сумнівів: це двері Павла!

Саме цієї миті вона почула знайомий звук, немов кицька шкребе кігтями, вимагаючи, аби її впустили.

Яна й поворушитися не могла. Руки й ноги наче задерев'яніли. Страх себе виказати за якоюсь їй самій непідвладною інерцією надалі чинив на неї вплив, не дозволяючи зрушити з місця, хоча той час вже минув.

Нарешті вона почулася вільною та запалила ліхтарик. Спрямувавши сніп світла на двері, побачила, як сіра грудка промайнула у вузькому промені. Яна затримала промінь. Йому назустріч не моргаючи дивилися круглі жовто-зелені очі. Спина нашорошено вигнута, хвіст догори. Певний час ліхтарик та очі змагалися один з одним у витримці, але, щойно заряджений, ліхтарик переміг. Кицька розвернулася і стрімголов кинулася навтікача.

Двері рвучко відчинилися. На порозі постав Павло. Прикриваючись долонею від яскравого світла, необережно спрямованого Яною йому у вічі, він незадоволено запитав:

– Ви, Яно? Чого вам треба від мене? – та, не отримавши відповіді, спитав вдруге. – Навіщо ви це робили?

Проте зараз не на часі було вдаватися у пояснення. Вона почула дзвін розбитої вази на першому поверсі та збігла поглянути, що трапилося. Отож побачила наступну картину: ваза розбита, скалки розсипані поміж тюльпанами на підлозі. Кішки не було. Ймовірно, вона виплигнула у відчинене вікно. Яна перехилилася через підвіконня: травник під вікном темнів суцільним килимом – і слідів не знайдеш.

*****

Кицька зникла. Її гуртом шукали у цілому будинку, по всьому обійстю, потикалися до найдальших закутків, розпитували сусідських хлоп'ят, та усе марно. Чи то збила автівка, чи то пішла й загубилася. Діти знесли втрату на подив упокорено. Яна чекала на істерики, та неабияк здивувалася, усвідомивши, що сама переймається куди більше за них.

Втім, вона ж-бо мала на те причину. Яну хвилювало, чи варто відтепер сподіватися на допомогу мами, чи ні. Запитати ж про це Дарка безпосередньо язик не повертався.

Вона наважилася, щойно коли він сам нагадав їй про майбутній сеанс. У відповідь Дарко терпляче пояснив їй, що дух мами не здатний покинути дітей так само, як тіло. Це її дещо заспокоїло.

Богдан дотримався обіцянки; у призначений день та призначений час Дарко подався на спіритичні збори.

Яна залишилася удвох з Богданом, та на протязі усього часу за відсутності Дарка він так і не поцікавився, навіщо їй було у це встрявати. Нехай це буде її примха, але зробити послугу Яні… Богданові й цього було б досить. Та дві години у її товаристві на додачу – з такої нагоди гріх не скористатися.

Павло телефоном попередив, що затримається. Як Яна і припускала, він побіжно не забув також спитати щодо Дарка. Вона відповіла, ніби той миється у ванній. Можливо, Павло щось і запідозрив, а проте, довідавшись, що тут Богдан, вмить заспокоївся.

За якийсь час телефон задзвонив вдруге. Слухавку зняв Богдан, гадаючи, що це знову господар. Та голос виявився жіночий.

– Перепрошую, чи можна пана Павла?

Богдан зацікавився, він знав усіх, хто підтримував стосунки з його господарем, а цей голос він чув уперше.

– Зараз його немає вдома. Щось переказати?

– Ні, дякую, нічого. Я зателефоную пізніше.

– Принаймні, хто його питав?

– Я з приводу праці.

– Не розумію. Якої праці?

– З приводу оголошення. Йому ще потрібна гувернантка?

– Що?!..

Богдан піднявся в кабінет до Павла та незабаром повернувся з оберемком свіжих газет.

– Гаразд, подивимося, – пробурмотів він собі під ніс та заходився відкривати газети одну за одною на шпальтах приватних оголошень. – Ага, ось! «Потрібна гувернантка»!?..

Яна залишила плиту й зазирнула через його плече. Богдан насупив брови.

– От лихо! Що він таке вигадав?

– Адже ж він давно збирався найняти когось для роботи на кухні, – невпевнено нагадала вона.

– Куховарку – не гувернантку! – Богдан обурено труснув газетою. – Треба буде з ним побалакати!

– Облиште, навіщо? – тихо заперечила Яна. – Це його особиста справа, кого приймати, а кого звільняти.

– Не прислужника собі обирає, а вихователя для своїх дітей! Є різниця?

З грюкоту брами вони здогадалися, що повернувся Дарко. Побачивши їхні обличчя, він і собі стривожився.

– У чім річ? Телефонував батько?

Богдан, захоплений зненацька, був змушений показати газету.

– Твій батько вирішив зрештою звільнити Яну. Він шукає їй заміну. Щойно був перший дзвінок.

Він волів би захистити Дарка від зайвого стресу, та Дарко, заледве прочитавши оголошення, зневажливо відкинув газету геть.

– Ото й усе? Не хвилюйтеся! Ви не знаєте нашої мами. Вони також, – він з презирством вказав у бік телефону.

Згадка про маму спонукала Яну подивитися на нього вичікувально.

– Даруйте, Яно, – він перейшов на винуватий тон, – але мама... Я розмовляв з нею.

Яна забула навіть про оголошення в газеті. Дарко звів подих.

– У цій справі із вбивством... Вона не казатиме правди.

По оголошенні наступний удар Яна сприйняла вже з покорою; до неприємностей теж звикають.

– Ти ба, а це з якої речі? – спромоглася вона лише запитати.

– Ніхто не дійме віри, що стріляла мама. Та коли вона допоможе виправдати вас, вони вирішать, ніби це вчинив я.

Яна прикусила губу, відпустила й хитнула головою.

– Авжеж, маєш рацію, – погодилася вона. – Так відповісти мала б лише твоя мама.